Мати і Вернер ще поговорили про щось, потім зарипіли східці, Вернер спустився вниз і пішов по доріжці до воріт. Стукнула хвіртка, і все затихло.
Вперше в житті Миколка відчув себе самотнім і безпомічним. Він не знав, що йому робити… Мати все ще стояла нерухомо в темряві. Вона думала про щось своє і, здавалося, забула про те, що він тут, поруч.
В небі яскраво сяяв розсип зірок. З Дону дув теплий вітер. В такі вечори вони всією родиною ходили на високий крутий берег. Мати з батьком сідали на лавочці, а Миколка, примостившись у них біля ніг, слухав, як у траві стрекочуть пізні коники, і дивився на таємничу гладінь ріки.
Чи думав він коли-небудь, що може настати час такого горя, яке роз'єднає його з матір'ю, час, коли, сидячи в порожньому голубнику, він відчуватиме, що якась жорстока, нездоланна сила стала між ними!
Раптом мати зійшла по східцях. Її темний силует наблизився до голубника. Миколка затамував подих.
— Миколко, злізай! — сказала вона.
Він мовчав.
— Злізай, — повторила мати тим суворим, стриманим голосом, яким завжди говорила з ним, коли він бував у чомусь винний. — Зараз же виходь звідти! Чуєш?
— Не вийду! — хрипко відповів Миколка, притулившись обличчям до іржавої решітки.
Тоді мати з швидкістю, якої Миколка від неї не чекав, схопила драбину, приставила її ближче до центра голубника і спритно піднялася по ній. Коли її обличчя опинилося на рівні його очей, що блищали від напруження і образи, вона тихо промовила:
— Ти повинен вірити своїй матері, Миколко! Так наказав батько! Це потрібно. Колись ти зрозумієш…
Голос її був такий схвильований, такий серйозний… Уперше в житті мати говорила з ним, як з дорослим. І Миколка повірив…
Так, мати казала правду: Але краще б він задушив Вернера тоді, — можливо, вона була б живою.
Тиждень тому Вернер поїхав у штаб своєї армії, який містився в Білгороді. Коли він повертався, на нього напали. Було офіційно повідомлено, що Вернера вбито і що з його машини викрадено портфель з важливими документами.
А через два дні комендант міста Курт Мейєр наказав матері прийти в гестапо на допит. Гестапівці вважали, що вона могла знати про маршрут поїздки Вернера і повідомила про нього підпільникам…
… Починало світати, і всі речі в кімнаті поступово набирали реальних обрисів.
Як йому жити далі, Миколка не знав. Іти до дядька Микити? Чи не помилилася мати? Можливо, вона сама вже не розуміла, що каже? Про дядьку Микиту в місті розповідали жахливі речі. З першого ж дня він запродався німцям. А тепер служить у міському управлінні, і немає у бургомістра Блінова злішої і вірнішої людини, ніж він. Адже того вечора, коли прийшли за матір'ю, Микита стояв у дворі, озброєний автоматом. А коли мати проходила повз нього, щоб сісти у закритий фургон, Микита вилаявся і погрозив їй своїм маленьким зморщеним кулачком. Ні, мати помилилася. Він не піде до Микити, нізащо не піде!
Миколка заснув миттю, як засинає вкрай змучена людина, а коли прокинувся, було вже зовсім видно. Він схопився, ще не розуміючи, чому так холодно, чому в кімнаті таке безладдя, чому він один… І раптом одразу все згадав, і йому від цього стало ще холодніше і ще самотніше.
В буфеті він знайшов кілька черствих шматків хліба — все, що залишилося з продуктів. Потім закип'ятив на керосинці воду, налив її в кухоль і пив, обпікаючись, щоб хоч трохи зігрітися.
Раптом за вікном почулися уривчасті слова команди. Промайнула постать німецького кавалериста. Долетіло шаркання безладних кроків багатьох людей.
Миколка підвівся і глянув на вулицю. Потім швидко насунув шапку і, забувши зачинити двері, вибіг у двір. З усіх квартир висипали до воріт люди, вони дивилися на колону військовополонених, які повільно йшли під конвоєм есесівців.
Полонених було чоловік двісті. Серед них багато поранених. Вони йшли, підтримуючи один одного. Жінки кидали їм окрайці хліба, але есесівці не дозволяли його піднімати, топтали хліб своїми важкими чобітьми.
