Невдовзі я переконався, що все буде саме так, і водночас виробив новий, кращий план. Треба повернутися додому з Джоном, а тікати вже звідти.
Намагаючись ні в якому разі не виявити своїх намірів перед Джоном і не викликати в нього підозри, я сів у візок поряд з ним, і ми поїхали назад у село. Я повернувся додому з таким спокійним виглядом, ніби на душі і мене було так само, як тоді, коли я вранці їхав у місто.
Розділ XV
ВТЕЧА З ДОМУ
Коли ми приїхали на ферму, було майже поночі, і решту вечора я намагався поводитись так, ніби нічого особливого в мене й на думці не було. Родичі й мешканці ферми не здогадувались про той великий план, що пік мені груди і від якого стискалося серце.
Були хвилини, коли я починав шкодувати, що прийняв таке рішення. Дивлячись на знайомі обличчя домашніх, — адже як-не-як це була моя родина, — думаючи, що, можливо, ніколи їх більше не побачу, і що дехто з них побиватиметься за мною, що я обдурюю їх, а вони нічого не підозрюють про мої таємні наміри, я був ладен відмовитись від свого задуму.
В хвилини таких вагань мені страшенно хотілось поділитися з ким-небудь своєю таємницею, і якби хтось порадив мені не залишати домівки, я послухав би його, хоч кінець кінцем любов до води все одно змусила б мене втекти в море.
Ви, звісно, дивуєтесь, що, бувши в такому настрої, я не розшукав Гаррі Блю і не порадився з ним. Ах, я неодмінно зробив би це, якби Гаррі був поблизу, та молодому човняреві набридло плавати вздовж берега бухти, і кілька місяців тому він продав човна й найнявся матросом на корабель. Можливо, що мене не так тягло б у море, якби Гаррі Блю був тут. Але відтоді, як він поїхав, мені дуже кортіло вчинити так, як він, і я не міг дивитись у відкрите море без хвилювання. Неможливо пояснити це почуття. В'язню, який дивиться крізь грати, мабуть, не так пристрасно хочеться бути на волі, як мені хотілось бути далеко-далеко звідси, серед безмежної рівнини океану. Якби була можливість порадитись з молодим човнярем, я, мабуть, вчинив би не так, але він, повторюю, поплив на кораблі.
І тепер у мене не було друга, з яким я міг би поділитися таємницею. Правда, на фермі жив один хлопець, наймит, якому, на мій погляд, можна було довіритись. Він мені дуже подобався, і, здається, я йому теж. Разів з двадцять я відкривав рота, щоб розповісти йому про свій намір, і стільки ж разів пересилював себе. Я не боявся, що він негайно зрадить мене і розповість про план втечі, але мені здавалось, що він почне умовляти залишитись на фермі, і якщо я не погоджусь, викриє мене. Отже, не було рації шукати в нього поради, і я нічого йому не сказав.
Після вечері я ліг спати, як звичайно.
Ви гадаєте, що вночі я встав з ліжка і втік? Нічого подібного. Я лежав у ліжку до ранку, хоч майже не спав, бо думка про втечу не давала мені склепити очей, а коли й засинав на хвилинку, то бачив уві сні великі кораблі, бурхливе море, бачив, як лізу на височенну щоглу і травлю чорні, просмолені канати, аж на долонях у мене здуваються пухирі.
Спочатку я вирішив тікати вночі. Це можна було здійснити, нікого не розбудивши. В нашому спокійному селі злодіїв не водилось, і двері на ніч брались тільки на засувку, а тієї ночі двері дядькового будинку були відчинені навстіж, бо вдень стояла велика спека. Я міг вислизнути з будинку навіть не рипнувши дверима.
Та хоч я й був тоді маленьким хлопчиком, але мав здатність міркувати логічно. Я збагнув, що коли втечу вночі, мою відсутність помітять рано-вранці, і почнуться розшуки. Хто-небудь неодмінно кинеться на пристань і дуже легко знайде мене там. З однаковим успіхом я міг би втекти учора від Джона, коли ми були в порту.
Місто лежало від села за п'ять чи шість миль, і мені треба було дві години, щоб дістатись туди. Отже, якби я втік з дому вночі, то прийшов би в порт надто рано. В такий час на кораблі робота ще не починалася, капітан спав, і мені не пощастило б поговорити з ним і попроситись до нього на службу.
З таких міркувань я залишився вдома до ранку і нетерпляче чекав години, яку сам собі призначив.
Я поснідав разом з усіма. Хтось зауважив, що я блідий і «не в собі». Джон пояснив це тим, що вчора я провів цілий день на сонці, його пояснення задовольнило всіх.
Я боявся, що після сніданку мене заставлять щось робити, — скажімо, правити конем, від чого важко було відкрутитися. Разом зі мною могли послати ще когось, і тоді мої родичі одразу були б повідомлені про втечу. На щастя, того дня діла не знайшлось, і мене нікуди не посилали.
Скориставшись з цього, я взяв свій іграшковий кораблик, яким дуже любив гратися у вільний час. В інших хлопців теж були шлюпи, шхуни і бриги, і ми часто влаштовували перегони на ставку в парку. Була субота. В суботу уроків у школі немає, і я знав, що хлопці прийдуть на ставок одразу ж після сніданку, якщо не раніше. Отже, не було нічого дивного в тому, що, обережно обнявши свій кораблик, я перейшов через двір і попрямував у бік парку. Я навіть увійшов за живопліт і пішов далі, до ставка, де мої товариші вже пускали кораблики.
«Шкода, — подумав я, — не можна розказати їм, що я замислив. Ну й галас би вони зняли!»
Хлопці були раді, що я прийшов до них. Адже тепер я цілими днями працював на фермі і рідко брав участь в їхніх іграх, а вони мене любили.
Але я недовго пробув з ними. Як тільки іграшковий флот закінчив свій перший рейс через ставок, — своєрідні перегони, в яких мій кораблик виявився переможцем, — я взяв свою іграшку, розпрощався з ними і пішов.
Вони дуже здивувались, що я так несподівано залишаю їх, але я щось сказав, і вони перестали розпитувати, куди я йду.
Перелізши через мур парку, я востаннє глянув на друзів дитинства, і на очі мені набігли сльози, бо я знав, що ніколи їх більше не побачу.
Скрадаючись попід муром, я швидко дістався до битого шляху, що вів у місто. Але я не захотів іти по ньому. Перейшовши шлях, я пішов через поле. Зробив я це для того, щоб потрапити в ліс, де мене ніхто не міг би побачити, бо знав, що коли піду по шляху, то можу зустріти знайомих селян, які розкажуть, що бачили мене, і наведуть переслідувачів на мій слід. Я не знав, о котрій годині «Інка» підніме якір, і тому не міг точно розрахувати, коли вийти з села. Це мене дуже непокоїло. Я боявся прийти надто рано, бо тоді для переслідувачів було б доволі часу, щоб спіймати мене й одвезти додому. З іншого боку, якби я прийшов у порт надто пізно, корабель відплив би. Цього я боявся більше, ніж різок, якими мене б відшмагали, коли б спіймали.
Саме такі думки мучили мене весь ранок і продовжували мучити й далі. Про те, що є небезпека дістати відмову від капітана і не бути прийнятим на корабель, я й не здогадувався. Я навіть забув, що я ще хлопчик. Задуми в мене були величні, гідні дорослої людини, тому я й почував себе дорослим.
Я дістався до лісу й пішов стежкою серед дерев, поки він не кінчився. Ніхто не побачив мене, я навіть не зустрів ні лісничого, ні об'їждчиків. Покинувши захисток лісу я пішов полем. Тепер я був від шляху далеко і не боявся зустріти знайомих, проте намагався не випускати з очей море, вздовж берега якого зміївся шлях.
Нарешті я побачив високі шпилі міста. Отже, я йшов правильно.
Я довго перестрибував через рівчаки й канави, перелазив через зелені загорожі і раз у раз потрапляв на чужі городи, поки вийшов на околиці міста. Не відпочивши ні хвилини, я швидко розшукав вулицю, що вела до пристані, і рушив по ній. За дахами будинків видніли щогли, і моє серце прискорено забилось, коли я побачив найвищу з них, з вимпелом, що гордо маяв під подихом бризу.
Не помічаючи більше нічого, я по широких дерев'яних сходнях піднявся на корабель.
Розділ XVI
«ІНКА» ТА ЇЇ ЕКІПАЖ
Ступивши на палубу, я попрямував до головного люка, де п'ятеро чи шестеро матросів порались біля великої купи бочок, і ящиків. Вони вантажили корабель, спускаючи ящики й бочки в трюм з допомогою талей. Матроси були без курток, в самих вовняних фуфайках і широких полотняних штанях, заляпаних жиром і смолою. Тільки один з них був у синій сукняній куртці, і я. подумав, що це, мабуть, помічник капітана, бо самого капітана такого великого корабля я уявляв чоловіком дуже поважним й одягненим у розкішне вбрання.
Чоловік у синій куртці раз у раз віддавав розпорядження матросам, які працювали біля люка, але я помітив, що вони не завжди виконують ці накази. Час від часу хтось із них заперечував, його підтримували інші, і знімався гамір — починалася суперечка, що і як треба робити.
На борту військового корабля такого не буває. Там наказ офіцера виконується швидко, без заперечень і зауважень. Але на торгових судах не так: на розпорядження помічника матроси часто дивляться не як на накази, а як на поради, і виконують їх так, як вважають за потрібне. Правда, не скрізь однаково, багато що залежить від вдачі помічника. Але на борту «Інки», очевидно, суворої дисципліни не було. Крики, пронизливе скрипіння блоків, удари ящиків, торохтіння тачок по дошках і таке інше — все це створювало неймовірний шум. Нічого подібного я ще ніколи не чув і кілька хвилин розгублено й збентежено кліпав очима.
Нарешті матроси розігнули спини. Велика бочка, яку вони опускали в люк, досягла дна трюму, і тепер її котили на місце. Шум на якийсь час ущух.
Один з матросів випадково зиркнув у мій бік. Насмішкувато примружившись, він оглянув мене з голови до ніг і вигукнув:
— Гей, малюк! Чого тобі треба? Вантажишся на наш корабель?
— Ні, — втрутився другий, — хіба ти не бачиш, що він сам капітан — у нього ж власний корабель!
Це зауваження стосувалося мого суденця, яке я тримав у руках.
— Гей, на шхуні! — загорлав третій. — Куди пливете?
Матроси вибухнули реготом. Тепер вже всі помітили мене і розглядали так, наче я був чимсь надзвичайно смішним.
Якийсь час я стояв і не знав, що сказати, приголомшений зустріччю, яку влаштували мені «морські вовки». Але тут мені допоміг чоловік у синій куртці. Підійшовши до мене, він спитав більш серйозним тоном, чого мені треба на кораблі.
Я відповів, що хочу побачити капітана, чомусь твердо вірячи, що капітан зараз на кораблі і звертатися в такій справі, як моя, треба неодмінно до нього.
— Побачити капітана? — перепитав мій співрозмовник. — Яке ж у тебе діло до нього, хлопче? Я його помічник. Може, цього досить?
Я завагався, але, подумавши, що коли мене питає помічник капітана, то не буде ніякої шкоди, якщо я одверто скажу йому про свої наміри.
— Я хочу бути матросом!
Ці люди, мабуть, ніколи не сміялися так, як після моєї відповіді. Знявся справжній рев, до якого щиро приєднався помічник капітана.
Серед вибухів реготу мої вуха вловили зливу дуже принизливих для мене зауважень.
— Подивися сюди, Білл, — кричав один з них, звертаючись до свого товариша, який стояв трохи осторонь, — подивись, хлопець хоче бути матросом! Побий мене грім! Ну й курдупель! Та ти ж менший за кнехт![9] Бути матро-о-сом! Ой, тримайте мене!
— А мати знає, куди тебе занесло? — поцікавився другий.
— Присягаюсь, що ні, — відповів за мене третій. — І батько теж не знає. Можу побитись об заклад, що хлопець утік з дому. Адже ти ушився потихеньку, чи не так?
— Послухай, хлопче, — промовив помічник, — я дам тобі добру пораду: йди до своєї мами, вітай її від мене і скажи, щоб вона прив'язала тебе до ніжки стільця поворозками від своєї спідниці й тримала так років з шість, поки ти не підростеш.
Ця порада викликала новий вибух реготу.
Я відчував себе приниженим цими жартами і не знав, що відповісти. Вкрай розгубившись, я пробурмотів:
— У мене немає матері.
Відповідь моя вгамувала бурхливі веселощі цих суворих на вигляд людей. Почулись навіть співчутливі вигуки. Але помічник так само глузував:
— Ну, тоді йди до свого батька й скажи, щоб він відшмагав тебе як слід.
— У мене немає батька.
— Бідненький, він, виходить, сирота, — промовив один з матросів жалісливим голосом.
— Немає батька, ти кажеш? — вів далі помічник, який здавався мені лютим звіром. — Іди тоді до бабусі, дядька чи тітки, якщо вони в тебе є, або куди хочеш, але збирайся геть звідси, поки я не повісив тебе на реї і не почастував вірьовкою. Забирайся! Зрозумів?
Цей звір, очевидно, не жартував. Страшенно переляканий такою загрозою, я повернувся й слухняно пішов з корабля.
Я вже підійшов до трапу, коли раптом побачив чоловіка, який ішов мені назустріч з пристані. На ньому був чорний сюртук, касторовий капелюх, і виглядом він нагадував купця або якогось городянина, але мені чомусь здалося, що це моряк. Щось в його обвітреному, майже бронзового кольору обличчі й виразі очей свідчило про те, що він має справу з морем. До того ж штани з товстого синього сукна надавали йому зовсім не сухопутного вигляду. Я одразу подумав, що це, мабуть, капітан.
За кілька хвилин я остаточно переконався в цьому. Пройшовши по трапу, незнайомець ступив на палубу як хазяїн. Не зупиняючись, він віддав кілька наказів, і з його тону я зрозумів, що ніхто з команди не насмілиться заперечити йому.
На палубі він навіть не зупинився, а попрямував просто до шканців.
Мені здалося, що я ще можу домогтися свого, якщо звернусь безпосередньо до капітана. Не вагаючись, я повернувся й пішов слідом за ним.
По дорозі помічник і один чи два матроси намагались перехопити мене, але біля самих дверей каюти я все ж таки наздогнав капітана.
Я вхопив його за полу сюртука.
Він здивовано озирнувся й спитав, чого мені треба.
В кількох словах я все пояснив йому, але єдиною його відповіддю був сміх. Потім, обернувшись до одного з матросів, капітан крикнув:
— Гей, Уотерс! Посади цього пуцьверінка на плечі й однеси на берег. Ха-ха-ха!
Не промовивши більше й слова, він спустився по трапу і зник.
Страшенно засмучений, я відчув тільки, як дужі руки Уотерса підняли мене в повітря, пронесли по сходнях, потім трохи по пристані і опустили на брук.
— Ну, не журись, малюк! — сказав матрос. — Послухайся Джека Уотерса, тримайся поки якнайдалі від води, щоб тебе не з'їли акули.
Матрос трохи помовчав, наче про щось думав, потім спитав:
— Отже, ти сирітка? Ні батька, ні матері?
— Нікого, — відповів я.
— Кепське діло! Я теж колись був сиротою. А ти, мабуть, сміливий хлопець, бо тебе рано потягло в море. Це вже чогось варте. Я взяв би тебе, якби був капітаном. Але, розумієш, я простий матрос і нічим не можу тобі допомогти. Та я коли-небудь ще разочок приїду сюди, а ти тоді, мабуть, будеш більшим. Ось візьми оце і згадай про мене, коли ми знов зайдемо в цей порт. Хто знає, може, тоді мені пощастить підшукати для тебе койку. А тепер — до побачення! Іди додому, будь гарним хлопцем і почекай, доки не виростеш.
Промовивши це, добрий моряк простягнув мені свій матроський ніж, потім повернувся й пішов на корабель, а я лишився на пристані.
Здивований несподіваною добротою матроса, я стояв і дивився йому вслід, поки він не зник за фальшбортом![10]
Розділ XVII
НАДТО МАЛИЙ!
Думки мої були не з приємних. Я ще ніколи не засмучувався так страшенно. Мрії про те, як я братиму рифи на парусах, як побачу невідомі краї, розвіялись, мов дим. Всі мої плани були вщент зруйновані.
Я відчував приниження й сором. Мені здавалось, що всі перехожі знають, що зі мною трапилось і в якому я зараз неприємному становищі. До того ж я бачив на палубі коло бортів кількох матросів, які дивились на мене та іронічно посміхались. Деякі навіть голосно сміялися.
Я не міг витримати цього і швидко пішов геть.
Неподалік на пристані лежали тюки з товарами, стояли ящики та бочки. Вони по були звалені в одну купу, і між ними утворилися проходи. Я прошмигнув в один з таких проходів, де мене ніхто не бачив. Там я відчув полегшення, ніби уник якоїсь небезпеки — адже так приємно втекти від глузувань, навіть тоді, коли і не заслуговуєш на них.
Серед ящиків був один невеликий, я сів на нього й задумався.
Що мені робити? Розпрощатися з усіма мріями про море і повернутись на ферму до свого буркотливого старого дядька?