Сховав у кишеню компас і ввійшов у перелісок.
Полковник Якубовський сказав шоферові, щоб той зупинився перед низьким сірим будинком, де містився штаб військового округу. Зиркнув на годинник — виявилося, що приїхав завчасно: його начальник призначив зустріч на одинадцяту, отже, в запасі є ще півгодини. Вирішив пройтися. Розмова з начальством буде нелегкою. Хоча обидва вже знають один одного кілька років, останнім часом якась тінь пролягла між ними. Рум’янцев уважно вислуховував його рапорти й воднораз креслив на картці якісь завитки, а наприкінці обов’язково запитував, чи він, Якубовський, виклав все це на папері, потім брав рукопис і всовував його в папку.
— Ти ні про що більше не хочеш запитати? — промовив Якубовський майже зі злістю два тижні тому, коли був тут в останній раз.
— Все ясно, — сказав той. — Ти думаєш, що це для мене така вже сенсація? Глянь, — він показав на товсту папку, — це зведення за останні три дні. Цього вистачило б добре натопити в грубці. І все — на одну ноту: німці готують це, німці підготовляють те, німці засилають шпигунів. Як ти думаєш, приємно все це читати?
— Але ж ти все-таки читаєш ці папери, перед тим як жбурнути їх в огонь, — мовив Якубовський і відчув, що, мабуть, переступив межу, яку не повинен був переступати. Рум’янцев підвівся з місця, відвернувсь од Якубовського, якусь хвилю вдивлявся в нові будинки за вікном.
— Не топлю цим у грубці, — сказав сухо, майже вороже, — відсилаю все до Москви й додаю від себе ще й підсумкові рапорти, якщо це тебе цікавить.
— Ну і що? — побажав знати Якубовський. Красномовною відповіддю йому було мовчання Рум’янцева.
Чи зараз теж буде так само? Війна висить на волоску — він упевнений в цьому. Рапорти звичайної розвідки, з якими він знайомиться, з дивною одностайністю підтверджують це. Транспортні засоби танкової бригади, перегрупування піхотної дивізії, безупинний рух бензовозів із заходу на схід. Останні інформації з Клайпеди підтвердили давніші повідомлення про те, що в цих околицях німці збудували величезне сховище рідкого палива ємкістю в кільканадцять тисяч тонн. З найостаннішого повідомлення видно, що вже 1800 вагонів-цистерн перелили свій вміст у сховище, однак туди можна влити ще стільки. Інші інформації твердили, що привезений бензин належить до типу легких, котрими заправляють літаки. Для яких же це літаків, якщо в Клайпеді є тільки один невеличкий аеродром, де може розміститися одночасно п’ять, ну од сили десять машин? Мабуть, той хлопець-втікач з німецького концтабору має рацію, твердячи, що в лісах недалеко від Клайпеди він наткнувся на будівництво злітних доріжок, що йде повним ходом…
Що може зробити Якубовський, крім складання детальних рапортів своїм начальникам? Нелегкий хліб він вибрав для себе. Ось уже майже два роки керує секцією радянської контррозвідки, що охоплює своїми діями значний відрізок радянсько-німецького кордону. Що ж можна зробити ще, окрім пересилки рапортів та проведення періодичних службових зустрічей з Рум’янцевим? Адже не запідозрює ж він свого начальника в тому, що той приховує його звіти. Знає цього чоловіка добре і відає, що можна на нього покластися. Коли кілька місяців тому він повідомив Рум’янцева, що на його, досі спокійному, відрізку раптом настало пожвавлення, той зазирнув йому глибоко в очі.
— Слухай, — сказав він, — чи ти, бува, не хочеш цієї війни?
— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав спокійно Якубовський, — і певен, що колись поміряємося силами з німцями. Мій обов’язок — відрапортувати тобі про все, що викликає в мене занепокоєння, отже, доповідаю.
