Микола Носов
ЧАСТИНА ПЕРША
Розділ перший
ЯК НЕЗНАЙКО ПЕРЕМІГ ПРОФЕСОРА ЗІРОЧКУ
З того часу як Незнайко побував у Сонячному місті, минуло два з половиною роки. Для нас із вами це не так уже й багато, але для маленьких коротульок два з половиною роки — строк дуже великий. Наслухавшись розповідей Незнайка, Кнопочки та Бруднулі Пістрявенького, багато коротульок теж здійснили подорож у Сонячне місто, а коли повернулися — надумали й у себе дещо удосконалити. Квіткове місто змінилося відтоді так, що тепер його й не впізнаєш. У ньому з'явилося багато нових, великих і дуже гарних будинків. За проектом архітектора Вертиплященка на вулиці Дзвіночків споруджено навіть два будинки, що оберталися. Один п'ятиповерховий, баштового типу, із спіральним спуском і плавальним басейном довкола (спустившись по спіральному спуску, можна було пірнати прямо в воду), другий шестиповерховий, з балконами-гойдалками, парашутною вишкою і чортовим колесом на даху. На вулицях дуже багато автомобілів, спіралеходів, трубольотів, авіагідромотоколясок, гусеничних всюдиходів та інших різних машин.
І це ще не все, звичайно. Жителі Сонячного міста дізнались, що коротульки з Квіткового міста захопилися будівництвом, і прийшли їм на допомогу: помогли їм спорудити кілька так званих промислових підприємств. За проектом інженера Клепки була побудована велика фабрика одягу, яка випускала дуже багато найрізноманітнішого вбрання, починаючи з гумових ліфчиків і кінчаючи зимовими шубами з синтетичного волокна. Тепер уже нікому не доводилося корпіти з голкою, щоб пошити звичайнісінькі штани або піджак. На фабриці все робили за коротульок машини. Готову продукцію, як і в Сонячному місті, розвозили по магазинах, і там уже кожен брав те, що йому було потрібно. Всі турботи працівників фабрики зводились до того, щоб вигадувати нові фасони одягу й стежити, аби не вироблялося нічого такого, що не подобається публіці.
Усі були дуже задоволені. Єдиним, хто постраждав на цьому, був Пончик. Коли Пончик побачив, що тепер можна брати в магазині все, що може знадобитися, він не міг зрозуміти, навіщо йому оті костюми, що накопичилися в нього вдома. Всі костюми до того ж вийшли з моди, і їх все одно не можна було носити. Вибравши найтемнішу нічку, Пончик зв'язав їх у величезний клумак, виніс тишком з дому й утопив в Огірковій річці, а замість них наносив собі з магазинів нових костюмів. Скінчилося тим, що його кімната перетворилася на якийсь склад готового одягу. Костюми лежали у нього і в шафі, й на шафі, й на столі, й під столом, і на книжкових полицях, висіли на стінах, на бильцях стільців і навіть під стелею, на вірьовочках.
Від великої кількості шерстяних виробів у будинку розвелася міль, і щоб вона не поточила костюмів, Пончикові доводилося щоденно труїти її нафталіном, від якого в кімнаті стояв такий різкий запах, що незвиклого коротульку валило з ніг. Пончик і сам пропахнув наскрізь цим запаморочливим запахом, але так звик до нього, що навіть перестав помічати його. Для інших, одначе, цей запах був дуже помітний. Як тільки Пончик приходив до когось у гості, в господарів одразу ж паморочилася голова. Пончика вмить проганяли і якомога швидше відчиняли навстіж усі вікна й двері, щоб провітрити приміщення, інакше можна було знепритомніти або збожеволіти. З цієї ж причини Пончик не мав навіть змоги погратися з коротульками у дворі. Як тільки він виходив у двір, усі навколо починали плюватись і, затиснувши руками носи, кидалися тікати від нього в різні боки не оглядаючись. Ніхто не хотів з ним знатися. Нічого й казати, що Пончика це страшенно ображало, й довелося всі зайві костюми віднести на горище.
