— Сама ваша присутність — уже загроза, — сказав Гофберг. — Люди, яких я вам дав у поміч, повинні заходити до вас по кілька разів на день і навіть уночі, доповідати, що в них було на обід і що б вони хотіли з’їсти на вечерю. Адже стан загрози, чорт забирай, повинен виникнути в мешканців будинку, а не в нашої людини. А може, ви хочете, Клосс, щоб я прислав гувернантку, яка водитиме вас за ручку? Судячи з характеристики з попереднього місця служби, ви — офіцер самостійний і інтелігентний. Так пам’ятайте, що наступну характеристику писатиму вам я. Хайль Гітлер! — верескнув він на прощання і поклав трубку.
Клосс розсміявся, скрутив цигарку, запалив і тут же пошкодував за своїм сміхом. А може, Гофберг щось пронюхав? Може, провалився хтось із підпільників? А можливо, йому вдалося розкрити явку в годинникаря, і всю цю гру затіяно лише для того, щоб викрити його, Клосса, як агента польської розвідки? Він повинен чекати, нікуди звідси не відлучаючись; завдання зв’язало йому руки й ноги, а оці люди, шестеро солдатів на чолі з фельдфебелем, що приїхали з ним сюди і обжираються зараз яблуками з графського саду, можливо, приставлені не охороняти його й допомагати йому, а навпаки — стерегти й не спускати з нього очей. Недаремно вранці, пригадав Клосс, блукаючи знічев’я по фільварку, він кілька разів здибав одного й того ж солдата. Звичайно, можливо, що солдати нудьгують так само, як і він, і так само, як і він, заглядають з цікавості в усі закамарки. А якщо ні?
Але для чого треба було Гофбергові ставити йому пастку? Якщо яка-небудь важлива ланка зв’язку справді провалилася, якщо хтось виказав Клосса, то годі було б зробити очну ставку, кілька разів простежити або, нарешті, створити безвихідне становище й змусити Клосса зайти до годинникаря з повідомленням. Ні, це не дуже ймовірно. Та все-таки щось його тривожить, роль, яку йому наказано зіграти, надто неясна, щоб Клосс не міг підозрювати пастки.
Він спробував тверезо обміркувати ситуацію. Врешті-решт, у нього дуже мало підстав, щоб серйозно сподіватися пастки. Ні, це всього-на-всього загострений інстинкт самозбереження, звичка вівці, перебраної у вовчу шкуру, яка роками живе у вовчій зграї, змушує Клосса брати до уваги навіть найменший сигнал небезпеки.
Припустимо, що Гофберг і справді вирішив добути документацію Лятошека, чого не вдалося зробити кільком його попередникам на посаді шефа тутешнього абверштелле. Легкий, міцний і стійкий до високих температур сплав, винайдений польським інженером, — ласий шматок для авіаційної промисловості рейху.
Та в усій цій історії є доля іронії, якої, напевно, не помічає не тільки Гофберг, а й інші аси контррозвідки “великого рейху”, що полювали за документацією Лятошека, і яку легко завважив тільки Клосс. А саме: фашисти, котрі йменують себе “юберменшами” — надлюдьми, прагнуть скористатися плодами думки слов’янської “підлюдини”, народженої в країні, господарство якої вони презирливо називають “polnische Wirtschaft”![5]
Отже, це може бути не пастка, а своєрідний екзамен, яким Гофберг хоче перевірити свого нового офіцера. Полковник справді хоче добути документацію цінного сплаву, і його міркування, що вона знаходиться десь тут, цілком правдоподібні. Тікаючи від німців, родина Лятошеків залишає в Пшетоці найдорожче: дитину і документацію винаходу.
Придуманий ним спосіб знайти картонну течку (невідомо чому Клоссові здавалося, що це буде саме картонна течка, хоч з таким же успіхом це могла бути й металева скринька) свідчить, що Гофберг не такий простак, якого з себе вдає. Несподіваний арешт, обшук могли б не дати ніяких наслідків, а точніше, напевно не дали б їх, оскільки Пшетоцький міг сховати невеликий предмет (все одно, чи то течку, чи скриньку) деінде, можливо, в когось із вірних слуг, хоч на перший погляд він не здавався людиною, що має друзів у бараках. Міг також вивезти його в один із сусідніх маєтків або закопати в землі в тільки йому відомому місці.
Теоретично є, звичайно, можливість “перекопати весь фільварок”, як сказав Гофберг. Але ж тільки теоретично, бо щоб перевірити лише за допомогою міношукача близько чотирьохсот гектарів маєтку, з них понад сімдесят гектарів лісу і мочарів, вистачило б роботи кільком десяткам людей на кілька років. Через те Гофберг обрав найкращий варіант: створити загрозливу обстановку, посіяти в Пшетоцького підозру, що цінним матеріалам загрожує небезпека, й примусити його переховати їх.
До цього моменту мета Гофберга збігається з метою Клосса. Він теж охоче роздобув би документацію Лятошека і передав би її куди слід. Але в Пшетоці повинен з’явитися ще хтось, людина, яка, можливо, не признається Клоссові, яка сама вирішить, чи потрібна їй Клоссова допомога, яка намагатиметься використати створену Клоссом загрозливу обстановку для того, щоб добути матеріали або як-небудь виманити їх у Пшетоцького.
Стривай, стривай… Якщо їх виманити, то це може зробити тільки добре знайома Пшетоцькому людина, котра має право знати, що документація знаходиться в старого, і запропонувати безкорисливу допомогу. Цього Клосс не повинен допустити.
Але поки що в Пшетоку не приїхала жодна людина, яка могла б звернутися до графа з такою пропозицією. Йоланта Кшемінська, напевно, не входить у цю гру (вже наступного дня Клосс довідався, що молодшу дівчину звуть Зосею і вона — онука Пшетоцького; старша ж і гарніша, в очах якої ще першого вечора на сходах він побачив стільки зневаги, — гостя, дочка якогось давнього друга господаря); важко припустити, що старий лис зможе до такої міри довіритися молодій жінці, яку він пам’ятав ще дівчинкою з кісками.
Може, Зося? Запальне дівча, що відкрито демонструє свій патріотизм? Дурниці. Вона могла б це зробити тільки на бажання батьків, але якби Лятошек був у руках у німців, вони навряд чи шукали б документацію, а скоріше намагалися б змусити його відтворити її.
Залишаються слуги. Ян, котрий, як уже встиг з ясувати Клосс, служить камердинером у Пшетоцьких майже сорок років; його дружина, дебела буркотлива жінка з червоним лицем, що майже не виходить з кухні? А може, Марта — їхня дочка, котра з незворушним обличчям стелить йому ліжко і прибирає кімнату? Ні, все це безглуздя. Агент ось-ось з’явиться, а поки що він змушений скоритися наказу Гофберга — сидіти і чекати.
Клосс вчасно зробив спритний хід, приховавши, що розуміє польську мову. Вже наступного дня після його приїзду, коли Клоссу подали в залі сніданок, Пшетоцький під час розмови з обер-лейтенантом (цього дня він був трохи добріший і не так гаряче виявляв свою зневагу перед вискочнем, з яким мусив ділитися шматком хліба) промовив ні сіло ні впало по-польському: “Пан обер-лейтенант вимастив собі рукав мармеладом”. “Що?” — перепитав по-німецькому Клосс, дивлячись з незворушним обличчям на Пшетоцького.
Старий швидко попросив вибачення, сказавши, що звертався до внучки. Дівчата перезирнулися, а в куточку вуст Йоланти Клосс помітив щось схоже на усмішку.
Одначе на цьому граф своїх штукенцій не облишив, ще кілька разів він пробував спіймати Клосса. Якось Зося, що майже весь час мовчала, сказала Клоссу, дивлячись йому просто у вічі: “Знав би ти, як я тебе ненавиджу, солдафоне!”, а Йоланта з своєю звичною, ледь помітною, усмішкою хутко “переклала”, що Зося питає, як давно пан обер-лейтенант не бачив своєї родини.
Тепер у Пшетоці при ньому говорили цілком вільно. Це не були ніякі таємниці; в усякому разі, Клосса, що гортав сімейні альбоми, вони на перший погляд зовсім не цікавили. Але з однієї розмови він дізнався, що завтра до Пшетоки мають приїхати якісь люди. Одного з них Зося називала “Едвард”, другого — “пан Маєвський”.
Щоправда, в Зосі з’явилися побоювання — чи доречний буде візит цих людей у дім, де мешкає шваб, чи не варто організувати зустріч в іншому місці, але Йоланта заспокоїла її, сказавши, що навпаки, присутність німецького офіцера, котрий анічогісінько не розуміє по-польському, — найкраща охорона, про яку тільки можна мріяти. Вона нагадала Зосі давню східну приказку, що завжди найтемніше під ліхтарем, і це, очевидно, остаточно переконало дівчину, бо за вечерею Пшетоцький сказав:
— Пан обер-лейтенант просив сповіщати його, якщо до нас хтось повинен приїхати. Мене щойно повідомили, що сюди збирається завітати мій сусіда, пан Маєвський, з небожем. Я, звичайно, можу відкласти відвідини, якщо пану обер-лейтенантові це не до вподоби.
Клосс відповів, що йому аж ніяк не заважає візит сусідів, що він не хотів би своєю присутністю порушувати звичаїв цього дому, а просив він сповіщати про це тільки з службового обов’язку, і це, мабуть, пану графові зрозуміло.
Оскільки вечеря наближалася до кінця, Клосс підвівся, байдуже вклонився (свого часу він з величезними труднощами опанував цей характерний уклін чистокровного пруссака: нерухома шия і ледь помітний кивок підборіддям), віддав паннам на добраніч і пішов до своєї кімнати.
“Отже, завтра, напевно, завтра, — думав Клосс. — Хто ж вони такі, оцей пан Маєвський і його уявний чи справжній небіж?” З натяків, рум’янців і сміху Зосі він здогадався, що панну Лятошек щось єднає з цим Едвардом. “Може, це саме він, — майнула раптом думка, — наречений чи залицяльник, претендент на руку Зосі, мав би право і на документацію як на частину посагу?” Може, в цьому й полягає провокація Гофберга? А в тому, що це саме провокація, Клосс зараз анітрохи не сумнівався.
— Дурень! — голосно пробурмотів він до самого себе. — Побудував цілу гіпотезу, майже не маючи для цього даних. Треба зачекати до ранку. А сьогодні вночі спробувати трохи побешкетувати в будинку. Гофберг має рацію: вони повинні відчути його присутність, почати, нарешті, боятися.
За дверима почувся якийсь шурхіт. Тихо, в самих шкарпетках, Клосс підійшов до них і раптово розчинив. На порозі стояв Ян з ганчіркою в руках.
— Я витирав пил з дверей, пане обер-лейтенант.
— Зрозуміло, — відповів Клосс. — Пил треба витирати.
Він зачинив двері і, зробивши паперову кульку, заткнув нею замкову щілину. Він не любив відчувати, що за ним стежать.
Гості приїхали, коли в домі вже доснідували. Ян церемонно провів їх до зали.
— Пан Маєвський з паном Едвардом, — сповістив він, зупинившись на порозі.
Клосс звернув увагу на те, що Едвард, вродливий двадцятишести—двадцятисемилітній чорнявець з вусиками, в добротних високих чоботях, у першу чергу привітався з Зосею, навіть поцілувався з нею. Отже, це, напевно, її офіційний наречений, інакше пан Пшетоцький навряд чи стерпів би таку фамільярність. Другий же, літній чоловік, худорлявий, високий, трохи сутулий, з буйною й геть сивою чуприною і дуже рано постарілим обличчям, одягнений у мисливський костюм, не приховував свого збентеження, викликаного присутністю Клосса.
— Непроханий гість, — розвів руками Пшетоцький. — Поселився кілька днів тому і від’їжджати поки що не збирається. Але не страшний. Він ні в зуб не розуміє по-польському.
Ротмістр докірливо глянув на Зосю. Дівчина хотіла щось сказати на своє виправдання, але він, ледь піднявши руку, перебив її на півслові. Коли б навіть Клосс досі і не помітив нічого, то на цей жест не звернув би уваги хіба що сліпий. Та й мисливський убір гостя був майже мундиром. “Офіцер, та ще й високого рангу, — подумки оцінив його Клосс, — а Зося — його підлеглий по службі”.
— Потім! — кинув Маєвський.
Марта внесла ще два куверти; гості сіли до столу, а Едвард, пошепотівшись уже з Зосею, оглянув Клосса довгим, прискіпливим поглядом. Розмова явно не клеїлась. Присутність німецького офіцера діяла на всіх, як струмінь крижаної води. Клосс поволі мастив грінку маслом, намагаючись якнайбільше побачити й почути. Його перше враження виявилося слушним, бо вже через кілька хвилин Пшетоцький запитав, підсовуючи до Маєвського цукорницю: “Ви вже солодили, пане ротмістре?” Отже, він уже знав навіть військовий чин сутулуватого чоловіка. Одначе все свідчило про те, що пана Маєвського нелегко буде переконати як в абсолютно випадковій присутності в домі німецького офіцера, так і в тому, що цей офіцер ані слова не розуміє по-польському.
Пшетоцький заходився розповідати якусь довгу історію про адвоката Кшемінського, батька Йоланти, безперестанку вимагаючи, щоб дівчина підтвердила його слова, що вона й робила, зрештою, зовсім неохоче. Вона помітно нервувала — певно, балаканина старого їй набридла.
Здавалося, дівчина чогось чекає. Вона була зосереджена, насторожена, непривітніша, ніж звичайно, і ця холодність надавала її красі неживого відтінку. Цього разу вона дужче, ніж завжди, нагадувала красивий манекен.
— А чи знаєте ви, пане Тадеуше, — спитав Маєвський, коли, нарешті, настала його черга, — що Венгожевський одружується?
— Боже мій, Венгожевський? — старий недовірливо засопів. — Але ж він на п’ять років старший за мене, пане добродію! Сподіваюсь, не з панною?
— З удовою. Їй пішов уже п’ятий десяток, але вона ще зовсім, зовсім…
— Дозвольте, добродію, мені вгадати. Конопацька?
— Ви, пане граф, як завжди, в саму ціль.
— Конопацького, царство йому небесне, я добре знав. Його землі межували з моїми.
— Розумна голова.
— Та де там, пане, — закукурічився старий. — Чоловік він був добросердий, але дурний як пень. Пам’ятаю, приїхали вони колись сюди разом, здається, за рік до війни. Так я потім Янові наказав усі вікна в палаці повідчиняти, щоб їхній дух, прости господи, вивітрився…
Клосс мало не поперхнувся. Жарт Пшетоцького, такий несподіваний і влучний, ледве не виявив, що йому зрозуміла вся розмова. На щастя, жарі чимось добре зачепив Маєвського, бо він аж підхопився з стільця.
— Пане Тадеуш!
Тим самим Пшетоцький мимоволі допоміг Клоссу. Боячись німецького офіцера, ротмістр Маєвський намагався вести розмову про сусідів, згадувати плітки та побрехеньки. Жарт Пшетоцького, що асоціювався з довоєнними і, очевидно, ще живими тут політичними суперечками і чварами, повернув бесіду в інше русло, чого саме й чекав Клосс.
— Гаразд, гаразд, адже ви мені тоді не повірили, а я ж говорив, попереджав…
— Ну навіщо це зараз? — примирливо сказав Маєвський. — Навіщо ворушити старе?
— Поляк мудрий по шкоді, — не здавався Пшетоцький. — А треба було…
— Ні до чого нам зараз старі сварки, — Маєвський, як міг, намагався вгамувати графа.
— Старі, нові… А хто з мене ще чотири роки тому глузував за ендеків?[6] Яка ота Росія не є, більшовицька чи не більшовицька, але завжди вона залишається Росією, добродію! Якби ті, кому треба, мене тоді послухали, то цей тип не сидів би тут, — він промовисто глянув на Клосса, котрий в цю мить удав, що цілком зайнятий розливанням кави, боячись пролити бодай краплю на сніжно-білу скатертину.
— Дідусю, — благально промовила Зося, — він же може здогадатися, що йдеться про нього.
— А ти, моя дитино, не заважай, ти в цьому нічого не розумієш, — засопів Пшетоцький у її бік, тамуючи злість. Він поволі заспокоювався, збагнувши, напевно, недоречність свого гніву; потім потроху заходився притакувати Маєвському, який почав розповідати щось про годівлю коней.
На протилежному кінці столу Едвард нахилився до Йоланти.
— Ви, пані, не грали до війни в теніс на кортах вулиці Фраскатті?
— Ви маєте на увазі постійно? Ні, звичайно. Здається, всього раз чи два. Я ж майже не знаю Варшави і не можу присягтися, що це взагалі було саме на Фраскатті. А чому ви питаєте?
— Мені здалося, що я вас десь бачив. Такі обличчя, як ваше, не забуваються.
— Це комплімент? — запитала Йоланта 1, звернувшись до Зосі, додала: — Твій пан Едвард — страшенний компліментник!
Клосс уважно стежив за цією парою. Йоланта усміхалася, але усмішка трималася тільки в куточках вуст; очі в ній участі не брали. Вони були холодні, зосереджені, серйозні. Едвард теж, здавалося, розігрував якусь роль. Тон, яким він ставив побіжні, висловлювані якось знехотя запитання, весь час Клоссові щось нагадував. Але що саме — він не міг збагнути.
Клосс уже хотів підвестися, вирішивши, що дальша присутність йому нічого не дасть, а навпаки, може тільки викликати підозру. Та й взагалі — скільки можна сидіти за столом, коли тебе цілком ігнорують співбесідники? І тут Едвард раптом звернувся до нього: