Женя спинилась і здивовано дивилась на мене, а я пішов собі додому, хоч і було мені неприємно, що я відмовився погодитись на те, що просила Женя.
В призначений день я заздалегідь поїхав трамваєм на кінофабрику. Ромка і Юрчик поїхали зі мною. Коли ми зійшли з трамвая, Ромка сказала:
— Сашко, ми почекаємо на тебе тут, біля фабрики, — може, тебе зразу й виженуть…
На прохідній будці мене не пропустив охоронець. Даремне я запевняв його, що я кіноартист і що мене запросив до себе адміністратор. Він чомусь подзвонив телефоном і відповів мені, що того адміністратора ще немає і щоб я йшов собі й не вештався на контрольній будці. Все це, звичайно, не спинило мене зовсім. Я вийшов на вулицю й переліз на територію фабрики через паркан, потрапивши до великого яблуневого саду.
Сад був величезний, і я довго блукав у ньому, роздивляючись навколо. Я любив дерева. Особливо любив запущені, зарослі бур’янами сади й городи. На жаль, у цьому саду не було жодної бур’янини, ніяких заростів, що нагадували б мені, наприклад, джунглі або незайманий ліс. Шкода, що зі мною не було Юрчика й Ромки. Ми тут добре погуляли б. Бур’ян і лісові хащі можна було б просто уявити в своїй фантазії, звірів теж можна було б уявити, а ми були б мисливцями… І мені раптом захотілося гратися. Я побачив перед собою за деревами невеличкий хутір — три хати під стріхою, тин з порожніми глечиками на кілках, садок, криницю — і ні живої душі довкола.
— Ура! За мною! — вигукнув я сам до себе голосно і щодуху помчав на хутір. На хуторі я з розгону скочив на цямрину криниці. Ой же й злякався я, коли цямрина враз завалилася, але ніякої криниці на тому місці не було.
На одній з хат було величезне гніздо лелеки. Я ніколи ще не заглядав у лелечі гнізда, і тому мені враз закортіло побувати на хаті. Та коли я почав по дверях видиратися на хату, стіна теж завалилась. Я впав на ґанок, і він поламався. Тут я схаменувся, що наробив шкоди, і вже хотів тікати з хутора, як побачив охоронця, що атакував мене. Тоді я швидко почав відступати по алеї.
Я був певен, що в такому величезному саду ніхто не впіймає мене. Охоронець гонився за мною й гукав:
— Держи його! Переймай!..
Але я навіть не особливо поспішав. Кашкета на всякий випадок я засунув до кишені.
— Стій! — гукав він. — Стій!
Раптом з-за дерева вискочив другий охоронець і схопив мене за плече. Як я не викручувався, але нічого зробити не зміг, бо підбіг перший охоронець і теж схопив мене. Вони взяли мене кожен за руку й повели по алеї.
Раптом я побачив, як назустріч нам, поспішаючи, йшли знайомий адміністратор і з ним ще один не знайомий мені чоловік у капелюсі і в новісінькому сірому костюмі.
— Віддайте його нам, — сказали вони охоронцям, — він нам потрібний.
І коли охоронці охоче віддали мене цим людям, адміністратор сказав мені:
— Як же це так сталося? Адже ви, певне, прийшли до мене, як ми вмовлялися? А опинились де…
Я розповів, як усе це сталося. Захоплений сам своїм оповіданням, я вигукував:
— Ех, шкода, що ви не бачили, як я атакував хутір з білобандитами. Чапаєвська атака була!
— Ні, — відповів адміністратор, — ми якраз все це бачили. З вікна головного корпусу все було видно. Валеріан Дмитрович, наш режисер-постановник, теж усе бачив. — Він показав на другого чоловіка в капелюсі. Той простягнув мені руку, як дорослому. — Але, — говорив далі адміністратор, — ви посварилися з охоронцями — це гірше. Вам обов’язково треба помиритися з ними. Ну, хоч би попросити вибачення.
— Коли ми побачили, — сказав Валеріан Дмитрович, — що ти потрапив у полон, ми вирішили тебе визволити, бо охоронці мали право одвести тебе до коменданта кіностудії.
Я пообіцяв попросити в охоронців вибачення, і Валеріан Дмитрович сказав:
— Ну от, Сашко, тепер ти будеш зніматися в нас у групі. Тільки ж старайся. Доведеться тобі й скакати отак, як це ти робив сьогодні в саду, до того ще й на справжньому коні, доведеться вести прикордонників через лісові хащі по слідах диверсанта, доведеться повзти раненим у лісі, тому що йти не матимеш сили, бо, кажу ж, будеш пораненим, і багато чого цікавого доведеться тобі робити…
— А здорово треба бути пораненим? — трохи стурбовано спитав я.
— Ні, — сказав Валеріан Дмитрович, — це тільки грати тобі доведеться тяжкопораненого, а насправді ти будеш цілісінький.
Взнавши про це, я відчув себе, мабуть, найщасливішим з усіх моїх приятелів, не втримався, всунув чотири пальці до рота і, підморгнувши режисерам, свиснув так голосно, що вони позатуляли вуха.
— Це добре, — сказав Валеріан Дмитрович, — це теж пригодиться тобі у грі…
Вони призначили мені день і час, коли прийти, потім адміністратор кудись пішов і приніс мені постійну перепустку на фабрику. Я попрощався з ними.
На прохідній будці я сказав охоронцеві:
— Я більше не буду ламати декорації.
— А ми тебе більше і не пустимо сюди, — відповів один з них. Я злякався, що вони і справді можуть напсувати мені, і попросив у них вибачення. Я вже умів вибачатися. Навчили.
Охоронець довго дорікав мені і соромив. Потім одімкнув двері і, випускаючи мене, сказав:
— Ну дивись, упіймаємо ще на шкоді, тоді не просися, не допоможе тобі й перепустка, опинишся в районі…
У трамваї я нічого не розповідав Ромці і Юрчикові. Ми відразу поїхали до Дніпра, і там я переказав їм все, що зі мною трапилось на кінофабриці. Вони раділи не менш за мене. Ромка навіть радісно заверещала, коли почула, як я давав драпака від сторожів.
Ми блукали по дніпрових горах. Давно не були ми тут — ще з минулого літа. Просто дивно, як не вистачало нам часу протягом останнього року.
Тут було по-старому чудово. Багато сонця і простору. Хоч стояла спека, ми не ховалися в прохолодних затінках скверу на Аскольдовій могилі. Юрчик змінився тут. Він багато говорив, жартував.
Коли ми йшли повз кущі, Юрчик показав рукою в траву й сказав:
— Тут колись я впіймав найбільший екземпляр зеленої ящірки. Я її тоді заспиртував і передав до колекції Палацу піонерів.
Юрчик цими словами примусив і нас з Ромкою мимоволі повернутися в думках до тих часів. Ми навіть посідали на ослін під осокорами й мовчки дивились на протилежний берег Дніпра, зарослий густим гаєм. І кожен поринув у свої думки. Здається, ми думали про літо — перше літо, яке має розлучити нас. Але ось Ромка підхопилась, наче скинула з себе задуму, й вигукнула:
— Ану ж, за мною! Доганяйте!
Ми враз підхопились — Юрчик перший — і кинулись за нею.
Ромка бігла стрімголов униз, до Дніпра. Ми не відставали, намагаючись перегнати один одного. Ми думали, що Ромка біжить купатись, але внизу вона раптом повернула ліворуч і побігла до водокачки. Я догадався: там, на човновій пристані, стояв їхній човен.
Через кілька хвилин ми з Юрчиком уже сиділи на веслах, а Ромка за стерном, і щосили поспішали на високі хвилі, що котилися назустріч нам після величезного пасажирського пароплава «Крупська». Ми відпочили тільки на хвилях, що гойдали наш човен.
Юрчик зовсім повеселішав.
— Давайте попливемо на пляж, — запропонував він. — Добре покупаємось, а там — побачимо. Часу досить!
— Керуй на пляж! — гукнув я Ромці.
І через кілька хвилин ніс нашого човна врізався в тугий пісок берега.
На пляжі Юрчик перший роздягнувся і побіг у воду, в найбільшу гущавину людей біля берега, звідки лунали вигуки, галас, верещання; над головами людей грали веселкою на сонці вибухи бризок. І Юрчик зник серед них. Ми поспішили вслід за ним.
Чудово було на пляжі. Цього року ми були вперше тут після шкільних іспитів та напруженої кількамісячної роботи і, мабуть, нагадували молодих звірят, яким раптом було дозволено гуляти на волі.
Ми борюкалися в піску, бігали до води, поринали в теплі хвилі, довго, до втоми купалися, аж поки не робилися обличчя наші синіми, потім приставали десь до гурту, що грав у м’яча, або блукали по Трухановому острову й сунули свого носа туди, куди нас не просили. А то просто лягали проти сонця й засмалювались.
Здавалося нам, що коли б день ніколи не закінчувався, то й ми могли б прогуляти тут усе життя…
Юрчикові пощастило покататися моторним човном. Він навіть стрибнув з човна на самій середині Дніпра. Я спробував впіймати його в воді, але не зміг. Він плавав краще за мене. Його вчив батько.
Тільки ввечері ми повернулись додому.
МІЙ ПРАПОР
Просто дивно, як усе змінилося в моєму житті! Щодня зранку я їздив на кіностудію. Щоправда, мене викликали зовсім не щодня, але я з’являвся й без виклику. Чого тільки не надивився я там! Дехто навіть почав говорити, що я всім заважаю.
Коли в знімальному залі розбирали один дуже гарний павільйон — стіну палацу зі сходами і балконом, — велика дошка впала зверху так близько, що ледве не бабахнула мене по голові. Робітники дуже злякалися, і один з них гримнув на мене:
– Іди звідси геть! Щоб я в вічі тебе не бачив тут!.. Плутаються попід ногами, а потім відповідай за них…
Я на нього й трохи не образився: адже цей робітник зовсім не знав, що я кіноартист.
От з режисером було важче. Він виявився зовсім не такий уже лагідний… Особливо чіплявся він до мене. То примусить разів з десять пробігти по тій самій стежці, перш ніж накаже операторові зняти мене. То вираз мого обличчя йому не сподобається, і він почне мені вичитувати та гримати: і це не так, і оте не так, треба ось як… А зробиш так, як він вимагає, виявляється, знову не так. І розсердиться, розкричиться, навіть слова образливі часом кидає при людях: «молокосос», «щеня»… А яке я щеня? Всім відомо, що я Сашко Жук… За мене вступилась одна артистка — тьотя Люба. Після цього режисер уже не обзивав мене цими словами, а знаходив інші, але теж неприємні.
Та я нікому з своїх приятелів не розповідав, як важко працювати в кіно.
Зате дома всі були ласкаві зі мною і завжди хотіли догодити мені. Мати просила бабусю, щоб та наглядала за мною, стежила, скільки їм, коли лягаю спати, чи встигаю виспатись… Бабуся часто бурчала: «Ой боже! Зовсім мала дитина, а до самого вечора на роботі…» І стежила, щоб я одягався у все чисте, і щовечора, начепивши свої окуляри мотузком з одного боку, густим-прегустим гребінцем вичісувала мені волосся. І навіть Ласун жодного разу не крикнув на мене «шибеник».
Незабаром я почув приємну для мене новину: ми виїздили з кіноекспедицією в ліси, ближче до кордону. Звичайно, на вокзалі, коли наша кіногрупа від’їздила, мене проводили Юрчик і Ромка. Мати теж була на пероні. Вона купила мені новий костюм і нового кашкета, бо кіноартистам належить одягатися пристойно. Окрім того, вона просила адміністратора групи наглядати за мною. Він заспокоював її, запевняючи, що це його обов’язок.
На прощання мати передала мені невеличкий клуночок, у якому була моя чиста білизна. Окремо в паперовому пакунку зі мною були пиріжки з сиром і м’ясом. Більш нічого я не схотів брати з дому, навіть від грошей відмовився, бо адміністратор групи сказав, що в нього є належні мені на відрядження гроші і він мені даватиме, коли треба буде.
Зовсім несподівано прийшов Сергій Валентинович. Я ще здаля побачив у натовпі його сиву голову. Він когось шукав очима. Потім побачив нас і підійшов. Мати була дуже здивована, коли помітила його біля нас.
— Приїхав на вокзал тебе провести, Сашко, — сказав Сергій Валентинович. — Думав, що тебе нема кому й проводжати, аж ось цілий гурт до тебе на вокзал вийшов.
Мати була дуже зворушена, що Сергій Валентинович прийшов на вокзал заради мене, дякувала йому, а потім промовила до мене:
— Отож, Сашко, шануйся… Бачиш, як за тебе турбується Сергій Валентинович.
Я думав, що Сергій Валентинович теж буде навчати мене, щоб я без материного догляду поводився як слід, але він про це не сказав жодного слова, а тільки поцікавився, чи скоро я повернуся, взагалі говорив про різні справи, про кіно, про відомих кіноартистів, з якими йому доводилось зустрічатися, але нічого не говорив мені про поведінку.
— Якщо кінознімання не закінчиться до початку навчання, — сказала мати, — то я тобі не дозволю зніматися зовсім.
Звичайно, вона даремно турбувалася: режисер мені обіцяв, що більше місяця мене не триматимуть у групі. А з експедиції ми мали повернутися тижнів за два, якщо, звичайно, увесь час будуть сонячні дні і знімання не припинятиметься.
Підійшла висока артистка в рогових окулярах — тьотя Люба. Я ставився до неї з пошаною, бо вона завжди була до мене уважна й допомагала мені своїми вказівками, а ще тому, що, побачивши мене вперше на зйомці, вона сказала режисерові нишком:
— Хлопець — просто знахідка…
Вона думала, що її ніхто збоку не чує, а я стояв за декораціями і все чув.
Тепер, підійшовши до нас, вона сказала матері:
— Ви Сашкова мама? Будьте спокійні за свого хлопчика, йому серед нас буде добре. Я вам обіцяю наглядати за ним.
Мати подякувала їй, причому попередила, що за мною треба стежити пильно, бо я дуже недисциплінований. Не вистачало, щоб мати ще розповіла їй про мої колишні витівки. Я був невдоволений.
Незабаром нас запросили йти до вагона. Почали прощатись. У матері на очах заблищали сльози. В Ромки теж. Не люблю сліз. Я на зйомки їду, а вони плачуть. Усім нам махали хусточками й руками на пероні, а я дивився на місто й думав: от як воно буває!.. В ці дні ми з Ромкою і Юрчиком мали кататися човном по Дніпру, а вийшло, що я їду поїздом і зовсім не в тому напрямку…
Вже й звечоріло. Давно зник у далечині Київ, і у вікні нічого не було видно, а я все стояв і думав про свою гру в картині, про школу, про Ромку й Юрчика, про матір і Сергія Валентиновича, який так несподівано прийшов провести мене…
Хтось поклав мені на плече руку. Я обернувся. Біля мене стояла тьотя Люба.
— Сашко! — сказала вона. — Ходімо, я покажу тобі полицю, де ти спатимеш… їсти хочеш? В мене є солодкий пиріг з повидлом…
Це було б дуже довго розповідати, як ми три тижні жили в експедиції майже на самому кордоні, як я мало не щодня знімався в кінокартині і мав успіх серед артистів, як мені доводилось перед кіноапаратом перепливати справжні річки, продиратись крізь справжні хащі в густому лісі, як мені перепадало від режисерів за різні витівки, від яких не міг утриматись, і як я одного разу виліз на височенний димар цукроварні.
Ні, про цей випадок, мабуть, краще розповісти докладніше.
З усіх людей в нашій кіностудії я найбільше здружився з тьотею Любою та ще приятелював з кінооператором Фокіним — дядею Антоном. Робота біля кіноапарата мені дуже подобалась, і я завжди, якщо не знімався сам, то допомагав дяді Антонові і не раз навіть сам крутив за ручку. До того ж ми майже щоранку ходили вдвох з ним вудити рибу. Я в нього навчився, як це робити.
Ми жили в гуртожитку цукроварні, яка була на літньому ремонті, і тому приміщення було вільне. Цукроварня стояла край села, і навіть здалеку в лісі можна було побачити її височенний цегляний димар. Ми знімали картину, в якій було кілька прикордонних епізодів.
Доводилось нам ловити «шпигунів» і «диверсантів», які повинні були перебиратися через наш кордон з сусідньої держави, доводилось повзти з собакою в лісі й перестрілюватися з «диверсантами» і навіть бути «пораненими», і хоч справжніх ран у нас не було, а тільки треба було грати поранених, та на обличчі і в рухах режисер наказував нам удавати такі страшні муки, так стогнати, що мені часом здавалося, ніби я й справді поранений…
Одного разу, коли мені наказали лізти на високе дерево, тьотя Люба запротестувала. Вона сказала, що це небезпечно для мого життя. Але режисерові хотілося, щоб я обов’язково видерся на високу й абсолютно гладеньку майже до самого верху сосну. Тьотя Люба боялася, що я впаду, а мені, навпаки, — дуже подобалась моя роль. Вони сперечалися, чи лізти мені на сосну, чи шукати високу драбину, по якій би я виліз на дерево, сів на гілку, а потім драбину прийняли б і знімали б мене так, наче я й справді сам по стовбуру видерся на сосну. Ну, тут я з тьотею Любою був не згодний. Виходить, що я вилізу на сосну по драбині, а всі глядачі у всьому Радянському Союзі будуть думати, що я й справді сам видерся на сосну по стовбуру… І поки режисер сперечався з тьотею Любою, я вправно і швидко поліз на сосну. Це помітив дядя Антон і зазняв мене, коли я ліз на дерево. Потім, коли всі обернулись, шукаючи мене, я вже сидів на гілці високо над землею.