Натяк був вельми прозорим: чи ти не хочеш цієї війни, тобто чи не хочеш, щоб ми перемогли німців і вигнали їх з Польщі? Бо ж Якубовський був поляком. Ніколи цього не приховував — навпаки, неодноразово підкреслював це. Його батько командував ескадроном в армії Будьонного, загинув у битві за владу Рад. Він сам вирішив залишитися в Росії. Там, за рубежем, за кордоном, як тоді казали, не мав нікого з близьких чи рідних; мати й сестри мешкали в Ленінграді, нікого з дальшої рідні не знав; і все ж, коли перетворювалася в руїну держава, якої він не любив, коли німці входили до Варшави, що він її і в очі не бачив і котру опромінювало тільки тепло материних споминів, — в Якубовського до болю стискалося серце, і він не раз мусив загризатися з деякими приятелями, котрі загибель панської Польщі сприймали з явним задоволенням. Із Рум’янцевим, щоправда, ніколи не дійшло до суперечки на цю тему. В день капітуляції Варшави Рум’янцев міцно потис йому руку.
— Підуть, як і прийшли, — сказав. — А може, і ти ще повернешся?
Отже, і Рум’янцев, — подумав тепер Якубовський, — переконаний, що має початись війна, що німці наважаться-таки на згубний для них (а в цьому Якубовський, вихованець Академії імені Фрунзе, був цілком певний) наступ.
Полковник знову глянув на годинник. Треба повертатися. Рум’янцев просив його перевірити зізнання того хлопчиська, Станіслава Мочульського, який утік з концтабору поблизу Крулевця із наміром поінформувати радянські власті про концентрацію уздовж їхнього кордону німецьких військ. Цей юнак сказав Якубовському, що, якби виникла війна, він прагнув би вступити до лав Червоної Армії і битися з спільним ворогом.
— Хто знає, хто знає, — мовив Якубовський по-польському. Хлопець здивувався і зрадів; зрадів, мабуть, більше-таки.
— Ви — офіцер їхньої армії і володієте польською мовою?
— Так, — сказав йому тоді Якубовський, — так, я — поляк і офіцер Червоної Армії.
Привабив його цей хлопчисько своїм запалом, патріотизмом, відсутністю пози. Він не приховував перед Якубовським на допиті, що наважився тікати в Росію не без внутрішнього опору, що його переконали в цьому аргументи французького комуніста, з яким разом тікали вони і кого по дорозі згубив він. Не намагався переконувати Якубовського, що захоплений устроєм, який панує в Росії, сказав, що не цікавився політикою, що єдиним його прагненням є воювати проти німців, відомстити за смерть близьких і за поразку батьківщини.
Хлопця Якубовський наказав, звичайно, взяти під замок, додав, однак, щоб перебіжчика годували добре, бо ж схуд під час втечі, а може, під час перебування в концтаборі. Полковник зобов’язаний був перевірити правдивість даних, що їх повідомив хлопець, а на це пішло близько двох тижнів. Сьогодні, власне, отримав підтвердження. Перевірити все, звісно, не вдалося, та в основному факти співпадали. Треба буде хлопця звільнити, його пошлють, напевне, десь у глиб Росії — так і не здійсниться його прагнення воювати з німцями, хоч його вміння розмовляти по-німецьки, якщо воно справді так, могло б десь знадобитися. “Дозволить Рум’янцев — залишу його при собі як перекладачам, — вирішив полковник, входячи в під’їзд штабного будинку.
Виявилося, треба ще почекати. Солдатик, що охороняв вхід до кабінету начальника, був невблаганний. Погодився тільки подзвонити по телефону й повідомити, що полковник Якубовський вже прибув. Із задоволенням повторив Якубовському, що начальник прийме його лише через десять хвилин.
— Він зайнятий, — додав солдат дружнім тоном, — якогось фріца допитує.
Якубовський, спершись на парапет коридорного вікна, курив і роздумував над цією єдиною дружньою фразою солдата-канцеляриста. Не сказав, бач, що допитує німця, а фріца. Цим єдиним словом окреслив своє почуття і ставлення до країни, яка, принаймні офіційно, вже півтора року носить наймення доброго сусіда. “Справжнє почуття народу”, — не без приємності подумав полковник і раптом із здивування аж випустив цигарку. Ні, він не може помилитися, хоч це й зовсім неймовірно. З кабінету начальника, під конвоєм червоноармійця, виходив той поляк, якого він залишив у себе, в гарнізонній гауптвахті. Той самий, тільки трохи інакше одягнений. “Що він тут робить?” — встиг ще подумати, бо Рум’янцев уже помітив його і жестом руки запрошував до себе. Якубовський спостеріг, що Рум’янцев аж ніби помолодів, почав жвавіше рухатися, навіть його звично не випрасувана гімнастерка здавалася менш зім’ятою, ніж завжди.
— Радуйся, брате, — сказав, — лід рушає. Можливо, нарешті, там, угорі, — співрозмовник Якубовського мимоволі глянув на портрет, що висів над столом, — зрозуміють, що це не жарти. Маєш для мене щось цікаве?
— Зараз, зараз, — мовив Якубовський, ще не охолонувши від здивування. — Поки складу рапорт, скажи мені, будь ласка, яким чином ти доставив його сюди? Адже вранці, коли я виїжджав, він ще сидів у мене в підвалі.
— Хто? Кого? — не зрозумів Рум’янцев.
— Не прикидайся. Той поляк, Станіслав Мочульський. Власне, я збирався попросити тебе, щоб ти дозволив мені взяти його за перекладача. Хлопчисько добре володіє німецькою і, звичайно, польською; зможе порозумітися по-російськи.
— Хто? — Рум’янцев, і справді нічого не розумів.
Отже, Якубовський мусив розповісти послідовно про все, як два тижні тому прикордонники впіймали на багнищах якогось озброєного карабіном цивільного, котрий пробирався в напрямі їхньої частини. Зважаючи на відібраний карабін, спійманого передали Якубовському. Хлопець зізнався, що втік з концтабору для іноземних робітників під Крулевцем, що забив німецького вартового, прихопив його карабін і бажає повідомити радянські власті про концентрацію німців поблизу кордону, а також, якщо зайде потреба, хотів би взяти участь у боротьбі проти спільного ворога. Повідомлене втікачем уже в основному перевірили — все співпадало, тільки часу не знайшлося вранці, щоб поговорити з хлопцем. І Якубовський дуже здивувався, коли побачив, що той поляк виходить з кабінету Рум’янцева.
— Ти помилився, — спокійно промовив Рум’янцев. — Це зовсім не поляк, це німець з Литви, зветься Ганс Клосс.
Тепер Якубовський зробив таку безглузду міну, що Рум’янцев аж засміявся й поплескав полковника по плечі.
— Скільки ти вранці вихилив? Склянку чи дві?
— Чоловіче, — відповів Якубовський, — я ж бачив цього конвойованого з відстані двох метрів, при ясному світлі, а допитував його, мабуть, з десяток разів. Тут не може бути помилки. Невже ти коли-небудь у житті бачив двох однакових типів? Хіба що вони — близнюки.
— З одного яйця вилупились, — уточнив Рум’янцев. — Однак я можу поклястися тобі, що цей тип зветься Ганс Клосс. Ми маємо підозру і навіть деякі докази, що він працював на німецьку військову розвідку — абвер. Підтвердженням цього може бути припущення, що німці звернулися з пропозицією обміняти цього типа на дівчину, яка в Білостоці працювала на нас. Напевне, доведеться так і зробити, бо якихось конкретних доказів проти нього не маємо. А мовчун він, як рідко хто.
— Обміняти, кажеш? — В голові Якубовського народилася думка, на перший погляд зовсім абсурдна.
— Такий схожий? — запитав Рум’янцев. — Це цікаво, дуже цікаво.
“Невже і він думає про те ж саме?” — розмірковував Якубовський. Дальші слова Рум’янцева нібито це підтверджували.
— Він добре володіє німецькою? — промовив повільно.
— Вчився два роки в Гданському політехнічному інституті, народився й виховувався в Помор’ї, німецькою володіє так само, як і польською.
— І хотів би воювати проти німців, — засміявся Рум’янцев. — Може, ми дали б йому цю можливість? Подзвони в гарнізон, нехай зараз же приведуть його сюди, того твого патріота, як його там?..
— Станіслав Мочульський. Якби ти їх обох поставив поруч, можливо, тоді побачив би, яка між ними різниця. — Якубовський підвівся з місця, звично пристукнув закаблуками. — Дозвольте йти…
Давно вже жодне з доручень Рум’янцева не приносило йому такого задоволення.
Смуга яскравого світла кишенькового ліхтарика на якусь мить затрималася на ковдрі, під якою вирізнялася постать чоловіка з підігнутими ногами.
“Спить, як дитина”,— подумав Якубовський і спрямував світло просто в лице сплячого. Той схопився в одну хвилю, затулив очі перед колючим снопом світла. Людина, що стояла поруч з Якубовським, здавалося, тільки цього й ждала.
— Name?[3] — голосно гукнув він.
— Ганс Клосс.
— Geboren?[4] — знову той же тон.
