— Головне тільки, щоб він не злигався з п'яницею Морданом і не навалер'янився, — казала сорока Скрекекулія. — Зараз у Києві з цим дуже суворо. Скре-ке-ке!
— І щоб під трамвай не попав, бу-бу-трумб! — басив дядечко Бугай.
— Як записано у Книзі Джерел, так і буде! Ква-ква-кум! — кумкав професор.
А батьки журилися і плакали.
— Ой, де ж мій синочок! Ой, де ж мій хороший! Ой, на кого ж він мене залишив!.. — побивалася мама.
— Ах! Ах! — казав тато і одвертався, ховаючи сльози.
Серце в журавлика щеміло, він хотів крикнути:
— Я тут! Я тут!
Але не міг…
Прокинувся він пізно.
На бильці балкона сидів Чик Чирикчинський і чистив пір'ячко.
— А! З добрим ранком! — весело чирикнув він. — Ну вставай, сонько! Вмивайся, чисть дзьоба, роби зарядку і снідай. Онде я тобі на сніданок шматок булочки з маком приніс. Смакота!
Умився журавлик водою, що після вчорашнього дощу у кутку балкона в заглибині лишилася, почистив дзьоба, зробив зарядку, поснідав шматочком булочки з маком.
— Ну, а тепер на дах полетіли, — сказав Чик Чирикчинський.
Злетіли вони на дах.
Глянув журавлик і аж дзьоба роззявив від здивування. Весь дах був вкритий горобцями. Тисячі горобців, щільно притулившись один до одного, сиділи на даху.
— Ой! Що це?
— Це — горобенція, — урочисто сказав Чик Чирикчинський. — Тобто київська міська конференція горобців. Час від часу ми скликаємо її для вирішення важливих горобчачих питань. Я подумав, що без горобенції розшукати Ціві-Тівіка у величезному Києві буде просто неможливо.
— Так. Мабуть, ти правий. Молодець! — погодився журавлик.
Чик Чирикчинський злетів на телевізійну антену.
— Шановні горобці! Пропоную на порядок денний такі питання: перше — пошуки чижика Ціві-Тівіка, друге — персональна справа горобця Ціня Цвірінькала, третє — поточні справи. Хто за такий порядок денний, прошу підняти крила. Хто за? Хто проти? Хто утримався? Утримався один горобець Цінь Цвірінькало. Порядок денний приймається. По першому питанню слово має наш гість з Рудого болота журавлик. Прошу!
Журавлик злетів на телевізійну антену і коротко доповів суть справи.
Потім почалися виступи.
— Горобці! — сказав один виступаючий. — Дуже добру справу розпочав журавлик. Звільнення пташок з неволі — назріле питання. Один мій знайомий горобець який недавно гостював у мене, розповів, що, наприклад, у Литві прийнято закон про заборону тримати у домашній неволі диких звірів.
— А я… А я… — злетів на телевізійну антену другий виступаючий. — А я читав недавно у «Литературной газете»… на стенді біля філармонії… статтю про те, що навіть зоопарки — це вже вчорашній день, що тримати у клітках диких звірів — це дикунство, що час уже від цього відмовитися назавжди і замість зоопарків утворити заповідники, де б звірі і птахи жили у природних умовах.
— Правильно! Правильно! — закричали звідусіль делегати і захлопали крилами.
По першому питанню було прийнято одноголосне рішення — шукати чижика Ціві-Тівіка всюди.
Потім горобенція розглянула друге питання — персональну справу Ціня Цвірінькала. Цінь Цвірінькало був великим бешкетником і робив багато шкоди: викльовував у пекарні мак з булочок, перевертав у дитячому садку стаканчики з молоком, псував на балконах квіти… Дуже скаржилися на нього і синички-сестрички. Він за ними ганявся, чирикав різні дурниці, дражнився і ображав їхню синичачу гідність.
Вся горобенція гнівно засудила поведінку Ціня Цвірінькала і зробила йому останнє серйозне попередження, після якого він буде позбавлений київської прописки і вигнаний за межі міста.
Потім розглянули третє питання — поточні справи: суперечки між окремими горобцями, квартирне питання, підготовка до зими тощо.
На цьому горобенція закінчила свою роботу. Делегати розлетілися по місцях.
А Чик Чирикчинський і журавлик лишилися на даху чекати вістей. Так було домовлено.
— Хороший ви народ — горобці,— сказав журавлик. — Дружний і справедливий. Після горобенції я ще більше вас заповажав. Молодці ви, горобці!
