Олексій примружився.
— А як ти гадаєш, скільки нас тут?
— Коли?
— Зараз!..
— Троє…
— Ех ти!.. Рахувати не вмієш. Піди заглянь, хто за поворотом стоїть. Та швидше, поки не втік!..
Обличчя в Петра стало страшне. Очі округлилися, і вся його сутула постать затряслася від мисливського азарту. Притиснувши до грудей автомат, він метнувся в траншею. В ту ж мить від найближчого повороту затупотіли чиїсь важкі кроки. Чоловік, певно, щодуху біг до виходу.
— Сті-ій! — тонким зривистим голосом закричав Петро. — Сті-ій!.. Стріляти буду!..
Він зник у глибині траншеї. Василь не стримався і кинувся слідом за ним. Олексій чув на відстані збуджені голоси, але не міг розібрати жодного слова. І враз, коли вони наблизилися, він виразно почув той голос, заради якого пішов на цей страшний риск. Це був голос Юренєва.
За хвилину Петро виштовхав Юренєва з траншеї в котлован і зупинився позаду, не опускаючи автомата. Юренєв поводився спокійно, навіть визивно спокійно, наче він тут був старшим.
— Ти все чув? — запитав його Олексій.
— Так, усе, — підкреслено голосно відповів Юренєв.
— Тобі все ясно?
— Все.
— Ти й тепер будеш твердити, що я зрадник?
— Буду! — глузливо дивлячись йому у вічі, сказав Юренєв.
— Чому?
— Тому, що мені це потрібно!
Василь Дмитрович підійшов до Олексія і сердито труснув його за плече.
— Слухай-но, ти, Охотников! Він каже, що ти все брешеш! Опутати нас хочеш…
Олексій з силою скинув руку поліцая з плеча:
— Кого ти слухаєш! Це ж провокатор! Він у гестапо служить!
Петро здригнувся і опустив автомат. Ну й в історію вони влипли!
Юренєв присів на купу щебеню.
— Ну, Охотников, давай грати відкрито, — сказав він, втішаючись відчуттям своєї сили. — Так, ти розкусив мене. Я працюю в гестапо! І гнию поруч з тобою, щоб зрадити тебе! Так, я зрадник! Але ти помреш, а я буду жити… А ось вони, — вказав він на поліцаїв, які збентежено тулилися до стіни, — зараз застрелять тебе за моїм наказом. Застрелять, тому що вони хочуть жити, а тільки я один можу їм дати прощення…
— Але вони можуть убити й тебе! — крикнув Олексій.
— Не можуть! — спокійно похитав головою Юренєв. — Якщо вони вб'ють мене, їх тут же розстріляють. Ніхто їм не повірить, що мене застрелили, коли я намагався втекти або не підкорявся наказу… Не можуть!.. Ти ж помреш, як підлий зрадник, і могила твоя заросте чортополохом. — І він підвів руку, даючи знак поліцаям. — Ану, сіконіть по ньому чергою, — і раптом, обернувшись, дико загорлав: — Стріляйте, наказую!.. Або самих розстріляю!..
Поліцаї підвели автомати. Ще трохи — і Олексій упав би мертвим. Але в цю мить на краю котлована з'явився якийсь чоловік і закричав:
— Стійте!.. Не стріляйте!
Всі мимоволі глянули вгору. Держачи високо над головою обрізок залізної балки, стояв Кравцов. Він був страшний у своїй юнацькій люті.
— Я все чув! — мовив він. — Цього разу я був тут! Ти, собако, — нагнувся він до Юренєва, — не можеш померти від кулі, але можеш — від нещасного випадку!..
Юренєв з жахом притулився до стіни котлована.
— Що ти робиш?.. — заволав він.
Але в цей момент кинутий з силою шматок заліза розтрощив йому голову. І мертве тіло повалилося на каміння.
Кравцов одразу скочив униз і підбіг до Олексія.
— Я всім скажу правду! — гаряче сказав він. — Тобі знову повірять.
Поліцаї, опустивши автомати, постояли над тілом Юренєва. Потім Петро сказав:
— Який необережний! Я ж попереджав його — не лізь під балку, може впасти!..
Василь глибоко зітхнув:
— Отак буває! Береться людина не за своє діло. Лізе, куди не слід. А потім ховай її!..
Курт Мейєр, який цього вечора збирався зустрітися з Юренєвим, дізнавшись про його раптову загибель, був страшенно розлючений. Але найретельніше розслідування підтвердило — Юренєв став жертвою власної необережності.
