Посеред каталажки стояла чавунна грубка, від якої через усе приміщення тяглися довгі жерстяні труби. Навколо грубки сиділи кілька коротульок і пекли в гарячому приску картоплю. Час від часу хтось із них відчиняв чавунні дверцята, витягав із приску спечену картоплину й щосили дмухав на неї, перекидаючи з руки на руку, щоб скоріше остудити. Інші коротульки сиділи на полицях або просто на підлозі і займались кожен своїм ділом: хто, озброївшись голкою, латав свою стару одежину, хто грав з приятелями в розбивалочку або розповідав бажаючим послухати сумні пригоди із свого життя.
Приміщення було без вікон і освітлювалось одною-єдиною електричною лампочкою, що висіла високо під стелею. Лампочка була тьмяна і світила, як кажуть, тільки собі під ніс. Щойно Незнайко опинився в каталажці і двері за ним зачинилися, він став протирати руками очі, намагаючись хоч що-небудь побачити в темряві. Глузду в цьому було мало: він тільки розмазав по обличчю чорну фарбу, якою були вимазані його руки.
Побачивши нового прибульця, кілька найцікавіших коротульок посхоплювались із своїх місць і підбігли до нього. Незнайко злякано позадкував і, притиснувшись спиною до дверей, приготувався захищатися. Роздивившись його вимазану фізіономію, коротульки мимоволі засміялися. Незнайко зрозумів, що боятися нічого, і його обличчя теж розпливлося в усмішці.
— За що тебе до нас? На чому ти попався? — почали розпитувати коротульки.
— Сам не розумію, братики! — зізнався Незнайко. — Кажуть, украв двадцять мільйонів сам не знаю чого: чи то фендриків, чи фертиків…
Гучний сміх заглушив його слова.
— Напевно, фертингів, — додав хтось.
— От-от, братики, фертингів. А я, чесне слово, навіть не знаю, які вони оті самі фертиги… фентриги…
Усі добре знали, що фертинги — це гроші, тому Незнайкові слова були сприйняті за дотепний жарт.
— Ти, я бачу, жартівник! — мовив Незнайкові коротулька, що стояв попереду всіх.
Він був без сорочки. Якраз у ту мить, коли Незнайко ввійшов, він зашивав на сорочці дірку і тепер так і стояв з голкою в руці.
Ну, припустимо, що ти справді нічого не вкрав, — вів далі коротулька з круглою стриженою головою, — але ж за якусь провину тебе все-таки схопили?
— Чесне слово, братики, ніякої провини не було. Я просто пообідав у їдальні, а цей тип каже: «Давай гроші». А я ж ніяких грошей у нього не брав!
Усі знову весело зареготали.
— Виходить, ти пообідав і не заплатив грошей?
— Яких грошей? Поясніть хоч ви мені, братики, що у вас за гроші такі?
— Ну, досить, завів! — мовив нарешті хтось. — Пожартував, і досить!
— Та я не жартую, братики! Я справді не знаю, які це гроші.
— Досить, досить! Ти ще скажеш, що з Місяця до нас упав.
— Ні, братики, чому ж із Місяця! Я прилетів до вас із Землі.
— Ну, це ти не зовсім вдало придумав, — додав той, що був стрижений. — А ми з тобою тоді де? Ми ж із тобою і є на Землі.
— Та ні, братики, ви на Місяці.
— Оце дає! — засміявся той, що був без сорочки. — А Місяць, по-твоєму, де? Місяць же навколо Землі. Он де: вгорі! — Він показав угору голкою, яку тримав у руці. — Місяць — це твердь небесна, а Земля — твердь земна! Про це в кожній книжці написано. А Земля: наша, ніби дзига, обертається всередині Місяця. Зрозумів?
— Це я знаю, — відповів Незнайко. — Я тільки не знав, що ця ваша Земля теж називається Землею. Я кажу вам про іншу Землю, про планету, яка міститься там, далеко, за цим вашим зовнішнім Місяцем.
— То ти, значить, прилетів до нас відтіля? — з удаваним подивом спитав стрижений.
— Відтіля, — підтвердив Незнайко.
— Он як: — покрутив головою стрижений. — Так ти піди скоріше, братику, вмийся, а то ти дуже замурзався, поки летів.
