Федя швидко склав у рюкзак речі і закрокував назад.
Пройшовши кілька десятків метрів, Кудряш помітив, що загубив стежку, й кинувся розшукувати її. Він рушив управо, потім повернувся на те ж місце, де перевіряв рюкзак, однак стежки так і не було. Вона щезла, немов зачарована.
— Як же я міг заблукати? — вголос лаяв себе Федя. — Добре, що це Крим, а не тайга… Спробую зорієнтуватись по сонцю. — Він став розмірковувати: — Стежка вела на південь. Отже, мені треба брати курс на північ. На норд! — поправив себе Кудряш. — Тільки б устигнути до повернення хлопців. Ніхто й не знатиме, де я був. А по дорозі я нарву їм белладонни. Мерщій у путь!..
Несподівано хлопчик вийшов до ущелини, на схилах якої ріс густий чагарник. Де-не-де виднілися чорнувато-сірі стовбури гіллястих кримських сосен, увішаних чималими шишками.
“Ущелина, певно, невелика, — подумав Федя. — Обійду її, а там прямісінько й табір…”
Минуло півгодини, година, а ущелині не було видно ні кінця ні краю. Сонце високо піднялося в небі, стало задушливо. Кудряш скинув светр. Йому захотілося пити. Він відкрив термос, але води там не було. Згадав, що, поспішаючи, забув набрати. “Усе через Володьку!” — подумав з прикрістю.
Спочатку йому навіть сподобалось, що страждання від спраги хоч якоюсь мірою схожі на муки великих мандрівників. Але спрага брала своє. В роті пересохло, губи пошерхли. Багато віддав би тепер Федя за склянку холодної джерельної води.
Незабаром Кудряш вийшов на вимощену сірим диким камінням дорогу. По ній, очевидно, давно вже не ходили, бо вся вона поросла травою.
— Нарешті вибрався з цих клятих нетрів, — полегшено зітхнув Федя. — Тепер знайти б воду.
Проминувши стрімку скелю, хлопчик, вражений, зупинився. Прямо перед ним на голубому тлі неба силуетом вирізьблювалась почорніла від часу кам’яна вежа з вузькими бійницями. До неї примикала місцями зруйнована стіна із зубцями. Вхід до фортеці був під низьким склепінням. Уціліла тільки одна половина масивних, кутих із заліза воріт.
Навколо фортецю оточували зарості чагарника й напівзасипаний глибокий рів.
Проминувши підйомний міст, що звисав на чавунних іржавих ланцюгах, Кудряш опинився за фортечними воротами.
Величезні кам’яні плити вкривали двір. Навкруги була мертва тиша. Федя звернув увагу на старовинний герб, що зберігся на зарослій мохом напіврозваленій стіні. Задерши голову, він з цікавістю розглядав велетенську, місцями потріскану вежу фортеці.
Зненацька хлопчик спіткнувся об щось тверде і ледве не впав. Обома руками Федя підняв за край позеленіле мідне кільце, прикрашене східним орнаментом. Хлопчик спробував повернути його вбік. Почувся сухий скрегіт, і плита, на якій стояв Федя, повільно опустилася вниз.
“Мабуть, сховище якесь”, — подумав Кудряш.
Діставши з кишені електричний ліхтарик, він освітив вхід у підземелля. З мороку випливли сірі гранітні сходи. Хвилинку Федя роздумував, але цікавість взяла своє. Хлопчик обережно став спускатися слизькими сходами вниз. Над ним нависало низьке склепіння, яке підтримували товсті колони з полірованого каменю.
Федині кроки гулко відлунювали в похмурому й вогкому підземеллі. Хлопчикові стало моторошно. “Певно, тут уже багато століть не ступала людська нога”, — подумав він.
На перешкоді стала велика, кована міддю, скриня з червоного дерева. Федя спробував відчинити кришку, але це виявилось йому не під силу. “А що, коли в скрині скарб? — подумав він. — Там, напевно, всякі коштовності?.. Подивлюся, що є ще цікавого в підземеллі, а потім вернуся за хлопцями. Гуртом ми швидко відчинимо скриню”.
Федя рушив далі й побачив заіржавілі рицарські лати і щит. Поряд валявся зім’ятий шолом і уламок меча. При світлі ліхтарика Кудряш став їх розглядати, але тут його увагу привернуло інше. Десь поблизу булькали краплі… “Нарешті вода!” — зрадів хлопчик.
За хвилину показалась ніша, облицьована білим із синіми прожилками мармуром. В її глибині було видно голову казкового птаха. З блискучого металевого дзьоба птаха тонким струменем стікала вода. Бажаючи напитися. Федя підставив долоні. Струмінь одразу ж зник.
“Не пощастило, — скрушно подумав Кудряш. — Не встиг підійти — води не стало”.
Та тільки-но Федя опустив руки, як із дзьоба птаха знову заструмувала вода. Хлопчик мерщій підставив долоні, але вода зникла, як і раніше.
“Що за чортовиння! — вилаявся Федя. — Ану, спробую ще”.
Та й цього разу все повторилося точнісінько так, як уперше. Розгніваний Кудряш схопив птаха за дзьоб, сподіваючись, що хоч таким чином йому нарешті вдасться напитися. І в ту ж мить у напівмороку печери засяяли смарагдові очі птаха. Над головою почувся страхітливий скрегіт і тріск.
Від несподіванки Федя відсахнувся і з жахом відчув, що плита, на якій він стояв, швидко опускається вниз. “Що сталося? — блискавично промайнуло в хлопчиковій голові. — Куди ж несе мене? Як я виберусь звідси?..”
А плита все швидше й швидше мчала вниз. Повітря ставало важким, задушливим. Кров шугала в голову, все тіло вкрилося липким потом. Перед очима попливли червоні кола… Не в змозі триматися на ногах, Федя безсило сів на плиту. Повз нього пролітали стіни з якимись загадковими знаками, написами… Несподівано перед очима стали проноситись світні римські цифри: XIX… XVIII… XVII…
“Що вони означають?” — намагався збагнути Федя і нараз знепритомнів.
…Свідомість повернулася так само швидко, як і зникла. Кудряш підвівся, силкуючись згадати, де він, що з ним сталося. Віддалік поблискувало слабке мерехтливе світло. Тримаючись руками за шорсткі стіни, Федя непевним кроком рушив уперед. Ноги в нього були немов налиті свинцем.
Напруживши зусилля, хлопчик дістався нарешті виходу з підземелля й опинився на пустельному морському березі. Яскраве денне світло мимоволі змусило його примружити очі. Кудряш сів на теплий, зігрітий сонцем камінь. Поступово, вдихаючи свіже морське повітря, він відчув, як до нього повертаються сили і бадьорість.
Розділ четвертий
Не артисти кіно! Тоді хто ж?
Погойдуючись на хвилях, із-за скелястого мису вийшов старовинний трищогловий корабель. У промінні вечірнього сонця було видно туго напнуті вітрила.
На носі корабля, гордо підносячись над хвилями, далеко вперед висувалась яскраво розмальована постать бога морів Нептуна. Над кормовою надбудовою, поряд із ліхтарем майорів жовтий із червоними смугами прапор.
Корабель круто розвернувся. Матроси, видершись, мов мавпи, на реї, згорнули вітрила. Розмотуючи ланцюг, заскрипів кабестан, і в море шубовснув якір. Тієї ж хвилини від корабля відчалила шлюпка. Гребці налягли на весла, і вона помчала до берега.
Шлюпка була вже зовсім недалеко, і Федя виразно побачив матросів, що сиділи в ній. його здивувала їхня незвичайна одежа. На голові в одного з голих до пояса гребців була зелена хустка. Другий був у малиновій сорочці. Голову його прикрашав схожий на каску пожежника блискучий мідний шолом. Третій у куртці, розшитій золотими шнурками, насунувши на очі чорного капелюха з пером, стояв на носі шлюпки. Рулював човном бородатий чоловік у чалмі.
Заскрипівши днищем об прибережну гальку, шлюпка причалила до берега. Матроси взяли невеликі барила й подалися до струмка, що протікав поблизу.
“Кіно знімають, — вирішив Федя. — От здорово! Цікаво, що це буде за фільм? Мабуть, про моряків парусного флоту… Ну, звичайно! Тут і каравела, і самі артисти в костюмах середньовіччя. Добре, що я зустрів їх… Піду розпитаю в них дорогу до “Променистого”.
Пробираючись через прибережний пісок, Кудряш подався до шлюпки. В ній, крім стерничого, нікого не було. Дивний вигляд мав цей бородатий матрос, що, заплющивши очі, дрімав на сонці, чекаючи повернення своїх товаришів. Його обличчя від правого ока до рота перетинав страшний багряний шрам. У лівому вусі блищала серга. Голі волохаті груди вкривала татуїровка. Чого там тільки не було! І русалки, і вітрильні кораблі, і казкові морські чудовиська, і схрещені кинджали. На широкому шкіряному поясі, в піхвах, оздоблених коштовним камінням, висіла крива турецька шабля. Чалма й шаровари його були такі брудні й замащені, що визначити їхній колишній колір було просто неможливо. На ногах він мав червоні, без підборів, із загнутими догори носками сап’янові капці.
Федя спочатку злякався, але згадавши, що перед ним артист кіно, захоплено подумав: “От здорово його загримували!”
— Здоровенькі були, дядю! — несміливо мовив хлопчик. — Даруйте, що потурбував вас, але тут така справа…
Рульовий розплющив очі і нерозуміюче втупився в Федю. Хлопчик хотів було вибачитись знову за те, що порушив його сон, але тут, на свій превеликий подив, почув лайку і прокляття іспанською мовою. Федя, бажаючи показати, що мова ця йому зрозуміла, й собі звернувся до дивного матроса по-іспанському:
— Пробачте, дядю, але я…
— Скільки років блукаю по морях, а тільки тепер дізнався, що нечистий послав мені небожа! Ха-ха-ха! — басом зареготав рульовий і поманив хлопчика пальцем: — Ану лишень ходи сюди, племінничку!
Це було так природно, що Федя із захватом подумав: “Не інакше, як народний артист! Як він чудово грає середньовічного моряка”, — і, посміхаючись, підійшов ближче.
Несподівано бородач зіскочив із місця, боляче схопив хлопчика за плече.
— Клянусь, свята Мадонна не забуває грішника Педро! Добра здобич припливла сьогодні до рук. Не менше, як п’ять золотих викладуть мені на ринку рабів в Алжирі! Буде за що промочити горло!..
— Дядю, боляче! — закричав Федя. — Що ви робите?! — І спробував вирватися, але матрос дужою рукою підняв його в повітря і жбурнув на дно човна.
Від болю і образи хлопчик заплакав і хотів-було вистрибнути з шлюпки, та дужий удар кинув його ниць: Федя знепритомнів.
…Кудряш опам’ятався і через силу розплющив очі. Руки, зв’язані конопляною вірьовкою, затерпли. Нестерпно боліло плече.
“Де я? Що зі мною?” — подумав хлопчик.
— Глянь-но, Педро, заворушилася твоя здобич, — почувся хрипкий голос. Говорили по-іспанському.
— А я вже побоювався, що плакали мої дукати. Клянусь Мадонною, коли б він зараз не опритомнів, я викинув би його за борт. Непоганий харч для акул! Ха-ха-ха!
— Хлопчик може сподобатись Кривому, дивись, щоб не відняв він його в тебе, як негра…
— Ні, вже клянусь Мадонною, цього разу так просто я здобич не віддам! Скуштує він моїх кулаків. Ти ж знаєш, тоді я на ногах не тримався — малярія трусила…
“Це не артисти! — жахнувся Федя. — Тоді хто ж? І чого вони розмовляють весь час іспанською мовою?”
Шлюпка стукнулась об борт корабля, на носі якого виднівся напис по-іспанському “Улюбленець Нептуна”.
— Спускай трап! — закричав моряк у чорному капелюсі з білим пером. — Поснули, чорти, чи в кості ріжетесь?
Через борт каравели перегнувся огрядний матрос у зеленому кафтані, одягненому на голе тіло. Втупившись у прибулих маленькими заплилими жиром оченятами, він позіхнув і, чухаючи груди, неквапливо спитав:
— Чого горланиш, боцмане?
— Клич людей, воду привезли. Та швидше ворушись!
Минуло кілька хвилин, але ніхто не з’являвся.
— На твоєму місці, Хаун, — звернувся бородач до боцмана, — я б навчив цього осла ворушитися…
— Хіба не знаєш, що від моїх кулаків у нього з пащі вже не один зуб вилетів? Давно б я почепив його на реї, тільки ж другого конопатника у нас нема.
В цей час на палубі з’явився товстун. Повагом, не поспішаючи, кинув він трап і конопляні вірьовки, на яких швидко витягли на палубу барила з прісною водою.
Педро, зваливши на плече зв’язаного Федю, піднявся по трапу на каравелу і, важко відсапуючись, кинув свого бранця на бухту канатів. Біля них швидко з’юрмились матроси. Вони з цікавістю розглядали хлопчика. Посипались запитання:
— Восьминіг, де ти роздобув таке опудало?
— Ну й щастить же йому! І як він завжди здобич знаходить?
— Не розумію, що за одежа на цьому хлопчиську. Лихий його знає, з яких він країв!
Педро, вдоволений увагою товаришів, лише посміхався.
— Ану, розв’яжи його. Та він, певно, й на ногах не встоїть, — мовив конопатник і враз зареготав усім своїм гладким тілом.
— Зараз побачимо, старий крабе, — буркнув Педро й почав розв’язувати вірьовку.
Лежачи на канатах, Кудряш ніяк не міг зібратися з думками. Все, що сталося протягом дня, здавалося йому неймовірним нагромадженням фантастичних пригод. Уранці він ще був у таборі, серед своїх товаришів. Ганебно втік звідти… А тепер, ніби у віддяку за хуліганство, його побили, зв’язали та ще й мають намір продати в рабство… В яке рабство? Що за безглуздя!.. Ні, це їм не вдасться, рабом він не буде ніколи! Шкода, що немає Всеволода Петровича із хлопцями… Та й він сам упорався б із цими розбишаками. Тільки б мати гранат із десяток або автомат…
Педро нахилився над Федею, криво посміхнувся, показуючи рідкі чорні зуби, і стукнув хлопчика пальцем по носі. Матроси навколо Феді зареготали: безглуздий жарт розвеселив їх.
Від болю, а ще більше від образи, на очах у Кудряша мимохіть виступили сльози. Хлопчик вирішив помститися над лиходієм і щосили вдарив Педро ногою в груди. Для того це було так несподівано, що матрос тільки зойкнув вражено й, безпорадно махнувши руками, навзнак грюкнувся на палубу. Його червоні сап’янові капці, промайнувши дугою в повітрі, шубовснули в барило з водою.
Громовий регіт трусонув каравелу. Голосніше за всіх сміявся товстун-конопатник. Ляскаючи себе руками по боках, він аж захлинався від сміху, а його обличчя стало, червоним.
— Давно я не бачив такого стусана! — захоплено вигукнув один із матросів. — Комашка, а як ударив Педро!
Збагрянілий від люті, бризкаючи слиною й бурмочучи щось невиразне, Педро скочив на ноги. Очі його налилися кров’ю, багряний шрам на щоці став фіолетовий. Глянувши на перекошене обличчя розбійника, Федя мимоволі здригнувся. Тим часом Педро вийняв із піхов шаблю.
— Постривай! — зупинив Педро моряк у зеленій хустці. — Ти забув, що його можна збути за п’ять золотих.
— Забирайся геть, Альфонсо! К бісу золото! Клянусь Мадонною, я вб’ю його! Хлопчисько дорого заплатить за свою витівку… Він заплатить за неї головою.
Але тут втрутився боцман.
— Педро, — мовив він, — бранець твій, і ти можеш робити з ним, що захочеш. Та чи варт поганити руки? Для нього досить конопляного нашийника.
Педро хвилину стояв, роздумуючи, потім сказав:
— Ти маєш рацію. Я повішу його на реї. Альфонсо, давай вірьовку!
Спритно, немов мавпа, Альфонсо мерщій забрався на нижню рею грот-щогли й перекинув через неї вірьовку. Спустившись униз, він схопив Федю за руку і потяг до щогли.
— Зачекай, Альфонсо, я сам із ним поквитаюсь! — крикнув Педро і накинув хлопчикові на шию петлю.
Розділ п’ятий
Несподіваний порятунок
Саме в цей час відчинилися двері кормової каюти і на її порозі з’явився високий худорлявий чоловік з орлиним носом і суворими очима. На його брунатному, обвіяному морськими вітрами обличчі з невеликою чорною борідкою, застиг вираз незламної волі.
Одягнутий він був у зелений оксамитовий камзол, обшитий світло-рожевим фламандським мереживом. На грудях виблискував великий діамант, що висів на важкому золотому ланцюжку. За синім шовковим шарфом стирчали два кинджали з рукоятками із слонової кістки і величезний пістоль.
— Що за ревище, сто чортів вам у пельку! — вигукнув високий. — Спати не даєте.
— Тихіше, тихіше, сам Кривий Дієго прийшов, — пронеслося поміж матросів.
На палубі запанувала тиша. Педро навіть випустив із рук вірьовку.
“Капітан”, — вирішив Федя.
І він не помилився — це справді був капітан, хазяїн “Улюбленця Нептуна”. Пізніше Федя розпитував про капітана матросів, але дізнався дуже мало. Важко сказати, як дісталася Дієго у власність каравела і ким був він раніше. Одні говорили, що він син знатного арагонського гранда, ховався від суду за вбивство свого дяді, замком якого мав заволодіти. Другі запевняли, що Дієго колишній офіцер королівського флоту, який програвся в кості і втік від кредиторів. Треті доводили, що колись він був піратом, нажив чимале добро і згодом, став купцем. Ніхто напевно не знав, ким був у минулому завжди похмурий і мовчазний дон Дієго, а сміливців, які б хотіли дізнатися біографію капітана, на каравелі не знаходилось…