Як завжди після канікул, настрій в усіх був піднесений, веселий. Перемовлялися, розповідали одне одному різні новини, сміялися.
Одна Тіна сиділа чогось за партою принишкла, мовчазна, з опущеними очима.
Її вже питали і Шурочка Горобенко, і Аллочка Граціанська, і Соня Боборика:
– Чого це ти? Що це з тобою? Може, хвора?
Але Тіна роблено усміхалась, махала рукою:– Та ні, нічого! Все нормально.
І тільки як сів біля неї Івасик і теж спитав: «Чого ти?» – вона раптом глибоко зітхнула і тихо одказала:
– Тато захворів… Температура тридцять дев'ять і сім. Підозра на запалення легенів… А в лікарню не хоче… Через мене, – і підборіддя в неї затремтіло.
У Івасика стислося серце.
– Ну, не переживай… Видужає… У мене теж було колись запалення легенів… крупозне… Я ще зовсім малий був… Мама мене цілі ночі отак на руках носила… Щоб не було набряку легенів… І – як бачиш… Видужає… Не хвилюйся… А хто з ним зараз?
– Сусідка… Це вона наполягла, щоб я в школу пішла… Я не хотіла… – в очах у дівчинки були сльози.
На «продльонку» Тіна не залишилася.
Коли мама прийшла його забирати, Івасик одразу ж випалив:
– А Тінин тато захворів… Температура тридцять дев'ять і сім. Підозра на запалення легенів… А в лікарню не хоче… Через Тіну…
Мама так зблідла, що Івасик аж злякався. І поспішив додати:
– Але ж він видужає… Правда ж?… Я ж видужав.
Усю дорогу додому вони мовчали.
Нагодувавши Івасика, мама обняла його і якось винувато сказала:
– Івасику, синку, я…я мушу провідати Миколу Івановича… Я ж медсестра… Може, я там потрібна… Запалення легенів – це не жарти…
Вона, мабуть, приготувалася до Івасикових заперечень, але він сказав:
– Авжеж… Треба провідати… Тільки… візьми й мене з собою…
Мама з вдячністю глянула на нього і мовчки кивнула. Потім узяла одноразовий шприц, якісь ампули, і вони пішли.
Двері їм відчинила заплакана Тіна.
Серед кімнати стояла висока чорнява жінка у білому халаті. Вираз обличчя в неї був рішучий і невблаганний. – Я наполягаю на госпіталізації!.. Ви ж доросла людина. Ви що, хочете лишити свою дочку сиротою?…
Говорила вона голосно, мабуть, голосніше, ніж треба у присутності важкохворого.
Микола Іванович лежав на тахті червоний, з пересохлими губами. Без окулярів обличчя його здавалося дитячим і безпомічним. Але він уперто хитав головою, заперечуючи.
– Що? Що з ним? – просто з порога спитала Лідія Петрівна.
– Типова пневмонія. Причому двостороння. Треба колоти антибіотики. Щочотири години. І банки, і взагалі догляд… А він категорично відмовляється від госпіталізації. Якби ж хоч була наша патронажна сестра. А то захворіла як на гріх… Скажіть хоч ви йому…
Лідія Петрівна була вже біля хворого, тримаючи одну руку на його чолі, другу – на пульсі. А він винувато щось шепотів.
– Не хвилюйтесь, – обернулася Івасикова мама до лікаря. – Я медсестра. І укол зроблю, і банки поставлю…
Потім мама з лікаркою півголосом говорили про всі потрібні процедури, а Івасик роздивлявся навколо.
Квартира була невелика, двокімнатна, меблі звичайні, а от стіни… Усі стіни були завішані дитячими малюнками. І кожен в акуратній рамочці. Рамочки робив, певна річ, тато. А малювала, звісно, Тіна. Найбільше чогось було котів і зайців. Але ті коти й зайці були надзвичайно виразні – кожен із своїм обличчям, своїм характером. Просто талановиті були зайці й коти… І ще – майже на кожному малюнку було сонце – жовте, яскраве, променисте.
Дивлячись на ці сонця, Івасик чогось раптом згадав морозний завірюшний вечір і самотню постать під деревом…
Він глянув на Тіниного тата. Той лежав у жару, безсило одкинувшись на подушку, але в очах, які він короткозоро мружив на його маму, була невтримна дитяча радість.
Івасик раптом відчув, що в серці його нема того ревнивого страху, який був нещодавно, а є лише співчуття і жалість.
Він підійшов до Тіни, яка дивилася заплаканими переляканими очима, і сказав тихо:
– Не переживай, Христе… Раз мама тут, усе буде нормально.
І всміхнувся.
Він вперше назвав її Христею, як називав її тільки тато, і сказав не «моя мама», а просто «мама». Тіна усміхнулася йому крізь сльози.
… У другому класі в них вже було одне прізвище – Яременки: Тіна та Івасик Яременки.
Учні не одразу звикли до цього. Гришка Гонобобель навіть пробував гигикати, а Соня Боборика і Люська Зарічняк – теревенити.
Але Івасик узяв Тіну за руку, став посеред класу і сказав:
– Це моя сестра. Моя мама – її мама. А її тато – мій тато. І хто буде хихикати й теревенити про це, тому я дам по голові.
Учні потроху звикли.
У п'ятому «А» це тепер чи не найщасливіша, найвеселіша, найдружніша сім'я – сім'я Яременків: тато, мама, брат і сестра.
* * *
– Ну то що? Підійдемо до Івасика? – спитала Шурочка.
– Не треба, – сказала Тіна. – Якби це зробив він, я б знала. Від мене він би не став приховувати.
– То чого ж було говорити? – знизала плечима Наталі. – Ох, ці сестрички!..
– Слухайте, а… а може… ви тільки не смійтеся… – Тая Баранюк почервоніла. – Але в житті якраз буває так, що героєм виявляється той, на кого найменше думали.
– Кого ти маєш на увазі? – примружилась Шурочка.
– Валю… Тараненка…
– Тараненка?! Валю?! – Шурочка зробила великі очі.
– Уявіть собі! – значущо кивнула Тая. – У житті саме так і буває.
– Взагалі-то… хто його зна… – майже погодилася Наталі. – В усякому разі, у детективах точно… У Агати Крісті, наприклад, або Сіменона… Я читала… в оригіналі…
Валя Тараненко
Як це не прикро, але Валя Тараненко був боягуз. Із самісінького дитинства.
І в дитсадку його всі кривдили, товкли, а він не міг дати здачі. І в перших класах теж.
Ну що то, люди добрі, за такий закон дивовижний – не-боягузів ніхто й пальцем не зачіпає, а як ти боягуз, то наче на тобі написано: кожен і ліктем штовхне, і на ногу наступить, ще й облає при цьому – чого крутишся, мовляв, під ногами. Біда та й годі!
До речі, Валя не був такий вже немічний, слабосилий. Міг би, здається, постояти за себе. Та не піднімалася в нього на інших рука, не наважувався. Боявся. Одійде, ковтне образу, поплаче тихцем – «і вся ігра», як каже семикласник Вася Лоб.
Скільки разів вирішував Валя, казав собі: «Ну, все! Із завтрашнього дня перестаю боятися. Все!»
Та наставало завтра, і хлопці стрибали з височенького шкільного ґанку. А Валя підходив до краю, зазирав униз, у животі в нього тенькало, хололо, і він рачкував назад. Або натискали хлопці кнопки, набираючи код якоїсь квартири (на багатьох київських будинках встановлено автоматичні замки до вхідних дверей). Відгукнеться у динаміку тріскучий голос: «Така-то квартира слухає». Хлопці у мікрофон: «Здрастуйте, я ваша тьотя!» – і ходу, регочучи. Герої!.. А Валя вже й одважиться, кнопки натисне, та тільки голос почує, тремтить увесь і, слова не сказавши, щодуху тікає.
Ну що ти скажеш!
Важко жити боягузові у цьому складному світі, де на кожному кроці підстерігає тебе щось несподіване й небезпечне.
Особливо отруювала життя хлопцю одна людина. Кирпата, щербата, з відстовбурченими вухами. Вчилася ця людина в іншій школі, але жила у прохідному дворі, через який Валя ходив у крамницю. Це був хлопчик одного з Валею віку і такий самий на зріст, може, навіть на сантиметр нижчий.
Але нікого Валя так не боявся, як його.
Валя не знав його імені й називав його Фрукт. Колись він чув, яку черзі один дядечко сказав обурено про іншого, що ліз без черги: «Ну, фрукт! Я ще такого не бачив».
Фрукт ні разу Валю не вдарив. Але завжди, як Валя проходив, здаля робив погрозливий жест рукою і дивився так, що у Валі трусилися жижки і він прискорював ходу.
Вся справа в тому, що через плече у Фрукта висіли… боксерські рукавички. Завжди, коли Валя його бачив, Фрукт чи то йшов на тренування, чи то повертався. Хтозна.