Незнайко підійшов до раковини й почав умиватися під краном. А коротульки засперечалися між собою. Одні доводили, що Незнайко навмисне придумує різні небилиці, щоб збити з пантелику поліцію; другі казали, що він просто дурник і верзе, що спаде на думку; треті вирішили, що він божевільний. Той, що був без сорочки, запевняв усіх, що Незнайко, видно, з глузду з'їхав, начитавшись книжок, а в книжках і справді писано, що за зовнішнім Місяцем є якісь величезні планети й зірки, на яких теж нібито живуть коротульки. От він, напевне, і уявив собі, що прилетів до нас з такої планети. Божевільні завжди вдають із себе якихось великих людей, знаменитостей або відважних мандрівників.
У цей час Незнайко кінчив умиватися і спитав:
— А де тут у вас рушничок?
— Іще чого захотів! — фиркнув стрижений. — Тут тобі каталажка, а не готель. Зрозумів? Такої розкоші, як рушник, тут не дають.
— Як же витертись?
— Висохнеш і так. От якщо хочеш, посидь біля грубки й висохнеш.
Незнайко підсів до коротульок, що грілися біля грубки. Стрижений теж сів поруч.
— То ти й справді не знаєш, які бувають гроші? — спитав він Незнайка.
— Справді не знаю, — відповів Незнайко.
— Тоді треба тобі показати.
Стрижений дістав з кишені кілька мідних монеток.
— Ось дивися, — сказав він. — Ця найменшенька монетка зветься сантик, а оця, трошки більша, — два сантики; ось іще така монетка — теж два сантики, ось іще дві монети по п'ять сантиків, бачиш? Усього, значить, у мене п'ятнадцять сантиків. А сто сантиків складають один фертинг.
— А навіщо вони, ці сантики? — спитав Незнайко.
— Як — навіщо? — здивувався стрижений. — За них можна купити що захочеш.
— Як це — купити? — не зрозумів Незнайко.
— Ну й дурень! Купити — це купити, — пояснив стрижений. — От, наприклад, у тебе є капелюх, а в мене, бачиш, п'ятнадцять сантиків. Я тобі даю п'ятнадцять сантиків, а ти мені даєш свій капелюх. Хочеш?
— Нащо ж мені віддавати капелюх? — відповів Незнайко. — Капелюх можна носити на голові, а з сантиками що робити? Вони мідні і якісь круглі.
— От і видно, що ти круглий осел! У кого є сантики, той усе може купити. Ось ти, наприклад, їсти хочеш?
— Поки що не хочу.
— Ну, скоро захочеш. А захочеш, то що робитимеш? Будуть у тебе гроші — купиш харчів. А нема грошей — сиди голодний.
— Погоджуйся, — шепнув Незнайкові коротулька з довгим чубом на лобі. — Стрига діло каже. А ми з тобою на п'ятнадцять сантиків купимо картоплі й будемо пекти в приску. Знаєш, яка це смакота!
— Правильно! — підхопив Стрига. — Бери гроші, поки даю. П'ятнадцять сантиків добра ціна за такий капелюх. Тобі все одно ніхто більше не дасть.
Кажучи так, він зірвав з Незнайка його голубий капелюх і всунув у руку монетки.
— Бери, бери, не сумнівайся! — усміхнувся чубатий. — Зараз ми з тобою картопельки купимо й поїмо на славу!
— А де брати картоплю? — спитав Незнайко.
— Ти давай сюди гроші, а я все влаштую. Тут, знаєш, усе-таки тюрма, а не гастрономічний магазин.
Чубатий узяв у Незнайка монетки. Десять сантиків він непомітно сунув собі в кишеню, а п'ять сантиків затис у кулаці і, підійшовши до дверей, стиха тричі стукнув. Брязнув замок. Двері прочинилися, і в них заглянув уже знайомий нам поліцейський Дригль.
— Слухай, Дриглю, — зашепотів чубатий, — продай, братику, картопельки на п'ять сантиків. Ми хочемо маленький бенкет влаштувати, новачка картопелькою пригостити.
— Гаразд, давай монету, — пробурчав Дригль.
Чубатий віддав йому монетку. Двері зачинилися.
Через якийсь час вони знов одчинились, і Дригль всунув чубатому паперовий пакет з картоплею.
— Бачив, як треба? З грішми, братику, ніде не пропадеш! — чваньковито сказав чубатий і висипав з пакета картоплю на підлогу біля грубки.
— Що це? — здивовано спитав Незнайко.
— Як — що? Сам бачиш — картопля.
— Чого ж вона така крихітна?
Картопля справді була дуже дрібна. Кожна картоплина завбільшки з квасолину. Незнайко дивився на неї, дивився, і його навіть почав розбирати сміх. Стрига перезирнувся з коротульками і крадькома покрутив пальцем біля свого лоба, немовби кажучи цим, що Незнайко з'їхав з глузду.
А чубатий сказав:
— І нічого тут сміятися. Картопля цілком хороша. Кращої і не буває.
— Ну, у нас не така картопля! — сказав Незнайко. — У нас картопля — о! — Незнайко розвів руки в сторони, ніби збирався обхопити слона. — У нас картопля виростає така, що її і з землі не витягнеш. Ми викопуємо ту, що дрібніша, а з великою ніхто й діла не хоче мати. Так і лишається в землі.
— Ну гаразд, — сказав чубатий, — ми покладемо картоплю в грубку, хай печеться, а тим часом ти розповідатимеш казки.
— Та я зовсім не казки. Я правду кажу, — відповів Незнайко. — Це у вас тут усе якесь крихітне: яблука — завбільшки з кулачок, груші — дивитись ні на що, малина — раз лизнув, і її нема, полуниці — як нігтик, огірки — як пальчик…
— А у вас ніби більші полуниці? — спитав Стрига.
— У нас полуниці — о! Один коротулька й не підніме. І малина у нас — о! Огірки завбільшки у коротульку, помідори теж. А кавуни — здоровенні, мов двоповерховий будинок.
— Бреше й навіть не червоніє! — сказав хтось.
— Бреше, як шовком шиє! — підхопив Стрига.
— Та я зовсім не брешу, братики! От ви самі побачите. Ми привезли вам насіння наших рослин. Там і огірки є, і помідори, й кавуни, й буряк, і морква, й ріпа…
— Де ж воно, те насіння?
— У ракеті.
— А ракета де?
— А ракета там. — Незнайко показав пальцем угору. — На цьому самому вашому Місяці.
— Ха-ха-ха! — пролунало з усіх боків.
Гучніше від усіх сміявся той, що зашивав сорочку.
— Ну, це ти, братику, ловко придумав! — сказав він. — Спробуй-но забратися туди.
— А хіба туди важко забратися? — спитав Незнайко.
— Та поки що, видно, крім тебе, там ніхто ще не побував.
— То треба щось придумати, — сказав Незнайко.
— Ну, так ти думай, братику. Думати у нас тут нікому не забороняється.
— Чому ж ракета десь там, а ти тут? — спитав Незнайка коротулька з чорними очима, що неспокійно бігали на всі боки.
— Ну, ми примісячилися, тобто сіли на поверхню Місяця, а потім я пішов з Пончиком в печеру, провалився в дірку і опинився тут.
— Значить, ти й справді до нас з Місяця звалився?
— Справді, — підтвердив Незнайко.
— А може, тобі все це уві сні приснилося?
— Чесне, кажу, слово, що не уві сні.
— Ну, якщо не уві сні, то такий випадок треба відсвяткувати, — підхопив Стрига. — До речі, і картопля поспіла. Адже ти пригостиш своїх нових друзів картоплею, чи не так? Тебе як звати?
— Незнайко.
— Слухайте, братики! — урочисто промовив Стрига. — З нагоди свого прибуття на нашу планету Незнайко всіх пригощає картоплею!
Місячні коротульки схвально загуділи. З усіх боків потягнулися руки і стали вихвачувати з приску картоплю. Біля грубки вмить зав’язалась штовханина. Декілька місячників навіть побилися між собою. За хвилину вся картопля була розхапана, і коли Незнайко потягнувся до грубки, в ній вже нічого не було.
— Що ж це, невже тобі жодної картопельки не дісталося? — співчутливо запитав чубатий. — Ти пошукай, братику, трохи краще. Там повинно ще бути.
Проте скільки Незнайко не копався в грубці, він лише вимазався попелом.
— Ну, сам винен. Так тобі і треба! — сказав Стрига. — Іншим разом не ловитимеш гав. Тут знаєш який народ? На ходу підметки відріжуть. Ніс відірвуть, так що і не помітиш, дурнику ти, роззява!
— А ти мене дурником не обзивай! — образився Незнайко. — Віддавай капелюх назад! Я з тобою не воджуся більше!
— Це як — віддавай капелюх? Адже ти мені його продав. Повертай тоді гроші.
— Немає у мене ніяких грошей!
— Братики, дивіться на нього! — закричав Стрига. — Сам продав мені капелюх, а тепер відбирає назад!
— Ти кинь дурити, Стрига! Віддай йому капелюх. Це ви з Чубаром навмисне підстроїли, щоб обдурити його, — сказав худенький, гостроносенький коротулька, якого звали Козлик.
— Що? — закричав Стрига, наступаючи на Козлика. — Чуєш, Чубар, що він сказав? А ну дай йому перцю!
Чубар кинувся з кулаками на Козлика, але отримав від нього такий удар, що полетів убік. Стрига поспішив на допомогу своєму другу, і вони удвох почали дубасити супротивника. Декілька коротульок кинулися захищати Козлика, декілька інших кинулись допомагати Чубару і Стризі. Миттєво спалахнула загальна бійка. Через хвилину уся каталажка вила, вищала, стогнала і крякала від ударів. Багато хто бився, навіть не знаючи, через що усе почалося. Двоє коротульок забралися на верхню полицю. Один з них, звісившись вниз, бив палицею усіх, хто пробігав мимо, інший плював їм на голови. Якийсь товстенький коротулька набрав з грубки гарячого приску і намагався запорошити ним очі супротивникам. В повітрі у всіх напрямках літали різні важкі речі: кухлі, ложки, миски і навіть черевики. Чавунна грубка була перевернута, і дим з неї валив прямо в приміщення. В усьому цьому гармидері ніхто не почув, як загримів ключ в замку. Двері несподівано відчинилися, і в каталажку, як вихор, увірвалося четверо поліцейських: Дригль, Сигль, Жмигль і Пхигль. Усі четверо були одягнені в прогумовані електрозахисні плащі з капюшонами і озброєні надтовстими вдосконаленими високовольтними електричними кийками. Кинувшись в саму гущу бійки, вони почали тицяти електричними кийками тих, що билися — кого в лоб, кого в ніс, кого просто в шию або потилицю. Електричні іскри з тріском сипалися направо й наліво. Приголомшені електричними ударами, коротульки падали як підкошені. Незнайко теж полетів сторчака, зазнавши на собі сильний електричний удар в вухо. Чорноокий коротулька що впав поряд з ним штовхнув його рукою і прошептав:
— Повзи швидше вбік. Треба сховатися під полицею. Хутчіше!
Вони обоє по-пластунськи відповзли убік і сховалися під полицею — геть як два таргани в шпарці. Не пройшло й п'яти хвилин, як усі коротульки валялися на підлозі мов дровиняки. Як тільки хто-небудь з них робив спробу встати або хоча б починав ворушитись, усі четверо поліцейських підбігали до нього й починали жалити з усіх боків електричними кийками. Кінчилося тим, що ніхто вже не намагався стати на ноги й навіть не ворушився.
Окинувши поглядом переможця поле бою і впевнившись, що всі коротульки лежать нерухомо, поліцейський Дригль набрав з-під крана відро води й залив вогонь, який усе ще палав у перекинутій грубці. Вся каталажка вмить наповнилась густою парою.
— Ось вам! — пробурчав Дригль, кидаючи порожнє відро на підлогу. — Тепер і в лазню не треба буде йти!
Це зауваження Дригля викликало гучний регіт Сигля, Жмигля і Пхигля. Нареготавшись досхочу, поліцейські вишикувалися в одну шеренгу й відступили на вихідні позиції. Грюкнули двері. Забрязкотів ключ у замку. Стало тихо. Навкруги все ніби вимерло. Потім з-під полиць один за одним почали вилазити коротульки, що поховалися там на початку бою. Це були найрозсудливіші мешканці каталажки, котрі знали, що хоч з якої причини виникне бійка, вона неминуче закінчиться появою поліцейських, від яких перепаде всім без розбору: і правому й винуватому. Через деякий час приголомшені ударами електричних кийків теж почали приходити до тями і розповзатися на свої місця.
Відлежавшись на полицях і перепочивши після бійки, всі заходилися розшукувати свої речі і наводити лад у приміщенні. Кілька коротульок поставили на місце перекинуту грубку і знову затопили її. Поступово навели лад, познаходили всі речі. Тільки Стрига ніде не міг знайти Незнайків капелюх.
— От бачиш, що ти наробив! — кричав він на Незнайка. — Я тобі гроші віддав, а капелюх де? Тепер у мене ні грошей, ні капелюха.
— Ну нічого, — втішав його Чубар. — Ми йому цього не простимо. Він нам заплатить за капелюха. Завтра ми до нього візьмемося, а тепер пора спати.
Вони обоє полізли на свої полиці. До Незнайка підійшов Козлик:
— Ти, Незнайку, видно, і справді дурник. Навіщо свою капелюха віддав? Чи, може, тобі на острів Дурнів захотілося?
— А який це острів? — спитав Незнайко.
— Хіба ти нічого не чув про острів Дурнів? — здивувався Козлик.