— Ну, в жерло вулкана.
Пилюка тим часом потроху розвіювалась, і крізь неї вже просвічувались обриси місячної поверхні.
— Виявляється, це всього-на-всього пилюка чи туман, — сказав Незнайко.
— Отже, ми не сидимо у вулкані? — спитав Пончик.
— Ні, ні! Ніякого вулкана нема, — заспокоїв його Незнайко.
— Ну, тоді ще можна жити! — полегшено зітхнув Пончик.
— Авжеж можна! — радісно підхопив Незнайко й, подавши Пончикові руку, сказав поважно: — Поздоровляю вас, дорогий друже, з благополучним прибуттям на Місяць!
— Спасибі! Поздоровляю вас також! — відповів Пончик і потис руку Незнайкові.
— Бажаю вам подальших успіхів у вашій чудовій науковій діяльності, — сказав Незнайко.
— Дякую! І вам бажаю того ж, — відповів Пончик шаркнувши ногою, шанобливо вклонився Незнайкові.
Незнайко теж вклонився Пончикові й шаркнув ногою.
Відчувши глибоке задоволення від своєї чемності, друзі засміялися і кинулись обіймати один одного.
— Ну, з чого ми почнемо свою діяльність на Місяці? — спитав Незнайко, перестаючи обійматись. — Я пропоную зробити вилазку з ракети і як слід роздивитися довкола.
— А я пропоную спочатку попоїсти, а тоді вже роздивитися, — з приємного усмішкою відповів Пончик.
— Ваша пропозиція, дорогий друже, приймається, — чемно погодився Незнайко. — Дозвольте побажати вам приємного апетиту!
— Дякую! Вам теж бажаю приємно попоїсти, — широко всміхаючись, відповів Пончик.
Обмінявшись люб'язностями, друзі спустились у харчовий відсік. Там вони не поспішаючи попоїли, тоді піднялись у відсік, де були космічні скафандри. Вибравши підходящі для їхнього зросту скафандри, друзі почали надягати їх.
Кожен з цих скафандрів складався ніби з трьох частин: космічного комбінезона, герметичного шолома й космічних чобіт. Космічний комбінезон зроблено з металевих пластинок і кілець, з'єднаних гнучкою повітронепроникною космопластмасою сріблястого кольору. На спині комбінезона ранець, де містяться повітроочисні та вентиляційні пристрої, а також електробатарея, що живить струмом електричний ліхтар, прикріплений на грудях. Над ранцем автоматичний складний капюшон-парашут, що розкривається в разі потреби, неначе крила.
Герметичний шолом надівався на голову й був зроблений із жорсткої космопластмаси, окованої нержавіючою сталлю. В передній частині гермошолома кругле віконце, або ілюмінатор, із надміцного скла, всередині — невеличка радіостанція з телефонним пристроєм, за допомогою якого можна розмовляти в безповітряному просторі. Що стосується космічних чобіт, то вони майже нічим не відрізнялися від звичайних чобіт, якщо не зважати, що підошви їх були зроблені із спеціальної теплоізолюючої речовини.
Не зайвим буде згадати, що на спині космічного комбінезона розміщений похідний рюкзак, а до пояса, окрім складаного альпенштока й геодезичного молотка, підвішена космічна парасолька для захисту від палючих променів сонця. Парасолька зроблена з тугоплавкого алюмінію і складена займала не більше місця, ніж звичайна дощова парасолька.
Надівши на себе комбінезон, Незнайко відчув, що він досить щільно облягає тіло, а гермошолом був такий просторий, що Незнайкова голова вільно вмістилася в ньому разом з капелюхом.
Одягнувшись у космічні скафандри й перевіривши роботу радіотелефонного зв'язку, наші мандрівники спустились у хвостову частину ракети й опинилися біля дверей шлюзу. Незнайко взяв Пончика за руку й натиснув кнопку. Двері відчинилися безшумно. Друзі ступили вперед і потрапили в шлюзову камеру. Двері безшумно зачинилися. Тепер від місячного світу наших мандрівників відділяли тільки одні двері.