Зрештою, Курт Мейєр був не з тих, кого легко переконати в тому, в що він не хоче повірити. І він вжив своїх заходів…
Розділ двадцять дев'ятий
ТЕПЕР — ДІЯТИ!
Миколка з хвилюванням чекав наступного ранку. Він уже знав, що Михайло загинув, і чув, як Вернер допитував поліцаїв, а потім доповідав про це Курту Мейєру по телефону. Правда, Миколка не розумів по-німецьки, але Вернер часто згадував прізвище Юренєва, і тому не важко було розібратися, в чому справа.
Поліцаї одностайно твердили, що Юренєв — жертва нещасного випадку, — не можуть же вони встежити за кожним, хто через свою власну необачність підставить голову під залізну балку. Але Миколка розумів, що батько якимсь чином зумів позбутися зрадника, а сам лишився поза підозрою.
Тільки б тепер ще чого-небудь не сталося до їхньої зустрічі. Вони остаточно про все домовляться, а там Миколка й Вітя вирушать до своїх.
Як вибратися з табору, хлопці вже придумали. Вони заберуться в машину, яка щодня ходить у сусіднє село по хліб. Вітя вже кілька разів їздив туди, і куховар охоче його відпускав. Він не любив трястися осінніми розмитими дорогами, — гляди, застрянеш десь у грязюці, а потім тюпай пішки по допомогу.
Крім шофера, в машині завжди їздили двоє солдатів або поліцаїв, які одержували в пекарні хліб, укладали його в кузов, а потім вилазили на нього просто в чоботях. Теплий хліб зігрівав їх, а те, що хлібини розплескувалися і бруднилися, не мало значення — ув'язнені все зжеруть.
Кілька днів тому сталося так, що єфрейтор довго не міг знайти другого чергового поліцая і, оскільки шофер уже лаявся, наказав їхати Віті. Той успішно справився з цим ділом. Відтоді поїздки по хліб стали Вітиним обов'язком. І хлопці вирішили: якщо на машині їздить Вітя, то чому на ній не поїхати й Миколці? Вони вирушать у село разом, одержать хліб, а коли повертатимуться, вискочать з машини на дорогу. Поки машина доїде до табору, поки їх спохватяться, поки вирішать, посилати за ними погоню чи ні, вони вже будуть далеко.
Ніч минула в тривожному чеканні ранку, а ранок — у ще тривожнішому чеканні часу зустрічі з батьком. «Чи прийде він? — тужливо думав Миколка. — А раптом щось станеться, раптом його арештують!»
Вернер кудись виїхав ще на світанні, і тому Ріхард виспався досхочу, а коли прокинувся, дав Миколці чистити зубним порошком мельхіорові ложки, виделки і ножі. Вернер любив, щоб у нього на столі все блищало.
Упоратися з двома приборами не так уже й важко, але Ріхарду тут же спало на думку полагодити зіпсований радіоприймач, і хоч Миколка на цьому зовсім не розумівся, все ж Ріхард примусив його сидіти за столом і дивитися, як він орудує викруткою. Понад усе Ріхард не любив самотності, а крім того, присутність хлопця нагадувала йому про далеку домівку.
А час минав. Годинник на стіні показував без чверті дванадцяту. Незабаром прозвучить обідній гонг! Що ж робити? Як утекти від Ріхарда? Хоч би справа яка, а то сиди і дивись, як він копирсається в різних деталях і дротиках…
На підвіконні лежала губна гармошка, на якій зрідка любив грати Вернер. Миколка підвівся, узяв блискучу від нікелю і оздоблену вигадливими вензелями вузьку плитку і підніс до губ. Гармошка тонко й сильно зазвучала. Миколка швидко провів нею по губах, вона зазвучала безладно. Хлопець раптом згадав вилицюватого німця в машині — той, мабуть, здорово вмів грати на цій штуці.
Ріхард скривився і похитав головою — не треба! Але Миколка знову з силою дунув у гармошку. Ріхард ляснув рукою по столу:
— Стій!..
А Миколка з відчаєм дув і дув у гармошку — будь, що буде! Інша людина на місці Ріхарда від такого концерту втратила б терпець. Але Ріхард мав міцні нерви, і тільки шия його бралася червоним. Нарешті, коли вищання гармошки стало зовсім нестерпним, він схопився, видер у Миколки гармошку, підбіг до дверей, штовхнув їх ногою і міцно ляпнув Миколку нижче спини.
Цього тільки й треба було Миколці. Він прожогом вискочив з хати. Якраз вчасно: гонг уже пролунав, і ворота в поле були широко розчинені. Боячись, що Ріхард стане його шукати, Миколка забіг за хлів і, вилізши на великий камінь, глянув на дорогу через тин.
