Інгрід поставила чарку.
— Випий, — просила Берта. — Тобі відразу стане легше, і ти про все забудеш. Пам’ятаєш, як ми тоді напилися?
— Облиш! — прикрикнула Інгрід.
Нічого, скоро вона все-таки вип’є, і все скінчиться. Клоссові хотілося, щоб це вже сталося. Він відчував, що йому страшно, — ніколи досі не вдавався до отрути. Якби знав, що іншого виходу немає, волів би застрелити цю дівчину.
Оркестр заграв знову, й Інгрід рішучим рухом потяглася до чарки. І саме цієї миті звуки музики заглушив сигнал повітряної тривоги. Оркестр стих, й на середину зали вийшов літній пан у смокінгу.
— Всім до бомбосховища! — закричав він.
Пари вже юрмилися біля дверей. Долинув глухий гуркіт, а потім почулися постріли. Зенітна артилерія відповідала швидкими чергами. Всі схопилися на ноги. Невипита чарка Інгрід так і лишилася на столику. Клосс, підводячись, штовхнув стіл — коньяк тонесенькою цівкою потік на підлогу.
Вулиці були безлюдні й темні. Клосс звернув на Альбертштрассе, запалив цигарку і глянув на годинник. Наближалася одинадцята. Півгодини тому він попрощався з Інгрід. Після повітряного нальоту провів її додому, але разом з Бертою й Шульцом, та парочка ні на мить не залишала їх самих. Клосс все-таки сподівався, що Інгрід запросить його до себе. Він зайшов разом з нею аж у під’їзд, але, незважаючи на його наполягання, вона погодилася зустрітися з ним тільки завтра.
— Завтра я вже не виступаю, — сказала Інгрід. — Можете запросити мене в кіно.
— У кіно? — не приховував свого розчарування Клосс. Інгрід розсміялася.
— Я можу провести з вами дві години, рівно дві години, але оскільки ви й так мовчите, то…
Вони домовилися зустрітись о пів на сьому біля кінотеатру “Рома”.
Чи міг він чекати до завтра? Ні. Це — великий риск… І Клосс вирішив виконати вирок ще цієї ночі. План був простий. Тільки вже к лихій годині отруту й Арнольдові плани! Такі справи найшвидше вирішує пістолетна куля. Клосс зачекав, поки Берта з Шульцом зникли за рогом Кюрфюрстендамму, намагаючись цим забезпечити собі якесь алібі, не надійне, щоправда, але все-таки алібі, і знову повернувся на Альбертштрассе, до будинку, де мешкала Інгрід. Він не думав, що його запідозрять. Гестапо, напевно, дійде висновку (і матиме рацію!), що це справа рук польської розвідки, бо ніхто не вважає Клосса… А чи й справді ніхто? Не треба недооцінювати ворога. Старий Арнольд, котрий знає Берлін як свої п’ять пальців і який має величезний досвід, сказав:
— Вже кілька днів мені здається, що за мною хтось стежить… Треба змінити систему зв’язку…
Зустрічалися вони в Арнольдовій квартирі, в малесенькій кімнаті на горищі, неподалік від зоопарку. Арнольд працював у пивній на Бісмаркштрассе, але приходити туди Клоссові заборонив, бо це був третьорозрядний ресторанчик, куди заходили переважно робітники і навіть робітники-чужоземці. Клосс лише один раз бачив Арнольда за роботою: літній чоловік, накульгуючи, ставив кухлі пива на дерев’яні столи. Біля шинквасу стояло троє хлопців з нашитою на піджаках літерою “П”. Вони розмовляли по-польському! Клоссові кортіло підійти до них, і він таки наблизився. Удавав, що не цікавиться ними, проте відчув на собі їхні погляди. З ненавистю дивилися на нього всі троє, коли хазяїн пивної вклонився обер-лейтенантові, той зозла крикнув полякам: “Raus!”.[1]
— Ти дуже сентиментальний, — мовив тоді Арнольд. А сьогодні, ніби повертаючись до тієї розмови, сказав. — От я не сентиментальний, я хворий. Якщо вони знайдуть моє кубло, мені вже нікуди буде дітись.
— Треба міняти місця передачі, — запропонував Клосс.
— А хто носитиме цю “бандуру”? — спалахнув Арнольд, втупившись очима в підлогу. — Паскудне це завдання, — мовив раптом він, — я розумію. Але пам’ятай: ти мусиш його виконати. І не думай заперечувати. Панна Інгрід Кельд з нами не панькається… Якби вона хоч що-небудь про тебе або про мене знала…
Чи й справді вона нічого не знає? Центр вважає, що вони з Арнольдом у цілковитій безпеці. Центрові треба вірити. Сам же він не видав себе нічим.
Якщо хтось зустріне його в під’їзді будинку № 21 на Альбертштрассе, завдання не можна буде виконати… Все залежить від талану і випадку. Клоссові не подобалися такі завдання. Він любив тонку, добре підготовлену роботу, але цього разу вибору не було. Мусив діяти сам у чужому, ворожому місті.
У під’їзді не було нікого. Клосс глянув на список мешканців і подумки прочитав: “Гейнц Кетль, квартира 40, п’ятий поверх”. Сходи були широкі, застелені м’якою доріжкою, як годиться в пристойних міщанських кам’яницях. Він наклав на дуло глушник і сховав пістолет у кишеню плаща. Вистрілити і збігти цими сходами вниз? Божевільна думка! Може, все-таки відкласти цю операцію на завтра? Але ж він не застрелить її ні в кінотеатрі, ні на вулиці! Хіба що приготувати шоколад з отрутою? Таж він навіть не знає, чи Інгрід любить шоколад… Для Клосса простір війни обмежився враз кам’яницею на Альбертштрассе, але подумав про тих, що загинули через Інгрід, і міцніше стиснув руків’я пістолета. Він мусить виконати вирок.
Клосс не зробив навіть попередньої розвідки. Він не знав, чи панна Кельд мешкає сама. Вважав, що так… Інакше Шульц сказав би йому про це. На дверях ще й досі висіла візитна карточка “Гейнц Кетль”. “Він загинув у Польщі”, — пригадав Клосс слова Шульца. Кілька місяців тому. Кілька місяців тому зрадила й Інгрід. Чи є між цим якийсь зв’язок? Коли навіть і є, то це вже не має ніякого значення. Клосс не збирався вдаватися в психологію: він збирався вбити.
Натиснув на кнопку дзвінка. Довго тривала по ньому тиша, нарешті почулися кроки, клацнув замок. Клосс зняв запобіжник, готовий у будь-яку мить вихопити зброю з кишені. Він вирішив вистрілити, не заходячи до квартири. Відчинила літня жінка в халаті й нічному ковпаку. Голос у неї був різкий, схожий на чоловічий:
— Ви до кого? — спитала вона.
Цього Клосс не чекав. Він мовчав, через силу приходячи до тями.
— Це, мабуть, до мене, фрау Шустер, — почув він голос Інгрід. Вона ще й досі в тій самій темній сукні, в якій він бачив її в ресторані. Фрау Шустер буркнула щось собі під ніс і відійшла від дверей. Проте до кімнати не пішла, і Клосс відчував на собі її пильний і неприязний погляд.
— Це ви?! — здивувалася Інгрід. — Ви все ж таки сміливі. — В її тоні не було гніву, скоріше гордовите вдоволення.
Клосс заговорив швидко й недоладно. Що він мусив Ще раз її побачити, що дуже цього прагнув…
— Ви помилилися, — рішуче перебила Інгрід. — Ми домовилися з вами зустрітися завтра біля кінотеатру. Я, власне, повинна б на вас розгніватись і не вибачати… — Вона кивнула на прощання головою, не подавши руки.
У під’їзді стояв вахтер, уважно дивлячись на Клосса. Обер-лейтенант подумав: коли б він застрелив Інгрід, цей чоловік повідомив би в гестапо його детальний портрет. Погано підготовлена операція дуже часто призводить до провалу — це елементарне правило конспірації майже завжди підтверджується.
Завдання, однак, ставало дедалі важчим. Ця фрау Шустер, напевно, господиня або родичка Гейнца Кетля, неодмінно знатиме про завтрашнє рандеву Клосса з Інгрід. Що ж робити? Треба обміркувати план, який би лишив його поза підозрою. Але на думку нічого не спадало…
Клосс поволі йшов по Альбертштрассе, потім опинився на широкій вулиці, обсадженій деревами.
Завиваючи сиреною, промчав поліційний автомобіль. Клосс побачив будинок, відмежований од тротуару залізною огорожею. Біля входу стояв вартовий у мундирі СС. Клосс знав цей будинок. Це була резиденція берлінського гестапо. Клосс пам’ятав прізвища і знав у обличчя багатьох людей, що працювали в цьому будинкові, часом бачив їх на нарадах у командора.
Гауптштурмфюрер Мюллер… Напевно, саме він організовує операції, в яких бере участь Інгрід Кельд. То досвідчений працівник контррозвідки, холодний і жорстокий, йому довіряє сам Кальтенбруннер. Було б помилкою недооцінювати такого ворога. Клосс багато дав би за те, аби довідатися, що знає і що замишляє гауптштурмфюрер Мюллер. У берлінському гестапо не було, однак, нікого з наших; була колись, правда, Ельзі, він пам’ятав цю молоду веснянкувату блондинку. Вона співробітничала з Арнольдом. Дівчина проковтнула ампулу з ціаністим калієм, коли Мюллер знайшов у її сумочці копії секретних документів.
Так, Клосс мав із цим гестапівцем власні рахунки. Він минув вартового і глянув на темні заґратовані вікна. Гестапо діє вночі; гауптштурмфюрер, напевно, ще працює.
Інгрід Кельд не прийшла. Клосс півгодини чекав на неї біля кінотеатру “Рома” — від о пів на сьому до сьомої вечора. Став у чергу по квитки, але потім роздумав. Почав прогулюватися перед кінотеатром, палячи цигарку за цигаркою. Цілісінький день він пробув на нараді у командора, не вдалося навіть подзвонити до Інгрід, перевірити, чи вона вдома і чи не змінила своїх планів. Тепер у нього залишалося кілька годин, і якщо шведка вже перебуває під охороною гестапо, нічого не вдієш… “Пам’ятай, що зв’язкова з Парижа приїздить о другій годині ночі”, — повторював Арнольд. Тільки він, Клосс, міг урятувати цю жінку. А Інгрід не прийшла. Вулиця перед кінотеатром спорожніла, двері зачинили, сеанс почався. Клосс кинув недокурок на тротуар і подався до Альбертштрассе. Квартира Інгрід від кінотеатру була недалеко, він дістався туди за п’ять хвилин.
Клосс вибіг на сходи і подзвонив. Йому знову відчинила фрау Шустер.
— Це ви? — здивовано запитала вона. — А де ж Інгрід?
— Саме про це я й хотів запитати! — майже вигукнув Клосс.
— Вона вийшла ще до пів на сьому. Сказала, що йде до “Рома”, бо має там зустрітися з вами.
— Вона не прийшла.
— Може, передумала, — з відтінком задоволення мовила фрау Шустер, але тої ж миті на її обличчі з’явилася тривога. — Інгрід ніколи не запізнюється, — пошепки додала вона.
— Мені хотілося б знати, куди саме вона пішла.
— І я б хотіла знати! — вибухнула фрау Шустер. — Я ж сказала вам, як добрій людині! Не прийшла, то й не прийшла, — вела вона далі. — І не морочте ви їй голови, дайте їй спокій.
Оце й усе, що довідався Клосс. Може, Інгрід пішла в театр, може, швендяє з Бертою по місту, а може, гауптштурмфюрер Мюллер вирішив, що перед операцією їй найбезпечніше буде в гестапо? “Зв’язкова з Парижа приїздить о другій годині ночі…” — знову майнула думка. Що ж іще можна зробити? Не піде ж він до будинку поліції і не застрелить панну Кельд у кабінеті Мюллера,
Клосс вийшов на вулицю. У під’їзді знову стояв швейцар і старанно чистив люльку? цього разу він навіть не глянув на Клосса.
— Ви не бачили часом, — запитав обер-лейтенант, — куди пішла панна Кельд, шведська співачка із сорокової квартири?
Швейцар довгенько мовчав. Він узяв цигарку, якою пригостив його Клосс, і сховав люльку в кишеню.
— Бачив, бачив, — відповів той. — У напрямку Бісмаркштрассе. Але вона недалеко відійшла, бо під’їхав чорний “мерседес”, вискочили двоє чоловіків і запросили її в машину.
— Вони були в мундирах?
Швейцар підозріло глянув на Клосса.
— Ні, пане обер-лейтенант, у цивільному.
— Панна Кельд чекала машину? — Але запитання було зайве; швейцар тільки знизав плечима і сказав, що він же нічого не знає.
Клосс не сумнівався — це гестапо! Мюллер хоче бути впевненим — він не з тих, що люблять ризикувати. Інгрід Кельд стала недосяжною, наказ залишився невиконаний. Проте Клосс і не думав відступати: зв’язкову треба врятувати, треба знайти інший вихід.
Це саме він повторив Арнольдові, коли через кілька хвилин зайшов до нього в квартиру. Старий був стривожений: кульгаючи, він нервово ходив по кімнаті, грюкав шухлядами і переглядав якісь папірці.
— Дивлюся, чи нема чогось підозрілого, — пояснив Клоссу. — Тепер я щовечора переглядаю свої речі. Радіостанції вони не знайдуть, а якщо знайдуть… — Арнольд махнув рукою.
Клосс сів на ліжко.
— А ти як гадаєш? — запитав він.
Арнольд знизав плечима.
— Центр сьогодні повторив наказ.
— Ти можеш описати портрет зв’язкової?
— Я не вимагав його, — відповів Арнольд.
— Попроси негайно.
— Я можу ввімкнути рацію тільки о четвертій ранку.
— Запізно. Що ж робити?
— Вип’єш чаю? Звичайно, сурогат, — пояснив Арнольд. — Можу ще почастувати тебе картопляниками. Більше нічого немає.