Незнайко мимоволі затримався біля цих дверей.
Яким постане цей таємничий, незнаний світ Місяця? Як він зустріне незваних прибульців? Чи будуть скафандри надійним захистом у безповітряному просторі? Адже однієї невеличкої тріщинки, одного невеличкого отвору в скафандрі досить, щоб повітря з-під нього вийшло, і тоді мандрівникам загрожувала неминуча загибель.
Ці думки блискавкою промайнули в голові Незнайка. Але він не піддався страхові. Наче бажаючи підбадьорити Пончика, він обійняв його однією рукою за плече, а другою натиснув кнопку біля дверей. Але двері не відчинилися, як сподівався Незнайко. Відкрився лише малесенький отвір, що був у дверях. Простір всередині шлюзу з'єднався з зовнішнім безповітряним простором, і повітря, свистячи, почало вириватися з шлюзової камери. Незнайко й Пончик відчули, що комбінезони, які доти щільно прилягали до тіла, раптом почали ставати просторішими, ніби роздувалися. Це пояснювалось тим, що тиск зовнішнього повітря зник і на стінки скафандрів тиснуло тільки повітря зсередини. Не зрозумівши, що сталося, Пончик подумав, що скафандр на ньому лопнув, і це так налякало його, що він похитнувся і почав падати набік. Незнайко дбайливо підтримав його під руку й сказав:
— Стій рівно! Нічого страшного ще нема!
В цей час повітря зовсім вийшло з шлюзової камери, і зовнішні двері автоматично відчинилися.
Побачивши, як блиснуло попереду світло, Незнайко скомандував:
— А тепер сміливо вперед!
На фоні чорного, зяючого порожнечею неба вся поверхня Місяця була, здавалось, особливо яскравою і мальовничою. Цьому сприяло й те, що навколо Місяця не було атмосфери, тобто, просто кажучи, повітря. Як відомо, повітря не тільки поглинає сонячне проміння, роблячи його менш яскравим, але й розсіює його, пом'якшуючи тіні від різних предметів. На Місяці тіні предметів завжди глибокі, темні, від нього самі предмети вирізняються чіткіше і вигляд у них яскравіший, барвистіший.
Недалеко від скупчення хмарових гір височіла самотня гора, немов темний конус чи піраміда. Від її підніжжя до пагорба, на який опустилась ракета, тоненьким промінчиком простяглася доріжка. Вона була світла, ніби хто навмисне посипав у цьому місці кам'янистий грунт Місяця піском або крейдою.
— Це, треба думати, недарма, — сказав Незнайко Пончикові. — Певно, цю піраміду спорудили місячні коротульки. Вони ж і доріжку до неї протоптали. Гадаю, що найперше ми повинні оглянути піраміду. Ти як вважаєш?
Не чекаючи відповіді, Незнайко бадьоро рушив до місячної доріжки. Побачивши, що він уже запізнився висловити свою думку, Пончик розвів руками й покірно пішов за Незнайком.
Дехто уявляє, що як тільки їм удасться потрапити на Місяць, вони одразу ж почнуть стрибати на його поверхні, ніби коники, й пояснюють це тим, що на Місяці сила тяжіння мало не в шість разів менша, ніж на Землі. Цього, однак, не трапилося з Незнайком і Пончиком. Хоча Місяць і притягав їх з меншою силою, ніж притягала Земля, вони все ж відчули, що в їхній вазі сталася якась зміна. Це пояснювалось тим, що вони тривалий час провели в стані невагомості і встигли відвикнути від тяжіння. Та вага, якої вони набули на Місяці, видалася їм цілком нормальною, звичайнісінькою вагою, яку вони мали й на Землі. В усякому разі, вони не стрибали по Місяцю, мов якісь там коники чи блохи, а ходили нормально.
Щоправда, у Пончика іноді з'являлося відчуття, наче все кругом перевернуто догори ногами. І Місяць, і гори, й він сам, і Незнайко, який ішов попереду, — все це бачилося йому догори ногами. Йому ввижалося, ніби місячна поверхня — вгорі, а небо з усіма зірками й Сонцем — унизу і сам він висить униз головою, причепившись до місячної поверхні підошвами космічних чобіт, що були у нього на ногах. Такої миті він боявся, що от-от вислизне із своїх чобіт і полетить у світовий простір униз головою, а чоботи залишаться на Місяці. Це примушувало його щохвилини хапатися руками за халяви чобіт і міцніше натягати їх на ноги.
Такі ненормальні відчуття пояснювались тим, що завдяки зменшенню сили тяжіння на Місяці менша кількість крові в організмі притягалася до нижньої частини тіла, тобто до ніг. Надмірна кількість крові, що лишалась у верхній частині тіла, посилено тиснула на кровоносні судини мозку, тобто тиск був такий, який буває у нас, коли нам трапляється висіти вниз головою. І саме тому у Пончика з'явилося відчуття, ніби він висить униз головою. Йому здавалося, що він перевернутий догори ногами, тому й усе довкола ввижалося йому в перевернутому вигляді, і нічого вдіяти тут уже не можпа було. Спочатку такий протиприродний стан дуже лякав Пончика, але потім він на все це махнув рукою і вирішив, що йому, зрештою, однаково, як ходити: вгору головою чи вниз. Справедливість вимагає відзначити, що у Незнайка зовсім не було таких хворобливих відчуттів — можливо, тому, що він був дуже міцненький і не такий товстий, як Пончик.
Дорога до піраміди, виявилось, була не така близька, як це здавалося спочатку. Треба сказати, що відстані на Місяці дуже обманливі. Там немає повітря, тому далекі предмети видно чіткіше і завжди здається, що вони близько. Незнайко й Пончик ішли вже майже цілу годину, а до піраміди було ще далеко. Жарке сонце все дужче нагрівало скафандри, але Незнайко й Пончик не догадалися, що можна скористатися космічними парасольками, і знемагали від задухи.
— Не поспішай так, Незнайку! — почав благати Пончик. — Треба хоч капелиночку перепочити.
— А ти, видно, хочеш спектися тут на сонечку, — відповів Незнайко. — Нам треба якнайскоріше дістатися до піраміди й заховатись у затінок. До того ж тут іще всяке там космічне проміння!
— Яке ще всяке там проміння? — пробурчав Пончик.
— Ну це тобі не збагнути одразу, — відповів Незнайко. — Я це тобі потім розтлумачу.
Насправді ж Незнайко нічого Пончикові розтлумачити не міг, бо й сам не знав, що то за космічне проміння і чим воно відрізняється від звичайного проміння. Він тільки чув від Фуксії і Рибки, що таке проміння буває і його треба остерігатися, перебуваючи на поверхні Місяця.
Нарешті Незнайко й Пончик прибули до мети своєї подорожі. Те, що вони вважали здалеку за піраміду, виявилося звичайною горою, або, точніше сказати, згаслим вулканом, схили якого були вкриті тріщинами й застиглою лавою. Доріжка, по якій ішли Незнайко та Пончик, привела їх до печери, що утворилась у схилі гори. Намагаючись якнайскоріше сховатися від палючого сонячного проміння, наші подорожні ввійшли в печеру. Тут було значно прохолодніше й затишніше, ніж під відкритим небом. Пончикові вже не здавалося, що він от-от вискочить із своїх чобіт і полетить у світовий простір. Тепер він бачив над головою не зоряне небо, а кам'янисте склепіння печери й відчував, що коли й полетить, то не зможе залетіти далеко. Стягнувши з ніг космічні чоботи і зручно вмостившись на гладенькому камені, що лежав біля стіни печери, Пончик відпочивав.
Незнайко за його прикладом теж сів поруч. Проте натура у нього була занадто діяльна, щоб він довго міг бути в нерухомому стані. Як тільки його очі трошки звикли до темряви печери, він схопився і почав зазирати в усі куточки. Побачивши, що печера зовсім не кінчалася поблизу, а вела в глибину гори, Незнайко сказав, що вони повинні дослідити її.
Пончик нехотя натягнув на ноги чоботи, встав, крекчучи, і пішов слідом за Незнайком. Не ступили вони й десяти кроків, як опинилися в цілковитій темряві. Пончик сказав, що в такій пітьмі неможливо проводити будь-які дослідження, і вже хотів повернути назад, але у цей час Незнайко ввімкнув свого електричного ліхтарика, й морок одразу розсіявся. Пончик лише крякнув з досади. Довелося йому йти далі, а для нього це було двічі небажано, бо, окрім відчуття втоми, він ще почав відчувати на собі і вплив низької температури. Приємна прохолода, яка спочатку так благотворно вплинула на нього, змінилася раптом страшенним холодом. У Пончика мерзли і руки й ноги. Він підстрибував на ходу, дригав ногами, бив рукою об руку, щоб зігрітися, але все це дуже мало допомагало йому.
Незнайко в цей час ніби й не помічав холоду. Він бадьоро йшов уперед, намагаючись не пропустити нічого, що потрапляло па очі. Спочатку дорога пролягала широким, ніби просвердленим у твердій скелі тунелем. Дно тунелю знижувалося з кожним кроком, і тому йти було легко: здавалося, неначе хтось весь час підштовхує в спину. Несподівано стіни тунелю розійшлись, і мандрівники опинилися у величезному підземному, або, як його правильніше було б назвати, підмісячному гроті.
Видовисько, що відкрилося перед ними, було схоже на якийсь казковий світ холоду. З високої стелі звисали тисячі прозорих крижаних бурульок. Одні з них були малесенькі й висіли під самою стелею іскристими торочками, інші були більші й спускалися зверху осяйними гірляндами. Окремі бурульки були такі великі, що діставали своїми гостряками мало не до самісінького дна грота, а деякі навіть упиралися кінцями в дно й утворювали ніби колони, які підтримували склепіння. Високі кам'янисті стіни цього крижаного палацу мороз розмалював фантастичними візерунками. Тут серед дивовижного переплетіння білих, немовби вкритих інеєм, ялин і пальм розпускалися небачені квіти й мерехтіли веселковим світлом величезні, наче виткані з тоненьких крижаних промінчиків, зорі.
Помилувавшись цією картиною, Незнайко рушив далі. Пончик пішов слідом. Можливо, від цих велетенських мас криги довкола, а може, й від того, що температура справді знизилась, Пончик почав мерзнути ще дужче і так старанно затанцював на ходу, що один космічний чобіт злетів у нього з ноги й полетів кудись убік. Пончик кинувся шукати його й одразу заблукав між крижаними колонами. Злякавшись, він почав кликати Незнайка, але Незнайко вже не міг прийти йому на поміч. Саме в цей час Незнайко вийшов з грота й попав у новий тунель, дно якого було вкрите кригою. Тільки ступнувши на лід, Незнайко посковзнувся й покотився вниз. На гладенькій поверхні криги не було жодного виступу, за який можна було б учепитися, щоб затримати падіння. Незнайко чув по радіотелефону крик Пончика, але навіть не звернув на нього уваги, бо все одно нічого не міг зробити.
Тим часом тунель усе крутіше йшов у глибину Місяця. Невдовзі Незнайко вже не ковзав по кризі, а просто падав у якесь провалля. Навколо вже не було так темно. Здавалося, що світло проникало десь знизу. Разом з тим стало значно тепліше, а за кілька хвилин уже було й зовсім жарко. Яскраве світло різало очі. Незнайко подумав, що йому судилося загинути в огні, і вже прощався з життям, але несподівано стіни провалля розійшлися в сторони і зникли. Ще хвилина — і Незнайко побачив, що над ним розкинулося ясне, мовби вкрите хвилястими хмарами небо. А внизу… Незнайко старався роздивитися, що було внизу, проте внизу все було наче в тумані. Минуло небагато часу, туман розійшовся, і Незнайко побачив землю з полями, лісами й навіть річкою.