Проте головне було не це. Головне було те, що Знайко теж побував у Сонячному місті. Там він познайомився з ученими малюками Фуксією і Рибкою, які в той час готували свій другий політ на Місяць. Знайко теж пристав до них — разом будували космічну ракету, і, коли ракета була готова, він здійснив з Фуксією та Рибкою міжпланетну подорож. Прилетівши на Місяць, наші хоробрі мандрівники обстежили один невеличкий місячний кратер у районі місячного Моря Ясності, побували в печері, що знаходиться в центрі цього кратера, й провели спостереження над зміною сили тяжіння. На Місяці, як відомо, сила тяжіння значно менша, ніж на Землі, й тому спостереження над зміною сили тяжіння мають велике наукове значення. Пробувши на Місяці близько чотирьох годин, Знайко і його супутниці змушені були швиденько вирушити у зворотну путь, бо запаси повітря в них уже кінчались. Усі знають, що на Місяці повітря нема і, щоб не задихнутися, завжди треба брати з собою запас повітря. Згущеного, звісно.
Повернувшись у Квіткове місто, Знайко багато розповідав про свою мандрівку. Його розповіді дуже зацікавили всіх, і особливо астронома Скелка, який не раз спостерігав Місяць у телескоп. У свій телескоп Скелко зміг розгледіти, що поверхня Місяця не рівна, а гориста, причому багато гір на Місяці не такі, як у нас на Землі, а чомусь круглі, точніше сказати — кільцеподібні. Ці кільцеві гори вчені називають місячними кратерами, або цирками. Щоб зрозуміти, який вигляд має такий місячний цирк, або кратер, уявіть собі величезне кругле поле, в поперечнику кілометрів двадцять, тридцять, п'ятдесять чи навіть сто, й уявіть, що це величезне кругле поле оточене земляним валом або горою заввишки всього два або три кілометри, — оце й буде місячний цирк, або кратер. Таких кратерів на Місяці тисячі. Є маленькі — кілометри два, а є й гігантські — до ста сорока кілометрів у діаметрі.
Багатьох учених цікавить, як утворилися місячні кратери, як вони виникли. В Сонячному місті всі астрономи навіть посварилися, намагаючись розв'язати це складне питання, і розділилися на дві половини. Одна половина твердить, що місячні кратери походять від вулканів, друга половина вважає, що місячні кратери — це сліди від падіння великих метеоритів. Першу половину астрономів називають через це послідовниками вулканічної теорії, або просто вулканістами, а другу — послідовниками метеоритної теорії, або метеоритниками.
Знайко, однак, не погоджувався ні з вулканічною, ні з метеоритною теорією. Ще до мандрівки на Місяць він створив свою власну теорію походження місячних кратерів. Якось він разом із Скелком спостерігав Місяць у телескоп, і йому впало в очі, що місячна поверхня дуже схожа на поверхню добре пропеченого млинця з ніздрюватими дірками. Після цього Знайко часто ходив на кухню і дивився, як печуть млинці. Він помітив, що поки млинець рідкий, його поверхня зовсім гладенька, але в міру того, як він підігрівається на сковороді, на його поверхні починають з'являтися пухирці нагрітої пари. Виступивши на поверхню млинця, пухирці лопаються, і від того на млинці утворюються неглибокі дірки, що так і лишаються, коли тісто як слід пропечеться і втратить в'язкість.
Знайко навіть написав книжку, де висловлював думку, що поверхня Місяця не завжди була твердою і холодною, як тепер. Колись давно Місяць являв собою вогненно-рідку, тобто розжарену до розплавленого стану, кулю. Проте поступово поверхня Місяця охолоджувалась і ставала вже не рідкою, а в'язкою, неначе тісто. Всередині вона була все-таки дуже гарячою, тому розжарені гази виривалися на поверхню у вигляді велетенських пухирів. Вийшовши на поверхню Місяця, пухирі ці, звичайно, лопались. Але поки поверхня Місяця була ще досить рідкою, сліди від цих пухирів затягувались і зникали, не залишаючи сліду, як не лишають сліду пухирці на воді під час дощу. Але коли поверхня Місяця охолола так, що стала густою, як тісто або як розплавлене скло, сліди від пухирців, що лопнули, вже не пропадали, а лишалися у вигляді здиблених над поверхнею кілець. Охолоджуючись усе більше, ці кільця ставали зовсім твердими. Спочатку вони були рівні, ніби застиглі кола на воді, а далі поступово руйнувались і зрештою стали схожими на ті місячні кільцеві гори, що їх кожен може спостерігати в телескоп.
Усі астрономи — і вулканісти й метеоритики — сміялися над цією Знайковою теорією.
Вулканісти казали:
— Навіщо ця млинцева теорія, коли й так ясно, що місячні кратери — то просто вулкани?
Знайко відповідав, що вулкан — це дуже велика гора, на вершині якої є порівняно невеликий кратер, тобто отвір. Якби хоч один місячний кратер був кратером вулкана, то сам вулкан був би завбільшки мало не як цілий Місяць, а такого ніхто не спостерігав.
Метеоритники казали:
— Звичайно, місячні кратери — не вулкани, але вони і не млинці. Всім відомо, що це сліди від ударів метеоритів.
На те Знайко відповідав, що метеорити могли падати на Місяць не тільки прямовисно, але й похило, і в такому разі залишали б сліди не круглі, а видовжені або овальні. А тим часом на Місяці всі кратери переважно круглі, а не овальні.
Однак і вулканісти й метеоритники так звикли до своїх улюблених теорій, що навіть слухати не хотіли Знайка й презирливо називали його млинцистом. Вони казали, що взагалі смішно навіть порівнювати Місяць, який є великим космічним тілом, з якимсь нещасним млинцем з прокислого тіста.
А втім, Знайко й сам відмовився від своєї млинцевої теорії після того, як побував на Місяці й бачив зблизька один з місячних кратерів. Йому вдалося розгледіти, що кільцева гора була зовсім не гора, а залишки зруйнованої часом гігантської цегляної стіни. Хоча цеглини в цій стіні вивітрились і втратили свою первісну чотирикутну форму, все-таки можна було зрозуміти, що то саме цеглини, а не просто шматки звичайної гірської породи. Особливо добре це було видно в тих місцях, де стіна порівняно недавно обвалилася й окремі цеглини ще не розсипалися на порох.
Помізкувавши, Знайко зрозумів, що ці стіни могли бути змуровані лише якимись розумними істотами, і, повернувшись із своєї мандрівки, опублікував книжку, в якій писав, що колись давно на Місяці жили розумні істоти, так звані місячні коротульки. В ті часи на Місяці, як і тепер на Землі, було повітря. Отож місячні коротульки жили на поверхні Місяця, як і ми всі живемо на поверхні нашої планети — Землі. Однак з плином часу на Місяці ставало все менше повітря, яке поступово відлітало в навколишній світовий простір. Щоб не загинути без повітря, місячні коротульки оточували свої міста товстими цегляними стінами, над якими зводили величезні скляні куполи. З-під цих куполів повітря вже не могло щезнути, тому можна було дихати й нічого не боятися.
Але місячні коротульки знали, що вічно так тривати не може, що з часом повітря навколо Місяця зовсім зникне, через що сонячне проміння сильно нагріватиме поверхню Місяця, не захищену значним шаром повітря, і на Місяці навіть під скляним ковпаком неможливо буде жити. Ось тому місячні коротульки стали переселятися всередину Місяця і тепер живуть не з зовнішнього, а з внутрішнього його боку, бо ж насправді Місяць усередині порожній, наче гумовий м'яч, і на внутрішній його поверхні можна так само прекрасно жити, як і на зовнішній.
Ця Знайкова книжка наробила багато галасу. Всі коротульки захоплено читали її. Багато вчених хвалили цю книжку за те, що вона цікаво написана, проте висловлювали невдоволення тим, що вона науково не обгрунтована. А дійсний член академії астрономічних наук професор Зірочка, якому теж трапилось прочитати Знайкову книжку, просто кипів від обурення і казав, що ця книжка — зовсім і не книжка, а якась, як він висловився, чортова нісенітниця. Цей професор Зірочка був не те щоб якийсь дуже сердитий суб'єкт. Ні, він був досить добрий коротулька, але дуже, як би це сказати, вимогливий, непримиренний. У всякому ділі він найвище цінував точність, порядок і терпіти не міг ніяких фантазій, тобто вигадок.
Професор Зірочка запропонував академії астрономічних наук обговорити Знайкову книжку й розібрати її, як він висловився, по кісточках, щоб нікому більше не кортіло такі книжки писати. Академія дала згоду й послала запрошення Знайкові. Знайко приїхав, і обговорення відбулося. Воно почалось, як і належить у таких випадках, з доповіді, зробити яку захотів сам професор Зірочка.
Коли всі запрошені на обговорення коротульки зібрались у просторому залі і всілися на стільцях, на трибуну вийшов професор Зірочка, й перше, що від нього почули, були слова:
— Дорогі друзі, дозвольте засідання, присвячене обговоренню Знайкової книжки, вважати за відкрите.
Після цього професор Зірочка гучно одкашлявся, не поспішаючи витер хустинкою носа й почав робити доповідь. Розказавши коротко зміст Знайкової книжки й похваливши її за живий яскравий виклад, професор сказав, що, на його думку, Знайко допустився помилки, вважаючи за цеглу те, що насправді було не цеглою, а якоюсь шаруватою гірською породою. Ну, а коли цеглин насправді не було, сказав професор, то не було, виходить, і ніяких місячних коротульок. Та їх і не могло бути, бо коли б вони були, то не змогли б жити на внутрішній поверхні Місяця, оскільки давно всім добре відомо, що всі предмети на Місяці точнісінько так, як і в нас на Землі, притягуються до центра планети, і якщо б Місяць насправді і був усередині порожній, ніхто все одно не зміг би втриматись на його внутрішній поверхні: його одразу притягло б до центра Місяця, і він безпорадно борсався б там у порожнечі, аж поки загинув би з голоду.
Вислухавши все це, Знайко підвівся з свого місця і сказав глузливо:
— Ви міркуєте так, наче вам уже колись доводилося борсатися в центрі Місяця!
— А ви ніби борсалися? — огризнувся професор.
— Я не борсався, — заперечив Знайко, — зате я літав у ракеті й спостерігав за предметами в стані невагомості.
— До чого тут іще стан невагомості? — буркнув професор.
— А от до чого, — сказав Знайко. — Під час польоту, щоб ви знали, в ракеті у мене була пляшка з водою. Коли настав стан невагомості, пляшка вільно плавала в просторі, як і кожен предмет, не прикріплений до стін кабіни. Все було нормально, доки вода наповнювала пляшку вщерть. А коли я половину води випив, почалися дива: решта води не трималася на дні пляшки й не збиралася у центрі, а рівномірно розпікалася по стінках, так що всередині пляшки утворився повітряний пухир. Отже, воду притягало не до центру пляшки, а до її стінок. Це й зрозуміло, бо притягати до себе можуть лише маси речовини, а порожнеча нічого притягти до себе не може.
— Попав пальцем у небо! — сердито пробурчав Зірочка. — Порівняв пляшку з планетою! По-вашому, це науково?
— А чому ж не науково? — авторитетно відповів Знайко. — Коли пляшка вільно переміщається в міжпланетному просторі, вона перебуває в стані невагомості і в усьому уподібнюється планеті. Всередині пляшки все відбуватиметься так, як і всередині планети, тобто всередині Місяця, в тому разі, певна річ, коли Місяць усередині порожній.
— От! От! — підхопив Зірочка. — Тільки поясніть, будьте ласкаві, нам, чому ви втовкмачили собі в голову, що Місяць усередині порожній?
Слухачі, які прийшли послухати доповідь, засміялися, але Знайка це не збентежило і, він сказав:
— Ви самі легко втовкмачили б собі це в голову, коли б трошки подумали. Адже якщо Місяць спочатку був вогненно-рідким, то він почав охолоджуватись не зсередини, а з поверхні, бо саме поверхня Місяця стикається з холодним світовим простором. Отже, охолола й затверділа насамперед поверхня Місяця, внаслідок чого Місяць став ніби велетенською кулеподібною посудиною, всередині якої лишалася — що?..
— Ще не застигла розплавлена речовина! — закричав хтось із слухачів.
— Правильно! — підхопив Знайко. — Ще не застигла розплавлена речовина, тобто, просто кажучи, рідина.
— От бачите, самі кажете — рідина, — усміхнувся Зірочка. — Звідки ж на Місяці взялась порожнеча, коли там була рідина, капустяна ви голова?
— Ну, про це зовсім неважко догадатися, — спокійно відповів Знайко. — Адже розжарена рідина, оточена твердою оболонкою Місяця, і далі охолоджувалась, й охолоджуючись, вона зменшувалася в об'ємі. Ви, напевне, знаєте, що кожна речовина, охолоджуючись, зменшується в об'ємі?