— Ой, я ж не знав! Я ж думав як краще! Ой, що ж тепер буде? — у відчаї вигукнув Літун-Плавець-Ходило.
— Доведеться вам, хлопці, іти визволяти Жарт-Птицю і сестриць-сміяииць.
— Та хоч на край світу! — закричав Літун-Плавець-Ходило. — Та куди завгодно! Зараз я килим-самоліт організую і…
— Не вийде в тебе нічого з килимом-самольотом, — тихо сказав Нежурись. — Пропали твої чари. Забрав їх Бомбула разом з летючим кораблем.
— А… а що ж робити? — розгубився Літун-Плавець-Ходило.
— Пішки йти. Своїми ногами.
— А куди? Ми ж не знаємо.
— От вам ліхтарик-блимарик. Він вам шлях вказуватиме. Куди його промінь буде блимати, туди й ідіть. Ну, прощайте, часу не гайте! Вирушайте!
Попрощалися брати з Чарівником-Жартівником, вклонилися низенько і вирушили в дорогу.
Ідуть, мовчать. І кожен руку до грудей, де вінок сховано, тулить, у кожного перед очима його дівчина-сміяниця стоїть. Кожному туга-печаль серце крає. Швидше б, швидше дійти до Бомбули, визволити дівчат з неволі!
Нетерпляче дивляться брати на ліхтарик-блимарик, прискорюють кроки. Про їжу і відпочинок думати забули.
Довго йшли вони полями і лісами, через гори перелазили, через ріки перепливали…
І от нарешті підійшли до міста-фортеці. Ткнувся промінь ліхтарика-блимарика у залізну міську браму, востаннє блимнув і погас.
Дивляться брати: на брамі величезними літерами написано «Бомбуляндія», а трохи нижче — «Сміятися суворо заборонено!»
Біля брами двоє криворотих карликів стоять, а у смугастій будці сидить здоровенницький вартовий з похмурим носом і сердитими вусами.
Побачив братів, ні слова не кажучи, мовчки гачкуватим пальцем поманив до себе. Підійшли брати.
Вартовий, так само не кажучи ні слова — тиць! — їм по черзі під носи величезну пробірку з написом «Аналіз на сміх». Засвербіло, закрутило у носах братам, та брати навіть не усміхнулися — розучилися ж вони сміятися.
— Можна! — буркнув вартовий криворотим карликам, і ті повільно розчинили скреготливу залізну браму.
Зрозуміли брати, що в Бомбуляндію пускають лише тих, хто не вміє сміятися. З радістю і сміхом воює Бомбула, тому й на Жарт-Птицю полював.
Пройшли брати крізь браму. І пішли безлюдними порожніми вулицями. Віконниці на вікнах зачинено, ніде — ні душі.
Вийшли брати на площу.
А на площі палац стоїть.
З усіх вікон гармати стирчать.
Підійшли брати до палацу, загрюкали у двері.
Прочинилися двері, вистромилася голова Чарівника-Войовника Бомбули — очі лупаті, ніс гачком, з рота кривий зуб стирчить.
— Хто такі? Чого треба! Битися чи миритися прийшли?
Перезирнулися брати, доторкнулися до вінків на грудях і дружно мовили:
— Прийшли з тобою воювати, полонених визволяти.
— О! Це інтересно! Заходьте!
Зайшли брати у палац. У величезному залі всі стіни зброєю завішані, а на канапі дві товсті жінки сидять — одна старша, погана, з бурулькою на носі, друга молодша, ще гірша, з двома бурульками на носі.
— Знайомтеся, — каже Бомбула. — Моя дружина Чарівниця-Войовниця Бомбулиця і моя дочка Чарівнеса-Войовнеса Бомбулеса… А це хлопці, що прийшли зі мною воювати, полонених визволяти.
— О! Дуже приємно! — сказала Бомбулиця з однією бурулькою на носі.
— Будь ласка, починайте! — сказала Бомбулеса з двома бурульками на носі.
Перезирнулися брати, та не встигли пальцем ворухнути, як чмихнув Бомбула своїм гачкуватим носом, — покотилися брати по підлозі і об стіну тільки — ляп!
— Мало каші їли, не набрались сили, — сказав Бомбула. — Зараз я з вас ізроблю жменьку попелу, зухвальці нещасні!.. Воювати вони зі мною здумали!
— Ой, тату! — скрикнула Бомбулеса. — Не роби з них поки що жменьку попелу. Подаруй їх мені, я з ними пограюся, бо мені нудно.
Ну, бери, доню. Попіл з них ізробити я завжди встигну.
