У перший день дід Грицько вчив Шурика плавати брасом. І весь час говорив, щось розповідав, розказував.
Шурик уже знав, що живе дід Грицько зараз сам, дружина, баба Оксана, доглядає у Києві першого їхнього правнука Максимка, якого подарувала їм онучка Михайлина… Один син, Павло, працює в Києві на заводі «Поліграфмаш», другий, Степан, – у Запоріжжі на керівній роботі, в держадміністрації. Сам дід Грицько, колишній танкіст, незважаючи на свою хлоп'якуватість і «дрібнокаліберність», як він сам висловився, сорок п'ять років очолював бригаду механізаторів, керував здоровецькими дядьками під два метри, і вони слухалися його «безпрекословно». І Шурик теж слухав діда Грицька, роззявивши рота, раз у раз ковтаючи воду. Вперше в житті ним займався дорослий чоловік та ще й такий незвичайний. Шурик просто таки закохався у діда Грицька.
– Ну от, – сказав нарешті дід Грицько. – Фізичну підготовку ми зробили. Брасом ти трохи плавати навчився. Уже ж не по-собачому. Собаки так не вміють. І на глибині побув, страх переборов, феруму трохи в організмі додалося. По обіді приходь – продовжимо!
Шурик із таким захватом розказував бабусі про діда Грицька, аж захлинався. Бабуся розчулено усміхалася. Шулячка (баба Настя) дала дідові Грицьку найпозитивнішу характеристику. Тому по обіді бабуся без зайвих слів одпустила Шурика до діда Грицька.
Дід щось майстрував, пиляв ножівкою товсту широку дошку.
– А тепер, – сказав він, – тепер тобі завдання – бачив, із якої я кладки рибалив? – зробиш собі таку саму. Я оце матер'ял підготував.
– Та… та я… не вмію, – розгублено сказав Шурик.
– У невмілого руки не болять. Я підкажу, не хвилюйся. Але робитимеш сам. Я жодного гвіздка не заб'ю!
Вони взяли дошки, стовпчики, цвяхи, молоток, лопату і пішли на річку.
– Ото дивись на мою кладку і микить, із чого починати, – сказав дід Грицько.
Шурик уважно обдивився дідову кладку, поміркував і сказав:– Ну… ну, мабуть, починати треба зі стовпчиків, на яких кладка тримається.
– О! Правильно! Ти, я бачу, хлопець кмітливий, метикований. Кожна будова починається з фундаменту, з підвалин. Давай, вкопуй, голубе, стовпчики!..
До самісінького вечора провозилися Шурик і дід Грицько. Певна річ, дід не лише командував, а й трохи допомагав. Але всі гвіздки, як і попереджав дід, забивав сам Шурик. Дід тримав гвіздка, а Шурик бив молотком. І хоч як старався Шурик, щоб не вцілити діда по пальцях, без травм не обійшлося. Дід терпів, тільки вів рахунок:
– О! Дев'ятнадцята контузія!.. О! За двадцяту перевалило!.. Та не вибачайся! Не вибачайся! Я розумію. Ти ж не навмисне. Навмисне ти б мене по голові вцілив! Жартую!.. Не поспішай!
Та коли кладка була готова і пройшла випробування – дід Грицько станцював на ній гопачок, – Шурика охопило таке почуття, якого він не відчував ніколи в житті, – радісна гордість людини, що вперше зробила щось путяще власними руками.
Так почалося чоловіче виховання Шурика. За кілька днів Шурик уже їздив верхи на коні, запрягав і розпрягав, рубав колуном дрова, навчився лазити по деревах, що йому раніше категорично заборонялось…
І от одного дня дід Грицько сказав:
– А тепер будемо гартувати характер рішучими вчинками і самостійними рішеннями. Так от тобі завдання. Край села над річкою стоїть розвалюха, в якій ніхто неживе. Піди, обстеж, придивись гарненько, прислухайся – чи нема там чогось, що потребує твого втручання, допомоги… А я по господарству поратися пішов. Увечері прийдеш, розкажеш, доповіси… Давай! Поганяй!
Шурик пішов. Розвалюха була скособочена, з проваленою солом'яною стріхою, заросла бур'янами. Шурик обійшов усе обійстя. Ніде нікого й нічого, вартого уваги, тим більше втручання і допомоги. Пожартував дід чи що?… Двері хати були розчинені, ледь, трималися на одному іржавому завісі. Шурик переступив поріг і увійшов до темних сіней. І тут раптом почулося жалібне нявкання, що лунало згори. Шурик звів голову і побачив чотирикутник – отвір, що вів на горище. Нявкіт чувся звідти. Драбини не було.
«Ага! Он воно що! Кошеня на горищі, – подумав Шурик. – Як же його зняти?… Треба знайти драбину. Десь же вона повинна бути!»
І Шурик кинувся шукати. Ледве знайшов драбину у густих бур'янах на городі. Крекчучи, потяг у хату. Довго піднімав. Нарешті поставив, прихилив до стіни. І поліз на горище. Стоячи на останньому щаблі, покликав:
– Киць-киць-киць!
Та кошеня, замість підійти, позадкувало.
Намагаючись схопити кошеня, Шурик потягся вперед, вперся ногою об щабель. І тут драбина хитнулася і загримотіла на долівку. Шурик ледве втримався на горищі, метляючи в повітрі ногами. Нарешті видряпався, сів.
– Ех ти! Нявкало! – з докором глянув на кошеня. – Бачиш, що зробилося! Тепер нас обох рятувати треба. Що ж робити? Удвох нявкати?… Ні! Треба якось викручуватись, виходу шукати.
На горищі було не так темно, як у сінях, світилися дірки у стрісі. Шурик почав нишпорити по горищу і – о радість! – наштовхнувся на довгу міцну мотузяку.
«Спершу треба спустити кошеня! – вирішив Шурик. – А тоді вже по мотузці самому!»
Шурик прив'язав кінець мотузки до крокви і почав нав'язувати на мотузці вузли, щоб руки не спорснули: десь він читав, що так треба робити. Тоді скинув майку, зав'язав її низ на вузол, утворивши таким чином своєрідний мішечок, піймав кошеня, посадив у той мішечок, прив'язав вільний кінець мотузки до того мішечка і спустив кошеня в мішечку униз. А тоді почав спускатися сам.
Та все ж руки у Шурика були не дуже треновані й міцні. І десь на півдорозі він не втримався, руки його спорснули і, обдираючи об вузли долоні, він полетів униз… Та до землі не долетів. Раптом потрапив у чиїсь міцні обійми… То був дід Грицько.
– Ой! – вигукнув Шурик. – Ну молодець! – усміхнувся дід Грицько. – Склав іспит на «відмінно»!
– А ви ж казали – по господарству підете… – розгублено мовив Шурик, стаючи на ноги.
– Ну, який би я був Лобановський, якби не підстраховував свого форварда!.. Ти тепер, Шурику, і свічка, і кочерга! І риба, і м'ясо! По-перше, виявив шляхетність, благородство – спершу про кошеня подумав, подбав, а тоді вже про себе.
– А чому кочерга?
– Бо до гумору схильний. Посміятися вмієш. І з самого себе передусім. А це найважливіше. Я ж чув, як ти з кошеням розмовляв. Молодчинка! Тепер я за тебе спокійний! Не пропадеш!
Ех! І чому не чують цього ні Вовочка Таратута, ні Боря Бородавко, ні Супер-Джон, ні його «фрикадельки»?! Та хіба головне, щоб вони чули?… Головне – Шурик сам собі довів, що він не тюхтій, не нікчема, що здатний на самостійні рішення і рішучі вчинки. От що головне!
А їм усім він колись доведе! Обов'язково доведе!
І, ви знаєте, таки довів!
