— Шановний Жабурине Жабуриновичу, — вклонилася вона. — Дуже вас прошу. Гляньте, будь ласка, у Книгу Джерел. Може, там написано, де зараз мій синочок.
Пірнув професор Кваквакум на дно, цілу добу не з'являвся, потім виліз, надувся, золоті окуляри поправив, скривився:
— Кепські справи! — плямкнув. — Вашого синочка вже й на світі нема. Поганий у нього був характер. Впертий і легковажний. З таким характером довго не живуть. Забудьте про нього. Заводьте собі нових дітей.
Вдарила крилами об поли мама-журавлиця. Та в сльози.
— Ой, синочку ж мій дорогесенький! Ой, на кого ж ти мене залишив! Ой, що ж я тепер робитиму без тебе! Ой лишенько, лишенько! Ой, бідна я, бідна!
Почув тато-журавель.
— Не може цього бути! — скрикнув. — Неправда це! Я свого сина знаю. Прекрасний у нього характер. Добрий, веселий і сміливий. З таким характером тільки жити й жити.
Та до президента Бусола Лелековича Чорногуза. Так і так, мовляв, поможіть розібратися.
Президент утворив комісію на чолі з дядечком Бугаєм. Пірнула комісія на дно болота. І тут з'ясувалося, що ніякої Книги Джерел взагалі нема, не існує. Вигадав усе брехун і базікало Кваквакум. Щоб зажити собі славу наймудрішого з наймудріших. Стільки років голови усім дурив!.. Світлячка на дні засвітить і лягає спати. А всі думають, що він Книгу Джерел до ранку читає.
Розгнівався президент Бусол Лелекович Чорногуз. Хотів був уже дзьобнути, проковтнути професора. Та придивився — старий, бородавчастий, несмачний — погидував.
Позбавив тільки професорського звання, вченого ступеня, зняв золоті окуляри і перевів Кваквакум а на посаду звичайної старої жаби.
— Так, значить, то вигадка, що журавлі народжуються, щоб тільки журитися і приносити всім сльози і печаль! — вигукнув журавлик.
— Ну, звичайно, вигадка! — почувся тоненький голосок. І з-під куща вибіг… їжачок Колько Колючка. А за ним тато-їжак і мама-їжачиха.
— Які можуть бути сльози і печаль, якщо ти приніс нам, журавлику, радість і щастя! Врятував нам сина. Вчора його примчав з Києва на машині добрий мисливець дядя Женя. Спасибі тобі! — і тато-їжачок та мама-їжачиха низько вклонилися журавлику.
— І мені ти радість приніс, — сказав Грай. — Без тебе я б досі на ланцюгу сидів і опудалом вважався.
— І мені! І мені! — вигукнув Ціві-Тівік. — Друже мій любий!
— І щоб ти знав, — сказав Грай, — у нас на Україні люди здавна весною журавлів веселиками звуть — от!
— Правда-правда, — сказали тато-їжак і мама-їжачиха.
— Скре-ке-ке! Скре-ке-ке! І я чула таке! — підтвердила сорока Скрекекулія.
— Так давайте назвемо нашого журавлика Веселиком!
Хай це буде його власне ім'я! — радісно вигукнув Ціві-Тівік.
— Давайте! Давайте! — загукали всі.
І тут раптом почулося схвильоване:
— Курли-курли, синку! Курли-курли, любий!..
То летіли вже з болота мама-журавлиця і тато-журавель. Батьківське серце само чує, само віщує, коли син близько.
Кинувся Веселик до тата і мами і… заплакав від радощів. Тільки тепер відчув він, як за ними скучив…
А потім на болоті був бенкет. На честь звільнення чижика і щасливого повернення Веселика. А після бенкету великий святковий концерт, у програмі якого були і журавлині танці, і ліричні пісні чижика Ціві-Тівіка, і акробатичний етюд собаки Грая та їжачка Колька Колючки, і пародія дядечка Бугая на колгоспного бика Чемпіона. І багато-багато інших прекрасних номерів.
Веселилися аж дотемна…
…Проминуло літо. Настала осінь. Пожовкле листя, опадаючи з дерев, закружляло вогнистими метеликами у чистому синьому повітрі.
Перелітні пташки почали збиратися у вирій…
І одного сонячного ранку дівчинка Галочка, яка вже видужала і йшла до школи у перший клас, побачила в небі над Києвом журавлиний ключ. Раптом один журавель відокремився від ключа, опустився нижче і став робити кола над їхнім будинком. А потім заспівав:
Курли-курли!
Уперше я журюся,
Курли-курли!
