Особисті речі начфіна зберігалися в чорному, трохи потертому, але дуже місткому чемодані.
В дорозі все це господарство охороняли два автоматники, і, треба віддати належне Соколову, охорона в нього була бездоганна.
Автоматники однаково ретельно оберігали і скриню з грішми, і папки з документами, і, здавалося, навіть складаний стілець, на якому завжди сидів їх начальник, коли видавав зарплатню військовослужбовцям.
Можливо, Соколов трохи більше, ніж слід, любив похвалитися зразковим порядком свого, як він казав, «бойового підрозділу», та все ж було приємно зустріти десь на дорозі цю невелику, акуратну машину і її господаря, туго підперезаного, в шинелі, що здавалася тіснуватою на його міцній, з рівними плечима постаті. Він сидів завжди поруч з шофером, відкинувшись на спинку сидіння і виставивши вперед густу каштанову бороду (товариші називали її «партизанською», і, здається, Соколову це було приємно). В кузові, виглядаючи з-під тенту, попихкували цигарками автоматники.
Соколов був, що називається, акуратистом. Ніколи нічого не забував і ніколи не помилявся.
Коли він, злегка підвівши жорсткі рудуваті брови, приймав з рук офіцера заяву з проханням послати сім'ї грошовий атестат, а потім бережно клав зім'ятий листок з блокнота у свій новенький жовтий планшет, можна було вважати, що справу вже зроблено. Заява ніде не залежиться, і зарплату лейтенанта Фірсова чи там майора Сидоренка незабаром акуратно виплачуватимуть десь у Бугульмі чи в Горьковській області.
Коли йому дякували, він відмахувався: «А як же, голубе? Це ж вам гроші, а не сміття!..» І все ж маленьку замітку під заголовком «Чуйність до людини», надруковану в дивізійній газеті, замітку, де, між іншим, в позитивному плані згадували і начфіна штабу такої-то дивізії, капітан Соколов акуратно вирізав і заховав у нагрудну кишеню. Видно, це його дуже втішило.
В компанії Соколов був товариським і вмів цікаво розповідати різні історії із своєї рибальської і мисливської практики. Полювання і рибальство він любив безмірно і, зітхаючи, казав, що колись, у мирний час, проводив свої відпустки у лісі чи на річці.
Він був з тих людей, котрі, як то кажуть, ніде не пропадуть. Скрізь у нього були приятелі — серед інтендантів, у Військторзі, в шевській майстерні штабу армії і навіть у перукарні.
Цими широкими зв'язками він майже не користувався для своїх потреб, але охоче виручав товаришів. Можна було подумати, що з цього він має якесь особливе задоволення.
Словом, це була людина приємна, товариська, послужлива.
І все ж, маючи безліч приятелів, Соколов залишався без справжніх, близьких друзів.
— Біс тебе знає, — говорив йому майор Мединський, начальник дивізійного санітарного батальйону, людина розумна, енергійна, але часом грубувата, схильна, де треба і не треба, різати правду у вічі. — З усіма ти знайомий, з усіма на «ти», без тебе й бекеші не справиш, а все-таки ти якийсь не такий…
Соколов не ображався.
— Що ж, — казав він, самовдоволено розправляючи свою партизанську бороду, — так і повинно бути. Хіба можна дозволити собі щось зайве, коли відповідаєш за сотні тисяч. Спробував би ти на моєму місці посидіти…
Заперечити було важко, і розмова сама собою припинялася.
…І ось цей чоловік, який так добре вмів пристосовуватися в житті, славний товариш і акуратний, сумлінний служака, пропав безвісти.
Вранці 28 червня полуторка Соколова, як завжди, в повному бойовому порядку, виїхала у свій черговий рейс. Соколов повинен був одержати в польовій касі Держбанку триста тисяч карбованців, які мав роздати офіцерам штабу і всім, хто входив до складу управління дивізії.
За годину гроші було одержано. Соколов вивів у відомості золотим пером авторучки свій акуратний чіткий підпис з невеликим кучерявим розчерком і вмостився знову в кабіні поруч із шофером.
Машина виїхала з села, але до місця призначення — у штаб дивізії — так і не прибула.
В той час дивізія опинилася на головному напрямку ворожого удару. На неї наступали два танкових корпуси. Двісті «юнкерсів» і «месершмітів» безперервно бомбували бойові порядки і тили… З боями дивізія стала відходити до Воронежа.
На війні такі дні не дивина: ранок починається немовби тихо, мирно. Велике військове господарство живе своїм діловим, буденним життям, похідним, простим і в той же час складним побутом. І раптом — де він, цей побут? Прощай недовгий затишок чужого житла, коротка радість відпочинку! Знову тремтить земля і гуде повітря!
Так було й того пам'ятного червневого дня.
… На одній з доріг солдати вступили в бій з німецькими броньовиками, що прорвалися в тил. Одного з них підбили, а другий повернув назад. На відстані кілометра від місця бою догоряла розбита снарядом штабна автомашина. Знайома полуторка, що немало вже пройшла по дорогах війни! Похідна бухгалтерія капітана Соколова… Перший-ліпший солдат у дивізії одразу впізнав би її. Біля машини лежали трупи одного з автоматників і шофера. Начальник фінансової частини Соколов і другий автоматник зникли. Зникла також і кована скриня з усіма грішми і документами. Але солдати помітили і підібрали в канаві невідомо як уцілілий складаний стілець — з тих, якими так пишався капітан Соколов, і його великий, плоский, виготовлений на особливе замовлення портсигар з вибагливим вензелем на кришці…
Солдата і шофера поховали в придорожньому гаю, разом з убитими в тій же сутичці, а капітана Соколова, другого автоматника і надійну скриню вже не шукали. Дивізія могла опинитися в оточенні, і треба було за наказом командування, швидко змінивши позицію, зайняти оборону в районі Воронежа.
Незабаром у штаб дивізії було призначено іншого начфіна, зовсім не схожого на попереднього, — дуже худого, високого і сутулого чоловіка в подвійних окулярах, з незвичайним прізвищем Барабаш, а капітана Соколова, внесеного у списки тих, хто пропав безвісти, стали потроху забувати…
Розділ тридцять третій
УДАР НА СЕЙМІ
Від часу червневих боїв минуло вісім місяців. Після недовгого відпочинку дивізію, в якій служив колись капітан Соколов, передали іншій, сусідній армії і перевели на нову ділянку фронту — по середній течії Сейму. Дивізія зайняла позицію вздовж берега ріки, напроти зовсім зруйнованого гітлерівцями невеликого містечка.
Полковник Ястребов, досвідчений бойовий командир, якому вже не раз доручали складні операції, готував свої частини до наступу. Командуючий армією викликав його до себе і поставив перед дивізією бойове завдання: вибити гітлерівців з укріплень на березі ріки, а потім повернути на південь і визволити старовинне російське місто О. Це було важливо для успіху всього фронту.
Дивізії належало провести операцію, під час якої вона мала форсувати Сейм і захопити протилежний берег ріки. Завдання було нелегке. Крутий схил, що майже прямовисно спадає до води, вороги перетворили на справжню фортецю. Вирили в ньому безліч окопів, сполучили їх внутрішніми ходами, встановили кулемети, гармати, міномети…
Увечері, напередодні наступу, біля бліндажа, в якому містився командний пункт дивізії, зупинився всюдихід. На притоптаний сніг вийшли два чоловіки в однакових цивільних чорних пальтах з сірими смушковими комірами.
І все-таки ці люди не були схожі між собою. Один, видимо старший віком, років п'ятдесяти, був худорлявий, легкий і спритний в рухах і якось навіть по-юнацьки жвавий, його смагляве обличчя осявали глибоко посаджені чорні, надзвичайно живі і цікаві очі. Комір пальта був розстебнутий, шапка злегка набакир. З-під неї вибивалося, спускаючись до самих брів, пасмо прямого чорного волосся.
З машини він вискочив швидко і, чекаючи штабного офіцера, який пішов доповісти про гостей командиру дивізії, заходив туди й сюди вузенькою, протоптаною в снігу стежкою, постукуючи підбором об підбір, щоб скоріше зігрітися.
Його супутник повагом вилазив з машини. Спершу він висунув одну ногу, надійно ступив на неї і вже тоді, трохи подумавши, поставив на землю другу. Після цього він злегка поплескав долонями у теплих плетених рукавичках і глибше насунув на вуха шапку з акуратно зав'язаними шнурочками.
Його почервоніле на морозі обличчя з прозоро-голубими очима було надзвичайно серйозне. Він подивився спершу направо, потім наліво і сказав, солідно відкашлявшись:
— Ну, от і приїхали!
В цю мить двері бліндажа відчинилися, і на порозі з'явився сам командир дивізії полковник Ястребов, худорлявий чоловік, якому дуже пасувало його прізвище. В нього був різкий, навіть гострий профіль, горбатий ніс і майже вертикальні брови над круглими карими очима, веселими і сердитими водночас.
Солдати в дивізії називали його «наш яструбок». Вони й не здогадувались, що з цим прізвиськом він закінчив школу, військове училище і навіть академію і що так само, як вони, називає його і командуючий армією, в яку входить їхня дивізія.
Побачивши гостей, Ястребов привітно махнув рукою і крикнув дзвінким на морозі голосом:
— Прошу, товариші!
Худорлявий круто повернувся і пішов йому назустріч широким, легким кроком.
За ним перевальцем рушив його поважний супутник.
— Здрастуйте, товариші, — привітно сказав командир дивізії, міцно потискуючи гостям руки своєю маленькою сильною рукою. — Чекав вас!.. Веселіше воювати буде, знаючи, що разом з нами в місто ввійде Радянська влада. Ви, якщо не помиляюся, секретар міськкому партії Громов? Артем Данилович?
— Він самий! — відповів худорлявий чоловік. — А це Морозов Сергій Пилипович, голова міськради.
Морозов злегка вклонився, зберігаючи суворий, надзвичайно серйозний вираз обличчя, а потім запитав діловито і вимогливо, так, наче їхав у поїзді і сталася затримка в дорозі:
— Коли будемо на місці?
— Точно за розкладом, — посміхаючись, відповів Ястребов, — хоча можливі й деякі непередбачені затримки…
Громов засміявся, а Морозов здивовано глянув на нього, потім на Ястребова і злегка знизав плечима.
— От завжди так з військовими, — зітхнув він, сідаючи перед столиком, на якому лежала карта, — без застережень не можуть. А нам, товаришу полковник, ось як потрібно, щоб дивізія оволоділа містом якнайшвидше і, головне, зненацька!..
— Чому? — запитав Ястребов і, присунувши Громову лавку, сів напроти голови міськради, але тут же спохопився: — Роздягайтеся, товариші! Вечеряти будете?.. Зрештою, що тут питати… Сергушкін! Збігай до куховара, передай, щоб сюди принесли вечерю, — наказав він своєму ординарцю. — Швиденько… на трьох… ні, на чотирьох — і начальнику штабу.
Сергушкін побіг виконувати наказ. Біля дверей він пропустив у бліндаж високого командира. В білому овечому кожушку, підперезаному широким ременем з портупеєю, з великим планшетом при боці, він здавався велетнем.
— А ось і наш начальник штабу. Підполковник Стременний. Про нього помовка, а він до хати! — сказав Ястребов. — Ну, тепер, Єгоре Геннадійовичу, нам з тобою будь-що треба місто брати. Сам розумієш: з нами йде партійне і радянське керівництво!..
— Ага, он як! Ну, тоді постараємося, — злегка усміхнувшись, сказав Стременний.
Він скинув свою кучеряву білу вушанку, зняв товстий кожушок і одразу став менший майже вдвічі. Тепер було видно, що це чоловік років двадцяти семи, двадцяти восьми, худий, але, мабуть, сильний і витривалий.
Стременний мав біляве, пшеничне волосся. Такі ж, з золотинкою, невеликі вуса на губі.
Бліде вузьке обличчя його важко навіть було уявити червоним від спеки або морозу.
Коли Стременний зайшов у бліндаж, Громов помітив, що командир дивізії і начальник штабу перекинулися розуміючими поглядами, і подумав, що їм, напевно, добре працювати разом.
І справді, за ті нелегкі місяці, які Ястребов і Стременний провели в боях (Стременного призначили начальником штабу дивізії лише за тиждень до пам'ятного червневого бою), вони навчилися з першого слова розуміти один одного.
Вітаючися з гостями, Стременний трохи затримав руку голови міськради і сказав, лукаво примруживши одне око:
— Ви, я бачу, товаришу Морозов, мене зовсім не впізнаєте… А я вас одразу впізнав.
— Хіба ви знайомі? — здивувався Громов.
— Ні, — коротко відповів Морозов.
— Ну, це як сказати! — Стременний засміявся. — У вас, мабуть, таких знайомих було багато, а ось ви у нас один…
В очах у Морозова з'явилося легке занепокоєння.
— Щось не пригадую… — сказав він. — Де ж ми з вами зустрічалися?
— Та ніде, окрім вашої приймальні. Невже зовсім забули? А я там наробив галасу.
— Навіщо ж було галасувати? — повчально, з докором у голосі сказав Морозов. — І так усе б уладналось.
— Нічого не владналось. — Стременний зітхнув. — Ходив я до вас, ходив, просив-просив, лаявся-лаявся, а дах у будиночку, де я жив, ви так і не відремонтували. Хіба що тепер заяву приймете? Севастьянівський провулок, два…
— Він же тутешній, — вказуючи на Стременного порухом брів, сказав Ястребов, звернувшись до Громова. — Не куди-небудь йде — додому!
— Так, вірно, додому, — повторив Стременний, і обличчя його якось одразу спохмурніло. — Тут я й народився, і школу закінчив, і працювати почав на електростанції. Монтером… А потім, після інституту, сюди ж повернувся — змінним інженером. Та недовго попрацював — близько двох років. Більше не дав німець.
— А в місті хто-небудь з ваших лишився? — обережно запитав Громов.
Стременний кивнув головою:
— Батько!..
Морозов повагом вийняв з кишені записну книжку.
— То яка, ти кажеш, твоя адреса? Севастьянівський, два? Перекриємо тобі дах, неодмінно перекриємо! Дай тільки в місто ввійти. А тоді, звичайно, недогляд був… Ти вже пробач, брат, недогляд.
Громов ляпнув себе по колінах долонями:
— Ну й Сергій Пилипович! Як розійшовся! Та ти б спершу подивився, чи цілий той будинок. Може й даху ставити ні на що…
Морозов підвів на Громова свої світло-голубі очі.
— Ай справді, — сказав він задумливо. — Ну що ж, спершу подивимося, чи стоїть будинок. Якщо цілий, дахом його накриємо.
У записній книжечці він щось написав дуже дрібним, але чітким почерком. Громов заглянув йому через плече і прочитав півголосом:
— «Севастьянівський, два. Підполковник Стременний. Якщо цілий — вкрити залізом». Бійся бога, Сергію Пилиповичу! Хіба ж так можна писати? — Він голосно розсміявся.
Ястребов і Стременний вторили йому. Морозов злегка знизав плечима. Обличчя його було незворушне.
— А що таке? Коротко і ясно. Навіть не розумію, що тут смішного.
— Це тому, що в тебе немає почуття гумору.
— Немає, — спокійно погодився Морозов. — От і дружина мені часто каже: «Нудна ти людина, Серьожо, гумору в тебе ні на гріш». А що не скажу — сміється.
Всі присутні знову засміялися. Морозов махнув рукою:
— Смійтеся, смійтеся, я звик!
Двері знову відчинилися, і в бліндаж увійшов куховар — молодий хлопець у білому халаті, одягнутому поверх шинелі. У великих, червоних від морозу руках він обережно ніс казанок, кілька алюмінійових мисок, ножі і виделки. В бліндажі одразу запахло смаженим м'ясом, перцем і лавровим листом.
Ястребов сам розклав печеню в миски і налив гостям по чарці горілки.
— Ну, товариші, — сказав Громов, — за те, щоб по другій випити вже в місті!
— Вірний тост! — підтримав Ястребов і підняв свою чарку. — Але поясніть мені спершу, що у вас за особлива справа в місті… Адже ми теж зволікати не збираємося.
— Це зрозуміло. — Громов наліг грудьми на край стола і присунувся ближче до Ястребова: — Нам, бачте, достеменно відомо, що гітлерівці збираються вивезти з міста все, що можна поставити на колеса, і забрати всіх, хто здатний працювати. Добре було б перешкодити цьому, га? Як ви думаєте?
— Так само, як і ви, — посміхаючись, відповів Ястребов. — Мушу признатися, що і в нас з товаришем Стременним є деякі відомості про це… Ну, і свої міркування, природно…
— Природно! — підхопив Громов. — Ви вже мені даруйте, товаришу Ястребов, ми з Сергієм Пилиповичем люди не військові, цивільні, а дорогою сюди теж різні оперативні завдання вирішували… От, думаємо, якби пощастило швидко обійти місто і перетнути дорогу на захід, то вони опинилися б наче в мішку. Не знали б тоді, як вискочити живими…