І все ж я знав, коли настає ніч, а коли день. Вас це, певно, дивує: адже я не лічив часу протягом перших ста годин відтоді, як потрапив на корабель, а в цілковитій темряві, що оточувала мене, ніяк не можна було відрізнити дня від ночі. Однак я знайшов спосіб — і ось у чому він полягав: протягом всього мого життя у мене виробилася звичка лягати спати в певний час — о десятій голині вечора — і вставати рівно о шостій ранку. Таке було правило в домі мого батька, а в дядька, як мені довелося переконатись на собі, цього правила дотримувались ще суворіше. Цілком природно, що мені зразу ж хотілося спати, як тільки наставала десята година вечора. Звичка була такою сильною, що діяла навіть в нових умовах. Я швидко помітив це і зробив висновок, що коли мене тягне на сон, то має бути близько десятої години вечора, а за годинником визначив,[21] що сплю майже вісім годин і прокидаюсь близько шостої ранку. Врахувавши все це, я відрегулював свого годинника. Я був настільки переконаний в правильності своїх спостережень, що міг з певністю сказати, коли настане день, без допомоги годинника. Але побоюючись, що в моїх звичках можуть статися деякі зміни в зв'язку з тим, що змінилися умови мого життя, я вирішив пильно стежити за годинником. Перед тим як лягати спати, я не забував завести його, а прокидаючись, знову заводив, щоб він, бува, не зупинився.
Хоч я і радий був, що можу відрізнити день від ночі, але, як уже сказав, їх зміна небагато або навіть зовсім нічого для мене не значила. Проте для мене було важливо знати, коли кінчається доба — бо тільки так я міг слідкувати за подорожжю. Я уважно рахував години, і, коли годинникова стрілка двічі обходила циферблат, робив зарубку на окремій дерев'яній планочці. Немає потреби говорити, що мій календар вівся дуже старанно. Я тільки не був певний у перших днях після відплиття, коли зовсім не слідкував за часом. Я визначив кількість цих днів навмання і зробив на планочці чотири зарубки. Пізніше я дізнався, що не помилився.
Так тривало майже тиждень. Повільно спливали години — довгі, нудні години в пітьмі. Настрій у мене був нерадісний, часом я зовсім занепадав духом, але приступи відчаю не повторювалися.
Як не дивно, найбільше дошкуляла мені відсутність світла. Спочатку я страждав під того, що не мав можливості випростатися на весь зріст і доводилося спати на твердих дубових дошках, але поступово я перестав звертати на це увагу. Крім того, я придумав, як зробити свою постіль не такою твердою. Я вже казав, що в ящику, за моїм продовольчим складом, лежали якісь тканини.
Перевіривши ящик детальніше, я виявив, що там сукно в тугих великих сувоях, тобто в такому вигляді, як виходить з фабрики. Мені одразу ж спало на думку, що його можна використати, і я негайно ж взявся до діла. Вийнявши галети, я розширив отвір, який раніше зробив в обох ящиках, і насилу витяг один сувій. Далі робота пішла значно легше.
Але я взяв не все сукно, а стільки, скільки було треба, щоб зовсім не відчувати під собою дубових дощок. Потім я поклав галети в ящик, щоб вони мені не заважали.
Постеливши собі постіль, яка, мабуть, коштувала великих грошей, я задоволено вмостився на ній.
Проте з кожною хвилиною я все дужче мріяв про світло. Важко уявити собі, що то значить жити в суцільній темряві. Тепер я добре розумів, чому підземелля завжди вважалося найжахливішою карою для в'язнів. Не дивно, що люди в них сивіли і надломлювались, бо темрява справді така нестерпна, ніби світло є основою нашого життя.
Мені здавалось, що коли б у мене було світло, час минав би вдвічі швидше. Темрява наче робила години довшими, наче затримувала коліщата годинника і уповільнювала плин часу. Безформний морок! Мені здавалось, що він завдає мені фізичного болю, який може вгамувати тільки світло. Іноді це викликало в моїй пам'яті згадку про той час, коли я лежав хворий і протягом ночі рахував довгі страшні години, нетерпляче ждучи ранку.
Розділ XXXIII
ШТОРМ
Ця страшна одноманітність тривала понад тиждень. Я нічого не чув, крім шуму хвиль угорі. Саме вгорі, бо я ж був у глибині, набагато нижче рівня води. Час від часу я розрізняв й інші звуки: щось схоже на глухий стукіт важких предметів, що їх пересували на палубі. Безперечно, це так і було, там справді щось пересували. Іноді мені здавалось, що я чую дзвін, який кличе людей на вахту, але я не був певен у цьому. Власне, цей звук був таким далеким і невиразним, що я не міг твердити, чи був це саме дзвін. Та й чув я його лише в тиху погоду.
Кажу в тиху, бо добре знав, коли погода мінялась. Я міг визначити, який надворі вітер: легенький, свіжий чи шторм. Я знав, коли починались і кінчались будь-які зміни в природі зовсім так, наче був на палубі. Качка корабля і потріскування його корпусу говорили про силу вітру і про те, яка погода — погана чи гарна. На шостий день — тобто на десятий з того часу, як корабель відплив, але на шостий за моїм календарем — почалась справжня буря, що тривала два дні й одну ніч. Напевне, це був надзвичайно сильний шторм, бо корпус корабля кидало так, ніби він от-от розіб'ється вщент. Часом мені здавалось, що великий корабель справді розвалюється. Величезні ящики і бочки, перекочуючись і б'ючись одна об одну та об стінки трюму, страшенно гриміли. Коли ж це пекло трохи стихало, я чув, як могутні вали налітали на корабель з таким гуркотом, ніби по корпусу щосили гатили величезним молотом або тараном.
Я був певен, що корабель от-от піде на дно. Неважко уявити, який мене охопив жах. Але мені стало ще страшніше, коли я подумав, що піду на дно разом з ним, заживо похований у цій комірчині, немов у домовині, і не зможу виплисти на поверхню, не зможу навіть поворухнутись. Якби я був на палубі, то, певно, не так боявся б шторму.
На довершення всіх мук у мене почалась морська хвороба — так завжди буває з тими, хто вперше плаває по морю. Штормова погода неодмінно викликає нудоту й млость, причому, не менш ніж у перші двадцять чотири години подорожі. Причина тут, по суті, дуже проста — адже під час бурі качка корабля посилюється.
Майже сорок годин лютувала стихія, а потім настав повний штиль. Я вже не чув гуркоту хвиль, як тоді, коли море було бурхливим. Однак, хоч вітер і вщух, корабель усе ще гойдався; він тремтів і скрипів, а ящики й бочки так само перекочувалися й гуркотіли в трюмі. Причиною цього був мертвий зиб, що завжди виникає на морі після шторму. Іноді він такий же небезпечний для кораблів, як і буря. Під час зибу часто ламаються щогли, і корабель перекидається — катастрофа, якої моряки дуже бояться.
Зиб поступово стихав і за добу припинився зовсім. Корабель поплив тепер тихіше. Почала минати й мол хвороба; я почував себе краще і навіть веселіше. Під час бурі я не міг заснути, та й хвороба не давала мені спокою. Тому я зовсім змучився і вкрай виснажився. Як тільки шторм ущух, я міцно заснув.
Сни мої були не менш страшні, ніж дійсність: я переживав те, чого боявся кілька годин тому: мені снилось, ніби я тону точнісінько так, як передбачав, — похований в трюмі, позбавлений усякої можливості виплисти. Більше того, мені снилось, що я вже потонув і лежу на дні моря, що я мертвий, але не втратив свідомості. Навпаки, я добре бачу, що діється навколо і, між іншим, помічаю якихось огидних зелених потвор — крабів чи омарів, які повзуть до мене, щоб схопити, розшматувати моє тіло і поласувати ним. Один особливо привернув мою увагу, найбільший і найогидніший з усіх, до того ж він був до мене найближче. Щосекунди відстань між нами зменшувалась і зменшувалась. Я вже відчував, як він підповзає до моєї руки й лізе по ній, чув на пальцях холодний дотик його незграбних клішнів, але я мертвий і не в силі поворухнути ні рукою, ні пальцем, щоб скинута його.
Ось краб уже переліз зап'ястя і повзе вище по моїй руці, яку я уві сні відкинув від себе. Здається, він збирається вчепитися мені в обличчя або в горло. Я це вгадую по тій настирливості, з якою він посувається вперед, та все ж, незважаючи на весь свій жах, я нічого не міг вдіяти, не міг навіть поворухнути ні рукою, ні жодним м'язом свого тіла. Адже ж я потонув, я мертвий! Ох! Ось краб уже на моїх грудях, уже біля горла… от-от стисне своїми клішнями… Ой!..
З криком я прокинувся і схопився на ноги. Але моя комірчина була дуже тісною і, вдарившись головою об дубовий бімс, я впав назад, набивши собі гулю. Це повернуло мене до свідомості.
Розділ XXXIV
САМОРОБНИЙ КУХОЛЬ
Хоч я й знав, що все це сон і ніякий краб не міг лізти по моїй руці, я все-таки не міг позбутися враження, ніби по мені справді щось повзло. Я все ще відчував на руці і на голих грудях ніби сверблячку, яку викликають лише кігті маленької тваринки. І тому мене не покидала думка, що по моєму тілу щось повзло.
Я був так переконаний у цьому, що, прокинувшись, машинально простягнув руку і обмацав свою постіль і всі куточки, сподіваючись спіймати якусь живу істоту.
Напівсонний, я все ще думав, що це краб, та коли опам'ятався, то збагнув безглуздя такого припущення, — звідки б він тут взявся? А втім, чому ж пі? Краб теж міг опинитись у трюмі, — або випадково потрапивши на корабель разом з баластом, або навмисне принесений кимось із матросів для розваги, а потім випущений напризволяще. Краб міг сховатися в численних закутках трюму і знаходити поживу в трюмній воді або в смітті. А може, краби, як хамелеони,[22] здатні живитися повітрям?
Кілька хвилин я вірив цьому, але потім, добре усе обміркувавши, відкинув це припущення. Ні, краби могли привидітись мені тільки уві сні. Якби не сон, я, мабуть, ніколи б і не подумав про них. Це був не краб, інакше я спіймав би його, — адже я одразу ж обмацав усю свою постіль, усі закутки і нічого не знайшов. У мою комірчину вели тільки дві щілини, через які міг пролізти і втекти великий краб. Але ж ці місця я обмацав тієї ж хвилини, як прокинувся. Такий повільний мандрівник, як краб, не втік би крізь них так швидко. Ні, краба тут не могло бути. І все-таки щось тут було, щось лазило по мені. Я був певен цього.
Якийсь час я ще лежав і думав про свій сон, але неприємне почуття незабаром зникло. Цілком природно, що мені приснилось саме те, над чим я невпинно думав, поки лютувала буря.
Обмацавши свого годинника, я побачив, що проспав більше, ніж звичайно. Мій сон тривав мало не шістнадцять годин! Це був наслідок тривалого безсоння і морської хвороби. Поки був шторм, я пі на хвилину не стуляв очей.
Я давно не відчував такого нестерпного голоду, як зараз, і тому не стримався від спокуси з'їсти більше, ніж дозволяли мої розрахунки. Я знищив аж чотири дорогоцінних галети. Мені колись казали, що морська хвороба викликає сильний апетит. Тепер я сам переконався в цьому, бо відчував, що здатний поглинути увесь свій запас і що ті чотири галети були мені, як собаці муха. І лише страх лишитись без харчів утримав мене від того, щоб не з'їсти втроє більше.
Спрага теж мучила мене, і я випив води значно більше належної норми. Але воду я витрачав не так ощадливо, сподіваючись, що її вистачить до кіпця подорожі. Правда, одна обставина непокоїла мене. П'ючи, я щоразу розливав багато води даремно. До того ж пив я просто з отвору в бочці, а це було незручно. Не встигав я витягти чіпок, як з бочки виривався струмінь води, і я похапцем припадав до нього. Та вода забивала мені подих, і я не міг пити, не відриваючи рота від отвору, а коли, ледь дихаючи, нарешті примудрявся заткнути чіпок, то обличчя й одежа, постіль і речі навколо були залляті водою. Якби в мене; був якийсь посуд — кухоль чи щось подібне!
Мені спало на думку використати для цього один з своїх черевиків, які так чи інакше були мені непотрібні. Але таке застосування взуття викликало в мене огиду. Раніш, коли ще бочка була не просвердлена, я, не вагаючись, випив би і з черевика і з чого завгодно, та зараз, коли у мене води вдосталь, становище змінилось. Зрештою, я ж можу добре вимити черевик. Краще витратити трохи води, щоб вимити один черевик, аніж втрачати велику кількість дорогоцінної рідини щоразу, коли п'єш.
Я вже збирався здійснити цей намір, коли в мене виникла значно краща думка, а саме — зробити посуд з шматка сукна. З усіх поглядів це було краще. Я помітив, що це сукно не промокає — принаймні та вода, що проливалася з бочки, не проходила наскрізь, і мені щоразу доводилось струшувати її. Значить, клаптик сукна, згорнутий у вигляді лійки, цілком годиться для моєї мети. Отож, я вирішив зробити такий посуд.
Розділ XXXV
ТАЄМНИЧЕ ЗНИКНЕННЯ
Для цього я відрізав ножем широченьку смужку сукна і згорнув її в формі лійки, після чого зав'язав вужчий кінець кусочком шнурка від черевиків, — і в мене вийшов кухоль, який служив мені не гірше, ніж посуд з фарфору чи скла. Тепер можна було пити спокійно, з насолодою, не втрачаючи жодної краплинки дорогоцінної пологи, від якої залежало моє життя..
З'ївши на сніданок аж чотири галети, я вирішив жити на них цілісінький день, але зголоднів і мусив відмовитися від цього доброго наміру. Десь опівдні я не витримав і, засунувши руку в ящик, витяг звідти галету. Проте я твердо вирішив пообідати лише однією половинкою, а другу лишити на вечерю, і тому, розломивши галету надвоє, одну половинку відклав, а другу з'їв, запиваючи водою.
Вам, може, здається дивним, що мені не спало на думку додати до води трохи бренді, коли біля мене була ціла бочка цього напою, вмістом не менш ніж у сто галонів. Та бренді для мене — ніщо. Для мене було б однаково, якби бочка була наповнена сірчаною кислотою. Я не доторкався до бренді, по-перше тому, що не любив його; по-друге, через те, що від нього мені ставало погано і починало нудити. Це, певно, було бренді найгіршого сорту, що призначалося не для продажу, а для матросів (на кораблі для команди часто брали бочки найгіршого бренді та рому). Третьою причиною було те, що я вже якось покуштував його майже чарку і відчував потім таку спрагу, що ледве вгамував її, випивши мало не півгалоиа води. Тоді ж я вирішив і в рот не брати цієї гидоти, інакше я або страждатиму від нестерпної спраги, або витрачатиму надто багато води.
Коли годинник нагадав мені, що час спати, я вирішив перед сном з'їсти другу половинку галети, відкладену на вечерю, а потім уже «йти на спочинок», тобто просто лягти на другий бік і натягти на себе згорнутий вдвоє кусок сукна, щоб не замерзнути вночі.
Першого тижня після відплиття я дуже страждав від холоду — адже була зима. Та натрапивши на сукно, я вже не мерз, бо мав можливість закутатися з головою. Згодом я почав помічати, що температура в трюмі поступово змінюється — з кожним днем теплішає. Після шторму я вже зовсім не мерз уночі і перестав кутатись у сукно.
Спочатку мене здивувала така різка зміна температури, та, поміркувавши трошки, я зміг пояснити це явище. «Мабуть, — думав я, — ми весь час пливли на південь і вже ввійшли в жаркі широти тропічної зони».
Я мало розумівся на цьому, однак мені доводилось чути, що тропічна зона — або просто «тропіки» — лежить на південь від Англії і що там набагато тепліше, ніж у нас навіть під час найбільшої спеки. Я чув також, що Перу — південна країна, і щоб потрапити, до неї, необхідно перетнути екватор і прямувати весь час на південь.
Таке пояснення, чому підвищилась температура, було цілком слушним. На цей час корабель уже плив близько двох тижнів. Якщо навіть припустити, що він проходить тільки двісті миль на добу (а є кораблі, що плавають швидше), то ми вже далеко від берегів Англії і, звичайно, в іншому кліматичному поясі.