Бо з вами розстаюся.
Журавликом
Я з вами розстаюся —
Веселиком
Весною повернуся.
Чекайте,
Не сумуйте, не скучайте!
Веселика
Весною зустрічайте!
Курли-курли! Прощайте!
Курли-курли! Прощайте!..
І Галочка впізнала журавлика, замахала йому рукою і закричала:
— До побачення, журавлику! До побачення! Прилітай весною! Прилітай!..
І кіт Мордан, що лежав на підвіконні у Галоччиній квартирі, теж упізнав журавлика й привітно помахав йому лапою. Будь ласка, не дивуйтесь. Галочка взяла Мордана на виховання. І тепер він живе у неї. Не ганяється за горобцями. Чистенький лежить на підвіконні, гріється на сонечку. Про валер'янку давно забув і їсть, як пристойні виховані коти, з блюдечка. Одне слово, — виправляється…
І мадам Какаду, звичайно, впізнала журавлика й помахала йому на прощання своїм білим чубом.
А вже про Чика Чирикчинського і казати нічого. Він підлетів до журавлика і так весело пурхав навколо нього і нацвірінькав йому на прощання стільки добрих слів, скільки не цвірінькав ніколи.
Веселик зробив останнє коло й полетів доганяти своїх.
Але ще довго чулося в небі над Києвом прощальне журавлине курли…
ПРИГОДИ ЇЖАЧКА КОЛЬКА КОЛЮЧКИ ТА ЙОГО ВІРНОГО ДРУГА І ОДНОКЛАСНИКА ЗАЙЧИКА КОСІ ВУХАНЯ
І
Жив на світі їжачок Колько Колючка.
І жив на світі зайчик Кося Вухань.
Гарні були хлопці, але боягузи страшенні. Всього на світі боялися. Боялися темряви і боялися сонця. Боялися блискавки і боялися грому. Боялися вітру і боялися дощу. Навіть тіні власної боялися.
А найдужче боялися хуліганів.
То прибіжить Колько Колючка до мами-їжачихи:
— Ой, мамо, мамо! До нас у двір хулігани вдерлися!
Вийде мама-їжачиха на ганок, — а у дворі дві маленькі жабки стрибають.
То Кося Вухань прибіжить до мами-зайчихи:
— Ой, мамо, мамо! За мною хуліган женеться!
Мама-зайчиха визирне у віконце, — а там метелик літає.
Ну що ти з тими страхополохами зробиш!..
І вмовляли їх батьки, і соромили, і сварили — нічого не допомагало. Так і жили їжачок Колько Колючка та зайчик Кося Вухань боягузами. За мамині спідниці ховалися та звідти на білий світ з острахом позирали. Всі лісові діти бавляться, пісень веселих співають, а вони сидять за маминими спідницями і тремтять. Навіть один з одним не гралися, хоч і жили по-сусідству.
Та от якось ясного сонячного ранку зустрілися біля перелазу мама-зайчиха з мамою-їжачихою.
— Здрастуйте, тітонько Вухань, — сказала мама-їжачиха. — Ви чули новину? На Великій Галявині відкривається спеціалізована лісова музична школа з ведмежою мовою викладання. Борсучиха вже записала туди свого Борю.
— Ах, що ви кажете, кумасю Колючко! — сплеснула мама-зайчиха лапами. — Спеціалізована музична школа? Та ще з ведмежою мовою викладання? Побіжу чоловікові скажу.
Тато-заєць сидів на ганку і читав «Лісову газету».
— Гм, — сказав він, почувши новину. — Спеціалізована музична школа? З ведмежою мовою викладання? Це інтересно. Треба й нашого страхополоха записати. Може, хоч школа допоможе його у звірі вивести. А то ж тіні власної боїться.
Зайченя Кося, що тремтіло тут же біля ганку і все чуло, здригнулося й заскиглило:
— Ой!.. Я не хочу-у!.. Я боюсь…
— Тебе ніхто не питає! — суворо сказав тато-заєць. — Запишемо й ходитимеш.
— Ну що ти, синку, — лагідно сказала мама-зайчиха. — Всі ж дітки ходитимуть. Не бійся.
Мама-зайчиха тут же причепурила Косю, вдягла йому новенькі штанці, білу сорочечку й повела на Велику Галявину.
Вийшли за ворота, гульк — а з сусіднього двору мама-їжачиха вже Колька Колючку веде.
Записував у школу сам директор Бурмило Михайлович Ведмідь.
Він сидів за березовим столом і суворо позирав на майбутніх учнів крізь великі окуляри.
— Прізвище!
