У таємній, повній несподіванок боротьбі підпілля домоглося чималих успіхів. Напавши на фельд'єгеря, забрали важливі документи, серед яких виявився і радіокод. Завдяки цьому протягом кількох днів, поки німці не змінили коду, партизани розшифровували їхні повідомлення. На околиці міста, недалеко від складу з бомбами, закладені в дорогу міни підняли в повітря чотири десятитонних «круппи», що везли ящики з вибухівкою. Підпільники стежили за пересуваннями німецьких військ, підраховували кількість машин, записували номери полків і про все це передавали по радіо через лінію фронту. Радіостанцію, заховану в старій каменоломні, кілька разів пеленгували німці. Вони оточили район, звідки велися передачі, але всі їхні. пошуки не мали успіху. Портативна радіостанція лежала на дні шурфа, прикритого каменем, а гравій, яким було всипано дно каменоломні, не залишав слідів радиста. Сам радист зникав раніше, ніж машини з солдатами добиралися сюди з міста.
І все-таки за останні тижні сталося кілька провалів: після Сергєєва — Катерина Охотникова. Вона навіть не встигла по-справжньому розгорнути свою роботу. До нападу на Вернера вона не мала ніякого відношення — в неї було зовсім інше завдання.
Якось увечері, вийшовши на високий берег ріки, Геннадій Андрійович раптом зупинився, осяяний давнім спогадом. Він дивився через заволочену брижами голубувату бистрину на широкі поля, на білі хатки далекого села, що збігали по схилу, і перед ним поставала картина дитинства.
Колись, дуже давно, батько повів його за місто. Потім вони довго йшли якимись гаями і яругами. Геннадію подобалося, що вони, наче бавлячись, крадуться і ховаються від когось. Раптом із-за кущів вийшов робітник з чорними вусами. Він зупинив батька і сердито сказав: «З дитиною не можна, ще проговориться». Батько відчув себе винним, потупцяв на місці, а потім пішов назад. Він ішов мовчки, а Геннадій похмуро плентався за ним. Так вони і повернулися до міста.
Багато-багато років минуло відтоді. Пам'ять не зберегла ні того гаю, ні яруг. Але це було там, вдалині за рікою. А потім, після революції, по цих полях, грузнучи в масному чорноземі, йшли цепи — білі на червоних, червоні на білих, з гиканням мчала кіннота. Ці широкі російські поля бачили багато битв…
Була в Геннадія Андрійовича велика хороша сім'я. Але де тепер усі? Де старший син, Костянтин, і де Єгор? Єгор зустрів війну на кордоні… Так і невідомо, що з ним… Ні, ні, не треба більше про це думати!..
На фронті день вважається за три, а в підпіллі година, буває, дорівнює року. Приходив досвід, а з ним і впевненість. Вже багато ниток Геннадій Андрійович міцно тримав у руках.
Але раптом темної вересневої ночі до нього прибув зв'язковий з наказом підпільного обкому — негайно з'явитися у партизанський загін.
З великою обережністю Геннадій Андрійович передав керівництво заступникові і дочекався ночі в гаю за містом. Коли стемніло, він, держачись за знайдену на березі колоду, переплив Дон.
Мокрий до нитки, тремтячи від холоду, він рушив польовими стежками до Малинівки.
Серед хмар то випливав, то ховався місяць. Десь далеко креслив небо промінь прожектора. Час від часу на обрії спалахувало полум'я, тремтіло, осявало хмари, а потім швидко гасло. І тільки згодом вітер доносив відгомін далекого вибуху.
Вдалині з'явилися обриси будинків — нарешті Геннадій Андрійович дістався мети. Явку було призначено на третю годину ночі в покинутій хаті край села.
Колись у цій старій, забитій дошками хаті жила вдова Полознєва. Але ще в перші дні війни вона виїхала до своєї дочки, яка минулого року вийшла заміж і переїхала у Тамбов. Похилену хату і обрали підпільники місцем зустрічі з партизанами. Час від часу вони приходили сюди, щоб обміркувати спільні дії. Двері й вікна так і залишалися забитими, в хату вповзали через невеликий пролом у глиняній стіні, замаскований торішнім гнилим сіном.
Для більшої безпеки до хати наближалися тільки в тому випадку, коли була повна впевненість, що схованку не розкрито. Людина, яка призначала тут явку, приходила заздалегідь і довго нерухомо лежала в кущах, придивляючись, чи немає поблизу засади.
Коли б Миколка і пробрався сюди, він нікого б тут не знайшов — хата Полознєвої була порожня, і ні на які паролі ніхто б не відгукнувся.
Геннадій Андрійович довго вдивлявся в маленький циферблат годинника, намагаючись взнати, котра зараз година. Він бачив перед собою білуватий кружечок, але стрілок не було видно. Нарешті допоміг місяць. На мить він освітив гайок, холодний промінь сковзнув між голими. гілками, блиснув на склі. Пів на третю!.. Геннадій Андрійович з полегшенням зітхнув: не запізнився! До зустрічі ще півгодини.
Він пильно прислухався до нічних шумів. До хати звідси метрів двісті. Вона стоїть осторонь інших будинків, невеличким хутірцем. Кращого місця для явки не придумаєш.
Але де людина, котра мусить його зустріти? Вже на місці? Чи, може, причаїлася поблизу і чекає призначеної години?
З глибини лісу вітер доносив шурхоти. Десь хруснула гілка. Кроки?.. Ні. Мабуть, час веде свою роботу: настала пора впасти сухій гілці, вона й упала.
Почулися голоси, що примусили його ще більше затаїтися. Він не бачив людей, але, як видно з усього, їх було двоє. Вони швидко йшли по дорозі до села, розмовляючи між собою. Відстань була надто велика, і Геннадій Андрійович не розібрав жодного слова. Це не могли бути селяни — вночі нікому не дозволялося виходити за околицю, — значить, поліцаї або німці. Що привело їх сюди так пізно?
До болю в очах він вдивлявся в темряву — чи не промайне тінь біля хати. Та ось голоси розвіялися вдалині, кроки затихли, і тільки звідкілясь долинув стривожений собачий гавкіт. А потім і він обірвався…
Скільки минуло часу, Геннадій Андрійович не знав. Місяць знову зайшов за хмари. Ніщо не видавало присутності в хаті людини. Ні вогник не блимнув у вікнах, ні шурхоту не долетіло звідти.
З'явилися перші, несміливі ознаки світанку. Геннадій Андрійович глянув на годинник. Без чверті чотири!.. Він запізнився аж на сорок п'ять хвилин. Немає сумніву, що людина, якщо вона вже в хаті, не чекатиме довго — вона не зможе, коли розвидниться, вийти звідти непоміченою.
Стараючись ступати дуже обережно, Геннадій Андрійович вийшов із схованки і рушив до хати. Навколо було тихо. Навіть собаки примовкли в цей передсвітанковий час.
Легкий вітер торкнувся обличчя, і Геннадій Андрійович мерзлякувато пересмикнув плечима. Він стомився, він страшенно стомився. Зараз би кинутись на купу сухого сіна і заснути!..
Рука торкнулася тину. Геннадій Андрійович ступив кілька кроків і, намацавши зламану жердину, переступив через неї. Під ногою хруснув черепок, але підпільник вже швидко йшов до хати, стискуючи в руці пістолет. Якщо засада — нехай стріляють, він битиметься до останнього патрона.
З хвилину Геннадій Андрійович стояв, притулившись до ґанку, і намагався пригадати пароль, слова якого раптом вилетіли з пам'яті, — давалося взнаки нервове напруження проведеної без сну ночі.
В цю мить учитель раптом зрозумів, що він не один. Загострене почуття підказало, що за ним стежать, що за вікном, забитим дошками, хтось стоїть.
Геннадій Андрійович притулився до стіни. Так, за стіною було чути шурхіт, хтось крався до дверей… Тепер людина знову повернула назад, вона наближалася до вікна! Очевидно, вирішила, що біля вікна вигідніша позиція.
В роті у Геннадія Андрійовича пересохло, він провів язиком по губах і раптом згадав пароль! Як же він міг його забути?!.
Він піднявся на перекошений ґанок і ручкою пістолета обережно стукнув у двері.
Зразу ж йому відповів густий низький голос:
— Хто?
— Чи не можна води напитися?
Голос відповів:
— Води? Води багато, пий скільки хочеш!.. Почекай, зараз вийду!..
Геннадій Андрійович почув, як чоловік, тепер вже не таючись, пішов по кімнаті.
За хвилину він з'явився з-за рогу, очевидно, скориставшись лазом. Обличчя його важко було розглядіти, видно було тільки, що він бородатий.
— Ходімо швидше, Павле Мартиновичу, — сказав чоловік. — Скоро сонце зійде! Нам тут затримуватися ні до чого…
Вони швидко попрямували до гаю.
Коли розвиднілося, Геннадій Андрійович побачив, що супутник його немолодий, але міцний, борода в нього світла, обличчя широке, глибоко посаджені сірі очі дивляться розумно і трохи насмішкувато. Він назвав себе Харитоновим і виявився дуже балакучим.
Старий лісник, він колись, ще в роки громадянської війни, служив у Богунському полку Щорса. Останнім часом не працював, а жив у сім'ї старшого сина, який зайняв його місце, допомагав по господарству. Тепер сина не було — пішов на війну, а старий залишився з невісткою, але вона зараз жила у своєї тітки в сусідньому селі.
Коли Харитонову, ще до відходу наших військ, запропонували допомагати партизанам, в ньому прокинувся колишній бойовий дух. Він залишився у своєму домі, який став місцем партизанської явки.
Так само, як і Полознєва, Харитонови жили на відшибі, під лісом. Темними осінніми ночами можна було непомітно пробратися до хліва, а з нього вже в дім.
Дім Харитонова був міцний, рублений, і легкий димок, що вився з комина, і тихі, дрімотні дерева, — все створювало враження спокою і відчуженості від життєвих бур.
Тільки-но Геннадій Андрійович переступив поріг, його обдало теплом, йому навіть здалося, що пахне молоком з-під корови, яке він так любив.
Харитонов міцно причинив двері і підсів до стола.
— Сідай, Павле Мартиновичу! — сказав він. — Покажи-но документи. Подивимося, чи не треба що-небудь підправити.
Він довго і уважно розглядав перепустку і посвідчення, що були видані Борзовим і тому мали цілком переконливий вигляд. Борзов дістав їх давно — на бланках залишалося тільки проставити дати, які вписав сам Геннадій Андрійович. Згідно документів, він був Павлом Мартиновичем Токаревим.
— Так! — сказав Харитонов, уважно вивчивши, здавалося, кожен рядок. — Все гаразд. Не підкопаєшся.
— А в чому все-таки справа? — запитав Геннадій Андрійович, відчувши, що старим керують якісь важливі міркування.
— Наказано передати вам маршрут, — переходячи на «ви», сказав Харитонов, і по тому, який він став серйозний, Геннадій Андрійович зрозумів, що старий не такий вже м'який, як здалося на перший погляд.
Але Харитонов не одразу перейшов до суті справи. Він довго пошепки радився, як йому діяти самому. Геннадій Андрійович слухав, дивився в його суворе зморшкувате обличчя. Так, важко старому… але наказ виконати треба.
— Душа болить, — промовив Харитонов, — знаю, треба, а не можу… не можу…
Що міг сказати Геннадій Андрійович? У кожного свій шлях, небезпечний, важкий, але треба йти ним до кінця, іншого вибору немає…
Потім, зібравшись з думками, Харитонов докладно і довго розтлумачував, якими дорогами і стежками слід добиратися до партизанського табору.
— А тепер поспи, — сказав він, коли переконався, що підопічний засвоїв маршрут. — Шлях далекий… Поки дістанешся… А я піду в село і незабаром повернуся… — І, важко зітхнувши, він вийшов з дому.
Геннадій Андрійович приліг на ліжко, знявши тільки чоботи, і зразу заснув таким міцним сном, яким спав лише в дитинстві. Прокинувся теж раптом від якогось внутрішнього поштовху, схопився на ноги. Харитонов, одягнутий, сидів біля стола.
— Вже пора? — запитав Геннадій Андрійович, глянувши у вікно, де над дальнім лісом кружляли птахи. — Довго спав?
— Три години, — відповів Харитонов.
— У селі був?
Харитонов кивнув і присів на стільчику.
— Зв'язковий до тебе прийшов, — сказав він.
— Звідки?
— З міста. Микола, синок тієї, що повісили… Охотникової…
— Ну! — здивувався Геннадій Андрійович. — Хто його послав?
— Гадаю, Микита. Хлопчисько дивиться вовком, мені не говорить.
— Де ж він?
— Кажу йому, немає тебе тут, а він не вірить. Я, каже, почекаю! Як прийде Павло Мартинович, передайте йому, нехай іде на узлісся…
— Обережний, — посміхнувся Геннадій Андрійович.
— Сам худющий, а очі серйозні. — Харитонов дістав кисета і став повагом згортати з газети цигарку. — А тільки почуваю я — не з добрим він до тебе прийшов… Дуже вже поспішав, а як почув, що тебе немає, навіть потемнів весь…
— Але ж він знав, що я маю прийти.
— Ні. Спочатку я його почав перевіряти. Іди, кажу, з богом, ніякого тут Павла Мартиновича немає, ніколи й не було. А сам дивлюся, що робитиме. «Молоко, питає, є?» — «Яке там, кажу, молоко! Ти що, з неба упав? Я давно забув, яка та корова, чи є в неї роги…»
Ну, а він знову за своє: «Чи не можна води напитися?» Видно, пароль пригадав і на мене напирає… Добре, думаю, допоможу тобі трохи. «Води пий скільки хочеш!..» Тільки-но я це сказав, він зрадів. Опустився на лавку. «Дідусю, каже, сили більше не маю йти…» Перепочив трохи. Тут ми з ним і домовилися… — Харитонов глибоко затягнувся махоркою і випустив клубок їдучого диму.
У відкритому чистому вікні було видно, як на поламаному плоті сиділа голодна ворона і, розставивши крила, роздумувала, куди їй летіти далі. По далекому шосе, затиснутому між полями, проїхали машини. Коли б не лінії телеграфних стовпів, можна було б подумати, що вони їдуть просто по цілині.
— Вже їдуть!.. Квапляться, чорти! — сказав Харитонов. — Іти вам треба, і швидше!..
— Добре, йду! — сказав Геннадій Андрійович. — Тільки ж дивись, будь обережним!
— А речі?
— Якось обійдуся…
Харитонов зітхнув і потиснув Геннадію Андрійовичу руку:
— Тоді прощай. Скажи Колеснику, що все зробив, як він наказав. І ще, що йду проти свого серця.
— Неодмінно скажу!
— Швидше йди! Швидше! — сказав Харитонов і відчинив двері.
Геннадій Андрійович переліз через пліт за хатою і кружним шляхом подався до узлісся. Спочатку він спустився в неглибоку балку, що заховала його від людських очей. Пройшовши по ній, круто звернув у гайок, вже оголений осіннім вітром. Поруділе листя шелестіло під ногами. «Зима надходить, — думав Геннадій Андрійович, — стане ще важче; Треба діяти…»
Десь у гущавині лісу пересвистувалися птахи. Раптом вогненно-жовтий клубочок зметнувся на високу ялину. Білка!.. Вона сиділа на товстій гілці і косувала чорними оченятами.
Природа жила за своїми законами. Зараз би з рушничкою полювати десь на качок. А потім сидіти біля веселого вогнища і, мружачись від диму, дивитися, як закипає смола на соснових гілках…
Ось і узлісся. За деревами на галявині темніє піраміда торішньої копиці. Нікого немає…
Геннадій Андрійович зупинився. Може, хлопчик шукає його десь тут. Треба почекати.
Тяглися хвилини. Він стояв, оглядаючись туди й сюди. І хоч усі його почуття були напружені до краю, однак не почув, як ззаду до нього підкралися.
Тихий голос покликав:
— Павле Мартиновичу…
Він здригнувся, швидко повернув голову, рука сама вихопила з кишені револьвер.
За кілька кроків від нього, між кущами, стояв невисокий, худенький хлопчина в чорному полатаному костюмі. Обличчя трохи злякане, не по-дитячому серйозне, в сутулій постаті щось поважне.
— Миколко! Охотников!..
Хоч Геннадій Андрійович знав, що побачить саме його, він все-таки здивувався. Це був той самий Миколка, який частіше за інших забував, чим закінчився останній урок, і в той же час це був уже інший хлопчик: він став дорослішим, багато пережив, губи його уперто стулені, очі глибоко запали…
— Ну, здрастуй!..
Геннадій Андрійович підійшов до Миколки і лагідно поклав йому руку на плече. Хлопчик раптом похнюпився і важко зітхнув: коли б це був батько, він сказав би: «Таточку, як я втомився!..» Але зараз, побачивши Геннадія Андрійовича, він стояв, переповнений складними почуттями. Він радів з того, що нарешті побачив людину, якій довіряє більше за інших, йому хотілося б назавжди лишитися поруч із своїм учителем. Але хтозна, як живе тепер сам Геннадій Андрійович, чи можливо це.
Вони сіли у видолинку, закритому з усіх боків кущами. Геннадій Андрійович вийняв з кишені шматок хліба з салом і дав Миколці. Поки хлопчик їв, Геннадій Андрійович уважно читав донесення Микити Борзова. Воно було коротке: «Ост-24» незабаром перебазується в Новий Оскол. Полонених перекинуть туди машинами».