— Миколко! — скрикнула сусідка Ганна Миколаївна, стара сива жінка, колишня вчителька (коли Миколиній матері було стільки років, скільки йому зараз, вона вчила її географії). — Де це ти пропадав до пізньої ночі? Я п'ять разів до тебе приходила. Ходімо, я тебе нагодую…
Але Миколка її не слухав, йому здалося, що серед полонених він побачив чимось дуже знайому людину. Ось той високий, що кульгає на праву ногу. Голову він держить трохи набік. Миколка кинувся вперед, перегнав колону, вдивляючись у сірі від утоми обличчя полонених.
І раптом він побачив високого пораненого. Батько!.. Це був батько. Схуд, змарнів. Халява чобота на правій нозі розірвана зверху донизу, обмотана якимись брудними ганчірками нога здавалася безформною.
Кожен крок, очевидно, завдавав батькові нестерпного болю. Він жмурив очі і весь час кусав губи.
— Тату!.. — гукнув Миколка.
Батько обернувся і на мить зупинився.
— Миколечку! — крикнув він. — Де мама?..
Есесівець сердито закричав і штовхнув батька в спину. Той знову зашкутильгав, весь час оглядаючись на сина, який не відставав од колони. Миколці хотілося кинутися до батька, притулитися до його грудей, заридати.
— Де мама? — знову запитав батько, скориставшись тим, що конвойний пішов уперед.
Миколка мовчав. Він боявся сказати батькові правду. Він навіть навмисне спіткнувся і впав, щоб трохи відстати і подумати. Досі хлопчик ніколи не задумувався над тим, що можна казати, а чого не можна. Мати навіть називала його «балакухою». А тут він відчув, що не повинен говорити батькові правду: батько й так дуже нещасний.
Колона проминула декілька вулиць. Есесівець знову опинився поблизу, і Миколка тепер навіть радів з цього: можна не відповідати. А батько весь час оглядався на нього, усміхався запаленими губами і, здавалося, став менше кульгати.
Концтабір «Ост-24» містився на околиці. Колючим дротом там було огороджено кілька кварталів. Полонених звичайно водили туди боковими вулицями.
Але зараз їх вирішили провести по базарній площі — нехай подивляться на шибеницю і знають, що їх чекає, якщо наважаться тікати або виступати проти гітлерівців.
Коли колона повернула у провулок, що вів до базару, Миколка з відчаю заплакав. Так він і йшов поруч з колоною, плачучи і швидко витираючи сльози, щоб їх не помітив батько.
Але батько їх побачив і відчув недобре.
Кожного разу, як тільки щось одвертало увагу есесівця, він робив знак Миколці підійти ближче. І Миколка підходив, але не встигав нічого сказати: заважав конвойний.
— Де мати?! — втретє запитав батько.
В цей час колона вийшла з провулка на безлюдну базарну площу. Всі ларки були наглухо забиті. Ліворуч, у дальньому кутку, біля критих навісів стояла невелика купка людей: там міняли одяг на шматок мила або пляшку згірклої олії.
Шибеницю не можна було не помітити… Вона стояла на самій дорозі… І батько побачив… Він зупинився, змахнув руками, відсахнувся і повалився на землю.
Колона полонених зупинилась. Миколка кинувся в юрбу, розштовхав бійців і нагнувся над непритомним батьком:
— Тату!..
— Підніміть його швидше! — тривожно гукнув хтось. — А то конвойний пристрелить!
Ззаду почулися швидкі кроки і голосна лайка есесівців.
— Відійди, відійди, хлопчику, — сказав той же голос. — Ех, навіщо так вразив батька?
Кілька рук підняли пораненого і швидко поставили на ноги.
— Ну, отямся… отямся!.. Ходімо!..
Батько повільно приходив до пам'яті. З рота в нього струмувала кров. Двоє полонених взяли його під руки, і колона рушила далі.
Миколка біг за колоною до самого концтабору. Ворота за полоненими зачинилися. І хлопчик повільно побрів назад.
Розділ третій
ПОГОНЯ
На вулиці хтось окликнув Миколку. Він обернувся. Ззаду стояв дядько Микита.
—Іди за мною, — сказав він, тривожно оглядаючись на всі боки. — Мати тобі, мабуть, про мене казала?