— Вухань! — чемно сказала мама-зайчиха.
— Прізвище! — не глянувши на неї і наче не чуючи, повторив директор.
— Вухань! — знову сказала мама-зайчиха.
— Прізвище! — підвищивши голос, утретє сказав Бурмило Михайлович.
— Та Вухань же! — розгублено пролепетала зайчиха.
— Я вас, мама, не питаю! — сердито обернувся до неї директор. — Хай сам скаже. Він що у вас — глухий? А ще хоче у музичну школу?
— Та що ви! Що ви! У нього абсолютний слух! Подивіться, які в нього вушка!
— Так чого ж він мовчить?
— Він… він у мене… дуже скромний, — мама-зайчиха підштовхнула сина. — Ну, кажи, Косю, кажи!..
Та Кося Вухань тільки прищулив вуха і сховався за мамину спідницю.
— Гм… — насупився Бурмило Михайлович. — Гм… Скромний!.. Ну, добре, перевіримо його здібності до ведмежої мови. А скажи-но, Вухань, «р-р-р» по-ведмежому.
Кося безпорадно подивився на маму, швидко-швидко закліпав очима й скривився.
— Ну! — нетерпляче сказав директор.
Кося розтулив рота, але з того рота не вилетіло ані звуку.
— Що? — схилився й приставив лапу до вуха Ведмідь. — Повтори. Не чую!
— А-а-а!.. — не витримав і заридав на всю галявину зайчик, притискаючись до мами.
— Ой, вибачте, — забідкалась мама-зайчиха. — Він у мене такий вразливий, такий вразливий…
— Розумію, — лагідно сказав директор Ведмідь. — Але й ви зрозумійте: у нас школа не звичайна, а спеціалізована. З ведмежою мовою викладання. Вчителі — із столичного зоопарку. У нас вимоги.
— Він буде вчитися. Я вас запевняю. Це він від незвички. Він буде гарно вчитися. От побачите…
Не кращі справи були й у Колька Колючки. І він не міг сказати «р-р-р» по-ведмежому. Замість «р-р-р» у нього виходило чогось «хрю». І з слухом у Колька було погано, вушка в нього були маленькі, за голками ледь помітні. Але й Косю, і Колька все ж прийняли. Незважаючи на суворість. Бурмило Михайлович мав добре серце.
— Ой і нащо мені ота спеціалізована музична школа! — ридав Кося Вухань, ідучи з мамою додому. — Та ще й з ведмежою мовою викладання! Ой, я нещасний! Горе мені з тобою і з твоєю школою!..
— Мовчи, синку! Мовчи, дурненький! — казала мама-зайчиха. — Нічого ти не розумієш. Усі зараз оддають своїх дітей у спеціалізовані школи.
Колько Колючка теж ридав, ідучи додому. І його мама-їжачиха казала, що він дурненький і нічого не розуміє, і що без знання іноземних мов нікуди зараз не поткнешся.
Заперечувати щось було пізно.
Наступного дня уранці Кося Вухань та Колько Колючка узяли в лапи портфелики, букети лісових квітів і почеберяли на Велику Галявину.
II
Біля школи вже зібралися учні.
Вони скупчилися перед ганком, попідбирали хвости в кого такі були) й чекали появи директора.
Що й казати, завжди якось лячно починати у житті щось нове.
А якщо ти взагалі боягуз, то й поготів.
Жив ти біля маминої спідниці, за все відповідала мама, оберігала тебе від усіх небезпек, тривог і неприємностей, а ти тільки їв, спав і розважався.
І от раптом мама лишилася десь за парканом, а ти сам один вперше йдеш у ще незнаний, сповнений несподіванок світ. Ноги в тебе підгинаються і тремтять. У роті сохне, у грудях пече, а в животі тенькає і холоне.
Кося Вухань стояв поряд з Кольком Колючкою і так голосно цокотів зубами, що Колько раптом повернувся і злякано спитав:
— Ой, що це?
— З-зуби, — затинаючись, чесно признався зайчик.
— Боїшся? — спитав Колько.
— Б-боюсь, — признався Кося.
— І я боюсь, — сказав Колько. — Давай разом боятися.
— Давай!
І такий він раптом став Косі дорогий, цей їжачок Колько, що Кося обняв би його зараз (якби не оті колючки!)
«От з ким я дружитиму!» — одразу вирішив він. І йому стало трохи легше.
Нарешті на ганок вийшов директор Бурмило Михайлович Ведмідь. За ним вчителі — пантера, жирафа, лисиця, слон, мавпа і бегемот.
— Здрастуйте, діти! — урочисто сказав Ведмідь. — Вітаю вас з початком навчального року в нашій школі. Дозвольте представити вам ваших учителів. От! Будь ласка! Класним керівником у вас буде Пантера Ягуарівна. Вона викладатиме лісову математику. Лісознавство викладатиме Лисавета Патрикіївна. Лісторію, тобто лісову історію, — Мамонт Африканович. Лісографію, тобто лісову географію — Жирафа Жирафіївна. Фізкультуру — Макак Макакович. Спеціальний музичний предмет сольфеджіо — Бегемот Гіпопотамович. А ведмежу мову викладатиму я сам… Сподіваюсь, що всі ви будете вчитися старанно і сумлінно, не завдаватимете клопоту вчителям, і мені не доведеться викликати в школу ваших батьків… А тепер — у клас! Починаються уроки.
Бурмило Михайлович закалатав у великий лісовий дзвоник.
На першому уроці Пантера Ягуарівна знайомилася з класом.
Крім зайчика Косі Вуханя та їжачка Колька Колючки, в класі були: з хлопчиків — лисеня Рудик Лисовенко, ведмежа Михайлик Ведмеденко, вовченя Вовчик Вовченко і борсученя Боря Сук: з дівчаток — рисеня Раїска Мняу, лісове козеня Зіна Бебешко, лосеня Соня Лось та білченя Вірочка Вивірчук.
Кося Вухань, звичайно, сів за одну парту з Кольком Колючкою. Але де ви бачили, щоб у першому класі вас одразу посадили з ким ви хочете. Познайомившись з усіма, Пантера Ягуарівна почала усіх пересаджувати… Косю Вуханя посадила з Вовчиком Вовченком, а Колька Колючку з Раїскою Мняу.
Не минуло й п'яти хвилин, як Вовчик Вовченко вкусив Косю за вухо.
— Т-ти чого?! — сахнувся Кося.
— Просто так, — вищирився Вовчик і знову вкусив Косю за вухо.
— Перестань! — стиха зойкнув Кося.
— Ги! Не перестану, — знову вищирився Вовчик. — Хіба можна таке вухо не вкусити! Колосальне вухо! Спеціально для того, щоб кусати. Ги-ги-ги!
— Ти що — хуліган?!
— Хуліган! — гордо сказав Вовчик. — А ти хто — заєць?
— Заєць…
— Ги-ги!.. Заєць! Заєць! Боягуз!
— Чого це б-боягуз… — почервонів Кося. — Я просто… просто собі заєць.
— А от і не просто! Заєць — значить, боягуз. Усі зайці боягузи. І ябеди. От я знаю, ти зараз піднімеш лапу і скажеш Пантері, що я тебе за вухо вкусив. Скажеш? Скажеш!
Кося не встиг нічого відповісти, бо в цей час Пантера Ягуарівна повернулася до них і сказала:
— Вухань і Вовченко! Ви чого розмовляєте на уроці? На уроках розмовляти не можна. Ану піднімись, Вухань, і розкажи всьому класу, про що це ви говорили. Нам усім цікаво послухати.
Кося підвівся, похилив голову і втупився в парту, не кажучи ні слова.
— Ну, чого ж ти мовчиш? — спитала Пантера Ягуарівна. — Ану ти, Вовченко, розкажи, як він соромиться.
Вовчик підвівся, шморгнув носом і сказав:
— А… а він укусив мене за вухо.
— Що?! От тобі й на! Чого це? — здивувалася Пантера Ягуарівна.
— Не знаю, — знизав Вовчик плечима. — Я його сам питав. А він каже: «Просто так. Захотілося і вкусив». Я йому кажу: «Не можна кусатися на уроках». А він: «Мовчи, — каже, — бо ще за носа вкушу. І скажу, що не я тебе, а ти мене вкусив». От.
— Це правда? — звернулася Пантера Ягуарівна до зайчика.
— Це… це в-він мене вкусив, — ледве стримуючи сльози, вимовив Кося, вражений вовчиковою підступністю.
— От бачите! Що я казав! — вигукнув Вовчик.
У класі засміялися.
— Ну, гаразд! Сідайте! І поводьтеся так, як належить учням спеціалізованої лісової школи, — суворо сказала Пантера Ягуарівна.
На перерві їжачок підбіг до похнюпленого зайчика.
— Що? Що там у вас трапилося?
— Та от… вкусив мене… Ще й ославив на цілий клас. От! — Кося показав сліди вовчикових зубів на своєму вусі й схлипнув. — Як я тепер з ним сидітиму? От горе!..