Сніг, що випав минулої ночі, ще не розтанув. Він укрив поля до самого обрію, і тільки чорною рікою звивалася поміж пологими горбами роз'їжджена машинами дорога. Зараз по ній пробиралися люди, як завжди, низкою, держачи в руках виблискуючі металом бачки. Яка витончена у знущанні голова вигадала цей важкий і принизливий похід! Здавалося б, зовсім просто — поставити кілька термосів на машину і одвезти обід у поле. Ні, треба, щоб люди не мали жодної хвилини спокою, щоб їх виснажувала не тільки робота, а й голодне чекання.
Батько!.. Ось він підходить до воріт. Бачок несе у лівій руці, а правою швидко розмахує. Поспішає! Як жахливо, що не можна підбігти до нього, обняти обома руками за шию, поцілувати в колючу щоку!..
Цього разу Миколка йшов іншою стороною вулиці. Коли вони порівнялися, батько усміхнувся і підморгнув. Пройшовши в тому ж напрямку ще кроків двадцять, Миколка круто повернув назад.
Як гучно б'ється серце! Зараз повинно вирішитись найголовніше: чи зуміє він швидко й непомітно наздогнати батька. Але чому батько так поспішає? Адже до кухні лишилися лічені кроки…
Несподівано батько зупинився, обережно поставив бачок у грязь і, одійшовши трохи вбік, де було сухіше, став не кваплячись зав'язувати на черевиках шнурки.
Миколка вже був кроків за п'ятнадцять, коли він, нарешті, справився із шнурками, підняв бачок і, не оглядаючись, рушив своєю дорогою.
Чи залишилося що-небудь на землі?.. Так! Під грудочкою лежить папірець. Але як його взяти? Хто може поручитися, що за дорогою не стежать з вікна найближчої хати?.. Раптом під ногою хруснув шматочок скла від розбитої пляшки. Миколка підняв, глянув крізь мутний осколок на небо і відкинув його убік. Потім підняв ще якийсь камінець, погрався ним і теж швиргонув. І ось нарешті ще крок, останній крок — і папірець поруч!..
Як важко зробити звичайний рух — нагнутися і взяти папірець. Миколці здавалося, що хтось тільки й чекає моменту, коли він торкнеться цього зім'ятого папірця.
Миколка постояв, перевів дух, а потім відчайдушно нагнувся, схопив папірець і затиснув його в кулаці.
Багато інших важких випробувань було потім на його шляху, але йому завжди здавалося, що найважче він пережив саме в цю мить.
Він зупинився тільки тоді, коли помітив, що зовсім поруч хата Вернера. Куди він розігнався? Зараз Ріхард вийде на ґанок і погукає його до себе. Так і є! Ріхард рубав біля тину дрова і, помітивши хлопця, поманив його рукою.
За кілька хвилин Миколка розпалював піч. Він не встиг навіть засунути папірець у щілину, яку заздалегідь набачив у хліві.
Вибравши момент, коли Ріхард нарешті вийшов у сусідню кімнату, Миколка прожогом кинувся у свою хижку і, швидко оглянувшись, засунув донесення під плоскодонну гасову лампу, що стояла на поличці.
Але це мало його не загубило. Тільки-но він повернувся в кімнату, як Ріхард пройшов на кухню, держачи в руках бідон з гасом. Це означало, що зараз він понесе туди всі лампи, відкрутить пальники і по черзі наповнюватиме резервуари.
Миколка метнувся назад, але все ж Ріхард зайшов у хижку трохи раніше, зняв з полички лампу, уважно оглянув її, потім простягнув руку і взяв донесення.
Миколка завмер на порозі. Тепер кінець! Батько загинув! І він сам теж загинув!..
Ріхард уважно обдивився папірець, затим зім'яв його, обтер ним кіптяву з пальника і кинув у куток. Коли він проходив мимо, виносячи лампу, Миколка відчував, як тремтять і підламуються його ноги. Щойно за Ріхардом зачинилися двері, Миколка упав на солому, мов мандрівник, який падає у дорозі, відчуваючи, що не може більше ступити ні кроку.
Лише почувши, що Ріхард порається за стіною, Миколка підняв папірець і розгорнув його. На щастя, вимастився тільки зворотний бік. Схема, накреслена чорнильним олівцем, збереглася.
Коли Миколці ще раз пощастило вибратися з дому, він забіг у хлів і сховав папірець глибоко в щілину.
Вернер повернувся пізно ввечері. Він був у поганому настрої і довго лаяв Ріхарда. Миколка і Вітя лежали у своїй хижці, прислухалися до голосів, що глухо долинали до них, і тихо обмірковували, як їм бути далі.
Сьогодні Вітя, так і не діждавшись Миколки, поїхав по хліб сам. А як усе добре ладналося! На ранок вони, напевне, вже дісталися б до табору. А тепер знову треба чекати, хвилюватися, терпіти…
Терпіти!.. Чекати!.. Це не так-то й легко. Особливо коли знаєш, що від тебе багато залежить: донесення, яке треба вчасно доставити, життя батька і життя багатьох інших людей.
Батько не сказав, на який день призначено втечу. Мабуть, і сам поки що не знає. Миколка і Вітя вирішили, що вони чергуватимуть на узліссі і чекатимуть три, п'ять, десять днів — стільки, скільки треба, поки прийде батько і приведе своїх товаришів.
Хлопці заснули далеко по полуночі, і Вітя мало не проспав час, коли повинен був з'явитися на кухню. Єфрейтор не давав йому ніяких поблажок. Віті нерідко перепадало від нього по потилиці. Але сьогодні треба бути особливо точним, і не з боязні дістати штовхана, а щоб уникнути будь-яких ускладнень, які можуть перешкодити їм вибратися нарешті з цього клятого місця.
Рівно о другій годині дня машина вирушить у свій рейс. Вона повинна повезти їх обох.
Хлопці домовилися, що Миколка забереться у кузов в останній момент. Усі вартові вже звикли до того, що ця машина щодня о певній годині проїжджає у ворота, і пропускали її без особливої перевірки: вони знали, що ті, хто сидить у ній, мають право на виїзд з табору.
Але в найкращому плані не передбачиш усіх перешкод, що можуть несподівано стати на шляху його здійснення. Так трапилося й зараз.
Коли нарешті настав довгожданий час. Миколка вже був недалеко від машини. Вона стояла за кухнею біля комори, двері якої були відчинені навстіж. Шофер і черговий поліцай носили в кузов порожні мішки, а Вітя чомусь і досі не з'являвся.
Донесення, старанно загорнуте в ганчірочку, лежало у Миколки замість устілки в лівому черевику, і від цього черевик трохи муляв. Миколка ні на секунду не забував про свою йогу. Треба якнайшвидше вибиратися з табору. Крім того, не може ж він довго крутитися біля комори. Зрештою на це звернуть увагу, і йому попаде.
Нарешті шофер і поліцай уклали все, що треба. Шофер, молодий худорлявий хлопець, взяв відро і пішов по воду, а поліцай заліз у кабіну і, вийнявши з кишені кисет, став згортати цигарку. На хвилину кузов залишився без нагляду.
«Махну зараз туди», — подумав Миколка. Він підбіг до машини, схопився руками за борт, сперся ногою на колесо і за секунду, боляче вдарившись головою об ріжок ящика, упав на брудні мішки.
Миколка оглядівся; з землі тепер його побачити не можна, але у вузькому задньому віконці кабіни маячить голова поліцая. Варто йому обернутися, і він помітить у машині сторонню людину. Миколка на животі проповз у передню частину кузова і ліг під самим віконцем. Тут, у «мертвій зоні», його вже з кабіни не побачиш.
Проте виникло нове ускладнення: як дати Віті знак, що він уже в машині? Адже, не знайшовши Миколки поблизу, Вітя лишиться в таборі. І тоді вийде, що він, Миколка, втік і покинув друга напризволяще. Коли схопляться, що Миколка втік, Вернер напевно візьметься за Вітю…
Може, вилізти назад? Пізно!.. Шофер уже повернувся і порається біля мотора. Зараз, побачивши, як Миколка спускається з кузова, він тільки вилає його, але завтра й близько до машини не пустить.
Так, що й казати, в скрутне становище він потрапив. От що значить поквапитись!
Грюкнули дверцята — це виліз поліцай. Він півголосом поговорив з шофером і пішов.
Запала коротка мовчанка. Шофер щось лагодив у моторі. Потім виявилося, що йому потрібна мішковина. Він став на підніжку і простягнув руку через борт. Подайся шофер ще трохи вперед, він, напевно, помітив би Миколку. Але, на щастя, шофер добре знав, куди кинув мішки, і навпомацки витягнув один з них. Зіскочивши з підніжки, він взявся до своєї справи, а Миколка лежав з заплющеними очима, не вірячи, що лишився непомічений, і тривожно чекав: ось зараз прийде поліцай і схопить його… Хтось кілька разів пройшов повз машину. Миколка прислухався. Мабуть, це ходить Вітя, шукає його, хвилюється.