— Ану, зробимо дослід, зробимо дослід… — повторював він, наче боявся забути, що саме збирався зробити.
Але від хвилювання його рухи були не дуже точними, тому, перш ніж потрапити, куди треба було, він здійснив цілу кругосвітню подорож по кімнаті. Діставшись нарешті до шафи, він ухопився за її дверцята руками й повис перед нею горизонтально, дригаючи в повітрі ногами.
— Що ж, зробимо дослід! — рішуче мовив він.
І одразу ж у його голові майнула інша думка:
— «А що, як з цього досліду нічого не вийде? Що, як невагомість не зникне?»
Ця думка вплинула на Знайка, мов крижаний душ. Якийсь холодок пробіг по його спині, серце закалатало в грудях, і, вже не тямлячи, що він робить, Знайко відчинив шафу й узяв з нижньої полички місячний камінь.
Те, що сталося після цього, з усією наочністю показало, що всі наукові припущення Знайки були правильні. Як тільки місячний камінь опинився у нього в руках, Знайко відчув мовби сильний поштовх у спину. Впавши на підлогу, він дуже забив коліна й розтягнувся на животі, ніби чимось притиснутий зверху. В ту ж мить пролунав гуркіт. Це всюди посипались на підлогу речі, що плавали до того в стані невагомості. Будинок задвигтів, як під час землетрусу. Знайко з переляку зажмурився. Йому здавалося, що на нього ось-ось обвалиться стеля. Розплющивши нарешті очі, вік побачив, що кімната мала звичайний вигляд, якщо не брати до уваги безладно розкидані довкола книжки.
Ставши на ноги і відчувши, що до нього повернулося звичне відчуття ваги, Знайко поглянув на місячний камінь, що був у нього в руках.
— Так-от де причина! — радісно вигукнув він. — Але чому невагомість з'являється лише тоді, коли місячний камінь лежить у шафі? Можливо, стан невагомості виникає від того, що енергія, яку виділяє місячний камінь, взаємодіє з якоюсь речовиною, що є в колекції мінералів. Але як узнати, що це за речовина?
Знайко поморщив лоба і знову сильно замислився. Спочатку в його голові клубочились якісь зовсім безформні думки. Кожна думка мовби хмарина або велика розпливчата пляма на стіні — дивишся на неї і ніяк не второпаєш, на що вона схожа. І раптом його мозок осяяла зовсім ясна, чітка думка:
— «Треба діставати із шафи по черзі всі мінерали, що там зберігаються. Тільки-но буде вийнята речовина, з якою взаємодіє місячний камінь, невагомість зникне, й ми дізнаємося, що це за речовина».
Поклавши місячний камінь у шафу й відчувши, що невагомість з'явилася знову, Знайко почав виймати з шафи мінерали й стежити, чи не з'явиться сила тяжіння. Спочатку він дістав мінерали, що лежали на нижній полиці. Тут були гірський кришталь, польовий шпат, слюда, бурий залізняк, мідний колчедан, сірка. Далі йшли пірит, халькопірит, цинкова обманка, свинцевий блиск та інші. Вийнявши камені з нижнього відділення, Знайко взявся до тих, що лежали у верхньому. Нарешті всі камені, були вийняті, але стан невагомості не зник. Знайко був страшенно розчарований і занепав, як кажуть, духом. Він уже хотів зачинити дверцята шафи, але в цей час побачив на нижній полиці, в самісінькому кутку, ще один камінчик, якого досі не помітив. То був шматочок магнітного залізняка. Вже втративши надію на успіх свого досліду, Знайко простягнув руку й дістав магнітний залізняк із шафи. В ту ж мить він відчув, як сила тяжіння потягла його вниз, і він знову вивернувся на підлозі.
— Отже, невагомість виникає від взаємодії магнітної енергії й енергії місячного каменю, — сказав Знайко.
Підвівшись з підлоги, він дістав з шухляди столу розсувну обчислювальну лінійку. До одного кінця лінійки він прикріпив місячний камінь, а до другого — магнітний залізняк і почав обережно зсовувати обидва кінці. Коли місячний камінь наблизився до магнітного залізняка на таку ж відстань, на якій він був у шафі, знову з'явився стан невагомості.
— Як бачило… — сказав Знайко, немов читав лекцію невидимим слухачам. — Як бачимо, стан невагомості виникає, коли місячний камінь і магнітний залізняк знаходяться на певній відстані. Цю відстань можна назвати критичною. Як тільки відстань між обома мінералами стане більшою за критичну, стан невагомості зникне, і на нас знову діятиме сила тяжіння.
Ніби на доказ своїх слів, Знайко розсунув кінці лінійки в сторони і в ту ж мить відчув, як сила тяжіння смикнула його вниз. Коліна у нього підігнулись, і він з розмаху сів на підлогу. Знайка, однак, це не збентежило. Навпаки, він урочисто усміхнувся і сказав:
— Ось він, прилад невагомості! Тепер невагомість у наших руках, і ми керуватимемо нею!
Розділ п'ятий
ГРАНДІОЗНИЙ ЗАДУМ ЗНАЙКА
Деякий час Знайко сидів на підлозі, поринувши у глибокі роздуми про те, яке величезне значення для науки матиме відкриття невагомості. Думки так і роїлися в нього в голові, підштовхуючи одна одну, так що виходив якийсь хаос і нічого не можна було розібрати до ладу. Нарешті Знайком заволоділа одна-єдина думка, яка витиснула всі інші.
«Треба піти розповісти коротулькам про моє нове відкриття і показати їм прилад невагомості», — подумав він.
Підвівшись, він одчинив двері і в ту ж мить почув якісь крики, що долинали знизу. Забувши про своє відкриття, Знайко кинувся вниз по сходах. Перше, що він побачив, були коротульки, які оточили Пончика. Сам Пончик сидів у кріслі й тримався руками за ніс, а лікар Пілюлька підступав до нього з бинтами й пляшечкою йоду в руках.
— Не підходь! — верещав Пончик і намагався хвицнути Пілюльку ногами. — Не підходь! От і все!
— Але ж я повинен перев'язати тобі ніс, — відповідав лікар Пілюлька.
— Що з ним? — спитав коротульок Знайко.
— Припечатався до столу носом, — сказав Поспішайко.
— Як це припечатався до столу носом?
— Ну він, розумієш, увесь час метлявся в повітрі, а коли невагомість зникла, він гепнув і лясь носом об стіл. Ще добре, що не об підлогу, — пояснив Поспішайко.
— Може, хоч ти вплинеш на нього, Знайку? — сказав лікар Пілюлька. — Півгодини з ним справитись не можу!
Побачивши, що Пончик усе верещить і хвицається, Знайко суворо сказав:
— Ану замовкни!
Завваживши, що втрутився Знайко, Пончик одразу ж замовк. Пілюлька швидко спинив кровотечу, наклав Пончикові дуже акуратну кулеподібну пов'язку на ніс і мовив:
— От бачиш, як добре вийшло.
— Ну гаразд, гаразд! — сердито пробурчав Пончик.
Він зліз з крісла й почав мацати руками пов'язку. Пілюлька вдарив його по руках і сказав:
— Пов'язку тобі наклали для того, щоб ніс зберіг свою форму, а коли ти почнеш хапати пов'язку руками, то замість носа у тебе, вийде казна-що!
— Ну, дізнаюся я, хто це мені підстроїв! — погрожував Пончик. — Я йому покажу!
Почувши ці погрози. Знайко зрозумів, що, перш ніж робити свій дослід, він мав попередити коротульок, щоб не сталося якихось каліцтв. Почуваючи себе винним перед Пончиком, Знайко вирішив поки що нікому не казати про своє відкриття, а розповісти згодом, коли цей випадок трохи забудеться.
Упевнившись, що невагомість зникла й більше не з'являється, Незнайко пішов гуляти по місту й усім, кого зустрічав, розповідав про те, що в них трапилося. Однак його словам ніхто не вірив, бо ж усі знали, що Незнайко майстер прибрехати. Незнайко страшенно сердився, що коротульки йому не вірять. Потім він розповів про стан невагомості своєму другові Гуньці. А Гунька прорік:
— Це, мабуть, у тебе був стан глупоти, а не стан невагомості.
За такі слова Незнайко відважив Гуньці добрячого стусана. А Гунька, щоб не лишитися в боргу, відповів Незнайкові тим же. Спалахнула чергова бійка, з якої переможцем вийшов Гунька.
— От і кажи після цього правду! — бурчав Незнайко, повертаючись додому. — Чому це завжди так буває: варто видумати яку-небудь нісенітницю — і тобі всі повірять, а спробуй скажи найчистішу правду — так тобі надають по шиї, і ділу кінець!
Однак Незнайкові розповіді породили серед жителів Квіткового міста різні суперечки й пересуди. Одні казали, що невагомості не могло бути, бо не могло бути того, чого ніколи не було; другі казали, що невагомість могла бути, бо завжди так буває, що спочатку чогось не буває, а потім воно з'являється; треті казали, що невагомість могла бути, але її могло й не бути, якщо ж її насправді не було, то насправді було щось інше, бо не могло так бути, щоб зовсім нічого не було: адже завжди так буває, що диму без вогню не буває.
Найцікавіші жителі вирушили до будиночка Знайка і, побачивши на подвір'ї Пончика з перев'язаним носом, запитали:
— Послухай, Пончику, це правда, що у вас була невагомість?
— Ось вона, невагомість ваша, у мене на носі! — сердито відповів Пончик.
Коротульки посміялись і розійшлися по домівках. Після такої відповіді вже ніхто не вірив розмовам про невагомість. Увечері, зібравшись за чаєм, Знайко і його товариші згадували про те, що сталося за день. Кожен розповідав про свої відчуття і про те, що він думав, коли з'явився стан невагомості. І ось що цікаво: всі шкодували, що невагомість так швидко минула. Все-таки це була дуже цікава пригода. Знайкові дуже кортіло розповісти, що він розгадав таємницю невагомості, але варто було йому глянути на перев'язаний ніс Пончика, як бажання розповідати у нього пропадало само собою.
Тієї ночі Знайко довго не міг заснути: все думав, яку користь може дати стан невагомості.
«Невагомість — це величезна сила, якщо знати, як підступитися до неї, — міркував він. — 3 допомогою невагомості можна піднімати й пересувати величезну вагу. Можна буквально гори зрушити й догори ногами перевернути. Можна побудувати велику ракету й полетіти на ній у космічну подорож. Адже тепер, щоб розігнати ракету до потрібної швидкості, доводиться брати дуже великий запас пального; якщо ж ракета не буде нічого важити, то пального потрібно буде зовсім мало, й замість запасів пального можна взяти більше пасажирів і більше харчів для них. От коли можна буде здійснити тривалу експедицію на Місяць, проникнути в його надра й, можливо, навіть познайомитися з місячними коротульками».
Розмріявшись, Знайко й не помітив, як заснув. Наснилася йому космічна ракета, і Місяць, і місячні коротульки, й ще багато цікавого.
А на ранок Знайко зник. На сніданок він не з'явився, а коли коротульки прийшли до нього в кімнату, то побачили на столі записку, в якій було всього три слова: «В Сонячне місто», і підпис: «Знайко». Прочитавши записку, коротульки зрозуміли, що Знайко поїхав у Сонячне місто.
Як усі добре знали, Знайко був незвичайний коротулька. Якщо у думках він вирішував якесь питання, то ніколи не відкладав його виконання в довгу шухляду. Так і цього разу. Прокинувшись, коли ще й на світ не зазоріло, коли ще всі спали, й вирішивши поїхати в Сонячне місто, він не захотів нікого будити, а написав записку й тихесенько вийшов з дому. Інший на його місці залишив би докладнішу записку чи написав би хоч: «Я поїхав у Сонячне місто», а не просто «В Сонячне місто», але Знайко знав, що чим більше слів, тим більше плутанини, а до того ж був певен, що слова «В Сонячне місто» не могли означати нічого, окрім того, що він поїхав у Сонячне місто.
Місяців через два від Знайка надійшла телеграма: «Гвинтик, Шпунтик Сонячне місто». Гвинтик і Шпунтик чудово зрозуміли, що від них вимагалося, і, миттю зібравшись, теж поїхали.
Якийсь час від них не було ніяких звісток, тому жителі Квіткового міста подумали, що вони разом із Знайком зовсім перебрались у Сонячне місто й уже не повернуться назад.
Незабаром коротульки помітили, що по сусідству з Сонячним містом, неподалік від Огіркової гірки, почалося будівництво. Сюди раз у раз під'їжджали вантажні машини з будівельними блоками із легкої пінопластмаси. Кілька коротульок у голубих комбінезонах складали з цих блоків невеликі, затишні одноповерхові будиночки.
Поспішайко перший побіг розвідати, що це за будівництво. За ним побігли й інші жителі. На свій подив, вони побачили серед коротульок-будівельників і Гвинтика із Шпунтиком.
— Гей, що ви робите? Що тут буде? — запитав Поспішайко.
— Космічне містечко, — відповів Гвинтик.
— Навіщо це Космічне містечко?
— Ось приїде Знайко, він усе толком розповість.
А Незнайко сказав ображено:
— Хіба ми самі не могли побудувати це містечко?
У Незнайка був такий вигляд, наче він усе життя тільки те й робив, що будував космічні містечка.
— А ти не сумуй, роботи всім вистачить, — мовив йому Гвинтик. — По-перше, навколо будинків треба посадити квіти, щоб було гарно; по-друге, від електростанції до Космічного містечка треба провести електролінію, щоб була електрика; по-третє, треба зробити дорогу, заасфальтувати вулиці, прокласти водопровід, обладнати приміщення… Та хіба мало що!
Жителі Квіткового міста одразу почали працювати. Хто прокладав дорогу, хто встановлював стовпи для електролінії, хто садив квіти, хто опоряджав будники всередині. Тюбик узяв на себе керівництво всіма малярними роботами: готував фарби, казав, у які кольори фарбувати стіни й дахи будинків.
Невдовзі у центрі Космічного містечка з'явився круглий бетонований майданчик, на якому почали встановлювати космічну ракету. Частини для цієї ракети були виготовлені в Сонячному місті й доставлені в Космічне містечко на спеціальних гусеничних вантажовозах. Вантажовози мали плавний хід, і тому при перевезенні деталі ракети не могли пошкодитися й деформуватися. Для складання ракети привезли спеціальний крокуючий баштовий кран. За допомогою цього крана частини ракети знімали з вантажовозів і ставили на свої місця. Однак ракета була така велика, що верхні її частини встановлювалися вже не з допомогою баштового крана, а з допомогою вертольота, який піднімав деталі на потрібну висоту. Складали ракету під наглядом Фуксії і Рибки, які спеціально приїхали в Космічне містечко й оселилися в ньому.
За кілька днів ракету склали. Вона стояла посеред Космічного містечка, здіймаючись над будинками, як величезна сигара або поставлений сторч дирижабль. Для захисту від шкідливого впливу повітря, водяної пари та інших газів зовнішня оболонка ракети була зроблена з надміцної нержавіючої сталі. Під цією сталевою оболонкою була друга оболонка, зроблена із спеціальної, так званої космопластмаси, яка мала захищати внутрішню частину корабля від шкідливої дії космічних променів і радіоактивного випромінювання. Нарешті, всередині корабля була третя, теплоізоляційна оболонка з термопластмаси, — вона допомагала утримувати всередині корабля необхідну температуру.
Для руху ракети й керування нею було встановлено три реактивних двигуни. Головний, найбільший двигун, що надавав ракеті поступального руху, містився у хвостовій частині. Сопло цього двигуна було спрямоване вертикально донизу. Під час роботи двигуна нагріті гази вилітали з сопла вниз, завдяки чому сила протидії, або, як її ще називають, реактивна сила, штовхала ракету вгору.
У верхній частині ракети, у головці, що обертається, містився двигун повороту. Сопло цього двигуна було встановлене горизонтально й могло повертатися в будь-який бік. Якщо, наприклад, треба було повернути ракету на захід, сопло двигуна поверталося на схід. Тоді нагріті гази виривалися на схід, а сама ракета відхилялася на захід.
У цій же, головній частині ракети, був змонтований третій, так званий гальмовий двигун, сопло якого було спрямовано вертикально вгору. Коли запускали гальмовий двигун, гарячі гази вилітали із сопла вперед, завдяки чому реактивна сила могла уповільнити поступальний рух ракети й навіть зовсім зупинити її.
Всередині ракета була розділена на дванадцять кают. У кожній каюті поміщалося по чотири мандрівники. Тому всього могло вирушити в космічну подорож сорок вісім коротульок. В центральній частині ракети був салон. У цьому салоні космічні мандрівники могли зібратися, щоб відпочити, обміркувати певні питання, а також поїсти.
Решту простору всередині ракети було використано для розміщення в ній так званих відсіків. Тут був харчовий відсік, призначений для зберігання запасів харчів. Був хімічний відсік, де містилась апаратура для очистки повітря від вуглекислоти і збагачення його киснем. Був акумуляторний відсік, у якому встановили акумулятори, що живили електроенергією електродвигуни, вентилятори, холодильники, а також нагрівальні та освітлювальні прилади.
У верхній, найбільш захищеній частині ракети була кабіна керування, в якій містилися винайдений Знайком прилад невагомості й електронна машина керування. Ця машина працювала за накресленою заздалегідь програмою і самостійно спрямовувала корабель по заданій трасі, змінюючи в міру потреби його швидкість і напрям і здійснюючи посадку в заданій місцевості Місяця.