СЛОВО І ДІЛО
Мама часто мене повчала:
— Ніколи, сину, не бреши та не хвастайся. Знай, що хвастунів ніхто не поважає й не любить.
Я щиро погоджувався з нею, поки її слухав. А вибігав з хати, і добре мамине слово вилітало з голови. Так було й зараз.
Ми стоїмо один перед одним і немилосердно хвастаємося. Ми щойно познайомилися, а тепер, як і водиться, набиваємо собі ціну.
Мій новий знайомий — син лісника. Мати його — давня мамина подруга, і ми приїхали до неї погостювати.
— А я гадюк ловлю, — говорить Василь. — Отак хватаю за хвоста і кручу, доки в них голова не закрутиться...
— Пхі! — спльовую я на знак власної зверхності. — Що гадюк! Он я повен рот жабенят набираю!
— І не ковтаєш?
— А я рот язиком закриваю. Василь морщить лоба і натужно сопе.
— А мене баран минулого року побив, — врешті говорить він. — Як звалив у борозну, то мало всі ребра не потовк...
— Що баран! — перебиваю я його. — У нашому селі бугай, як ваша хата, то він мене цілий день на своїх рогах носив!
— І не заколов?
— Ні... я потім зірвався...
Василь уже з повагою дивиться на мене. Це додав мені жару, і я пускаюся на ще більші хвастощі:
— Ти знаєш, який я сильний... Мене у нашому селі всі хлопці бояться!
— Ну-у?
— Не віриш? От як не віриш, то поїдь з нами в наше село і запитай там хлопців.
— І ти усіх подужаєш?
— Усіх! — і оком не зморгнувши, стверджую я. Мені й самому зараз здається, що це — свята правда.
— От добре! — радіє раптом Василь. Для чогось відводить мене у кущі і, оглянувшись, таємниче шепоче: — Підемо хлопців бити. Давай?
— Яких хлопців?
— А пастухів. Що корови пасуть. Вреднющі такі! Вони мене завжди б'ють.
— А їх багато?
— Чотири... Та ти не бійся! Коли ти в своєму селі усіх хлопців б'єш, то цих і поготів!
— Авжеж поб'ю! — бадьорюся я.
— То підемо бити?
— Добре,— погоджуюсь я. Та й що мені лишається робити? Не признаватися ж Василеві, що в нашому селі хлопці мене б'ють частіше, ніж я їх! — Добре, — кажу я, — тільки не сьогодні. Давай завтра вранці.
— А то чому?
— Вранці я найсильніший.
Василь відразу ж погоджується. Вранці то й вранці.
В ту ніч я довго не міг заснути. Чомусь муляли подушки, я перекидався з боку на бік і все думав про хлопців, яких мав бити.
Вранці мене розбудив Василь. — Пішли!
— Куди?
— Та хлопців же бити!
Я довго надягав штани та сорочку, ще довше вмивався та снідав, зловживаючи Василевим терпінням.
— Пішли швидше, а то твоя сила пропаде! — квапив він.
Врешті я вийшов із хати. Василь відразу ж побіг у кущі і витягнув два кийки.
— А то навіщо?
— Як навіщо? Таж хлопців бити!
Я взяв кийок і почимчикував за Василем. Мені дуже хотілося, щоб тих хлопців не було на паші.
Але моя щира молитва не дійшла до бога. Під лісом паслося з десяток корів, а біля багаття стояли хлопці. Забачивши нас, вони рушили назустріч.
— Ти отого рудого першого бий! — гаряче шепотів Василь. — Він найсильніший.
Рудий наближався до мене, вимахуючи довжелезним батогом. Я виразно бачив його плескате обличчя, товстий недокурок, що хвацько звисав з нижньої губи.
Підійшовши до нас, хлопці зупинилися.
— Ви чого сюди прийшли? — непривітно запитав рудий.
— А це не ваше поле! — відповів Василь, ховаючись за мою спину. — Ідіть собі геть, а то він вам дасть!
— Хто — він? — тицьнув у мене пужалном рудий. — Ану, як він нам дасть?
— Бий! — штовхнув мене у спину Василь. — Та бий же!