Кажучи це, журавлик походжав по дахові біля телевізійної антени, а Чик Чирикчинський сидів, як і під час горобенції, на антені.
— Пильнуй! — раптом тривожно цвірінькнув Чик Чирикчинський.
Журавлик обернувся і ледь устиг злетіти. Ще мить — і був би він у лапах кота Мордана, який вискочив із слухового вікна.
— Сідай сюди, на антену! Тут він не дістане! — гукнув Чик Чирикчинський.
Журавлик опустився на телевізійну антену поряд з горобцем.
— У-у! Каналія! — люто посварився на нього лапою Мордан. — Інструктор по підготовці. Ну, пожди! Я тебе підготую!..
— Іди-іди звідси, хуліган! Ніхто тебе не боїться, — спокійно сказав Чик Чирикчинський. — Зовсім скоро здурієш від тієї валер'янки. Розвалюха якась, а не кіт. Скоро тобі миші хвоста одгризуть. От побачиш!
— А… а… а… — аж заціпило котові. — А ви всі дурні ненормальні… Думаєте, я не чув вашої дурепської конференції-горобенції? Прекрасно чув. Чижика вони хочуть знайти! Пхе! Нічого ви не знайдете. А от я знаю, де він. Але не скажу. От!
— Не слухай його! Бреше він, — заспокоїв журавлика Чик Чирикчинський. — Бреше, щоб тільки дошкулити.
— Ха! Брешу? От побачите, як я брешу! Ви ще мене попросите! Ви ще у мене в ногах наваляєтесь… От побачите. Привіт! — і, помахуючи хвостом, кіт Мордан повільно пішов на горище.
РОЗДІЛ VIII
Сидячи на телевізійній антені, журавлик і Чик Чирикчинський чекали вістей від делегатів горобенції. Потроху делегати почали прилітати. Але вісті поки що були невеселі. Чижика Ціві-Тівіка ніде виявити не вдалося.
Між іншим, горобці розказали, що по Києву вже ходить легенда про таємничого сірого месника, який літає вночі по місту, випускає з кліток птахів і карає тих, хто погано ставиться до живої природи — боляче дзьобає їх у ніс і щипає за вухо.
Деякі люди вже самі випускають пташок, щоб уникнути неприємностей.
— От бачиш, що ти заварив! — з гордістю сказав Чик Чирикчинський журавлику. — Про тебе вже легенди ходять.
— А! — відмахнувся крилом журавлик. — Що легенди! Коли Ціві-Тівіка знайти не можуть.
— Почекай трохи, — заспокоював його Чик Чирикчинський. — Знайдуть твого чижика. Раз горобці взялися, вони жодної квартири в Києві не обминуть. Немає місця в Києві, де б ти не зустрів нашого брата — горобця. Не хвилюйся, все буде гаразд. Якщо тільки твій друг справді у Києві, його обов'язково знайдуть.
Але час минав, делегати прилітали один за одним, і ніхто нічого втішного не приносив. Нарешті, вже надвечір, прилетів останній делегат горобенції. Ціві-Тівіка не знайшли.
— Отже, в Києві його нема, — сказав Чик Чирикчинський. — Раз горобці не знайшли — значить, нема.
— А де ж він? — у розпачі сказав журавлик. — Невже… загинув? А може, кіт Мордан правду каже?… Може, він справді знає щось про Ціві-Тівіка?…
— Не думаю, — з сумнівом сказав Чик Чирикчинський. — Дурить він. Щоб помститися.
— Я мушу побалакати з ним, — рішуче сказав журавлик.
— Не раджу. Сорому тільки наковтаєшся та й усе.
— Ні! Побалакаю. Хоч якась надія, — вперто сказав журавлик.
— Ну дивись. Я тебе попередив.
— Одведи мене, прошу, до нього.
— Будь ласка. Тільки пильнуй — то такий хитрюга, що не встигнеш і оком моргнути, як він тебе — цоп! — і прощай, сонечко!..
— Не хвилюйся. Пильнуватиму. Покажи тільки, де його знайти.
— Отут, на горищі, у кутку, біля вікна. Журавлик, обережно ступаючи, підійшов до горищного
вікна, витягнув шию і зазирнув на горище.
Кіт Мордан сидів біля маленького іграшкового столика, підперши голову лапою, дивився на пляшку з валер'янкою і зітхав:
— Ех! Няв-няв!.. Після того, як я гепнувся з даху, щось зі мною зробилося — стала мені противна валер'янка. От лихо! От біда!.. Ех-хе-хе!..
Журавлик почекав, поки Мордан замовкне, і дуже лагідно почав:
— Пробачте, я знаю, що ви мене не любите, але… Мордан звів голову, і очі його зробилися жовтими.
— А-а, це ти?! Все-таки прийшов… Я ж казав, няв-няв… Один я знаю, де твій чижик. А щоб ти не сумнівався — ось перо з його крила, — і Мордан поклав на стіл маленьке пірце.
Журавлик придивився: справді, пірце було чижикове. — Де він? — хвилюючись, спитав журавлик. — Він живий?
— Живий. У клітці сидить. Приходь сьогодні, як смеркне, до старого будиночка на задньому дворі, поведу і покажу. Тільки один приходь, без нікого. І нікому-нікому не кажи про це. Бо як скажеш, загине твій чижик. Пойняв? Няв-няв!
Що було журавликові робити? Погодився він. Навіть Чику Чирикчинеькому всієї правди не сказав.
— Вибач, — сказав, — не можу тобі всього відкрити. Мусив я погодитися на Морданові умови — іншого виходу не було. Тепер це єдина моя надія.
— Що ж, справа твоя, — сказав Чик Чирикчинський. — Тільки ще раз попереджаю — будь обережним. Дуже підступний тип цей Мордан.
— Постараюся, — сказав журавлик.
І от, коли смеркло, полетів журавлик на задній двір, до старого одноповерхового будиночка. У будиночку ніхто вже не жив, вікна і двері його були забиті дошками. Не сьогодні-завтра мав приїхати бульдозер і розвалити, знести будиночок.
Кіт Мордан уже чекав журавлика на ганку.
— Показуйте, — сказав журавлик, опускаючись подалі від кота.
— Підійди до дверей і зазирни у шпарку.
— Тільки ви одійдіть на десять метрів.
— Будь ласка! Подумаєш! — презирливо хмикнув Мордан, сходячи з ганку. — Ну й страхополох ти, одначе, довгоносий! Я був про тебе кращої думки.
Коли кіт одійшов на потрібну відстань, журавлик наблизився до дверей і зазирнув у шпарку.
У напівтемряві важко було відразу щось побачити, але, коли журавлик добре придивився, то побачив, що посеред порожньої кімнати на підлозі стоїть клітка, і в ній скаче пташка.
— Ціві-Тівік? Це ти? — скрикнув журавлик.
— Хто це? Хто це? Ціві-тіві! — почулося з кімнати.
— Ой! Це ти! Ціві-Тівік! — радісно скрикнув журавлик, забувши про все на світі. — Це я, твій друг, жура…
Він не договорив, бо в цей час відчув на крилах гострі пазурі кота.
— Ха-ха! Попався! — войовниче вигукнув Мордан. — Інструктор! Ти мене вчив літати, ну а я тебе повзати повчу. Поповзаєш ти у мене, довгоносий! Як я тебе обдурив! Ха-ха-ха!
Тримаючи у лапах журавлика, кіт Мордан затанцював і заспівав:
Я довгоносого впіймав.
Няв-няв! Няв-няв!
Няв-няв! Няв-няв!
Тепер зазнає він тортур.
Мур-мур! Мур-мур!
Мур-мур! Мур-мур!
Він був забув,
Що я Мордан!
Що я — відважний хуліган!
Що всі мене бояться,
Бо я велика цяця!
«Ну все! Пропав я! — у відчаї думав журавлик. — І друга не врятував… А міг же! От він, за дверима. Ех, який же я необережний! Попереджав же мене Чик Чирикчинський. Ех!»
— Що ж тобі зробити для початку? — злорадно усміхнувся і заворушив вусами Мордан. — Для початку ми тобі, хе-хе, вискубемо пір'ячко з хвоста. Хе-хе-хе! Щоб не був такий розумний!
«Прощай, хвіст!» — тільки встиг подумати журавлик.
Аж тут раптом щось велике і темне майнуло з-за рогу.
— Ррр-гавв!..
Кіт Мордан, випустивши журавлика, жалюгідно занявчав і щодуху кинувся навтіки.
— Я ж тебе поперрреджав, гав-гав! Хуліган, гав-гав! Дивись мені! — почув журавлик знайомий голос.
— Грай! — радісно вигукнув він. — Граю, любий мій, це ти?!
— Я, — сказав Грай, підходячи, — А це хто? О! Журавлику мій дорогий! Ти звідки тут узявся?!..
— Ціві-Тівіка рятувати приїхав. Ходімо до нього швидше!
— Ходімо! — сказав Грай і повів журавлика за будинок. Там у стіні був пролом, через який вони зайшли усередину.
— Ціві-Тівіку! Друже! Який я радий, що знову бачу тебе! — кинувся до клітки журавлик.
— І я! І я! І я! — радісно застрибав на жердинці чижик, не в змозі від хвилювання сказати більше ні слова
— Тільки як ти тут опинився? — здивовано спитав журавлик.
— Стривай, я тобі все по порядку розкажу, — сказав Грай.
РОЗДІЛ IX,
Отож як розсталися ми з тобою, журавлику, побіг я до Києва. Вибіг на шосе і побіг. Біжу та й біжу. Ляжу, відпочину трохи, знайду щось, із'їм. І знову біжу.
Пробував під'їхати. На машини гавкав.
— Гав-гав! — кричу. — Підвезіть до Києва, люди добрі!
Та де там! Не зупиняються навіть. Думають, що я, мов
оті дурні сільські собаки, просто на колеса гавкаю. Не розуміють же собачої мови.
День біжу, два, три.
Аж от, нарешті, Київ. Дарниця.
Людей!.. Машин!.. Голова обертом іде. Двічі трохи під машину не увігнався. Гальма над самісінькою головою вищали.
Підбіг я до моста Патона. Раптом — стоп! Міліція через міст не пускає.
— Гав-гав! — кажу. — Та ви що, товаришу міліціонер! Та ви знаєте, звідки я прибіг! Що ж мені — назад повертати?
І слухати не хоче.
— Не положено собакам через міст бігати. Зійдіть з проїжджої частини, не заважайте рухові транспорту!
Сів я на березі, дивлюсь на той бік. А там… Золоті бані з одного боку — Видубецький монастир. Золоті бані з другого боку — Києво-Печерська лавра. І все це серед буйної зелені. Краса неймовірна!..
І десь же ж там, думаю, на Куренівці, на Вишгородській вулиці, сидить у клітці чижик Ціві-Тівік, чекає, поки я його визволю. А мене через міст не пускають.
«Ну що ж, доведеться уплав Дніпро долати!»
Зітхнув я, кинувся у воду і поплив.
А навколо човнів, катерів, пароплавів… Тільки й крути на всі боки головою, щоб хтось тебе не потопив ненароком. Особливо небезпечні оті «Ракети» і «Метеори» на підводних крилах. Тільки що не було нічого, раптом — гур-гур! — уже мчить прямо на тебе.
Поки на той берег доплив, страху наковтався — більше, ніж води!
Виліз, обтрусився.
Тепер, думаю, треба Куренівку шукати, Вишгородську вулицю.
Чув я, Кислячиха казала, що туди з Хрещатика вісімнадцятий тролейбус ходить.
Але як до того тролейбуса дістатися?
У який бік мені бігти — не знаю.
Розгубився.
Добре, зустрілася мені симпатична дворняга Найда. Вона мені все, що треба, розказала, провела навіть. По Печерському спуску, повз Аскольдову могилу, по Петрівській алеї до самісінького Хрещатика провела. А потім по підземному переходу аж туди, де вісімнадцятий тролейбус зупиняється.
Подякував я Найді, попрощався з нею, помахав хвостом і потрюхав за тролейбусом.
То бігом біжу, то, на зупинках, сиджу, чекаю.
З тролейбуса мене помітили, пальцями показують, усміхаються. Видно, вирішили, що хазяїн мій у тролейбусі їде. На Львівській площі, на зупинці, люди мене навіть у тролейбус запрошували. Але я не сів. «Ще, — думаю, — проїду Вишгородську вулицю. Ні, я й так добіжу».
І добіг. Втомився, правда, але добіг. Адресу я добре пам'ятав — хазяйка при мені казала її сусідам багато разів.
Знайшов квартиру, шкребуся.
Тихо. Чи не чують, чи нема нікого.
Ліг я під дверима, голову на лапи поклав, і тут же зморив мене сон. Далася взнаки втома.
Скільки я спав, — не знаю. Та враз чую:
— Ой! Та це ж тьотин Грай! Дивіться-дивіться! Тьотин Грай! З села прибіг! До мене!.. Бачите, як мене полюбив!..
Розплющив я очі. Дивлюсь, стоїть наді мною хазяйчин племінник двієчник Валерка з татом і мамою. Чистенько вбрані. Видно, кудись ходили.
— А й справді — Грай, — сказав тато. — Дивина!