— Підходьте всі сюди, — звелів Снейп, поблискуючи чорними очима, — поглянемо, що станеться з жабкою Лонґботома. Правильно настояний розчин перетворить її на пуголовка. Якщо ж він усе наплутав — а я в цьому не сумніваюся, — то його жабка здохне.
Ґрифіндорці боязко приглядалися. Слизеринці були вельми збуджені. Снейп узяв Тревора, зачерпнув маленькою ложечкою Невілової настійки — вона була вже зелена — і влив її Тревору в пельку.
Запанувала тиша. Тревор проковтнув — лясь! — і на Снейповій долоні зазміївся пуголовок.
Ґрифіндорці шалено заплескали. Снейп невдоволено витяг з кишені флакончик, капнув на пуголовка якоїсь рідини, і Тревор знову став самим собою.
— П'ять очок з Ґрифіндору, — сказав Снейп, і на обличчях учнів зів'яли усмішки. — Міс Ґрейнджер, я ж казав не допомагати йому. Урок закінчено.
Гаррі, Рон і Герміона піднялися у вестибюль. Гаррі й далі обмірковував Мелфоєві слова, а Рон обурювався Снейпом.
— Зняти з Ґрифіндору п'ять очок, бо настійка була чудова! Чом ти не надурила його, Герміоно? Треба було сказати, що Невіл сам її зробив!
Але Герміона не відповідала. Рон озирнувся.
— А де вона?
Гаррі теж озирнувся. Їх минали інші учні, що прямували на обід до Великої зали.
— Вона йшла за нами, — спохмурнів Рон.
Повз них пройшов Мелфой у супроводі Креба і Ґойла. Він самовдоволено усміхався.
— Ось вона, — сказав Гаррі.
Захекана Герміона бігла по сходах нагору. Однією рукою вона стискала портфель, а другою мовби запихала щось у мантію.
— Як ти це зробила? — здивувався Рон.
— Що? — перепитала Герміона.
— Ти щойно була в нас за спинами, а тут раптом опинилася перед нами.
— Що? — Герміона трохи розгубилася. — Ну... просто я дещо забула й мусила вернутися. Ой! — Герміонин портфель раптом тріснув по шву. Гаррі не здивувався, адже там було напхано з десяток важезних книжок.
— Навіщо ти це все тягаєш? — запитав Рон.
— Та в мене ж он скільки предметів, — відповіла захекана Герміона. — Потримай, будь-ласка.
— Але ж... — Рон глянув на обкладинки книжок, — у нас нема сьогодні цих уроків. Лишився тільки захист від темних мистецтв.
— Ну... так, — завагалася Герміона, знову запихаючи всі книжки в портфель. — Цікаво, що буде на обід? Я вмираю з голоду, — змінила вона тему й рушила до Великої зали.
— У тебе не виникає відчуття, що Герміона щось від нас приховує? — глянув на Гаррі Рон.
*
Коли вони прибули на перший урок захисту від темних мистецтв, професора Люпина ще не було. Посідавши, витягли книжки, пера, пергамент, і чекали. Люпин нарешті зайшов, легенько всміхнувся і поклав на стіл свій старенький портфель. Він і далі був одягнений досить убого, але видавався не таким виснаженим, як у поїзді, ніби нарешті трохи від'ївся.
— Добрий день, — привітався він. — Прошу сховати всі підручники. Сьогодні в нас практика. Залишіть лише чарівні палички.
Учні здивовано перезирнулися і заховали все в портфелі. Вони ще ніколи не мали практичних занять із захисту від темних мистецтв, якщо не враховувати один торішній урок, коли Локарт притарабанив до класу клітку з ельфами і випустив їх на волю.
— От і добре, — сказав професор Люпин, коли всі вже були готові, — а тепер прошу за мною.
Спантеличені, але зацікавлені учні встали і вийшли слідом за професором. Він повів їх порожнім коридором, а тоді звернув за ріг. Там вони натрапили на Півза Полтерґейста, що висів у повітрі догори ногами і заліплював жуйкою замкову шпарину. Побачивши Люпина, Півз загойдав ногами і заспівав:
Люпин-голопупин,
Голопупин-Люпин...
Зазвичай Півз, хоч і був зухвалим грубіяном, ставився до вчителів з певною повагою. Усі дивилися на професора Люпина і чекали на його реакцію. На їхній подив, він і далі всміхався.
— На твоєму місці, Півзе, я відліпив би жуйку зі шпарини, — спокійно мовив він. — Містер Філч не зможе зайти по мітли.
Філч був гоґвортським сторожем, бездарним і вічно роздратованим чарівником, який безперестанку воював з учнями і з тим же Півзом. Півз, однак, пустив Люпинові слова повз вуха і лише зневажливо пирхнув.
Професор Люпин зітхнув і витяг чарівну паличку.
— На такий випадок є непогане маленьке закляття, — сказав він учням через плече. — Дивіться уважно.
Він підняв паличку на рівень плеча, скерував її на Півза і промовив: "Вадівазі!"
Жуйка кулею вилетіла з замкової шпарини і влучила Півзові просто в ліву ніздрю. Він шугнув угору, а тоді щез, проклинаючи все на світі.
— Круто, пане професоре! — захоплено вигукнув Дін Томас.
— Дякую, Діне, — сказав професор Люпин і заховав чарівну паличку. — Йдемо далі?
Вони зрушили з місця, а учні з усе більшою повагою позирали на вбогого професора Люпина. Пройшовши іншим коридором, Люпин зупинився перед учительською.
— Прошу заходити, — він відчинив двері і відступив набік.
У порожній учительській — довгій, оббитій панелями кімнаті — стояло безліч старих пошарпаних стільців. На одному сидів професор Снейп і дивився, як заходять учні. Його очі поблискували, а вуста кривилися в єхидній посмішці. Коли професор Люпин хотів зачинити за собою двері, Снейп сказав:
— Не зачиняй, Люпине. Я волів би на це не дивитися. — Він підвівся і стрімко пройшов повз учнів, аж чорна мантія замайоріла за його спиною. У дверях він розвернувся на підборах і промовив:
— Люпине, хочу тебе попередити, що серед цих учнів є Невіл Лонґботом. Моя тобі порада: не став перед ним надто складних завдань. Хіба що міс Ґрейнджер знову шепотітиме йому на вухо підказки.
Невіл почервонів. Гаррі люто зиркнув на Снейпа. Мало того, що він замучив Невіл а на своїх уроках, а тепер ще й глузує з нього перед іншим учителем.
Професор Люпин здивовано підняв брови.
— А я власне хотів би, щоб Невіл мені зараз допоміг, — сказав він. — Переконаний, що він чудово впорається.
Невіл став, здається, ще червоніший. Снейп зневажливо скривився і вийшов, грюкнувши дверима.
— Ну, гаразд, — мовив професор Люпин і повів учнів до протилежної стіни кімнати, де не було нічого, крім старої шафи, в якій зберігалися запасні учительські мантії. Коли професор Люпин підійшов до шафи, вона зненацька захиталася і гупнулася об стіну.
— Не лякайтеся, — заспокоїв професор Люпин тих учнів, які стривожено відскочили назад. — Це звичайний привид-ховчик.
Але більшість учнів, здається, таки занепокоїлися. Невіл дивився на професора Люпина нажаханими очима, а Шеймус Фініґан боязко поглядав на клямку, що вже аж тряслася.
— Ховчики люблять темні тісні місця, — пояснив Люпин. — комори, скрині, шафки під умивальниками... один мені був трапився навіть у кімнатному годиннику. Цей з'явився тут щойно вчора. Я попросив пана директора залишити його для нашого сьогоднішнього заняття. Ну, а тепер постає перше питання: хто такий ховчик?
Герміона підняла руку.
— Це так званий боґарт-формополох, — випалила вона. — Він міняє свій вигляд і перетворюється на те, що, на його думку, може нас найбільше налякати.
— Навіть я не зміг би пояснити краще, — похвалив її професор Люпин. Герміона зашарілася. — Отож ховчик, який сидить тут у пітьмі, ще не набрав ніякої форми. Він ще не знає, що саме може налякати того, хто стоїть перед шафою. Ніхто не знає, як виглядає сам ховчик, але щойно я його випущу, він одразу стане тим, чого кожен з нас боїться найбільше.
— А це означає, — вів далі професор Люпин, не зважаючи на Невіла, що мало не зомлів зі страху, — що на початку ми маємо перед ховчиком значну перевагу. Можеш сказати, Гаррі, яку саме?
Нелегко було відповідати на запитання, коли поруч аж підстрибувала Герміона, тягнучи руку, але Гаррі спробував.
— Hy-y... нас тут багато, і він зразу й не збагне, якої форми йому набути.
— Саме так, — зрадів професор Люпин, а Герміона розчаровано опустила руку. — 3 ховчиком найкраще мати справу гуртом. Він тоді розгублюється чим йому ставати — безголовим трупом чи слимаком-тілоїдом? Якось ховчик на моїх очах хотів налякати відразу двох людей і перетворився в слимачка без голови. Було зовсім не страшно... Заклинання, що збиває з пантелику ховчика, доволі просте, але вимагає великої зосередженості. Річ у тім, що найкраща зброя проти нього — сміх. Тому спробуйте змусити ховчика перетворитися на щось кумедне. Спочатку вивчимо це заклинання без чарівних паличок. Прошу повторити за мною: рідікулюс!
— Рідікулюс! — хором вигукнули учні.
— Добре, — похвалив їх професор Люпин. — Дуже добре. Але це була найпростіша частина. Бачите, самим лише словом тут не обійтися. І саме тут, Невіле, мені знадобиться твоя поміч.
Шафа знову затремтіла, хоч і не так сильно, як Невіл, що ступив уперед з таким виглядом, ніби йшов на шибеницю.
— Так, Невіле, — сказав професор Люпин. — Насамперед головне: чого ти боїшся найбільше в світі?
Невілові вуста заворушилися, але не пролунало ані звуку.
— Вибач, Невіле, не зрозумів, — підбадьорив його професор Люпин.
Невіл благально озирнувся і ледь чутно прошепотів:
— П-професора Снейпа.
Майже всі зареготали. Навіть Невіл вибачливо усміхнувся. А от професор Люпин замислився.
— Професора Снейпа... гм... Невіле, здається, ти живеш з бабусею?
— Т-т...так... — захвилювався Невіл. — Але... я не хочу, щоб ховчик перетворився на бабусю.
— Ні-ні, ти мене не зрозумів, — усміхнувся професор Люпин. — Прошу нам сказати, як зазвичай одягається твоя бабуся?
Невіл здивувався, але відповів:
— Ну-у.. вона завжди носить один і той самий капелюшок. Такий високий, з плюшевим яструбом на вершку. Тоді... довгу сукню... зеленого кольору... іноді лисяче хутро...
— А яку торбинку? — запитав професор.
— Велику червону, — відповів Невіл.
— Гаразд, — мовив професор Люпин. — А ти добре пам'ятаєш той одяг, Невіле? Можеш чітко його уявити?
— Так... — нерішуче мовив Невіл, не знаючи, чого чекати далі.
— Ховчик вирветься з шафи, побачить тебе, Невіле, і перетвориться на професора Снейпа, — сказав Люпин. — Тоді ти спрямуєш на нього чарівну паличку... ось так... вигукнеш "Рідікулюс!" і уявиш собі бабусин одяг. Якщо все вдасться, професор Снейпховчик з'явиться перед нами в капелюшку з яструбом, у зеленій сукні і з великою червоною торбиною в руках.
Усі зареготали. Шафа шалено захиталася.
— Якщо у Невіла все вийде, ховчик почне лякати всіх по черзі, — додав професор Люпин. — Постарайтеся згадати, чого ви боїтеся найдужче, і спробуйте страховисько перетворити на посміховисько.
Усі в кімнаті затихли. Гаррі замислився... Чого він боявся найбільше в світі?
Спочатку подумав про Лорда Волдеморта — Волдеморта, що відновив колишню могутність. Але не встиг розпочати уявну контратаку на Волдемортаховчика, як перед ним зринув жахливий образ...
Лискуча, напівзогнила рука, що по-зміїному ховається під чорним плащем... хрипке протяжне дихання з невидимого рота... пронизливий холод, що накриває з головою...
Гаррі здригнувся і глянув, чи ніхто цього не помітив. Майже всі стояли з заплющеними очима. Рон бурмотів: "Забери лапи". "Він, звичайно, думає про павуків", — здогадався Гаррі. Рон боявся їх до смерті.
— Усі готові? — запитав професор Люпин.
Гаррі раптом відчув страх. Він ще не був готовий. Що придумати проти дементора?.. Але не хотів затримувати інших, бо всі вже кивали головами і закочували рукави мантій.
— Невіле, ми всі відійдемо назад, — сказав професор Люпин. — Щоб ти мав вільне місце, гаразд? Потім я покличу наступного учня... Усі відійдіть, не заважайте Невілові...
Учні відступили до стіни. Невіл залишився перед шафою сам-один. Він був блідий і переляканий, але теж закотив рукави мантії і наставив чарівну паличку.
— На рахунок "три", Невіле, — сказав професор Люпин і скерував свою паличку на ручку шафи. — Раз... два... три!
Струмінь іскор вирвався з кінця чарівної палички професора Люпина і влучив у ручку. Шафа розчахнулася, і з неї, люто втупившись у Невіла, ступив гачконосий і зловісний професор Снейп.
Невіл відступив, але не опускав палички, лишень беззвучно ворушив губами. Снейп насувався на нього, нишпорячи у своїй мантії.
— Р-р-рідікулюс! — пискнув Невіл.
Щось ляснуло, немов батогом, і Снейп зупинився. Тепер на ньому красувалася довга, оздоблена мереживами сукня і високий капелюшок з поїденим міллю плюшевим яструбом на вершку. На руці в нього погойдувалася велика яскраво-червона жіноча торбина.