Але про це якось іншим разом…
Пригода десята
Капітан Галтер
Алик Здоровега, незважаючи на своє прізвище, зовсім непоказний. У Супер «Б» ніхто ніколи не чув від нього якихось нових ідей, задумів, не було у нього і несподіваних вчинків. Здавалося, що його ніщо особливо не цікавить. Про таких кажуть: «ні риба ні м'ясо».
Тато Алика Здоровеги – крутий бізнесмен. Алик навіть так його називає – «крутато». До школи Алика привозять на «Ауді». І наворочений «мобільник» у Алика є. І ціла ігротека комп'ютерних ігор удома… Але так було не завжди. У дитсадок Алика ніхто не привозив. У дитсадок Алик із мамою пішки ходив. І до школи у перший клас причалапав на своїх двох. А вже десь у класі третьому почав приїжджати спочатку на старенькому «Москвичі», тоді на «Жигулях»…Розкрутився тато. Беручкий виявився до бізнесу. Тепер має горілчаний і молочний заводи, та ще якісь харчопереробні в різних районах області. Алик навіть до пуття не знає, які харчі переробляє його «крутато», бо сам Алик харчується головним чином бананами – дуже їх любить.
І от цього літа замахнувся «крутато» будувати «фазенду» – заміський котедж на три поверхи. Купив у задніпровському дачному селищі три дачки на березі озера, дві зніс, третю поки що лишив для будівельників, та й самим щоб було де переночувати. І почав будівництво. Була ще й четверта дача, яку запланував купити бізнесмен Здоровега, щоб увесь берег озера йому належав. Але з тією четвертою вийшла заковика. Господар дачі уперся, як то кажуть, рогом і ні за які гроші продавати свою дачу не схотів. Будиночок був благенький, дерев'яний, збитий із якихось різноколірних дощок. Але оригінальний, незвичайний. Схожий на корабель. На другому поверсі, над верандою – наче капітанський місток. Обабіч дверей «мезоніну», як називала цей другий поверх Аликова мама, не вікна, а круглі «ілюмінатори». Над одним висів старий іржавий якір від моторного човна, над другим – рятувальне коло з написом «Мрія». А нагорі щогла з прапорцем. І ще на стіні над дверима висів невеликий дзвін на кронштейні – щоб відбивати «склянки». Господаря дачі всі називали Капітан Галтер (так він просив себе йменувати). Ходив Капітан Галтер у тільняшці й старому капітанському кашкеті з «крабом» над козирком. Дивак був, звичайно. Зранку калатав у дзвін («одбивав склянки»), а тоді, випроставшись, дивився на озеро у саморобну підзорну трубу.
Аликів тато, загорівшись ідеєю, давав капітанові за той його «корабель» таку ціну, як за двоповерхову кам'яницю, але старий тільки сміявся, затуляючи беззубого рота долонею. Було йому років за сімдесят, але тримався він рівно, не горбився.
Тато сердився, але відступати не хотів. Він не любив, щоб його плани руйнувалися. І якось він сказав Алику:
– Слухай, синку, а ти подружився б із ним. Подейкують, він любить дітей. Може, хоч тебе послухає. Натякнеш йому, що такі дерев'яні «кораблі» горять, як солома. Мало що може трапитися. Тепер стільки пожеж… І не матиме він ні дачі, ні грошей…
– Ти що – хочеш його підпалити?! – жахнувся Алик. – Та ти що?! Хіба я бандит?! – засміявся тато. – Просто треба ж на нього якось вплинути. Може, щось інше придумаємо. В усякому разі, подружитися з ним тобі варто.
Й Алик пішов знайомитися з капітаном Галтером.
Капітан сидів на розкладному стільці посеред свого капітанського містка й дивився у підзорну трубу. І наспівував:
Дівчину з маленької таверни Полюбив суворий капітан, Дівчину з очима, яку серни, З усмішкою, як морський туман…
– Здрастуйте, пане капітан! – чемно привітався знизу Алик.
Старий перевів підзорну трубу на Алика й усміхнувся:
– Не «здрастуйте», а «бажаю здоров'я»! Чув, як на параді міністр вітався з військами?
Алик теж усміхнувся:
– Бажаю здоров'я, пане капітан!
Капітан Галтер відклав підзорну трубу:
– О! І я тобі бажаю здоров'я! Бо коли немає здоров'я, все летить шкереберть… Ти хто такий?
– Алик.
– Здоровега? – примружився старий.
– А звідки ви знаєте? – здивувався Алик.
– Бачив у підзорну трубу, як ти біля свого татуся крутився, котрий умовляє мене продати мою «Мрію». А хіба ж можна продавати мрію?… Сподіваюся, ти не будеш мене вмовляти?
– Н-ні… – зашарівся Алик.
– Бо я все одно не продам. Піднімайся до мене на капітанський місток.
Нагору просто з подвір'я вели круті «корабельні» сходи з поручнями. Алик, спотикаючись із незвички, піднявся до капітана.
– Ну, здоров-здоров, мічмане Здоровега! – поклав йому руку на плече старий.
– Цікаво у вас тут! – роззирався навкруги Алик. – Життя мусить бути цікавим, – кивнув капітан. – Воно дається один раз, і жити нудно – злочин! Недарма нудьга і зневіра вважаються одним із найтяжчих гріхів… Хоча… Доля не завжди і не всім усміхається весело. Але занепадати духом ніколи не слід. Треба боротися за своє щастя.
– Скажіть, а… а ви іноземець? – запитав Алик.
– Чому? – звів брови старий.
– Ну… прізвище таке – Галтер.
– Ніякий я не іноземець!.. З козацького роду я. Справжнє моє прізвище Заблуда. Та якщо для козака Заблуда – звичайнісіньке собі прізвище, то для капітана воно якесь не дуже милозвучне і навіть із прихованим негативним змістом – не туди, мовляв, корабель повести може. От я й добрав собі псевдонім на англійський манір – Галтер. А у тебе прізвище для капітана саме годяще – капітан Здоровега!.. Звучить!.. Ти теж, мабуть, козацького роду?
– Не знаю… – знизав плечима Алик.
– Ти ким хочеш стати?
– Не знаю… – знову знизав плечима Алик. – Може, футболістом… київського «Динамо»… А може, бізнесменом… як тато.
– А моряком не хочеш? – примружився капітан Галтер.
Алик відчув ніяковість. Сказати капітанові «ні» було незручно, і він невиразно промимрив:
– Я… якось не думав…
– Як не думав, значить, не хочеш, – зітхнув капітан. – Я у дитинстві просто марив отим морем… Які сни мені про море снилися!.. Та й тепер сняться… І справді, скільки всього цікавого у морському житті!.. Взяти хоча б Бермудський трикутник, де безслідно зникло безліч кораблів. І літаків теж. А скільки таємничих загадкових істот живе у морях та океанах! І в озерах теж. Про Нессі чув?
– Та, що в озері Лох-Несс начебто живе?
– Не начебто, а достеменно живе! – вигукнув капітан. – Десятки незаперечних свідчень і доказів… А ось що ти знаєш про наше озеро?
– А що – тут теж якесь чудовисько живе? – посміхнувся Алик. – Смійся-смійся!.. Нічого ти не знаєш!.. Думаєш, це звичайне озеро?
– А що в ньому незвичайного?
– Хоча б те, що воно підземною протокою з'єднане з Дніпром. Так само, як озеро Лох-Несс із морем. Рівень води у нашому озері такий самий, як у Дніпрі. Коли у Дніпрі рівень води підвищується, то і в озері підвищується. Коли у Дніпрі нижчає, то і в озері нижчає. Озеро наше зв'язане з Дніпром, Дніпро впадає у Чорне море, а Чорне море зв'язане зі Світовим океаном…
Алик знов посміхнувся:
– Отже, пірнувши у наше озеро, можна під водою пропливти до Чорного моря, а тоді через Босфор-Дарданелли, а тоді через Суецький канал і…
– І в озеро Лох-Несс, яке зв'язане зі Світовим океаном! – підхопив капітан Галтер.
– То ви хочете сказати, що Нессі може припливти у наше озеро?
– Теоретично – так! Але практично будуть значні труднощі зі шлюзуванням, особливо у наших дніпровських водах… А ти гадаєш, що нічого загадкового в нашому озері нема?
– А ви думаєте, є?
– Не думаю, а знаю! – впевнено сказав капітан.
– Що ж? – поцікавився Алик.
– Про чудовисько не скажу, а от русалка в озері живе.
– Яка ще русалка!.. Казки розказуєте.
– От ти невірний Хома! У казках, дорогий мій мічмане, все правда, передбачення, втілена у слово мрія. Від летючого корабля до чарівного ока – телевізора. А тепер узагалі таке відбувається, що жодному казкареві не снилося. Чи міг який-небудь казкар придумати комп'ютер з мільйонами операцій за секунду? А клонування живих організмів? А інопланетних прибульців, існування яких майже доведено?… Скільки ще тих таємниць неймовірних!.. А ти кажеш, що якась звичайнісінька русалка – це казка…
– А ви її бачили, ту русалку?
– Авжеж, бачив!! Я її підгодовую навіть іноді. Бананами. Вона банани дуже любить.
Капітан говорив цілком серйозно, без тіні посмішки.
– Банани, кажете, любить? – перепитав розгублено Алик.
– А що? Думаєш, тільки ти банани любиш? Бачив, як ти їх наминаєш. Спробував би ти самою сирою рибою та водоростями харчуватися!
– Лапшу ви мені на вуха вішаєте! – спробував утриматися на матеріалістичних позиціях Алик.
– Ображаєш! – насупив брови капітан. – А хочеш сам на русалку подивитися?
– Як це? – розгубився Алик.
– Тільки, звичайно, увечері, як місяць на небо випливе. Нині місяць саме у півповні – видно буде чудово. Зможеш до мене прийти рівно о десятій? Пізніше тебе батьки не пустять.
– І ви мені покажете русалку? – недовірливо спитав Алик.
– Якщо ти бананів принесеш штуки зо три, не менше.
– Ви це серйозно? – спитав Алик.
– Абсолютно!.. Ти тільки батькам про русалку поки що не кажи. Бо вони теж захочуть подивитися на неї і тільки налякають бідненьку. А як побачиш, тоді й розкажеш.
Додому Алик прибіг збуджений і веселий.
– Що? Невже домовився?! – радісно запитав тато.
– Ні! Але дядько дуже цікавий. Я до нього о десятій вечора піду. Він мені щось цікаве покаже.
– Ну, давай-давай! – похитав головою тато. – Закомпаніруйся, як каже наша бабуся, з цим диваком гарненько. Це буде корисно.
Мама скривилась, але заперечувати не посміла.
З бананами теж проблем не було. Алик узяв не три, а п'ять штук.
– О! Молодець! – весело зустрів його капітан Галтер. – А я, грішним ділом, думав, що не прийдеш, не пустять батьки. Все-таки пізнувато. Ну, ходімо покладемо банани для русалки.
І Алик із капітаном пішли до берега і поклали банани на місток-кладку, з якої капітан ловив рибу. – Я називаю цей місток «притика», тобто причал. Сюди причалюють кораблі мого дитинства, моєї мрії… А ми з тобою піднімемось на капітанський місток і будемо чекати.
Хвилин за десять нетерплячий Алик спитав:
– Ну, де ж ваша русалка?
– Наберись терпіння! Мовчи та диш, як казав мій дідусь! – усміхнувся капітан Галтер.
Минуло ще хвилин десять. Капітан для чогось увімкнув ліхтарика, спрямувавши промінь на «притику». Хоча місяць освітлював і берег, і озеро. Кумкали жаби, й набридливі комарі раз у раз впивалися Алику то в чоло, то в руки, то в щоки… Алик мовчки відмахувався.