Яка ж то була мука для Валі – ходити прохідним двором!.. І як її, скажіть, пережити, коли в одному з будинків того двору та ще й мешкала Майя Юхимець! Та сама Юхимець, що вчиться в тому ж таки п'ятому «А» і сидить з Маринкою Зозулею просто перед ним. Та сама Майя, на чиє рожеве вушко і виткий білявий кучерик на скроні він дивиться всі уроки…Більшість хлопців у класі пальму першості одностайно віддавали красуні Аллочці Граціанській.
А Валі подобалася Майя Юхимець.
Ну й що, що в неї носик бараболькою. І одна брова трохи вища, а друга нижча. Зате які в неї очі! І які ямочки на пухленьких руках біля ліктів!.. І вся вона яка!
Та як завжди у п'ятому класі, коли тобі подобається якась дівчинка, вона на тебе зовсім не зважає.
Майя і Маринка весь час про щось таємничо шепотіли, раз у раз тихо скрикуючи, щоб хтось почув: «Уявляєш! Потрясно!»
Валя зітхав.
Як йому хотілося бути героєм! Зробити таке, що роблять тільки сміливі, відважні люди. Щоб Майя захоплено ахнула. Ну, а заодно й Маринка Зозуля. Хай ахає й вона, йому не шкода…
Валя, як усі боягузи, особливо любив книжки й фільми про героїв. Скільки ж то він подвигів здійснив у думках і мріях! А в житті тільки й знав, що приховував своє боягузтво, щоб зовсім не осоромитись. І, як усі боягузи, виявляв неабияку фантазію й винахідливість, коли хитрував, вибріхувався, викручувався, щоб не бачили, особливо дівчатка, як він боїться. Важко бути боягузом!
І от одного разу…
Мама послала його в крамницю. Можна було, звісно, не йти прохідним двором. Але в обхід дуже далеко – треба пройти квартал, потім іще один перпендикулярною вулицею, потім знову цілий квартал… А мама просить швидше. І до того ж двічі вже він ходив прохідним двором і Фрукта не зустрічав. Може, той захворів або й зовсім переїхав у інший район – бувають же такі щасливі несподіванки. І Валя повернув у прохідний.
Та тільки він завернув за ріг, як…
Перше, що він побачив, це була Майя Юхимець та Маринка Зозуля. Вони стояли на балконі будинку, за ріг якого він завернув.
Друге – це був Фрукт із боксерськими рукавичками через плече. Він сидів на східцях біля під'їзду будинку, що навпроти.
Майя і Маринка Валю ще не помітили – вони стояли, опершись на бильця, боком до нього. Але ще крок – і вони його помітять. Відступати назад ризиковано – побачать, як він тікає.
Єдиний вихід – кинутися у кущі бузку під балконом. Що Валя й зробив зі спритністю просто-таки дивовижною.
Балкон, де стояли дівчатка, був на другому поверсі просто над Валею, і він добре чув їхні голоси.
– … а він раптом як зарегоче, – продовжувала щось розповідати Маринка. – А я отак подивилася і… все! А він як скривиться…
– Смішнюля! – пхикнула Майя.
– Ой, вони взагалі такі смішнюлі!
– І задавулі. Думають, що ніхто нічого не розуміє, які вони…
– Ага-га… Комедія!
Судячи з розмови, Валю вони не помітили.
Але Валя раптом уявив, як він проходить повз Фрукта, а той робить свій жест, а може, сьогодні не тільки жест… А Майя і Маринка дивляться з балкона, наче в театрі.
Буде їм комедія!.. Буде він їм зараз такий смішнюля, що…
У Валі потемніло в очах…
Фрукт сидів собі на східцях і не збирався нікуди йти. Ну що робити?
І з-під балкона не висунешся, бо ті окаті дівчата одразу вгледять. Ще й гукнуть чого доброго. Куди тоді?… Фрукт же одразу підгребе, підрулює…
Ну й ситуація!.. Хоч до вечора сиди. А мама? А крамниця?…
Дівчатка нагорі замовкли. Невже помітили?
І раптом…
Раптом у дворі з'явився якийсь чорнявий незнайомий хлопчина.
Він сміливо йшов до Фрукта.
Фрукт підвівся зі східців.
Чорнявий підійшов і глузливо усміхнувся:
– Мухамед Алі!.. Ану дай сюди! – і він схопив рукою боксерську рукавичку.
Фрукт лякливо одсахнувся:
– Не чіпай!
– Козел!.. Ти ж ні разу їх і не надівав. Я ж знаю. Я ж знаю. Я ж за тобою вже давно стежу… Ти ж просто носиш їх… для показухи…
– Пусти! – Фрукт плаксиво скривився.