— Що ж робити? — повторив Клосс.
Арнольд мовчав.
— Кельд прийде на вокзал у супроводі гестапівців, — міркував обер-лейтенант. — Я зможу вистрілити в неї або у вестибюлі вокзалу, або на сходах, що ведуть на перон.
— Ти збожеволів!
— Є деякі шанси втекти. Я приїду туди в цивільному одязі, стрілятиму зблизька, несхибно.
— Центр не схвалить цього плану.
— Кельд мусить загинути, — твердо промовив Клосс. — Ідеться ж не тільки про життя зв’язкової і про документи, які вона везе. Сам же розумієш…
Арнольд кидав картопляники на сковорідку. Робив він це вправно і дуже швидко. Поставив на стіл бляшанку з мармеладом.
— Я люблю картопляники з солодким, — пояснив він. — І взагалі люблю всякі солодощі, тільки шкода на них витрачати купони.
Клосс підвівся.
— Що ти надумав? — стривожився старий.
— Те, що сказав. Іншого виходу я не бачу. Коли б я знав, що Інгрід до другої ночі не повернеться додому…
— І що тоді? — Арнольд заходився вже їсти. Він аж давився, запихаючи картопляники в рот пальцями.
— У мене є кілька непоганих пластикових “іграшок”, — спокійно сказав обер-лейтенант. — Навівши механізм на певну годину, я залишу одну з них у квартирі Інгрід. Мене й раніш відвідувала така думка, та жаль було тієї фрау Шустер. Але тепер…
— Ти завжди був сентиментальний, — зауважив Арнольд.
Наближалася вже десята вечора, коли Клосс знову з’явився в районі Шарлоттенбурга. Заходячи до ресторану “Золотий змій”, він залишив у роздягальні плащ і невеликий, але досить важкий портфель. Все-таки жевріла надія, що застане тут Інгрід (адже ж Мюллер міг запросити її на вечерю; Клосс був певний, що не видасть себе, бо Інгрід Кельд і раніше водилася з високими чинами СД) або Берту з Шульцом, які могли про неї щось знати. У залі було тіснувато; співала та сама співачка, грали те саме танго, і сиділи ті самі офіцери вермахту в своїх парадних мундирах. Клосс відразу побачив Шульца — той самотньо сидів за тим же столиком, що й учора.
— Ти сам? — запитав він, коли Клосс підійшов до нього.
— Як бачиш.
— А Інгрід? — У голосі капітана звучала неприхована іронія.
— Я шукаю її, — відповів Клосс. — Ти не знаєш, що могло з нею статися?
— Сідай і пий. Цей коньяк непоганий, і дають його тільки по блату. Сюди приходили гестапівці, любий мій. Ти їм дуже потрібний. Фріц Шабе, права рука нашого знаменитого гауптштурмфюрера Мюллера, тебе розшукував.
Клосс простяг руку до чарки. Він уже навчився стримувати себе. Шульц, який пильно стежив за ним, не помітив на його обличчі й тіні тривоги.
— Мене? — байдуже перепитав Клосс. — Якого дідька їм треба?
— Вони хочуть дізнатися, що сталося з Інгрід Кельд, — відповів капітан тим самим тоном. — І, напевно, вважають, що ти дещо про неї знаєш.
— Тільки те, що вона не прийшла на побачення. — Коньяк був і справді непоганий. Клосс довго нюхав запашний напій. — “Армагнак”?
— “Армагнак”, — підтвердив Шульц. — І ти нічого більше не знаєш?
— Я ж не святий дух, — різко відповів Клосс. — А чого їм треба від Інгрід?
— Не здогадуєшся?
— Ти говориш загадками. Я людина проста і люблю ясність. Кажи, що ти знаєш?
Шульц усміхнувся.
— Дуже мало, — поволі мовив він. — Тільки те, що Фріц Шабе вже допитував швейцара і якусь фрау Шустер. Їм, очевидно, дуже потрібна Інгрід Кельд.
— Гестапівці часто розшукують людей, яких уже тримають у себе.
— Ти сміливо говориш, — прошепотів Шульц. — Я не раджу тобі казати цього Шабе. Гадаю, що справді є якась важлива причина.
— Шабе тобі не сказав…
— Він поводився принаймні так, ніби Інгрід уже вбита, а йому доручено вести слідство.
— Але ж вона вийшла з дому лише кілька годин тому.
— Тим-то й ба. І ти кажеш, що Інгрід не прийшла з тобою на побачення. А може, вона домовилася ще з кимось, наприклад, з Мюллером… І до того ж зовсім не в інтимних справах…
— Ти так гадаєш?..
— Я нічого не гадаю, — різко перебив його Шульц. — А ось і Фріц Шабе…