І таке охопило їх радісне почуття, що вони весело-весело засміялися, — звичайно, вже не по-ведмежому, а по-заячому і по-їжачиному…
Шакал Бацила вмить схопив світлячковий ліхтар, одним стрибком скочив до входу в печеру і підніс ліхтар високо над головою.
І побачив у чагарях Косю Вуханя, Колька Колючку, Раїску Мняу і Зіну Бебешко — маленьких лісових дитинчат.
— У-у-у-у! — люто завив шакал Бацила.
Та Кося Вухань і Колько Колючка вже не злякалися.
— Ану одпусти Вовчика! — вигукнув Кося.
— Не боїмось ми тебе! — вигукнув Колько.
— Одпусти! Не боїмось! — підхопили Раїска Мняу та Зіна Бебешко.
Шакал Бацила сторопів і завмер.
Правда, що робити далі, вони не знали. Все-таки шакал був дорослий, а вони були дитинчата.
Ще мить і…
VIII
І раптом під могутніми кроками затріщали кущі і пролунав голос Бегемота Гіпопотамовича:
— А що це тут робиться серед ночі? Га?
Шакал Бацила гикнув, брязнув ліхтарем об скелю і шаснув у темряву. Та Кося Вухань, Колько Колючка, Зіна Бебешко і Раїска Мняу разом ввімкнули свої світлячкові ліхтарики, і шакал дзигою закрутився на місці. Бегемот Гіпопотамович підняв свою важезну ногу і наступив шакалові на хвіст.
— Ой-йой-ой! — пронизливо завищав шакал Бацила. — Ай-яй-яй!.. Я більше не буду!.. Ой-йой-ой!.. Пустіть!.. Пустіть!..
— Фу! Який у тебе голос немелодійний! Гидко слухати! — скривився Бегемот Гіпопотамович. — Забирайся геть!
Одпустив шакала, ще й добряче піддав йому ногою під хвіст.
— Хай біжить! Тепер він назавжди забуде дорогу до нашого лісу.
Шакал Бацила з гвалтом сторчголов покотився у чагарі і зник.
— Ой, спасибі! — загукали в один голос Зіна Бебешко і Раїска Мняу. — Ви врятували нас. Але як ви опинилися тут?!
— А це ось він мене покликав, — сказав Бегемот Гіпопотамович, обережно піднімаючи з землі свій золотий тромбон. — Я почув його голос і по слуху прибіг сюди. От що значить музика!..
Кося й Колько перезирнулися і почервоніли — як вони й подумати могли, що Бегемот Гіпопотамович узяв портфель…
А Вовчик Вовченко стояв, низько-низько похиливши голову, і сльози капали з його очей на землю.
— Покарайте мене… Що хочете, робіть! Але я… я більше не буду… Чесне слово… — ледь чутно схлипнув він. І такий він був нещасний, що боляче було дивитися на нього.
«Ех, Вовчик, Вовчик! Дурненький ти, дурненький!..» — подумали всі.
Звичайно, можна було сказати, що він сам винен в усьому, що якби він по-іншому поводився, то… Але він і сам це розумів.
Доля його й так покарала. Нелегко переживати такі хвилини…
І ніхто йому нічого не сказав. Бо всі вони були добрими — і Кося Вухань, і Колько Колючка, і Зіна Бебешко, і Раїска Мняу. І, звичайно, Бегемот Гіпопотамович.
— Ну, а тепер ходімо додому! — сказав Бегемот Гіпопотамович, підніс до рота золотий тромбон і заграв.
І вони рушили.
І Кося Вухань (недарма ж він мав абсолютний слух і був «цяця-ляля») заспівав пісню, а всі підхопили:
Як гарно бути добрим, Сміливим і хоробрим, Хоробрим і сміливим, Веселим і щасливим!..
Як гарно всіх любити, Добро усім робити, Нікого не боятися, Радіти і сміятися.
А ще в тій пісні співалося про те, як добре вчитися в школі, і вивчати іноземні мови, і музику, і фізкультуру, і все-все інше.
Вони йшли і співали.
І враз несподівано з-за лісу піднялося сонце.
І освітило землю.
І заграло-заблищало на золотому тромбоні Бегемота Гіпопотамовича.
І заспівали-защебетали в лісі пташки.
І по-ранковому запахли квіти.
— Що? Серед ночі зійшло сонце? — скажете ви. — Так не буває. Навіть у казках.
Що ж, я згоден з вами.
То було справжнє диво!..
Але спробуйте, друзі мої дорогі, хоч раз перебороти в своїй душі страх, і ви зрозумієте, що нічого дивного в цьому немає.
Ви побачите, як серед ночі зійде сонце.
І я від щирого серця бажаю вам цього!..
КАЗКА ПРО ЖАРТ-ПТИЦЮ, ПРО БРАТІВ-ЧАРІВНИКІВ, ПРО ВЕСЕЛИЦЮ ПРЕКРАСНУ ТА ЇЇ СЕСТЕР
Здрастуйте, любі друзі! Сідайте зручніше, будь ласка. Розкажу я вам зараз казку, Розкажу вам казкову билицю Про чарівну Жарт-Птицю.
Майна — віра!
Віра — майна!
Хай палац
Зросте негайно!
Потім рукою тільки — мах! — і присів, замружився… Гур-гуррр! — наче гора з неба звалилася. І постав перед братами новісінький казковий палац — тільки цемент од струсу куриться та шибки дзеленчать.
Здивовано-радісно перезираються брати, а тоді я-ак крикнуть хором:
— Уррра-а-а!..
Аж захитався палац.
Стали брати чарівниками. Перший, як ви вже знаєте, Чарівник-Будівник. Махне рукою — і вмить казковий палац стоїть.
Другий — Чарівник-Садівник. Поведе бровою — і вже росте чарівна яблуня, на кожній гілці яблуко золоте.
Третій — Чарівник-Годівник. Цей мав скатерть-самобранку. Як розстеле скатерть зранку — їжте, пийте всі, хто хоче, до самісінької ночі.
Четвертий — Чаклун-Красотун. З будь-якої потвори гидкої міг прекрасну зробити принцесу.
П'ятий — Одівець-Кравець. У чудові модні шати міг він цілий світ убрати.
Шостий — Майстер-Видумляйстер. Цьому варто забажати і — негайно буде мати різні ловкі апарати, хитромудрі автомати, що робитимуть за тебе геть усе, що тільки треба.
Ну а сьомий — то Літун-Плавець-Ходило. Він завідував летючими кораблями, чоботами-скороходами, килимами-самольотами, горбокониками та іншим казковим транспортом.
Радіють брати-чарівники, захлинаються:
— От молодці батьки наші!
— От удружили!
— От догодили!
— Ну, тепер не пропадем повік-віки!
— Тепер житимемо!
— Побудуємо місто Непрацюй-Веселись.
— І будем жити, не тужити, цілий день радіти, нічого не робити.
— Правильно!
— Абсолютно!
Так і зробили. Побудували місто Непрацюй-Веселись. Кожному братові — окремий палац. З басейном. З садом золотих яблунь. З чаривізором. З чарифоном. З безліччю хитромудрих апаратів-автоматів, які все геть-чисто роблять. А посередині для всіх — здоровенницький Палац Розваг, де різні ігри, атракціони, кімнати сміху, штучний каток-ковзанка, бібліотека, тир і тому подібне.
Побудували брати-чарівники місто Непрацюй-Веселись. Влаштували новосілля. Раптом задзвонив чарифон. Узяли брати трубки, попритуляли до вух — слухають:
— Алло! Синочки-голубочки! Здрастуйте! Це ми, ваші мама й тато. Як ви там? Як поживаєте?
— Привіт! — радісно загукали брати-чарівники. — Драстуйте, мамашо! Драстуйте, папашо! Як живемо? Живемо здорово! Радіємо — не сумуємо! Любий татусю! Ненька рідненька, дякуємо красненько! Спасибі вам величезне! Цілуємо, обіймаємо, жодних претензій не маємо! Салют!
— От і добре! От і прекрасно! Дуже за вас раді! Бувайте здоровенькі! До побачення!
І поклали трубку.
Минуло новосілля.
Попрокидалися брати-чарівники, повмивалися, зарядку зробили, поснідали, посідали — один на одного дивляться:
— Ну, що будемо робити, хлопці!
Руками розводять — не знають. Нуднувато якось.
— То що, може, у Палац Розваг?
— Гайда!
Пішли у Палац Розваг. Ходили-ходили… З Майданчика Атракціонів у Кімнату Сміху. З Кімнати Сміху у Зал Веселих Ігор. Із Залу Веселих Ігор ще далі…
Тинялися-тинялися… Не хочеться… Не регочеться… Не грається… Не читається… Нудно.
І тут знову чарифон деренчить:
— Алло! Як настрій, синочки? Як здоров'ячко?
— Та нічого… Порядок… — стримано, але бадьоро відповідають брати: соромно їм признатися, що сум чогось напав.
— Ну, добре-добре. Гуляйте, розважайтесь. Аби все у вас було гаразд. До побачення, синочки!
— Привіт! — коротко відповіли брати.
…Минуло ще кілька днів.
…Тиждень минув.
…Минув місяць.
Наче чорна хмара насунула на місто Непрацюй-Веселись. Тиняються по ньому брати-чарівники, місця собі не знаходять.
Все у них є. Все, що тільки забажають. А радості — нема. Бо нема бажань. Варто тільки комусь щось побажати, ворухнув пальцем — і вже є.
Без жодних зусиль, без жодної затримки. А коли все так легко дається, коли все є — то й бажати нецікаво.
Зникли у братів-чарівників бажання. Порожньо в голові, порожньо в серці — аж гуде.
Нічого не хочеться. Ні-чо-гі-сінь-ко.
А раз нічого не хочеться — звідки ж радість візьметься?…
Нема радості. Нема щастя.
Розучилися сміятися брати. Втратили здатність радіти. Забули, як сміх звучить. Весь час плакати хочеться.
І тут знову задзвонив чарифон:
— Алло! Синочки-голубочки! Як ви там? Чи здорові, чи веселі у своїй новій оселі, в місті Непрацюй-Веселись?
Не витримали брати. Застогнали-заплакали в чарифон:
— Ой, мамочко! Ой, таточку! Ой, кепсько!! Ой, що ж ми наробили! Не живемо, а мучимось. Забули, як сміх звучить. Рятуйте! Поможіть!
— Ех, синочки-голубочки! Бідолайчики! Та ми ж вас попереджали — думайте гарненько! А тепер не можемо вже нічого зробити. На пенсії ми.
— Ой, що ж воно буде?! — заплакали брати. — Невже все життя сумувати, від нудьги вмирати?! Хоч порадьте щось. Ви ж мудрі, ви ж розумні. Підкажіть хоч, що робить.
— Підказати можна. Живе на світі Чарівник-Жартівник Нежурись. Їдьте до нього. Може, він вам допоможе.
— А де ж, де він живе, той Нежурись?
— За трьома морями — Синім, Зеленим і Червоним.
— То ми зараз! Негайно!
— Стривайте! Не поспішайте. Зараз уже вечір. А дорога далека. Лягайте спати. Завтра вранці вирушите. На добраніч, діти!
Клацнуло у чарифоні — поклали дід Мудрило й баба Лагода трубку.
А брати-чарівники повечеряли, почистили зуби, помили вуха й повкладалися спати.
Вранці прокинулися, вмилися, зарядку зробили, поснідали. Перезирнулися.
— Ну що?
— В дорогу! — рішуче сказав Чарівник-Будівник. — Давай сюди, Ходило, летючого корабля швиденько.
— Правильно, — сказав Чарівник-Садівник.
— Абсолютно, — сказав Чарівник-Годівник.
І всі інші брати сказали: «Абсолютно правильно».
Ляснув тричі у долоні Літун-Плавець-Ходило. З'явився летючий корабель. Полізли на корабель брати. Посідали. Став Літун-Плавець-Ходило біля керма. Завів казково-реактивного двигуна. Бадьорим голосом чарівне заклинання виголосив:
Тири-дири-нашатири!
Двадцять дев'ять на чотири,
Дев'яносто п'ять на три.
Корабель, розгін бери!
І злітай у синє небо,
І лети, куди нам треба!
Гурр!
Загудів реактивний двигун.
Затремтіла-застогнала земля навкруги.
Хиляться до землі дерева. Падають з них золоті яблука. Вихорем закручується в небо пил-порохнява.
А корабель не злітає. Не може одірватися від землі.
— Що сталося? Чому не летимо?! — перекрикуючи ревіння двигуна, загукали брати.
Вимкнув Літун-Плавець-Ходило мотор, зітхнув:
— Корабель перевантажений… Не розрахований на таку кількість пасажирів. Або хай хтось злізе, або…
Виявляється, навіть казковий транспорт іноді підводить.
Спохмурніли брати. Мовчки спідлоба дивляться. Ніхто не хоче вилазити. Ніхто не хоче залишатися вдома. Всі хочуть їхати до Чарівника-Жартівника Нежурися.
— Хлопці! — вигукнув раптом Майстер-Видумляйстер. — Раз не може летіти, хай хоч по морю пливе!
— Правильно! — сказав Чарівник-Садівник.
— Абсолютно! — сказав Чарівник-Годівник.
І всі інші брати сказали: «Абсолютно правильно».
Повеселішав Літун-Плавець-Ходило:
— Це зовсім інша справа! Це будь ласка! Ану, братця, спустимо його на воду!
Злізли брати-чарівники з корабля. Взялися — троє з одного боку, троє з другого, Літун-Плавець-Ходило іззаду.
— Рраз-два! Нумо! Раз-два! Нумо! — Попхнули летючого корабля до моря. Спустили на воду. Знову полізли на корабель. Повсідалися.
Став Літун-Плавець-Ходило до керма. Завів реактивного двигуна. Дзвінким голосом виголосив чарівне заклинання:
Тири-дири-нашатири!
Вісімнадцять на чотири.
Дев'яносто сім на три.
Корабель, розгін бери,
Не лети вже в синє небо,
А пливи, куди нам треба!
Фіть!
Забулькало під кормою.
Посунув корабель.
— Поїхали! — загукали брати.
І попливли вони Синім морем.
День пливуть…