І я, розуміючи, що відступати вже пізно, щосили розмахнувся кийком. Рудий швидко присів, кийок просвистів у нього над головою, а я поточився набік.
Хлопці наче по команді відскочили, засвистіли довгими батогами.
Коротка наша сутичка скінчилася тим, що я і Василь дременули до лісу. Хлопці гналися за нами і батожили з усіх сил. Голосячи, ми стрибали, як зайці.
Зупинилися аж на галявині.
— Ти!.. — схлипуючи від плачу, повернувся до мене Василь. — Ти!..
Від великого болю та злості він не міг навіть придумати, як найдошкульніше обізвати мене.
— Хвалько ти нещасний! — врешті випалив він.
— Еге ж, хвалько! — не втримував я сліз. — Звідки ж я знав, що вони з батога-ами!..
ПУГАЧ
Мама таки придбала для мене отой двоствольний, з двома курками пугач, за яким умирали всі хлопці села. Сталася, правда, ця радісна подія, коли я вже ходив до четвертого класу, в день мого народження.
Я народився в середині травня, і баба повитуха, яка знайшла мене серед почорнілих качанів від торішньої капусти та принесла до хати, журно хитала головою:
— Ой, не в добрий час воно у вас знайшлося, вчителько! Ото як народиться в маю — весь вік маятиметься!
Клята бабка як у воду дивилася! Маявся я влітку і взимку, весною і осінню. Рясним дощем сипалися на мене напасті, так що я не встигав і носом підшморгувати, переживаючи чергову біду.
Однак я не дуже тим журився, а ріс собі та ріс, усім повитухам на зло. До того ж мої друзі маялися не менше од мене, і якщо по моїй многостраждальній спині ходив віник, то Сонька діставала по литках лозиною, Ванька частували паском, а Миколу, зважаючи на його старший вік, шмагали вишневим пужалном.
Однак не мало й хорошого мав я у своєму дитинстві. От хоча б пугач!
Сталося це так.
Щойно розплющив я очі, як відразу ж побачив на стільці картонний коробок.
— Це мені?
— Тобі, тобі, — сказала сяючи мама. — Вітаю тебе, синку, з днем народження!
Ху-гу! Як опечений, зірвався я з ліжка, ухопив коробок. Тремтячими руками відкрив кришку і остовпів: там лежав пугач.
Справжнісінький. Двоствольний.
З двома курками.
Що то за пугач був, люди!
З обох стволів грізно стирчали гострі бойки з гвинтами збоку. Досить їх відтягнути назад, повернути трохи набік, щоб трималися, — і заряджай, чоловіче, в обидва стволи та йди собі на полювання!
Того ранку я пішов до школи з зарядженим пугачем при боці.
Першим зустрів Миколу.
— А в мене пугач!
Микола аж рота роззявив, побачивши зброю.
— Дай подивлюся!.. А стрельнути можна? — запитав він згодом.
— Еге, який хитрий! Я й сам ще не стріляв.
— То давай удвох стрельнемо. Я з одного, а ти з другого.
Я подумав і згодився.
Микола, насупившись, почав цілитися в тин, а я затулив долонями вуха.
— Є, попав! — закричав щосили Микола і кинувся до тину. Я побіг за ним. Були впевнені, що знайдемо величезну діромаху, але там було стільки дірок, що годі й шукати пробиту пугачем.
— Оця, мабуть, — ткнув у найбільшу Микола. — А тепер ти стріляй.
Я заплющив очі і посунув гвинтик угору. Пугач бабахнув, наче з гармати, а я щосили закричав:
— Є, попав!
Микола вже не відставав од мене до самої школи.
— Після уроків підемо зайців стріляти, — умовляв він мене. — За дідову Стратонову хату, там їх до погибелі! Сам бачив.
Я згоджувався:
— Тільки Ванька візьмемо, бо хто ж їх носитиме!
Ніколи ще не здавалися мені такими довгими уроки, як у той день. Сидячи на першій парті, я слухав і не слухав учителя, з нетерпінням чекаючи на ту хвилину, коли Пролунає дзвінок і ми вирушимо на зайців.
Врешті я не витримав. Тихенько, щоб не помітив учитель, дістав з торби зарядженого пугача, затиснув у руці під партою. Одним оком поглядаю на вчителя, що сидить боком до мене, а другим — на грізну зброю.
«От кінчаться уроки, візьму Ванька та Миколу і підемо на зайців. Заєць я-ак вискочить з-за вишні, а я в нього — бабах! — є один. Бери, Ванько, за вуха та клади до торби... А тут другий... Третій... Ба-бах! Ба-бах!..»
Уявляв, як повертатимемось із полювання, обвішані зайцями, як повибігають і старі, й малі, дивуючись на нас. А ми йтимемо посеред вулиці і навіть не поглянемо ні на кого.
Ех, скоріше кінчалися б уроки!
Учитель, наче навмисне, все мордує Соньку, що не вивчила уроку. Вона аж упріла біля дошки, намагаючись вирахувати задачку. І все наставляє до мене вухо, щоб я підказав. Та мені зараз не до Соньки. Я саме полюю на зайців, цілячись з пугача в учителів черевик, що блищить он під столом.
«Коли б це був не черевик, а заєць, я б його зараз з обох стволів: бах! ба-бах! — бери, Ванько, до торби!..»
Обережно рухаю гвинтики, що тримають бойки, але вони наче приросли до місця.
«Чи не зіпсував їх Микола?» — непокоюсь я і трохи сильніше натискаю на гвинтики. Ні, не зіпсував, бач, уже їдуть...
Гвинтики їдуть, їдуть, а я, наче заворожений, дивлюся на них...
Пугач випалив, наче з гармати. Блискучий черевик підлетів вище столу, а я, вирячивши очі, дивлюся на зблідлого вчителя.
Настає грізна тиша.
Потім, як і водиться, приходить розплата.
Вже червоний, учитель відбирає у мене пугача, виводить за вухо із класу і наказує не приходити до школи без мами. Обеззброєний, знеславлений, тюпаю я вулицею, кленучи свою долю, яка надала мені народитися в місяці маї.
ЧЕРЕЗ МІСТОЧОК
Отак закінчується казочка, навіяна минулими роками. Та чи закінчується?
Місточок ще провиса над безоднею і манить до себе той берег. Там бігає босоніж хлопчак, росте, як трава, не ховаючись від дощів та вітрів, не боячись ні тучі, ні грому.
Там залишилося моє дитинство.
І доки не щез місточок моєї пам'яті, я буду проходити по ньому, хоча б він став такий вузький, як лезо ножа.
ЧАСТИНА ДРУГА. БЛАКИТНА ДИТИНА
Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі:
— Це що?.. Що це таке?!.
І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть двійка або навіть трійка, схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його із сторінки щоденника, і все допитується:
— Що це таке, я питаю?..
Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха.
Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі?
Не добившись відповіді на перше питання, дружина переходить до іншого:
— Розказуй, що ти там накоїв?
Цього разу голос у неї такий, наче вона запитує: кого ти там зарізав?
Обличчя сина приходить у рух. Часто скліпують повіки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посіпується гостреньке підборіддя, а розвихрений непокірний «півник» на голові стирчить наївно й беззахисно.
— Ми, той... Я, той... Ну, бігали... — починає мій син видушувати із себе слова. — А тоді, той... каталися...
— На чому каталися?
Син мій здивовано дивиться на маму: як вона не розуміє найелементарніших речей! На чому ж іще можуть кататися порядні хлопці, як не один на одному!
— Далі! — суворо вимагає дружина, не без підстав підозріваючи, що це ще не все.
— Ну, той... Сів на Олеся, а він навіз мене...
— На що навіз?
— На той... На Параску Михайлівну...
— О боже!..
— Вона, мамо, не впала! — додає швиденько син. — Тільки побігла...
— Ще б не побігти! Два отакі белбаси врізались у спину! Чи у тебе є що в голові?
Син цього не знає, тому й мовчить.
— А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо він на мене уже й вухом не веде!
Це вже до мене.
Я швиденько гашу цікавий вогник у очах (мені страх хочеться довідатись, як швидко бігла Параска Михайлівна!) і, набравши якомога строгішого вигляду, кажу:
— Це — недобре! Це дуже, сину, недобре!
— Твій тато ніколи такого не робив! — вставляв дружина для зміцнення мого авторитету.
Син швидко зиркає на мене, і я читаю в його очах чи то здивування, чи то співчуття.
— Так, не робив, — видушую я із себе.
А бабуся, яка самовіддано любить онука, додає, зібравши обличчя в молитовні зморщечки:
— Твій татусь, коли був отаким, як ти, ніколи не балувався.
— І приносив додому відмінні оцінки! — додав дружина.
— Усі вчителі не могли ним нахвалитися...
— Бо він не був хуліганом!..
— Він спокійно сидів на уроках...
— І не завдавав учителям жодних прикрощів...
Мій син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи сніжно-білими крильцями, сяє рожевими щічками і докірливо дивиться на забіяку повними всіх на світі чеснот голубими очима.
— Ну, йди, — зжалюється врешті над сином дружина. — Йди і постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли він був отаким, як ти!
У бабусі, моєї старенької мами, при оцій фразі починають підозріло посіпуватись губи, а я опускаю очі: мені здається, що зараз у мене точнісінько такі вуха, як у сина, — ліхтарі ліхтарями.
Син, важко зітхнувши, іде роздягатися. Він уникає мене поглядом, і я його добре розумію. Адже коли б оця блакитна дитина залетіла багато-багато років тому в наш п'ятий «Б» клас, вона не вирвалася б звідти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. І найбільше отого блакитного пір'я, звичайно ж, лишилося б у моїх жменях!
Весь той день, до пізньої ночі, не давала мені спокою ота блакитна дитина. І я врешті-решт зрозумів, що не спекаюся її, поки не розповім усієї правди.
Усієї до кінця.
Отже, про блакитну дитину.
ПОЧОМУ ЯБЛУКА З ЧУЖОГО САДУ
У дядька Матвія був найвищий пліт, найзліший собака, найважчий кийок і найсмачніші в саду яблука. Іще дядько Матвій мав найбільші, з лопату, долоні із зашкарублою, як тертушка, шкірою, і грубезний голос, а надто коли він погрожував:
— Походіть мені, походіть! Упіймаю — голови всім геть поскручую!
І ми ніскільки не сумнівалися в тому, що й справді поскручує. При одному тільки погляді на його страшні руки у нас починало потріскувати в шиях, тож ми обходили дядька Матвія десятою дорогою.
Я, може, і не наважився б полізти в сад до дядька Матвія, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прізвищем — Чровжова. Об прізвище це спотикався кожен новий учитель, поки наламував собі язика.
Пам'ятаю, як появився у нас молоденький учитель географії, та ще на біду трохи й заїка. Поки вчитель той викликав нас по одному, щоб познайомитися, все йшло гаразд. Та ось він добрався до Олі Чровжової.
— Ч-ч-ч-ч...
Все більш червоніючи, учитель «чикав», як горобець, поки ми закричали всім класом:
— Чров-жо-ва!
Він, бідолаха, так і не навчився вимовляти оте рідкісне прізвище.
І ми не раз користувалися цим.
Бувало, захворіє Оля, географ, побачивши порожнє місце за партою, цікавився:
— Ч-чому не п-прийшла Оля?
— Яка Оля? — запитували ми.
Ми добре розуміли, кого він мав на увазі, але вдавали, що ніяк не можемо здогадатися. Географ червонів з великої досади і починав «чикати», намагаючись вимовити прізвище Олі.
Робили ми так не тому, що не любили географа. Навпаки, він досить швидко встиг зацікавити нас своїм предметом, розповідаючи про далекі заморські краї, про нашу неосяжну країну так, наче сам оце щойно повернувся звідтіль і все те бачив на власні очі. Ми захоплено слухали про таємничих африканських пігмеїв, про казкову Індонезію, всіяну тисячолітніми храмами, про тропічні ліси Амазонки, в яких ще не ступала людська нога, про мандрівку Арсеньєва по Уссурійському краю, і нудний підручник з географії оживав прямо у нас на очах, починав дихати цікавим неповторним життям. Отже, ми поважали Віктора Михайловича, але це не заважало нам при кожній нагоді примусити його «почикати» над прізвищем Олі.