Скочила Бомбулеса з канапи, підбігла до повержених братів, присіла біля них навпочіпки і питає:
— Ану кажіть, хто ви такі! Якщо ви мені сподобаєтесь і догодити зможете, хтозна, може, і я вам у пригоді стану!
Перезирнулися брати. А що, як удасться перехитрувати якось Бомбулесу.
— Чарівники ми, — сказали. І розказали їй кожен про себе.
— Ой, як цікаво! — сплеснула руками Бомбулеса. — Це ж просто чудово! Значить, так. Ти, Чаклун-Красотун, зробиш з мене красуню. Ти, Одівець-Кравець, подаруєш мені найгарнішу сукню на світі. Ти, Чарівник-Годівник, почастуєш мене тисячею порцій найсмачнішого і найрізнішого морозива. Ти, Чарівник-Садівник, виростиш мені трояндовий кущ з тисячею троянд різних сортів. Ти, Майстер-Видумляйстер, подаруєш мені всі гральні атракціони, які тільки є у світі. Ти, Літун-Плавець-Ходило, подаруєш мені чобітки, щоб уміли танцювати і вальси, і гопаки і всі танці на світі і, танцюючи, перестрибували через будинки і дерева. А ти, Чарівник-Будівник, збудуєш палац до самого неба, щоб було там усе, що мені треба, і щоб цілий день музика грала, мою душу звеселяла. Ну, починайте! Швиденько! Мені не терпиться! Ти, ти, Чаклун-Красотун, перший починай! Роби швиденько мене красунею. Ну!
Крекчучи, підвівся з підлоги Чаклун-Красотун, зітхнув, рукою змахнув, чарівне заклинання проказав:
Ану швидко, ану скоро
Стань красунею, потворо!
Дивиться, — Бомбулеса як була товста, препогана, з двома бурульками на носі, так і лишилася.
Знизав плечима Чаклун-Красотун, знов махнув рукою, знову чарівне заклинання проказав. І знову нічого не вийшло.
Втретє проказав чарівне заклинання Чаклун-Красотун, втретє змахнув рукою — те ж саме.
— Та ти що! — скипіла Бомбулеса. — Руками тільки перед носом махаєш, більше нічого. Ще й обзиваєшся!
— Вибачайте, — зітхнув Чаклун-Красотун. — Сам не знаю, чого це в мене нічого не виходить. Мабуть, тому, що я трамвований, тобто травмований вашим татом
— Ану ти! — тицьнула пальцем Бомбулеса на Чарівника-Годівника.
Підвівся, крекчучи, з підлоги Чарівник-Годівник, зітхнув, рукою змахнув, чарівне заклинання проказав:
Еники-беннки!
Хоч я люблю вареники
І не люблю морозиво,
Але
Хай з'явиться негайно
Пломбір і крем-брюле!
Дивиться — нічого нема.
Ніякого морозива.
Вдруге змахнув рукою Чарівник-Годівник, вдруге проказав заклинання — те ж саме.
Втретє змахнув рукою і проказав заклинання, — знову нічого не вийшло.
Розгнівалась Бомбулеса — аж бурульки на носі посиніли.
— Ви що! Глузуєте з мене?!.. Такі-сякі!..
— Еге! — загомоніли брати. — Вас би отак об стінку ляпнути! Не те, що чаклувати, дихати б не змогли.
— Та що ти з ними балакаєш! — гримнув Бомбула. — Та я їх зараз тільки — жух! — а потім тільки — дмух! — і попелу не залишиться.
— Ні! Ні! — закричала Бомбулеса. — І так ти мені все діло зіпсував. Була б уже красунею і все мала б, що забажала, якби не ти.
— Так! Так! — підхопила Бомбулиця. — Не чіпай їх! Хай відпочивають, сил для чарів набирають. А потім і мене красунею зроблять. Я теж хочу.
— Значить, так… — сказала Бомбулеса. — Даю вам час до ранку. Якщо уранці не зробите мені те, що я бажаю, — тут вам і кінець настане.
І враз підлога під братами розсунулася, і полетіли брати в підземелля.
Попадали на мокру солому.
Лежать, зубами цокають, тремтять.
Холодно, темно, сиро.
Спробував Чарівннк-Будівник чарівне заклинання проказати, щоб замість підземелля хоч більш-менш тепле приміщення з'явилося — нічого не вийшло. І в Одівця-Кравця, який хотів щось тепленьке з одягу начаклувати, — теж не вийшло. І решта братів абсолютно нічого не змогли зробити. Геть-чисто всі чари їхні пропали, як не було.
Засумували брати.
Лежать, тремтять, зітхають.
— Мабуть, кінець нам прийшов.
І не так себе їм жалко, як сестриць-сміяниць, яких вони визволити не в змозі, не в силі.
Кожен руку до грудей притуляє, де біля серця вінок схований, і ніжні сумні слова шепоче.
— Ех! — тихо зітхнув Чарівник-Будівник. — Не жаль було б і життя віддати, тільки б її побачити.
І раптом з темряви почувся голос, мов дзвіночок:
— Не треба життя віддавати. Я тут.
Засвітився враз ліхтарик-блимарик, і побачив Чарівник-Будівник у кутку підземелля дівчину з суничної галявини — високу, струнку, як тополя, ставну, чорноброву Веселицю Прекрасну. А поряд — всі шестеро її сестер.
— Так ви теж тут! — підхопилися брати, кинулися до них. Слова вимовити не можуть.
Нарешті Чарівник-Будівник отямився й каже:
— Ну, тепер мені й смерть не страшна. Усміхнулася Веселиця Прекрасна.
— Не про смерть, про життя думати треба. Треба думати, як самим звідси вибратися і Жарт-Птицю звільнити.
Зітхнули брати всі разом:
— Як же це зробити, коли в нас усі чари геть-чисто пропали. Безсилі ми.
І знову усміхнулася чорноброва дівчина, аж посвітлішало в підземеллі (недарма її звали Веселицею Прекрасною). Усміхнулася й каже:
— То, хлопці, нічого. Не сумуйте. На Бомбулу все одно ніякі чари не діють. Поряд з ним усі інші чари зникають. Недарма й ваші зникли. Тільки ні він, ні Бомбулиця, ні Бомбулеса не знають про це. І не знають вони, що пересилити їх може не чарівна, а звичайна сила — розум і праця, мужність і дружба. І якщо ми всі гуртом візьмемося, то подолаємо їх.
— Ми готові! — вигукнули брати. — Кажи, що робити.
Перш за все треба нам з цього підземелля вибратися. І не просто вибратися, а в сусіднє підземелля перейти, де Бомбула зберігає чарівний крам-ловсам, з якого мішки-самолови робляться. Без мішків-самоловів не подолати нам Бомбулу з його посімейством, криворотими карликами і вартою.
— А як же нам у сусіднє підземелля перейти? — питають брати.
— Хто у вас на вигадки мастак? — питає Веселиця Прекрасна. — У нас Олена-Вчена.
І на сестрицю-сміяницю показує, в якої очі, мов фіалки лісові. Це її Майстер-Видумляйстер на суничній галявині зустрів, її вінок з лісових фіалок біля серця носить.
Подивились майстри на Майстра-Видумляйстра.
— Він! — кажуть.
Почервонів Майстер-Видумляйстер, опустив очі. Крім заклинання «Тангенс-синус-керосинус…» нічогісінько в голові нема.
— Не можу… Не вмію… — ледь чутно прошепотів.
— У невмілого руки не болять, — усміхнулась Олена-Вчена. — Берись та вчись.
Одвела його вбік, щось шепотіти почала. Він тільки головою киває й підтакує.
Потім Олена-Вчена й каже:
— Придумали ми землерийний пристрій. З гребінців наших дівочих, з черевиків ваших парубоцьких: гребінцями пристрій землю риє, черевиками одкидає — тунель прокладає.
Віддали сестриці свої гребінці, поскидали брати свої черевики! Заходилися Олена-Вчена й Майстер-Видумляйстер ладнати пристрій. Голови один до одного посхиляли, вона показує, він киває, підтакує, захопилися — нічого круг себе не бачать.
Дивляться брати — а Майстєр-Видумляйстер усміхається несміливо, ледь-ледь, але усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.
Зробили Олена-Вчена і Майстер-Видумляйстер свій пристрій. Почали хід у сусіднє підземелля рити.
Гребінцями риють, черевиками землю одкидають — тунель прокладають.
Брати і сестриці їх підміняють. Дружно у сім змін працюють.
Довго рили хід. Нарешті прорили.
Вилізли в сусіднє підземелля. Дивляться — під стіною краму-ловсаму лежать сувої.
Веселиця Прекрасна й каже:
— Ну от! Тепер за мішки-самолови братися треба. А це не просто мішки, а такі, з яких навіть чарівник сам не вилізе. Їх і покроїти треба вміти, і пошити треба вміти. Хто з вас шити мастак? У нас Галя-Ткаля.
І на сестрицю-сміяницю показує, в якої очі сині-сині, як волошки польові. Це її Одівець-Кравець на суничній галявині зустрів, її вінок з польових волошок біля серця носить.
Глянули брати на Одівця-Кравця.
— Він! — кажуть.
Почервонів Одівець-Кравець, опустив очі.
— Нічого не вмію, — чесно признався.
— У невмілого руки не болять, — усміхнулася Галя-Ткаля. — Берись та вчись.
Вийняла з кишені ножиці, заходилася крам-ловсам кроїти. Одівець-Кравець підсобляє, головою киває — вчиться.
Покроїли, взялися шити. І хоч Одівець-Кравець раз у раз пальці коле, проте не зважає, голкою махає — аж чуб мокрий.
Дивляться брати — а Одівець-Кравець усміхається. Несміливо, ледь-ледь, але усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.
Довго шили вони (брати й сестриці їх підміняли, у сім змін працювали), пошили чотири здоровенницьких хитромудрих мішки-самолови.
Веселиця Прекрасна й каже:
— Ну а тепер треба з підземелля нагору підніматися.
Для цього Бомбулі служить ліфт-ескалатор. Оно він. Але треба розібратися, як ним користуватися. Хто у вас по засобах пересування мастак? У нас Надійка-Водійка.
І показує на дівчину-сміяницю, як лілея, білолицю. Це її Літун-Плавець-Ходило на суничній галявині зустрів, її вінок з білих лілей на грудях носить.
Глянули брати на Літуна-Плавця-Ходила.
— Він! — кажуть.
Почервонів Літун-Плавець-Ходило, опустив очі.
— Не вмію я нічого, — чесно признався.
— У невмілого руки не болять, — усміхнулася Надійка-Водійка. — Берись та вчись.
Заходилася Надійка-Водійка коло ліфта поратися — розбиратися, як ним користуватися. Літун-Плавець-Ходило тільки головою киває, підтакує. Незвичайний ліфт, хитромудрий, такого в світі ніде немає. Але розібралися Надійка-Водійка з Літуном-Плавцем-Ходилом. Зашурхотіли, розчинилися двері.
Дивляться брати, — а Літун-Плавець-Ходило усміхається. Вперше відтоді, як чарівником став.
— Заходьте у ліфт, поїхали, — сказали Надійка-Водійка і Літун-Плавець-Ходило.
Зайшли брати і сестриці-сміяниці в ліфт, поїхали нагору.
І піднялися прямісінько у палац, у той самий зал, де на стінах зброя висить.
Бачать — ранній ранок нагорі. Сонечко у вікна всміхається. Тремтить-дзеленчить на стінах зброя — так хропуть Бомбула і його посімейство.
А мішки-самолови вже самі з рук рвуться.
Гоп!
Гоп! Гоп!
Бомбула, Бомбулиця й Бомбулеса навіть прокинутися не встигли, як уже в мішках опинилися.
А в четвертий мішок-самолов кривороті карлики і посіпака-вартовий потрапили.
Вкинули брати всі чотири мішки у ліфт-ескалатор, натиснули кнопку — гур-гур! — поїхала уся Бомбуляндія під землю на віки вічні.
— Ну а тепер, — каже Веселиця Прекрасна, — треба Жарт-Птицю визволяти. Оно бачите, височенна неприступна круча під хмари звелася. І біля самісінького верху ледь помітна цяточка чорніє. То печера. У тій печері замурував Бомбула Жарт-Птицю, щоб ніколи вона людям не усміхалася.
— Як же туди дістатися? — в розпачі перезирнулися брати.
— Треба розібрати палац Бомбули і з того каміння побудувати сходи, — сказала Веселиця Прекрасна. — Іншого виходу нема. Важка й виснажлива це робота. Сили потрібні. А ми й рісочки в роті не мали. Виснажилися, охляли. Оно за палацом сад з різними химерними рослинами. Та які з них їстівні, а які отруйні — невідомо. Та й приготувати їх, мабуть, треба. Хто з вас у рослинах знавець і куховарити мастак? У нас Томка-Агрономка та Варка-куховарка.
І вказала спершу на сестрицю-сміяницю, в якої вуста ніжні, мов червоний мак, горять, а потім на сестрицю-сміяницю, в якої карі очі золотисто проміняться, а щоки рум'яні, наче мальви лісові. Були то дівчата, яких зустріли на суничній галявині Чарівник-Садівник та Чарівник-Годівник. І цим братам довелося червоніти й опускати очі. Бо й вони не вміли нічого. Та дівчата їх навчили. І вони також усміхнулися вперше після того, як чарівниками стали.
Томка-Агрономка і Чарівник-Садівник назбирали, накопали у саду різних їстівних рослин, фруктів-овочів. Варка-Куховарка і Чарівник-Годівник наготували смачного обіду. Хотіли вже їсти, аж тут Веселиця Прекрасна й каже: