І от Вовка – на сцені. Семикласники ставлять квіти на стіл президії і хутко повертаються назад у зал. А Вовка, раптом утративши над собою владу, застигає на місці в якомусь розпачливому заціпенінні.
Директор школи Вадим Григорович якийсь час запитально дивиться на нього, потім усміхається і несподівано каже:
– Слово має учень п'ятого «Б» класу Онищенко Володимир.
У Вовки потемніло в очах. Невимовний жах охоплює Вовку. Як це сталося? Для чого він тут? Що робити?…
Усе тіло Вовчине – ніби чуже. Особливо руки. Він не знає, куди їх подіти. Вони заважають йому. Він то закладає їх за спину, то засовує у кишені, то стискає так, що тріщать суглоби…
Усі чекають.
Вовка мовчить.
– Говори, Онищенко, не соромся, – лагідно запрошує директор. – Ну – «Дорога Маріє Василівно…» – пошепки підказує Павло Павлович, що сидить зовсім близько.
– Дорога Маріє Василівно, – машинально повторює Вовка, лякається власного голосу й замовкає.
Та вже пізно. Тепер треба щось говорити. І слова вихоплюються самі собою – гарячкові, безладні, нестримні…
– Я… в мене… Я нічого не хотів… Я просто… У мене… одиниця «з обманом»… остання… більше ні в кого… І я не виправив… не встиг просто… Я хотів… учив… Слово честі… Тепер усе-все знаю… Чесне…
Вовчин голос раптом затремтів, зірвався, перед очима попливли яскраві кола. Вовка рвонувся з місця, кинувся в глиб сцени і, забившись у куток, гірко заплакав. Крізь сльози він не чув шуму в залі, не розумів, що йому говорили. Він тільки відчув, як хтось обняв його обережно за плечі й кудись повів. Він ішов, затуливши обличчя руками, і нічого не бачив.
Потім, досі плачучи, він сидів на дивані, а хтось мовчки ніжно гладив його по голові. А коли Вовка зрештою заспокоївся й розплющив очі, то побачив, що сидить в учительській, а поряд із ним – Марія Василівна, і більше нікого поблизу немає. Помітивши, що Вовка вже не плаче, Марія Василівна усміхнулась і чомусь пошепки, хоча нікого в кімнаті не було, сказала:
– Дурненький мій хлопчику! Ич, яке вигадав! Немає в тебе ніякої одиниці «з обманом». Ти її щойно виправив. Чуєш?… Виправив. Не кожен може визнати свою провину. Та ще й привселюдно. Тільки чесна людина.
… Мине багато років, Вовка стане Володимиром Івановичем, інженером, космонавтом, а може, й учителем (хто знає!) – але ніколи в житті не забуде він цієї хвилини і цих слів…
А тепер подивимося, що вони пишуть…
І от вони тихенько сидять за партами і пишуть контрольну. Це не звичайна контрольна. Це – твір. На вільну тему – «Ким я хочу бути». Начебто й стара тема, але для кожного в його особистій долі вічно нова…
Тільки почувши, про що треба писати, Спасокукоцький і Кукуєвицький гордо перезирнулись і, недовго думаючи, одразу впевнено написали одне й те саме: «Буду космонавтом». А вже потім дороги їхні розійшлися – Спасокукоцький збирався летіти на Марс, а Кукуєвицький – на Венеру. Свої майбутні космічні дороги зараз вони й описували.
Шурик Бабенко, навпаки, довго думав, задерши голову й дивлячись на стелю… В душі його точилася боротьба. Йому кортілостати знаменитим хокейним воротарем. Але Шурик дуже погано катався на ковзанах, – ноги його підгинались і роз'їжджались, як у корови на льоду. Всі в класі це добре знали. Тому він гірко зітхнув і став писати про те, що буде програмістом. Як тато.
Ніна Макаренко (Макароніна) писала, що мріє стати льотчицею. Вона, звісно, не від того щоб стати космонавтом, але Ігор Дмитруха сказав, що він чув, нібито жінок у космос більше не запускатимуть…
Туся Мороз писала, що мріє стати директором зоопарку. Вона уявляла собі звірів і птахів, яких вона щодня доглядатиме й любитиме, і серце її сповнювалося невимовною радістю.
А Ляля Іванова заздро дивилася на Тусю й гризла ручку. Вона не знала, що писати. Вона й не замислювалась над тим, що з неї буде, як вона виросте. Але ж треба було щось писати, і Ляля почала писати, що, мабуть, стане художницею. Хоча й сама в це недуже вірила.
А от Вася Дубчак вірив – бо вже ходив у художній гурток і без малювання просто не міг собі уявити життя. І для доказу він тут-таки, в контрольній, намалював свій портрет.
Льоня Монькін теж твердо знав, чого хоче. Він хотів бути директором крамниці, де продаються марки.
Котька Швачко (Кіт) намірявся стати винахідником. У нього вже й зараз було кілька геніальних ідей. І одна серед них – винахід кишенькового, на транзисторах, апарата «Гіпноз шляхетства», який за допомогою потужних радіохвиль спонукав би людей до благородних вчинків і почуттів.
А Зойка Логвиненко (Заєць) писала не просто твір. Вона писала вірш. Про те, як радісно жити на світі, коли квітнуть квіти, коли сонце світить у віконце, коли у тебе повсюди друзі, хочеться радіти і довго-довго жити… Зойка мріяла стати поетесою…
Вовка Онищенко планував собі стати олімпійським чемпіоном, а потім тренером, як Сергій Петрович.
Галочка Білан і Свєточка Черненко писали, що мріють вивчитися на лікарів. Тільки Галочка хотіла стати педіатром, тобто лікувати дітей, а Свєточка – хірургом, тобто вирізати гланди й аденоїди…
Вітасик Дяченко, червоніючи, писав, що хотів би стати артистом («Якщо вийде…»). Таня Верба теж мріяла стати артисткою. Співачкою. Але в неї певності було більше. Вона справді дуже гарно співала. Якось у них у класі була зустріч із дитячим письменником. І на тій зустрічі Таня заспівала пісню. Дитячий письменник розчулився і сказав, що Таня напевне стане знаменитою співачкою. І навіть попросив, щоб вона зараз-таки видала йому перепустку на свій майбутній концерт. І Таня написала на аркушику із зошита перепустку й дала письменникові.
Валера Галушкинський писав, що мріє стати моряком – капітаном далекого плавання. Мріє вже багато років, з самого малечку. То була правда.
А от Павлик Назаренко ще не надумався. Йому хочеться стати і авіаконструктором, і селекціонером-симиренківцем.
Зате Надя Трав'янко і Тося Рябошапка не вагаються – вони будуть ботаніками-селекціонерами – це вже напевне. Вони вже ходять у Ботанічний сад і дістають там насіння, з якого вирощують у вазонах рослини.
Люба Присяжнюк ще точно не знає, але, може, стане кравчинею – вона дуже любить шити.
А Юра Хитрюк (Фігура) знає точно – він буде токарем на заводі. Як його тато і старший брат.
Ігор Дмитруха довго думав, як би точніше сформулювати свою мрію… Думав-думав – і нарешті написав: «Хочу бути Героєм України!»
Ігор Дмитруха був Ігор Дмитруха…
Схилилися над партами тринадцять хлопців і десять дівчаток.
Думають. Пишуть. Сопуть…
– Мій п'ятий «Б» – найкращий! – часто каже Ліна Митрофанівна.
– Мій п'ятий «Б» – неможливий! – так само часто каже Ліна Митрофанівна.
– Мій п'ятий «Б» доведе мене до інфаркту! – каже Ліна Митрофанівна.
– Мій п'ятий «Б» тільки й тримає мене на світі! – каже та ж сама Ліна Митрофанівна.
То коли ж вона каже правду?…
П'ятірка з хвостиком
Повість в оповіданнях про 5-А клас
Друга таємниця п'ятого «А»
У п'ятому «А» народилася друга таємниця.
Неждано-негадано, несподівано для всіх. Саме так, як і люблять народжуватися таємниці.
У них уже була одна таємниця – перша. Але про неї трохи згодом.
А зараз про другу, яка народилася наприкінці навчального року, у травні.
Хтось із їхнього класу зробив благородний вчинок. Зробив і, як говорили у лицарські часи, забажав лишитися невідомим.
Весь клас аж підскакував від цікавості:
– Хто?!
– Хто?!
– Хто?!Всі підозріливо дивилися одне на одного, але ніхто не признавався.
А сталося от що.
У райвідділ міліції, що міститься за два будинки від школи, раптом хтось подзвонив по телефону:
– Дядечко черговий! У телефонній будці біля райвідділу стоїть сумка з грошима. Будь ласка, вийдіть і заберіть. Тільки швидше.
Голос був дитячий, але хлопець чи дівчинка, черговий міліціонер розібрати не зміг.
– А ти хто? Звідки? – спитав він.
– 3… з п'ятого «А»… – почав був той «хтось», але потім чи то перелякався, чи то розгубився, чи, як я вже сказав, забажав лишитися невідомим – клац! – і поклав трубку.
Коли черговий вискочив із райвідділу, у телефонній будці вже нікого не було, а на підлозі під апаратом справді стояла сумка з грошима.
Виявилося, у той день уранці касирка однієї з київських установ пішла в банк по зарплату для колективу. Як правило, вона завжди з банку дзвонила і за нею когось присилали, щоб сама не несла гроші (бо сума була чималенька, близько ста тисяч). На цей раз вона ніяк не могла додзвонитися (щось у них сталося з телефоном). І пішла з банку без супроводу. Дорогою їй стало зле, вона ледве дійшла до лавки у скверику, сіла і знепритомніла. Перехожі викликали «швидку допомогу». «Швидка» приїхала, забрала її в лікарню. І ніхто не помітив, що під лавкою лишилася сумка з грошима… І от «хтось» із п'ятого «А» ту сумку знайшов і передав у міліцію в такий не зовсім звичайний спосіб.
На другий день до них у клас прийшов заступник начальника райвідділу міліції підполковник Кочубей. Високий, ставний, гарний, схожий на кіногероя, він говорив з ними, як з дорослими, без тіні сюсюкання, шанобливо і серйозно.
– Друзі! – сказав підполковник. – Те, що зробив хтось із вас, заслуговує високої оцінки. На жаль, ще трапляються люди, які, знайшовши багато грошей, не втримуються і привласнюють їх. Той, хто сидить серед вас, не тільки не зробив так, а й виявив скромність, не захотів назвати себе, щоб уникнути подяки й цінного подарунка. І це ще збільшує повагу до нього працівників органів міліції. Але все-таки нам хотілося б знати, хто це. Щоб потиснути йому руку і подякувати не тільки від себе, а й від великого колективу установи, від сотень людей, чесно зароблені гроші яких лежали в тій сумці…
Підполковник міліції повільно обвів поглядом клас. Усі почали перезиратися. Всі чекали, що зараз от-от хтось встане і скаже, скромно опустивши очі: «Це я…» Але ніхто не встав і не сказав.
– Ну, що ж… – підполковник усміхнувся. – Хай буде так. Але знайте, хто б це не був – хлопчик чи дівчинка, – я його чи її дуже поважаю. Щиро бажаю вам успіхів у навчанні і всього-всього найкращого. Якщо коли-небудь вам щось буде потрібно по нашій лінії, будь ласка, звертайтесь. З радістю допоможемо. Бувайте здорові!
І підполковник пішов.
Класний керівник, учителька української мови і літератури Глафіра Павлівна, цвіла, як троянда, від гордості й задоволення.
– Молодці!.. Тобто, я хотіла сказати, молодець! – той, хто це зробив… Я, звичайно, розумію, скромність – окраса людини… Але… я, звичайно, хотіла б знати… Я не допитуюсь… звичайно… Але мені б, звичайно, було б цікаво… – вона обвела свій п'ятий «А» таким прохальним поглядом, що всім аж стало ніяково: «Невже ти мені, мені, твоєму класному керівникові, не відкриєшся?! Невже?!» – благав її погляд.
– Ну, признайся! Ну! – підхопилася Шурочка Горобенко.
– Це вже просто свинство! – вигукнув Гришка Гонобобель.
– Уявляєте? Уявляєте? Кошмар! – заджерґотіла Люська Зарічняк.
Але все було марно. Ніхто не признався.
За кілька наступних днів у їхньому класі не було поставлено жодної поганої оцінки. Вчителі утримувалися від цього. Боялися – а що як вліплять ненароком оту погану двійку чи одиницю отій самій благородній особі?
Гришка Гонобобель раював:– Не знаю, люди, хто це зробив, та я особисто йому вдячний. Хай зробить іще щось. Ги-ги!
Але більшість на чолі з Шурочкою Горобенко дійшла висновку, що ситуація в класі склалася ненормальна і треба щось робити…
– Скромність скромністю, але так далі тривати не може. Увесь же клас просто тіпається. Треба його… чи її… виявити! – рішуче сказала Шурочка. – Треба проаналізувати – хто міг, а хто не міг… і одне слово… От будемо підходити і дивитися просто у вічі. Гадаю, не такий уже він… чи вона… Штирліц, щоб зовсім нічим себе не виказати.
– Правильно! – одностайно погодилася більшість.
І почали перебирати кожного, згадувати й аналізувати. Отож давайте й ми з вами спробуємо уважно придивитися до учнів нашого п'ятого «А».
З кого почнемо?
Ну, візьмімо спершу найпомітнішого і, навпаки, – найнепомітнішого.
Гришка Гонобобель і Антоша Дудкін, або надкушений пиріжок
Гришку Гонобобеля ви, певна річ, знаєте. Його всі знають. Його важко не знати. О!.. Чуєте?…
Ні! То не землетрус, не пожежа, не стихійне лихо…
То Гришка Гонобобель розважається на перерві.
Голосна він людина! Такі «шумові ефекти», як він, ніхто в реалі створити не може. Якби проводили світові чемпіонати з верещання, Гришка Гонобобель, безперечно, посів би призове місце.
Та що я вам кажу. Ви ж добре знаєте Гришку Гонобобеля з п'ятого «А» класу.
А от Антошу Дудкіна ви, мабуть-таки, не знаєте. Його рідна мама не дуже знає. Такий він тихий, скромний і непомітний. Ніколи не висовується, не підскакує, руку догори не тягне, як деякі. Сидить собі, наче мишка, за партою і мовчить. Хоч коли б його вчителька Глафіра Павлівна спитала, він завжди відповість як треба. Не те що Гришка Гонобобель. Той галасує тільки на перервах. А на уроках німий мов риба. Бо в голові у нього, як каже технічка Олімпіада Самсонівна, – «протяг».
Але все одно Гришка Гонобобель – це Гришка Гонобобель. Ви його знаєте. А Антоша Дудкін – це Антоша Дудкін. І ви його ще не знаєте.
І, може, ні я, ні ви так би й не знали Антошу Дудкіна, якби…
Якби не Вася Лоб і не надкушений пиріжок.
Вася Лоб – семикласник. Але його обминають навіть дев'ятикласники. Таким здоровецьким створила Васю матінка природа. Руки довгі, шия могутня, щелепи квадратні, важкі. Ходить він перевальцем, на напівзігнутих, метляючи безладно руками. Зовсім як снігова людина – єті. Так його дехто пошепки й називає. Коли хтось трапляється йому на дорозі, він, нагнувши голову, похмуро дивиться спідлоба і говорить одне тільки слово: «Вріжу!..» І на дорозі вже нікого нема… Галасливий Гришка Гонобобель до Васі говорить тихим голосом, запобігливо називає його «Василь Васильович» і роблено солодко усміхається.
У той день на другому поверсі по лінії «бережливих» мав чергувати п'ятий «А». Ви, звісно, знаєте, що таке ті чергування. Справа надзвичайно серйозна. Треба стежити, щоб був порядок, щоб ніхто нічого не розкидав, не колупав стіни, не відкручував для розваги в умивальнику кранів, а тим більше не чвиркався водою, не вмикав без потреби електрику і так далі… Тут потрібні люди авторитетні, енергійні, а то й зубаті.
А в учнів, яким випало чергувати, того дня були «перебої з кадрами». Наближався День Перемоги, і в усіх енергійних і авторитетних організаторів клопоту було вище голови – і стінгазета, і самодіяльність, і запрошення ветеранів, і всяке інше.
Одне слово, сталося так, що всі розбіглися і на чергування вийшли тільки Антоша Дудкін і Тая Баранюк, висока, худа, з довгою тонкою шийкою і у великих, наче з іншого обличчя, окулярах. Тая була така ж тихоня, як і Дудкін. До того ще й страшенно сором'язлива. Що п'ять хвилин із будь-якої причини вона червоніла, причому так, що у неї виступали сльози.
Коли вони удвох вийшли на першій перерві з пов'язками чергових у коридор, Гришка Гонобобель аж покотився від реготу: