— Зараз намнемо боки цим ліссабонським пацюкам! Хай знають, як воювати з іспанцями!
Біля бізань-щогли голий до пояса високий матрос у червоній хустці намагався натягти на товстуна-конопатника лати, без сумніву тісні для нього. Бідолаха Луїс тільки важко дихав, як риба, що її хвилею викинуло на берег. Матрос лаявся:
— Тобі, Тюлень, ченцем бути, а не моряком! Забирайся геть у свій трюм! Від тебе все одно користі, як із цапа молока…
Луїс став виправдовуватись, але матрос у хустці більше не слухав його і поспішив на ніс каравели.
Гармаші вже стояли біля гармат готові до бою. Кілька матросів, обливаючись потом під промінням пекучого сонця, бігцем підносили з трюму до гармат свинцеві й кам’яні ядра, порох…
Боцману здалося, що матроси підносять боєприпаси надто повільно, і він підганяв моряків, не скуплячись на лайки й прокльони.
— Швидше ворушись! — хрипко кричав Луїс. — Давай, давай!.. Король Іспанії ваших заслуг не забуде!
Альфонсо, який не визнавав лат, що стримували рухи, стояв у своєму звичайному вбранні. Видершись на ванти, він погрозливо вимахував толедським клинком і, люто блимаючи білками очей, щось відчайдушно вигукував. Однак голос його тонув у неймовірному галасі, що панував на палубі.
Високий моряк, який допомагав Луїсу одягати лати, вже встиг натягнути на себе кольчугу. Він стояв біля борту й незважаючи на те, що до португальського корабля було ще далеко, стріляв із пістолета, ще більше посилюючи хаос, який здійнявся на палубі.
— На якого дідька стріляєш?! — підбіг до матроса боцман і, не роздумуючи, вліпив йому ляпаса. — На вас, чортів, пороху не настачиш!
Хлопчики намагалися підійти до підвітряного борту, де мав бути португальський корабель, який досі їм не щастило побачити, але гармаші відігнали їх.
— Ходімо краще на корму, — запропонував Федя.
— З носа видніше, — несміливо заперечив Ніанг, що не звикся ще з думкою, ніби Федя його рівноправний товариш.
— Як ти не можеш зрозуміти, що там змовник! — шепнув Кудряш на вухо Ніангові, й показав на Педро, який метушився серед матросів, готуючись до бою.
Скориставшись з того, що в цю гарячу хвилину ніхто не звертав уваги на хлоп’ят, Федя відвів негра до камбуза й розповів йому все, що вдалося почути в каюті алхіміка.
Ніанга дуже налякала ця розповідь. Він боявся за Федю — першу білу людину, що так тепло, по-дружньому поставилась до нього. Ніангу було жаль товариша, який наражався на смертельну небезпеку.
— Вони вб’ють тебе!.. — схвильовано прошепотів негр, коли Федя скінчив.
— Нічого, — заспокоїв його Кудряш, — ми їх виведемо на чисту воду. Адже ти мені допоможеш?
Ніанг кивнув головою.
— Так от пильно стеж за каютою алхіміка… Як тільки помітиш на дверях коло з двома крапками, негайно ж, де б я не був, в будь-який час повідом мене. А кружечок непомітно зітри. Будь обережний: ні Гуго, ні Педро не повинні знати, що ми стежимо за ними. Я ще не встиг перевірити, але, можливо, вони мають спільників. Про нашу розмову нікому ні слова. А зараз, друже, заспокойся. Нехай Педро думає…
— О, ти не знаєш Педро! — прошепотів Ніанг. — Це жорстока людина… Коли він заполонив мене, то шмагав нагаєм кожного дня, не давав їсти, посадив на ланцюг… Бачиш, що зробив мені нашийник? — І хлопчик показав багряні шрами на шиї. — Мій батько був найкращим мисливцем нашого племені. Сам ходив на лева зі списом. Рушниць у нас не було… Коли білі напали на селище, все плем’я піднялося на захист… Вони цькували нас собаками, загнали в джунглі. Тоді мій батько став безстрашним воїном… Білі вбили його й інших воїнів. — Дві великі сльози скотилися з чорних очей Ніанга. — Це зробили люди з великого корабля… Коли дітей стали заганяти в трюм, мама хотіла звільнити мене й сестер. Вона схопила палицю і кинулась до наглядача. Він вистрілив їй у живіт… Не знаю, скільки днів ми були на кораблі… В трюмі стояла страшенна задуха, воду давали рідко. Годували раз на добу. Багато захворіло й померло. Померли й мої сестри… Одного разу ми почули гуркіт гармат. На палубі стріляли, кричали. Потім усе затихло, відчинили люк. Нас вивели нагору… Це були пірати. Вони відвезли всіх до Алжиру й продали на ринку, а мене піратський капітан зробив своїм слугою… Та з ним я пробув недовго. Одного разу пірати напали на “Улюбленця Нептуна”. Матроси дона Дієго пострілами з гармат потопили “Святу Анну” — так звався корабель піратів… — Ніанг на хвилину замовк, потім повів далі свою страшну розповідь, від якої у Феді мурашки бігали за плечима. — Коли корабель став тонути, я схопився за дошку, і мене витяг Педро… Це було давно. Тоді ще Гуго не було на кораблі… А потім дон Дієго відібрав мене у Педро…
— Капітан б’є тебе? — нарешті спромігся сказати Федя.