— Казала…
— Ну от, то ти йди… Але у ворота не заходь, а піди задвірками і перелізь біля сарая через паркан. Не треба, щоб тебе зі мною бачили… Зрозумів?
— Зрозумів.
Микита злегка поплескав Миколку по плечу і пішов через площу до Ярославської вулиці. Він жив у невеликому будиночку за високим парканом. Там, де кінчалася ця вулиця, починалась околиця.
До війни дядько Микита завідував міською лазнею. Робота в нього була непомітна, але, як він сам любив казати, «гаряча». Нікого не здивувало, що він залишився в місті, коли прийшли гітлерівці. Він, як і досі, топив лазню, тепер вже для німецьких солдатів, і комендант Курт Мейєр вважав його людиною корисною.
Та коли Микиту Кузьмича Борзова призначили заступником бургомістра, з'ясувалося, що в цій зовні кволій людині живе справжній диявол. Ніхто краще за нього не міг організувати облаву, коли треба було відправляти в Німеччину чергову партію людей. Він мобілізував інженерів і примусив їх відбудувати зруйновану електростанцію; ну, а що стосується лазні, то вона працювала безперебійно.
Жителі міста зненавиділи Микиту Кузьмича. Якщо раніше його звали на ім'я та по батькові, то тепер до нього міцно прилипла зневажлива кличка «банщик». Микита Кузьмич знав про це, але тільки зло посміхався. «Нічого, — казав він, — «банщик» себе ще покаже. У мене тут дехто матиме таку баню, що кров'ю умиється»…
Миколка йшов за два кроки позаду Борзова, який з почуттям власної гідності рухався вперед, стараючись показати, що він особа видатна, представник влади.
Вони майже підходили до будинку Микити Кузьмича, коли з-за рогу вийшли два конвоїри, які вели в тюрму арештованого.
Це був чоловік років тридцяти. Кремезний, неголений, у старих, чорних, обшарпаних унизу штанах і коричневому піджаці, з-під якого виглядала руда від бруду сорочка, він рухався повільно, покірно крокуючи за переднім конвойним.
І раптом в ту мить, коли один із конвойних зупинився, щоб запалити цигарку, арештований рвонувся, підбіг до найближчих, сусідніх з будинком Микити Кузьмича, воріт і зник за ними. Конвойні відкрили вогонь з автоматів, але кулі, мабуть, пролетіли мимо…Борзова неначе підхльоснули. Він забув про своє високе становище і прожогом кинувся услід за конвойними.
Разом з іншими хлопчиками, які вискочили із сусідніх будинків, Микола підбіг до воріт. Але там уже нікого не було. Лише десь на задвірках віддалялися постріли.
Минуло чверть години. Всі почали розходитись, і Миколка залишився сам біля воріт. Тоді він вирішив перелізти через паркан раніше, ніж дядько Микита повернеться додому, і зачекати його у дворі.
Він перестрибнув через невисокий тин сусіднього двора, пробіг городами і незабаром опинився біля високого глухого паркана. По гостроверхому даху можна було впізнати за парканом будинок Борзова.
Миколка оглянувся і зник у заростях високої кропиви. Тут він побачив щілину внизу паркана і спробував пролізти. Але щілина виявилась надто вузькою. Крім того, хтось насипав біля неї битого скла. Миколка вирішив шукати кращого місця, але де б він не примірявся перелізти, скрізь нагорі погойдувався дріт, натягнутий у три ряди. Миколка обійшов кругом і, спантеличений, повернувся назад. В одному місці — там, де між парканом і сараєм залишалася вузька смужка, — дроту не було. Дивна річ. Саме там, де найлегше можна перелізти, паркан стояв незахищений. Миколка видерся на сарай, перекинув ногу через паркан і в ту ж мить злякано відсмикнув її назад.
З двору, прямо з будки на паркан плигнув здоровенний чорний пес. Коли б Миколка забарився хоч трохи, він укусив би його за ногу.
Пес оскаженіло гавкав.
— Мовчи! — крикнув Миколка. — Мовчи, тобі кажуть!
Він помітив, що цепу, на якому прив'язаний собака, вистачало тільки на цю ділянку паркана. Якщо ж перелізти трохи правіше чи лівіше, то пес уже не страшний. Але там, де його немає, натягнуто дріт. Що ж робити? Ні, треба повернутися назад до щілини і спробувати її розширити. Якщо пощастить відломити шматок штахетини, то він якось зможе проповзти у двір.
Миколка стрибнув із сарая, і його ноги раптом наштовхнулися на щось м'яке. У кропиві хтось скрикнув від болю. На землі лежав той самий арештований, який тікав від конвою; обличчя його було вимазане кров'ю і брудом, волосся сплуталось. Потираючи забиту ногу, він злякано дивився на Миколку.
— Не бійтеся, — сказав хлопчик, — я вас не видам.
— А ти хто такий?
— Миколка!..
— Вони вже пішли? — запитав утікач, все ще потираючи ногу.
— Пішли.
— Але вони неодмінно повернуться. І з собакою… А чий це будинок за парканом?
— Банщика, — відповів Миколка.
Утікач посміхнувся:
— Он як!.. Заховатися б у нього в дворі. Там напевне вже не шукатимуть.
— Повзіть за мною, — тихо сказав Миколка, — я бачив тут поблизу щілину…
— Легко тобі сказати — повзи! — зітхнув той. — І понесло ж тебе скочити на мою ногу! Мабуть, зв'язки мені порвав… Ну, де тут щілина?.. Показуй.
Забувши про те, що його руки густо обсипало червоними пухирцями від кропиви, Миколка почав пробиратися до щілини. За ним, важко дихаючи, повз утікач.
— А вам краще б до ночі пролежати у кропиві, — запропонував Миколка.
— Ні, ні, тут мене знайдуть. Показуй, хлопче, щілину. Може, й врятуюся…
Миколка підповз до щілини.
— Дай-но я подивлюся, що там робиться, — сказав утікач і, відсунувши Миколку, заглянув у двір. — Так, до собаки далеко… — промовив він. — А онде сарай!.. Заховатися б у ньому… — Раптом він пожвавішав: — Знайди-но, хлопче, десь каменюку, ми знизу одіб'ємо дошку…
Знайти камінь було не важко. Утікач зняв із себе сорочку, загорнув у неї камінь і цим згортком почав сильно, але не гучно бити по краю дошки.
Після кількох ударів дошка відскочила. Потім таким же чином утікач вибив і другу дошку.
— Лізь перший, — сказав він Миколці, — подивись, чи є хто-небудь у дворі.
Миколка відхилив дошки і, відчуваючи, як сильно б'ється серце, проповз у тепер вже широку щілину.
Тут, біля паркана, теж росла кропива, праворуч стояв невеликий дровник — він був відчинений, — а ліворуч, за деревами, виднілася собача буда. Пес, брязкаючи цепом, несамовито гавкав.
Невеликий будинок Микити Кузьмича стояв посеред двору. На його дверях висів чималий замок. Але про всякий випадок Миколка обережно обійшов навколо будинку. Всі вікна були зачинені і закриті завісами.
Ніхто не зупинив і не окликнув його. Миколка повернувся до щілини і тихо промовив:
— Лізьте! Нікого немає!..
— Придержи дошки… отак… — Утікач насилу просунув плечі в щілину. — Дай-но руку… Підтягни мене трохи…
Миколка схопив обома руками його широку долоню з короткими пальцями і щосили почав тягнути до себе.
— Давай, давай, малий, давай! — шепотів утікач, стараючись просунутися між дошками. Нарешті це йому пощастило. Знесилений, він упав на землю і з хвилину надривно і глибоко дихав.
— Ховайтеся! Ховайтеся!.. — квапив його Миколка. — Він може зараз повернутись…
Утікач підвівся і зашкандибав до сарая.
— Постарайся знову забити цвяхи, — мовив він, переступаючи через поріг.
Але цвяхів забити не пощастило. Рипнула хвіртка, і Миколка ледве встиг відскочити од сарая. Стежкою до будинку швидко йшов Борзов. Він був чимось незадоволений і палицею, яку держав у руці, збивав голівки квітів.
Миколка завмер. Тікати назад — значить, видати людину, яка довірилася йому. Залишитися на місці — треба пояснити, як він потрапив у двір, де за сторожа такий злий собака.
Дзвякнув замок, що його відмикав Микита Кузьмич, і двері відчинилися. Зараз він увійде в будинок, і тоді Миколка зможе утекти.
Але Микита Кузьмич не поспішав заходити в дім. Він стояв спиною до Миколки і про щось думав. Потім Миколка почув його рівний голос: