— Хай наша гостя переодягається, а я піду до Дмитра. Коли він був хлопчиком, ми з ним дуже приятелювали. Але потім він виріс, одружився, і перестав бути таким цікавим до життя…
— Візьми парасолю, — нагадав Фелікс.
— Дякую, де вона?
— Як завжди, під канапою.
Коли Каспар пішов, кіт мовив:
— Як будете готові, покличете, — і зник у сусідній кімнаті.
Доня почувалася щасливою, адже, хоч кімната була майже порожня і досить занедбана, однак гарніша за всі кімнати, які їй доводилось бачити. А спортивні штани і картата сорочка, в яких Доня вешталася всеньке літо, виглядали жалюгідним ганчір’ям порівняно з атласом і мереживом! Вона хотіла скинути кеди, але від підлоги тягло. Тому просто сіла в крісло, підібгавши ноги.
2
— Чудесно! — вигукнув Фелікс. — Я охоче став би вашим лицарем, якби не був; котом і не мав своєї прекрасної панни!
— Мені б дзеркало…
— На жаль, — розвів кіт лапами, — нещодавно я розбив останнє дзеркало в цьому домі… Але ви, Філіє, можете побачити; своє відображення у моїх очах.
— Дякую, — відказала Філія, себто Доня.
… Після вечері, яка складалася з молока, хліба та кількох смажених рибок, і на якій був присутній Альфред — великий павук-хрестовик, кіт вдоволено потягся:
— Позаяк сьогодні такий щасливий вечір, прочитай нам, будь ласка, Каспаре, отой мій улюблений уривочок про звірів приручених і неприручених…
Доня хотіла спати, але намагалася поводитись чемно у такому вишуканому товаристві.
— Добре, якщо ніхто не заперечує.
— Я не заперечую, — сказала Доня.
— Мені більше подобається розділ про спільне мислення, але я залюбки послухаю і цей, — зауважив павук.
— Мушу сказати вам, друзі, що книжка зникла. Але я знаю її напам’ять.
— Я так і знав! — вигукнув Фелікс, ляснувши хвостом по кріслі. — Це зробила вона!
— А коли ти її бачив? — спитав Каспар.
— Та вона стирчить тут цілими днями, все тебе виглядає. Не дає мені дороги перейти! Це вона вкрала книжку, щоб ви помирилися. А якщо ні, то її спалить. Я ж не раз казав тобі, що треба дати книжку мені на сховок. Я ж при зброї! — кіт поклав на стіл обидві пазуристі лапи.
— А коли повернеться господар? То ж його книжка… — запитав Каспар.
Навіть павук здивувався:
— Він помер, як же він повернеться?
— Я ж повернувся… Ну, добре, не будемо сперечатися. Твоє припущення, Феліксе, легко перевірити, але я не хотів би з нею зараз зустрічатися. Нам треба вислизнути звідси непоміченими.
— Можна спитати, про кого це ви говорите? — не втерпіла Доня.
— Про одну папужку, що зветься Алегорія. Вона — наш найбільший ворог. Хитрий і підступний!
— Вона не ворог, — заперечив Каспар, — вона просто самотня.
— То я найсамотніший у світі… — зажурився павук.
— Бо ти повиживав усіх павуків з дому!
— Вони — не мого роду, та й, смію зауважити, не всіх. Під твоїм кріслом, Феліксе, повно павутиння…
— Щось придумаємо, Альфреде, — мовив Каспар. — Ми з Донею вирушаємо завтра у подорож. Не може бути, щоб у цілому світі не знайшовся хтось тобі до пари. А щодо Алегорії, то від долі не втечеш. Ліпше з нею поговорити завтра. Ну, почнемо?..
— Угу, — муркнув кіт, стрибнувши Каспарові на коліна.
— «Приручуючи перших звірів, людина шанувала їх як братів по крові. Це вони зробили її сильнішою, а влада, як відомо, всіх псує. І повага змінилася небажанням зрозуміти душу тварини, а відтак — жорстокістю. Історія звірів існує поряд з історією людей. Звірі змінюються так само, як люди: ніщо не стоїть на місці. Є лише поодинокі випадки приязні тварин до людей, та й то серед приручених, а загалом усе пройняте боротьбою між ними. Тварини захищаються, люди нападають. Захист ніколи не приводить до перемоги.
Перша приручена тварина була, напевно, слабкою і потребувала захисту. Ці слабкі істоти породили собі подібних, у крові яких уже була неспроможність діяти самостійно. То був вік дитинства. Дорослість настала тоді, коли люди почали вважати приручених звірів своїми рабами, а згодом, що найгірше, речами. Річ, яка зіпсувалася, стає непотрібною. Деякі звірі служили як іграшки. Це стосується собак, котів, мавп, співочих птахів. Людина міркує так: раз я їх годую, вони мене повинні тішити. Тварина ж — довіряє. Кожен думає своє, однак звірі часто гинуть, ставши непотрібними.
Коли звір хоче вашої ласки, то це його потреба, а не бажання вам догодити…»
3
— А ті звірі, що в клітках, вони приручені? — спитала дівчинка.
— Це найдикіші звірі в світі! — обурився Фелікс. — Вам не здається, Філіє, що слово клітка недоречне в нашому товаристві?
— Гадаю, друзі, ви пробачите нашій гості. Вона ще не звільнилась від хибних поглядів, бо не знає кращих. То не її провина…
— Я ніколи не чула, щоб котів і павуків тримали в клітках, — зауважила Доня. — Вони ж не кусаються… І що я зроблю, коли мені хочеться бавитися із звірятами?
— Ця юна істота, — озвався Альфред, — має на це повне право. Ти б, Каспаре, краще її розважив. Гра — найкращий спосіб пізнавати. А ти, Феліксе, хіба забув, коли був кошеням? Хіба ти не хотів бавитись?
— Мене викинули разом з моїми братами й сестрами, заледве ми почали бачити. Вони померли з голоду і холоду, а мене підібрав Каспар і сховав за пазуху. Зігрів, вигодував і подарував мені цей дім. Я був такий заляканий і приголомшений, що не помітив, як виріс…
— Я бачу, Феліксе, що нещастя тебе зламало, — не вгавав павук.
— Цить!
Кіт розлючено ляснув хвостом.
— Годі сваритися, — лагідно дорікнув Каспар.
Доня вдячно посміхнулася до нього й зітхнула:
— Ти ж казав, що ми тут відпочинемо.;!
— О боже! Наша гостя хоче спати! — похопився Каспар.
І всі одразу заметушились коло Доні.
Це також слід знати тим звірам, які ще й досі вірять в безкорисливість людини. Приручені пес, корова, кінь не викликають ні в кого подиву. Хай собі допомагають людині, якщо це їм подобається. Значно безглуздішим є приручення соколів та орлів. У них відбирають розум, виснажуючи голодом і безсонням, а тоді спускають з ланцюга, милуючись, як голодний птах полює. Розваги бувають корисливі. Але послухайте, любі друзі, про канарок з Канаркових островів: якими вони були колись і якими стали тепер. Жителі цих островів у давнину полювали, збирали плоди. І розводили канарок, вчили їх співати, живучи з ними у мирі й злагоді. Їхня мова і мова канарок були дуже схожі. Люди розуміли канарок, а канарки людей. І так могло тривати доти, доки світить сонце в небі. Аж тут на острови прибули кораблі з цивилізованими європейцями. Усім відомо, чим обертається зустріч істот простих, щирих і безоружних з озброєними до зубів, жадібними шукачами пригод. Кожне знищення народу настає тоді, коли загарбники вивчать його мову. Іспанці, а це були вони, ніяк не могли підкорити сердешних дикунів, бо ті мали пташину мову і канарки вчасно сповіщали їм про наміри ворога. Тоді хитрі завойовники скористалися однією із своїх говірок, що нагадує свист. Вони навчили розмовляти нею дикунів і канарок. Досить швидко на Канаркових островах не залишилось жодного корінного мешканця. А канарки в клітках потрапили у різні кінці світу, легко підхоплюючи будь-яку мелодію. Стали розвагою для людей. І не знають своєї батьківщини, їхня домівка — клітка.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
1
Доні наснилося, що вони з Каспаром їдуть верхи на Єдинорозі, а той бубонить:
— Я не хочу возити воду і дрова… Я не хочу возити воду і дрова…
А Каспар каже:
— Злазьмо!
Вони злізають з Єдинорога, завдають собі його на плечі й несуть, а Єдиноріг і далі вередує:
— Я не хочу тягати воду і дрова на своєму хребті!
— Але ж ми й дурні! — каже Доня і прокидається.
Це ж одна з найгрубезніших книжок упала їй на спину, а на ногах вклався кіт. Зрештою, сонце вже ясно світило, то не жаль було й прокидатись.
Доня зняла з себе книжку і прочитала назву: «Етикет при дворі Людовіка Чотирнадцятого».
Каспар стояв біля відчиненого вікна, і сонце золотило йому волосся.
— Ти вже встав? — спитала Доня.
— Доброго ранку!
Каспар зняв кота з Дониних ніг і відніс на крісло. Той навіть не прокинувся. Доні стало шкода зім’ятої сукні.
— Може, мені вбратися у своє?
— Поки що не треба. У сусідній кімнаті є вода. Вмийся, причешися, і вдягни іншу сукню. Ми вирушимо завтра.
— Якщо ми будемо так довго зупинятися, то не доженемо Єдинорога! — зауважила Доня, хоч їй дуже сподобалися Зимовий дім, кіт і павук.
— Наздоженемо. Він був тут уночі.
— Ой! І що він сказав?
— Нічого. Я не смів його питати. Єдиноріг повинен перший почати розмову.
— Чому перший?
— Згідно з етикетом.
— Як при дворі короля Людовіка Чотирнадцятого?
Каспар засміявся:
— Та ні, то Феліксові штуки… Він обожнює королів, лицарів і старовинні речі. Я переконався, що Єдиноріг пішов до моря.
Втішена Доня пішла вмиватися. На неї чекала чудова сукня зі срібної парчі й золотисті черевички. Їй залишалося тільки пошкодувати, що Фелікс розбив останнє дзеркало. Вона тихенько зайшла до вітальні й побачила, що Каспар не сам. На гілці, що торкалася вікна, сиділа зелена з червоним дзьобом папужка. Вона була така яскрава, наче щойно вилізла з фарби.
— Я тобі вже казав не раз, Алегоріє, що між нами нема нічого спільного!
— Звісно! — запищала папужка. — Ти собі знайшов нову приятельку. Хай-но восени вона піде до школи — там їй швидко виб’ють з голови усілякі химери! А я буду вірна тобі до смерті…
— Я приятелював би з тобою, але ти мене вперто не бажаєш зрозуміти. Постійно збивала мене з пантелику: хотіла, щоб я сидів тут, читав книжки і писав вірші, які ти мені нашіптувала. Я ж не маю таланту до поезії і взагалі задихаюся в чотирьох стінах.
— Маєш, маєш! Як не вірші, то байки в прозі можеш писати, або зайнятися наукою. Чом не тема: «Архетип Небесного Звіра»? Я б тобі список літератури підготувала. Вмію навіть друкувати на машинці. І з комп’ютером впораюся, як буде треба. Це дівча, певно, ще по складах читає. А цей котяра —.фальшивий і ледачий. Прибрати в будинку не може. А павук-мухожер. Заманює у свої тенета мух, як заманює цей підступний світ усіх довірливих і простодушних. А ця голота з якою ви так мило щебетали по дорозі. Фе! Чому б тобі не перекинутися на лебедя?
— А нам горобці більше подобаються! — не витримала Доня.
— І мені!
Кіт Фелікс вистрибнув на підвіконня:
— Я з’їв би тебе давно, Алегоріє, якби не мій вибагливий шлунок. Хіба ти птиця? Ти напхана чужими думками, як опудало ватою!
— Каспаре, скажи їм щось! — заплакала папужка зеленими сльозами.
— Доню, Феліксе, не заважайте! Сядьте собі на канапі й розмовляйте про що-небудь. Негарно втручатися в чужу бесіду…
— Сам знаю, що негарно, — пробурчав Фелікс. — Але я не затісну собі вуха, коли мене обзивають фальшивим!
Однак вони таки сіли на канапі, щоб не втручатися в чужу бесіду.
— До речі, — зауважив кіт, — у культурному товаристві усі повинні брати участь в розмові…
—, А де Альфред?
— Переселяється в інший куток. Дощ залив йому павутину. Знову дірка в даху об’явилася.
— Треба її затулити. Мій тато позатуляв усі дірки в даху.
— Каспар взимку затулить.
Але взимку нема дощу…
— Тоді навіщо й затуляти?
Вони замовкли і стали прислухатися до розмови Каспара й Алегорії.
— Якби я тебе послухав, — сказав Каш пар, — хто б тоді пізнавав справжню суть звірів? Не треба чіпляти на них етикетки: лисиця-хитрунка, заєць-боягуз, осел-впертюх… І людину не можна оцінювати однозначно.
— А що це тобі дасть?
Каспар розгубився:
— Нічого це тобі не дасть! Треба поважати чужі думки. Були й розумніші за тебе…
— І до чого це призвело? Коли людина думає як усі, вона взагалі не думає. Це й тебе стосується.
— Я однак тебе не покину!
— Не розумію цієї Алегорії, — знизала плечима Доня. — Її женуть, а вона чіпляється. Зовсім немає гордості!
— Он як! — сказав Каспар і рішуче зачинив вікно.
2
Після сніданку Доня хотіла прогулятися по садку, але Каспар не дозволив:
— Я не хочу, щоб тебе хтось бачив. Ми тут — інкогніто.
— Як-як?
— Інкогніто, тобто таємно.
— А-а…
— Та не журися! У нас з тобою сьогодні свято. Феліксе, знайди мені, будьласка, карту України…
— Яку? Фізичну чи адміністративну?
— Обидві.
— Обидвох нема. Котрусь, здається, адміністративну, щось зжерло.
— Певно, миші.
— Аякже, миші! — образився Фелікс. — А я тут для чого? Міль з’їла.
— Відколи це міль їсть папір?
— Є різні види молі. Це — та, що гризе географічні карти і глобуси. Не будь таким дріб’язковим, Каспаре, я й так багато працюю, читаю розумні книги…
— «Етикет при дворі Людовіка Чотирнадцятого», — посміхнувся Каспар.
— А хоч би й так! Правила чемної поведінки мусить знати кожен.
— Ну, добре, пошукай карту… Хай буде фізична. Нам же не їхати в поїзді, а летіти на власних крилах.
Кіт поліз під канапу і довго там чхав, відповідаючи на кожне Каспарове «Будь здоров!». Витяг рукавичку.
— А ось рукавичка!
Витяг олівець.
— А ось олівець!
Витяг гребінець.
— А ось гребінець.
Витяг календарик.
— А ось календарик.
Витяг карту.
— А ось тобі, Каспаре, карта!
Доня не могла втриматися від сміху:
— Дозвольте, Феліксе, я з вас витру пилюку. Вона пообтирала кота, і той аж вигнувся від утіхи. «Певно, він посидів би в мене на колінах, але соромиться».
— Яка ж вона мала, наша Україна! — сказав Фелікс, пройшовшись через усю каргу.
— На карті мала, — згодився Каспар, — але поглянь: ми летіли два дні і лише стільки пролетіли.
— А чому тут нема нашого дому? — обурився Фелікс.
— Зате є річка. Десь приблизно отут ми знаходимось. Коли тобі вже так хочеться, котику, можеш поставити крапку.
— Я хочу дім, а не якусь там крапку!
— Не заважай, будь ласка, злізь з карти!
— А та країна, де ти жив, Каспаре, більша?
— Ні, Доню, вдвічі менша.
— Там ми швиденько наздогнали б Єдинорога. А місто як називалося?
— Веймар.
— Шкода, що ти не познайомився з Ґьоте! — сказав кіт.
— А хто такий Ґьоте? — поцікавилася Доня.
— Письменник. Написав книжку «Рейнеке-лис».
— Звідки ти це знаєш? — спитав Каспар.
— Алегорія дала почитати. Паскудний тип був той Рейнеке! Знущався з котів…
— То байки, котику! Через них уся шкода. Хай Алегорія зіпсувала собі смак, але ти такий чутливий…
— Зате цікаво! Ми там ніби люди…
— Атож! — розсердився Каспар. — Люди наділили звірів усіма своїми вадами і злочинствами. Мені соромно, що я людина!
— Соромно? — щиро здивувалася Доня. — Чого соромитись, коли не робиш нічого поганого?
— Тобі, певно, не дуже приємно, коли від тебе тікають звірі. А тікають вони тому, що ти людина і можеш їх скривдити. Їм невідомі твої справжні наміри.
— Якби я вивчила мову звірів, то могла б сказати їм про свої наміри.
— У тебе на це просто не вистачить часу, — сухо мовив Каспар і схилився над картою. — Нам треба на південь і найкоротшим шляхом. Єдиноріг буде оминати міста, і ми зможемо його випередити.
— Навіщо вам вирушати в таку небезпечну подорож? — спитав Фелікс. — Це ж марна справа! Єдиноріг не стане вас слухати. Та й хіба можна покидати тих, кому ти потрібний?
Кіт був такий засмучений, що Доня з ним погодилася. Вона ж сама покинула маму й тата, а це дуже велика й небезпечна пригода.
Але коли Каспар сказав:
— Немає безнадійних справ, коли можна допомогти бодай одній істоті, — вона твердо вирішила його не покидати.