— 5 жовтня 1919 року в Клайпеді. Батько — власник маєтку, Герман, мати — Емілія фон Верзеккер.
Якубовський підійшов до вмикача, в кімнаті стало ясно.
— Досить, — мовив до чоловіка. — Як ся маєш, Сташеку? Сподіваюся, що ти не сердишся за цей несподіваний візит?
— Та що ви! — протяг хлопець. — Я вже звик. Тут зі мною не панькаються.
— Ти повинен забути, що колись був Станіславом Мочульським, — сказав чоловік, що ввійшов з Якубовським і досі мовчав. За професією він був психолог, а три місяці тому, з самого початку німецько-радянської війни, став командиром, або, точніше, заступником командира по навчальній частині цієї дивної школи, розташованої поблизу Єревана. Школа була, власне, невеличким містечком, і якби хтось, наприклад, скинутий з парашутом, раптом потрапив сюди, то міг би подумати, що перебуває в центрі Німеччини. На білих, покритих червоною черепицею будинках видніли німецькі назви вулиць (були серед тих назв, звісно, й Герман-Герінгштрассе та Адольф-Гітлер-плац), німецькі вивіски; в кіоску біля пивної можна було щоденно купити свіжі німецькі газети з запізненням всього на три-чотири дні, які доставлялися сюди спеціально через Стокгольм. У пивній обслуговували вродливі дівчата в баварських народних вбраннях, а на цинових поверхнях довгих столів, у фаянсових кухлях пінилося справжнє мюнхенське пиво. Всі, хто тут мешкав, хто щоденно по кілька годин слухав лекції, звичайно німецькою мовою, хто вивчав німецькі військові статути, митні й поштові правила, бо ж ніколи наперед не відомо, що кому знадобиться, всі, кого тут часто будили вночі і від кого, засліпленого електроліхтариком, вимагали різних пояснень, всі, кого тут навчали підкрадатися без жодного звуку й убивати одним ударом кулака, — всі ці люди ненавиділи ворога, який хотів би поставити на коліна їх батьківщину; цих людей навчали для того, щоб вони могли якнайдошкульніше шкодити ворогові — в його ж таки тилу. Очевидно, не кожний з них на довгий час перетвориться в німця, не кожний зможе, як Стах, перевтілитися в постать іншої людини.
— Як він себе почуває? — запитав Стах.
— Розповідає. І, напевне, вже здогадується, чого ми від нього хочемо. Ану, покажи шию — вже загоїлося?
Стах схилив голову, чоловік оглянув майже непомітний шрам нижче правого вуха, навіть пальцем доторкнувся до нього. З тим шрамом була ціла історія. Троє найкращих московських хірургів працювало над тим, щоб створити на шиї в Стаха знак, який дістав Ганс Клосс ще в дитинстві, упавши з коня.
— Все гаразд, — підсумував Якубовський. — На око не відрізняється від того шраму. А як із стрільбою?
— Хочете побачити? — виручив Стаха заступник коменданта школи.
— Зараз, уночі? — здивувався Якубовський.
— Ми приготували тир до нічного навчання.
Всі вийшли на подвір’я; за струмком, над яким зіп’явся романтичний місток зітхань, стояв оточений двома високими валами тир. Саме світало.
— Ввімкнути світло, Клосс? — спитав заступник коменданта.
— Спробую так, — заперечив Стах. Дуже йому хотілося, щоб спроба закінчилася вдало. Хлопець і не сподівався, що стрільба з пістолета завдасть йому стільки клопоту. Щоправда, останнім часом інструктор по стрільбі, до війни цирковий актор, який славився саме влучною стрільбою на арені, був ним задоволений. Мова йшла, звісно, не про звичайну стрільбу в мішень, непорушно закріплену навпроти стрільця. Ця частина тиру мала форму півкола, навкруг якого на відстані кількох дециметрів одна від одної стояли мішені. Під кожною було червоне світло, котре на мить спалахувало й відразу ж гасло. Спалахували ті вогники в певній послідовності, проте не за звичайним порядком: часом перша, зліва, інколи та, що ледве видніється в секторі зору правого _ ока, а деколи й одна з тих кільканадцяти, розміщених у центрі. Завдання полягало в тому, щоб влучити в мішень, де спалахнув червоний вогник, а тих вогників протягом хвилини засвічувалось аж дев’ять — якраз стільки, скільки набоїв у пістолеті.