— Б’є, — відповів Ніанг, — але менше, ніж Педро. Дієго гнівається, коли буває п’яний… Він теж лихий. Якось у Севільї Альфонсо впустив у воду ящик із намистом. Капітан бив матроса нагаєм, я сам бачив…
Признатися, почувши розповідь Ніанга, Федя розгубився. Ні, не таким уявляв він собі життя моряків парусного флоту в епоху великих географічних відкриттів… Але роздумувати над цим було ніколи: ось-ось мав початися бій. Кудряш відігнав від себе тяжкі й неприємні думки і разом з Ніангом подався до кормової надбудови.
Розділ чотирнадцятий
Морський бій
За хвилину хлопці вже були на кормі. Біля стерна стояв Франсіско. Неподалік від нього спирався на свою улюблену палицю капітан. Замість зеленого оксамитового камзола груди його обтягувала мистецьки викувана кольчуга. За спиною капітана стояв його вірний охоронець Доменіко, озброєний двома пістолетами. На поясі в матроса у піхвах теліпався крис — змащений отрутою кривий узорчатий кинджал, на лезі якого були вигравірувані дві змії, що переплелися. Голову Доменіко прикривав блискучий шолом, прикрашений барвистим пір’ям.
Тут же, біля встановлених на козлах аркебуз — важких рушниць, що запалювались ґнотами, — поралися матроси. Кілька чоловік тримали напоготові арбалети. Федя з неприхованою цікавістю розглядав цю нехитру метальну зброю, схожу на лук. Тільки тятиву його натягували за допомогою простого пристрою.
Лише тепер хлопчикам врешті пощастило побачити корабель, якого переслідував “Улюбленець Нептуна”. На ньому, очевидно, давно помітили погоню, й він мчав на всіх вітрилах. Однак відстань між ним і каравелою, хоч повільно, але зменшувалась. Давалася взнаки перевага морехідних якостей “Улюбленця Нептуна”. На португальському кораблі зрозуміли, що їм не втекти, й готувалися до бою.
Вже можна було розгледіти матросів, які бігали по палубі, гармату на кормі, націлену в бік переслідувачів, юнгу, що неугавно бемкав у великий мідний дзвін, кілька десятків весел з боків корабля, які ритмічно опускалися й піднімалися з води.
— Цій урці амба! — самовдоволено мовив один із матросів каравели.
— Де ти побачив урку, іржавий якір тобі в бік?! — гнівно вигукнув капітан. — Це ж фуста, матері твоїй ковінька! Весел не бачиш, сич сліпий! Доменіко! — наказав Дієго. — Передай хлопцям, хай пальнуть разок по фусті!
Матрос миттю скотився по трапу на палубу, і за хвилину каравела здригнулася від оглушливого залпу, який окутав усе білим пороховим димом. Федя, якому вперше доводилось чути такий гуркіт, злякано схопив Ніанга за руку.
Коли дим розвіявся, матроси радісно загукали: їм пощастило збити на фусті фок-щоглу. Вона впала в воду разом з вітрилами і, тримаючись на вантах, помітно гальмувала хід.
Матроси на фусті, не гаючи ні хвилини, стали енергійно рубати снасті, щоб звільнити корабель від збитої щогли.
Дієго стояв непорушно. Обличчя його немов закам’яніло. Важко було зрозуміти, вдоволений він успіхом своїх артилеристів чи ні. В цю мить борт португальського корабля затягло димом і один за одним прогриміли розкотисті постріли. Але ядра не завдали каравелі ніякої шкоди і впали у море, здіймаючи фонтани води.
Невдалі постріли викликали бурю глузливих вигуків з боку екіпажу “Улюбленця Нептуна”.
Втративши щоглу, фуста рухалася вже повільніше, і відстань між кораблями швидко скорочувалась. Сподіваючись на легку здобич, матроси каравели улюлюкали, з кинджалами в зубах і пістолетами за пазухою видиралися на ванти, готуючись, як тільки кораблі зійдуться в абордажному бою, стрибнути на палубу противника.
Вже без труднощів вдавалося розглядіти прапор з двома довгими гострими кінцями, що майорів на щоглі фусти. Чітко було видно, постать старика із широкою сивою бородою, у фіолетовому халаті, поли й комір якого прикрашало біле хутро. Поряд із ним стояла навколішки багато зодягнена жінка, у відчаї притискаючи до себе двох дівчаток. Старий, вказуючи на жінку й дітей, в чомусь палко переконував молодого стрункого моряка в блискучому панцирі.
Біля гармат метушилися гармаші з запаленими ґнотами. Вздовж борту стояли моряки з довгими рушницями, тримаючи на прицілі “Улюбленець Нептуна”. Чотири матроси, зігнувшись під вагою, несли на жердині великий казан із розтопленою смолою.
— Пане, — звернувся стерничий до Дієго, — з усього видно, що фуста повертається із Африки. Пожива буде чимала… До того ж король нагородить вас, якщо захопимо ворожий корабель.
— Авжеж, непогано, — згодився капітан. — Правда, левину частку доведеться внести в казну, але й нам дещо перепаде. Тобі не здається, Франсіско, що вони всерйоз збираються оборонятися? Навіть борти обтягли протиабордажною сіткою, думають смолою нас пригостити… Клянусь честю, якщо за двадцять хвилин вони не складуть зброї, я не помилую нікого! Всі гойдатимуться на реях. У мене нічим годувати цих дармоїдів…
Повернувшись до матросів, що стояли біля заряджених аркебуз, Дієго наказав:
— Стрельніть по красунчику в панцирі. Це капітан. Тільки не влучте в старого. Він хазяїн фусти і, напевно, сховав по різних щілинах своє золото. Вб’єте купчину, тоді дідька лисого знайдеш скарб…
Пролунав постріл, і моряк, в якому Дієго безпомилково вгадав капітана, схопившись за голову, важко впав на дошки палуби.
Пострілом із другої аркебузи тяжко поранили стерничого. Куля влучила йому в плече. Серед команди, що лишилася без капітана і стерничого, зчинилася паніка. Фуста втратила керування й різко змінила курс, ніс її став занурюватись у воду. На кормі матрос із перекошеним від жаху обличчям, відчайдушно вимахував палицею, на якій розвівалась біла ганчірка.
— Здаються! Перемога! Перемога! — загукали на каравелі.
— Наша взяла! — кричали сп’янілі від легкого успіху матроси.
Вимахуючи величезним пістолетом, до речі, не зарядженим, голосніше за всіх вигукував Луїс, мабуть, бажаючи звернути на себе увагу капітана. Збоку могло здатися, що здобутою перемогою іспанці зобов’язані ледве не йому одному. Насправді ж протягом усього бою конопатник просидів у збройній камері, марно намагаючись підшукати для себе кольчугу. Тільки почувши переможні вигуки своїх товаришів, він поспішив на палубу.
Федя не чекав такої швидкої розв’язки. Хлопчик чудово розумів, яка сумна доля чекала екіпаж і пасажирів фусти. Водночас він гідно оцінив, з якою виключною спритністю й чіткістю, з якою майстерністю стерничий керував “Улюбленцем Нептуна”, використовуючи змінний вітер, лягаючи то на лівий, то на правий галс.
Несподівано “Улюбленець Нептуна” став помітно зменшувати свою швидкість, а потім і зовсім зупинився неподалік від португальського корабля. Вітрила його повисли непорушно.
— Прокляття! — вигукнув хазяїн каравели. — Де в дідька взявся цей штиль! — Він заклав у рот палець і підніс його догори. — Ні найменшого вітерцю, — гнівно процідив Дієго і на весь голос закричав: — Боцман, людей у шлюпки! Швидше!
Підганяти матросів не доводилось. Бажаючи виявилось більше ніж треба. Луїс був задоволений собою: він не розгубився й одним із перших стрибнув у шлюпку.
Хвилі ще не встигли заспокоїтись і заважали шлюпкам відчалити від борта каравели. Цим негайно ж скористалися на фусті. Помітивши, що каравела не здатна більше їх переслідувати, португальці опам’яталися. Білий прапор зник. Хазяїн фусти, старки дідуган, миттю зважив на обставини і взяв керування кораблем у свої руки. Десятки весел опустились у воду, і за хвилину фуста стала помітно віддалятися.
Розділ п’ятнадцятий
Фуста тікає від переслідувачів
Оскаженілі матроси, доклавши відчайдушних зусиль, нарешті відчалили від “Улюбленця Нептуна” й, налягаючи на весла, подалися навздогін.
Гребти серед високих водяних валів було нелегко. Часом здавалося, що шлюпки стоять на місці.
— Ці йолопи гребуть, як небіжчики! — бушував капітан. — Негідники, випустять здобич! — Осатанілий Дієго накинувся на стерничого, зганяючи на ньому, злість: — А ти чого стовбичиш?! Твоє місце гам! — ревів капітан, вказуючи палицею в бік шлюпок. — Вирядився, як… як…
Так і лишилося невідомим, з ким хотів порівняти свого помічника Дієго. Обурення його стало ще більшим, коли зненацька португальці пустили кілька ядер по шлюпках, що наближалися до них. Для переслідувачів це було цілковитою несподіванкою. Досі вони вважали, що все вже вирішено, здобич у їхніх руках.
Новий залп пролунав над морем. В одну із шлюпок вцілило ядро і розтрощило її на друзки. Почулися прокльони, стогони й відчайдушні крики моряків, які опинились у воді. Друге ядро впало поряд із шлюпкою, в якій Луїс вирушив за легкою, як йому здавалося, здобиччю. Стовп води ринув на недотепу-конопатника, що вже було приготував кишені для португальського золота. Несподіваний душ миттю витверезив його. Від войовничого запалу Луїса не лишилося й сліду. Він забув про коштовності й, охоплений панічним жахом, заволав:
— Повертай назад! Нас потоплять!
Та це був зайвий крик. Налякані матроси вже й самі повертали шлюпку назад до каравели. Кинувши напризволяще своїх товаришів, не зважаючи на їхні крики про допомогу, вони поспішали під захист гармат “Улюбленця Нептуна”.
Капітан, забачивши це, зблід від люті. Мов поранений звір, шкутильгаючи, забігав він по кормовій надбудові. Всі, хто знаходився поблизу, вирішили за краще мерщій зникнути з очей осатанілого хазяїна.
Нарешті Дієго трохи заспокоївся. Він збіг по трапу на палубу й, звісившись через борт, крикнув:
— Іржавий якір вам у бік! Перестріляю мерзотників!
Матроси добре знали вдачу купця, який при нагоді не гребував грабунком. Слів на вітер він не кидав, про власний гаманець дбав, як тільки міг, і, звичайно, йому нічого не варт було звести курки пістолів. Моряки неохоче повернули в бік фусти, яка вже далеко пішла вперед. Тепер у матросів вже не було того запалу, як напочатку, вони думали лише про одне: тільки б не потрапити під ядра португальських гармат.
А тим часом багряний круг сонця повільно ховався за обрієм, сповняючи все навколо пурпуровими барвами. Якось непомітно підкралися тропічні сутінки, і на небі одразу спалахнули міріади зірок. У вечірньому серпанку португальський корабель поступово став втрачати свої обриси, а потім і зовсім розтанув у нічному мороці…
Не осмілюючись глянути один одному в вічі, пригнічені невдачею, матроси розбрелися по каравелі. Ніхто не чекав такого кінця. Здобич, яка, здавалося, вже була з руках, втекла з-під самісінького носа. До того ж загинуло шість чоловік команди і втрачено шлюпку.
Капітан зачинився у своїй каюті й нікого до себе не підпускав. Федя й Ніанг, скориставшись із того, що ніхто не звертає на них уваги, влаштувались на ночівлю на кормі.
За наказом стерничого вітрила прийняли на носі, на кормі й на грот-щоглі вивісили ліхтарі. Матроси. спробували було кинути якір, але не дістали дна.
Невисокі хвилі, злегка погойдували “Улюбленця Нептуна”. Корабель спав, тільки вахтенні не дрімали, через кожні півгодини відбиваючи склянки.
На чорному оксамитовому небі коштовними камінчиками сяяли зорі. Хлопчики лежали поряд. За постіль їм було старе вітрило. Ніч не принесла прохолоду — в повітрі, як і вдень, стояла задуха.
Друзі мовчали. Кожен перебував під враженням подій минулого дня.