– Поносив – дай іншому поносити, – чорнявий рвонув рукавичку до себе.
І враз Валя збагнув: та Фрукт же звичайний боягуз, такий, як і він!
І рукавички боксерські він носить для хоробрості!
І так Валі стало радісно й весело від того відкриття, що він аж реготнув уголос.
То чого ж він тут ховається у кущах? Чого?
От коли пройти треба гоголем повз ворога свого осоромленого!.. На очах прекрасної Майї Юхимець і Маринки Зозулі.
Валя вихопився з кущів і швидким бадьорим кроком із презирливою усмішкою поспішив через двір.
Побачивши, як Валя рішуче наближається, чорнявий раптом завмер, пильно глянув на нього, потім перевів погляд на Фрукта, потім знову на Валю. В очах його майнув переляк.
І коли Валя підійшов зовсім близько, чорнявий криво посміхнувся.
– Та нате вам ваші рукавички! Дуже вони мені потрібні! – він кинув уже одібрані у Фрукта рукавички на землю і, насвистуючи, швидко пішов геть.
Валя аж спинився від несподіванки.
Фрукт схилився, піднімаючи рукавички. Потім випростався, глянув мигцем на Валю, одвернувся убік, тихо пролепетав: «Спасибі!» – і шмигонув у під'їзд.
І тільки тоді Валя остаточно збагнув, що сталося.
Його, боягуза, злякався чорнявий чужак-заброда, що одбирав боксерські рукавички у Фрукта! У Фрукта, якого Валя так боявся. І Фрукт йому, Валі, сказав: «Спасибі». За порятунок.
Та ще ж… це…Валя зиркнув на балкон. На балконі не було нікого. Невже не бачили? Невже раніше пішли з балкона і нічого не бачили?! Отже…
І все одно радість, ні з чим не зрівняна радість охопила Валю.
… Звичайно, не думайте, люди добрі, що Валя одразу, в одну мить став одчайдушним сміливцем. Так не буває.
Але якщо боягуз уперше подолав свій страх, відчув, що він на щось, може, здатний, і спромігся на якийсь бодай незначний учинок – не такий він уже й боягуз.
Наступного дня Валя йшов до школи веселий і радісний. Не було в його душі колишнього страху. І усміхався він упевнено як ніколи.
Гришка Гонобобель, який завжди, коли Валя проходив, жартома замахувався на нього, а потім повільно опускав руку, усміхаючись: «Не бійсь! Дядя жартує!» – на цей раз лише ковзнув по ньому поглядом і не замахнувся.
Майя Юхимець і Маринка Зозуля вже сиділи за партою і про щось, як завжди, шепотілись.
Побачивши Валю, вони лукаво усміхнулись. І в поглядах їхніх було щось нове.
«Може, все-таки вони бачили?…» – радісно тьохнуло Валине серце.
Ех, як же ж гарно бути небоягузом!..
* * *
Валя повільно звів очі на Шурочку:
– Але ви ж певні, ви ж знаєте, що це не я…
– Нічого ми не певні, нічого ми не знаємо, – щиро сказала Шурочка. – Якби знали, не питали б… У тому-то й справа, що не знаємо…
Коли вони одійшли од Валі, Тіна, зітхнувши, сказала:
– Даремно ми його образили… Він вирішив, що ми кепкуємо, насміхаємося… А він не такий поганий хлопець, – Тіна докірливо зирнула на Таю. – Теж іще!.. «У житті так буває»… Агата Крісті!..
– Ну, я ж думала… Я не хотіла, – почервоніла Тая. – Ну, гаразд, дівчатка, не сваріться, – сказала Шурочка. – Взагалі-то, щоб знайти сумку з такими грошима і не оддати відразу комусь із дорослих, самому понести в міліцію, та ще й не просто, а подзвонити і потім утекти – треба мати характер…
– Звичайно! – підтвердила Тіна.
– Авжеж! – кивнула Тая.
– Ну, тоді це Дениско! – сказала Наталі.
Дениско Чорногуз
Дениско Чорногуз – хлопчик пещений, вихований. Завжди в чистенькій гарній сорочечці, у випрасуваному костюмчику. І зачіска завжди акуратненька – бабуся двічі на місяць водить його у перукарню. Битися він не любив, ніколи не бився, до всіх завжди був люб'язний, ввічливий – і до хлопців, і до дівчаток. Ніколи не гасав войовничо подвір'ям з іграшковим автоматом, галасуючи одчайдушно: «Тра-та-та-та-та!» Не вигукував страшним голосом: «Падай! Ти вбитий!» Гарний спокійний хлопчик.