— Можливо, Якушкін? — сказав Миколка.
— Мабуть, він, — погодився Вітя. — А ти помітив, як він старався швидше нас звідси випровадити?
І тут Миколка враз пригадав свою зустріч із старим фотографом на вулиці, коли Якушкін, дізнавшись, що він утік від дядька Микити, повів його до себе… Пригадав він і те, як дядько Микита вдерся тоді в дім Якушкіна, силоміць забрав від нього Миколку і, мов арештованого, зачинив у підвалі… Він нізащо не хотів, щоб Миколка залишився, у Якушкіна. Чому? Можливо, він знав щось про старого?.. Та й майор із штабу армії, котрий приходив у дитячий будинок після того, як вони знайшли Мейєра, докладно розпитував їх з Вітею про фотографа, коли вони сказали, що зустріли його біля руїн елеватора. Дивні підозри закралися в душу Миколки.
Зненацька нагорі, біля входу, хруснув камінь, загупали кроки, під склепінням підвалу забігав тонкий промінь ліхтаря, і хлопці почули чиїсь голоси.
— Ідіть за мною! Сюди, вниз! — долинув голос.
Хлопці смикнулись тікати, але зрозуміли, що пізно, вихід їм відрізано. Не змовляючись, обидва метнулися під нари і причаїлися.
— Тут хтось є! — почули вони знову той самий голос.
— Навряд. Це, мабуть, щури, — відповів йому інший голос.
Кроки наближалися. Дзвякнули об підлогу приклади гвинтівок. Прибулі зупинилися.
— Ну, швидше показуйте, куди ви їх заховали! — знову почули хлопці.
І тут у відповідь пролунав тремтячий голос Якушкіна:
— Та ви що! Не я заховав! Я їх знайшов ось тут, під нарами…
Промінь ліхтаря метнувся сюди й туди й застиг на рулонах, що лежали на підлозі.
— Чому під нарами? — посміхнувся чоловік з ліхтарем. — Ось вони, на підлозі!..
Миколка, завмерши, дивився, як промінь освітив руки чоловіка, що перебирав згортки.
— Один, другий, третій, — став рахувати Якушкін. — Повинно бути десять, а тут всього дев'ять.
— Можливо, ви помилилися?
— Ні! — заперечив Якушкін. — Одного бракує.
— Ну що ж, складемо акт, — сказав чоловік.
Хляпнула шкіряна кришка польової сумки, на якийсь час у підвалі запала тиша, тільки шелестів папір.
— Яка досада, зламався олівець! — промовив той самий голос. — Чи немає у вас ножика?
— Є, — з готовністю відповів Якушкін. — Будь ласка, візьміть.
— Лукін, подержи-но ліхтар.
Промінь ліхтаря перемістився. Хлопці почули, як ножик шкребе по олівцю.
— Ну й зазублини на вашому ножі! — сердито сказав чоловік. — Зовсім не ріже. І до того ж він зламаний… Візьміть його. — І після невеликої паузи запитав: — Чи немає в кого олівця?
— У мене є, товаришу сержант, — відгукнувся голос, якого хлопці ще не чули.
Виходить, разом з Якушкіним їх тут четверо! І одного називають сержантом. У них із собою гвинтівки. Дивно, чому, це Якушкіна супроводжують озброєні люди? Голос фотографа звучить невпевнено, наче він дуже переляканий.
Що робити? Вилізти з-під нар? Але ті, хто прийшов сюди з Якушкіним, можуть подумати, що вони заодно з фотографом…
— Отже, ви запевняєте, що картин всього було десять, — промовив той, кого назвали сержантом.
— Десять, — ствердив Якушкін. — Так я товаришу Морозову і сказав: знайшов десять картин.
— І вони були під нарами?
— Так! Під нарами.
Сержант помовчав.
— Ай справді! — сказав він. — Вони були під нарами! Хто ж їх звідти витягнув? І однієї не вистачає…
Миколка відчув, що Вітя тихенько штовхає його в бік чимось твердим. Простягнув руку, і пальці сковзнули по щільно згорнутій шершавій тканині. Десятий рулон! Тепер їхні справи безнадійні. Зараз сержант посвітить під нарами, і тоді…
Але життєвий досвід — велика справа. Миколка вихопив з Вітиних рук згорток і навмисне голосно чхнув.
— Хто тут?! — крикнув сержант, і в ту ж мить дзвякнули два приклади: мабуть, солдати приготувалися стріляти.
— Це ми! — відповів Миколка з-під нар. — Те, що ви шукаєте, лежить тут!..
В цю ж мить його засліпив промінь ліхтаря.
— Ану, вилазьте! — грізно сказав сержант, нахиляючись до нар. — Та швидше!.. Скільки вас там?
— Двоє! — відповів Миколка.
Віктор на цей раз виявився значно спритнішим. Поки Миколка виповз, він уже стояв на ногах.
— Більше нікого? — перепитав сержант.
— Нікого! — підтвердив Вітя.
Промінь ліхтаря застиг на їхніх обличчях. Хлопці мружились — очі боліли від яскравого світла.
— Так! Пізнаю! — обізвався сержант. — Ви обидва з дитбудинку?
Миколка кивнув. Сержант перекинув промінь на обличчя Якушкіна, і, вихоплене з темряви, воно здалося хлопцям особливо виснаженим. Різкі тіні спотворювали його, оточені синявою очі позападали, а тонкий ніс загострився.
— Це ви їх фотографували? — запитав сержант.
— Так, я! Чого це ви ще не спите, дітки? — мовив Якушкін. — Дістанеться вам від Клавдії Федорівни.
Сержант враз нахилився і, взявши один із рулонів, обережно розгорнув його на підлозі.
Всі завмерли від несподіванки. Солдати, що стояли в дверях, подалися вперед. Хлопці опустилися на коліна — вони хотіли краще роздивитися те дивне, що відкрилося їхнім очам.
В миготливому світлі ліхтаря блищали фарби старовинного портрета молодої дівчини в широкій білій, оздобленій перлами сукні. Обличчя дівчини було не дуже вродливе, але усмішка, спокійна і водночас мудра, робила його прекрасним. Здавалося, дівчина через віки зверталася до людей з якимсь дуже важливим словом.
Потім сержант згорнув полотно, і зачарування миттю зникло. І темрява стала ще густішою в цьому холодному, вогкому підвалі.
— То чого ж ви, хлопці, знову сюди забрели? — спитав сержант вже не так сердито.
— Ми напис один хотіли прочитати, — сказав Вітя.
Сержант виявив дивну обізнаність:
— Під нарами?
— Он там, унизу, — відповів Миколка.
— Ну, і прочитали?
— Одне слово розібрали, а друге хтось стер.
Сержант більше не розпитував хлопців.
— Ну, от що, — сказав він, — допоможіть-но нам. Забирайте рулони, хлопці… Та несіть обережно!.. Йдіть попереду, а ми за вами. — Він обернувся до Якушкіна: — А вам раджу йти спокійно. Ви мене зрозуміли? Ви заарештовані!
— Я буду скаржитись! — глухо мовив Якушкін. — Я чесна людина!.. Це може підтвердити сам товариш Морозов. Він сказав, що мене повинні нагородити.
Хлопці взяли в руки рулони, нести які було не дуже й легко. Але ніколи в житті ні Миколка, ні Вітя не переживали такого складного почуття і радості, і відповідальності. Вони знайшли картини, які шукало все місто. Кожна з цих картин — чудо! Хлопці тепер були в цьому переконані.
А позаду, човгаючи ногами, по-старечому кашляв чоловік, якого вели конвоїри…
Розділ сорок сьомий
ГЕРОЇ РОЗЛУЧАЮТЬСЯ
Коли Стременний зайшов у особливий відділ, Воронцов мовчки підвівся, кинув цигарку і, ні про що не питаючи, провів його в сусідню невелику кімнатку.
Там, присунута до стіни, стояла на підлозі знаменита кована скриня.
— А я думав, що ви вже про неї забули, — сказав Воронцов.
— Майже забув, — посміхнувся Стременний, — але тут, бачте, така обставина… Випадково прочитав один запис у щоденнику Курта Мейєра і захотів глянути на скриню ще раз. Та ось прочитайте самі! — І він простягнув Воронцову аркуш, на якому синім олівцем було підкреслено слова: «Велика Ведмедиця»… «Мала Ведмедиця»…
Воронцов повагом і зосереджено прочитав списаний густими рядками аркуш.
— Та-ак, можливо, можливо… — сказав він. — Ну що ж, ворожіть. Не заважатиму вам.
Він присів на підвіконня, запалив і, мружачи від диму одне око, спостерігав здалеку за Стременним.
Стременний схилився над скринею.
Він відчинив її звичайним, знайомим йому способом. Третя кнопка в першому ряду, шоста — в другому, п'ята — в третьому… Поворот ромашки, черепашки, і все готово. Віко легко піднімається. Він заглянув усередину. Ніщо не змінилося. Гладеньке поліроване дно блищить, як дзеркало. Ніхто й не подумає, що його можна підняти. Він знову опустив віко і, звіряючись із схемою сузір'я, намальованою метеорологом на аркуші паперу, став обережно, неквапливо підбирати кнопки так, як розташовані зірки Малої Ведмедиці.
Перші дві кнопки знайшлися одразу, і це були не ті кнопки, які треба було натиснути, щоб підняти віко.
— Так, — задоволено мовив Стременний. Очевидно, він трапив на вірний шлях.
Щоб знайти третю кнопку, йому довелося поморочитись.
Але це вже не бентежило Стременного. Курт Мейєр все-таки навів його на вірний слід. Просто інтервали між окремими кнопками майстер не дотримував точно за схемою сузір'я.
Ось і четверта кнопка, і п'ята…
Все знайдено і натиснуто, а скриня все одно не відчиняється. Залізне дно не зрушилось ні на міліметр. Від досади і свідомості свого безсилля Стременний щосили ударив кулаком по віку.
Воронцов, який досі уважно спостерігав із свого місця, як Стременний, мов сліпий, що читає навпомацки, торкався кінчиками пальців різних кнопок, встав і підійшов до скрині.
— У тому, що ви робите, незрозуміло одне, — сказав він.
Стременний обернувся:
— Що саме?
— А ось зараз поясню. Коли ви відчиняли верхнє віко скрині, то спершу натискували сім кнопок, розташованих по контуру Великої Ведмедиці, а потім повертали черепашку і ромашку. Так чи не так?
— Точно, — погодився Стременний.
— А зараз ви чомусь відмовилися від цього принципу. Це свідомо?
Стременний глянув на зосереджене обличчя Воронцова і заперечливо похитав головою.
— Ні. Просто мені чомусь здалося, що тут не може бути повторення.
— А ви спробуйте, повторіть.
— Зараз.
Він опустився на коліна, знову натиснув усі кнопки по черзі, а потім повернув черепашку й ромашку. Але цього разу якось інтуїтивно повернув їх в інший бік.
І раптом всередині скрині щось клацнуло.
Зрадівши, Стременний відчинив віко і побачив, що поліроване, блискуче дно піднялося вгору. Стременний засунув у скриню руку, спершу по лікоть, потім по плече, нарешті нагнувся ще нижче і заходився шарити обома руками. Воронцов із стриманою усмішкою стежив за його квапливими рухами.
Нарешті Стременний з розгубленим виглядом підвівся на ноги.
— Нічого не розумію! — сказав він.
— А скриня, виявляється, порожня! — спокійно мовив Воронцов, тільки тепер заглянувши в неї. — У схованці нічого немає…
— Нічого! — кивнув Стременний. Він лунко опустив верхнє віко і сів на скриню. — А я був твердо переконаний…
Воронцов глибше затягнувся димом і знову відійшов до вікна.
— А я, правду кажучи, так і думав, що тут ми нічого не знайдемо, — сказав він. — Справа значно складніша, ніж здається…
— Щось не второпаю…
Воронцов показав цигаркою на скриню.
— Знайти друге дно і навіть відкрити його ось у цьому трофейному мотлоху зрештою не так вже й складно, товаришу Стременний. Значно складніше буває знайти і відкрити друге дно у людини. Тим більше, що трапляються люди не лише з подвійним, а навіть з потрійним дном, і значно хитріше замаскованим, ніж у вашої скрині.
Стременний здивовано глянув на нього:
— Я уже зовсім не розумію…
Воронцов кивнув головою:
— Це тому, що ви ще всього не знаєте.
— Чого саме я не знаю?
Воронцов не встиг відповісти. В кімнату постукали, і на порозі з'явився сержант Аніщенко. Обличчя його радісно усміхалося, і, здавалось, йому не терпілося швидше розповісти про щось дуже важливе.
— Дозвольте доповісти, товаришу майор!
— Ну що? Що? — запитав Воронцов, і очі його блиснули.
— Все в порядку, товаришу майор!
— Як же все в порядку, коли він до мене не дзвонить?
— Зараз, мабуть, подзвонить, товаришу майор… Як ви наказали, він послав його до вас по нагороду…
— Ну, а олівець застругували?
— Застругували, товаришу майор.
— І що?
— Та все в порядку, товаришу майор. Як ви й передбачали. — Аніщенко потупцяв на місці: — Можна мені сказати вам два слова по секрету?
Воронцов вийшов разом з ним і швидко повернувся значно жвавішим, майже веселим, відчинив стіл і поклав туди якийсь маленький згорток, не більший за сірникову коробку.
— Я дуже прошу вас, товаришу Стременний, — сказав він, — побудьте тут. Мені на хвилинку треба вийти. І послухайте, будь ласка, телефон.
— Добре, — кивнув Стременний.
Він відчував — готується щось важливе й несподіване, і з інтересом чекав розв'язки.
Воронцов накинув шинель і вийшов. А Стременний кілька хвилин сидів у цілковитій тиші.
Раптом на столі задзвонив телефон.
— Слухаю, — сказав Стременний у трубку.
— Товариш Воронцов?
— Ні, не Воронцов, а Стременний… Слухаю вас. Сергію Пилиповичу!
— Що це, телефоніст помилився? Я ж не до тебе дзвонив.
— Ні, не помилився. Воронцов вийшов, а я його, так би мовити, заступаю.
— Ну добре… До тебе я хотів дзвонити пізніше. — Голос Морозова звучав якось особливо поважно. — Поздоровляю тебе, товаришу Стременний!
— З чим, Сергію Пилиповичу?
— Картини знайдено!.. Всі десять!.. Я, правда, їх ще не бачив, але за ними пішли…
— Хто ж їх знайшов? — запитав Стременний.
— Фотограф Якушкін! Я його до Воронцова послав по нагороду…
— Чому до Воронцова? Хіба він у нас нагородами відає?
Морозов усміхнувся.
— Не знаю! Так Воронцов наказав. Це вже ти його поспитай!.. Ну, будь здоров!..
Стременний поклав трубку. До кімнати вже заходив Воронцов, розчервонілий від швидкої ходьби. Він обернувся на порозі і комусь наказав:
— Якушкіна — одразу до мене!
— Це ти що, товаришу Воронцов, начальником нагородного відділу став? — примружившись, запитав Стременний.
— А що, Морозов дзвонив?
— Дзвонив.
Воронцов зняв шинель і сів за стіл.
— Звичайно, це трохи незручно, — усміхнувся він. — Але зараз, як ти побачиш, це вже не має значення.
— Я нічого не розумію! — розсердився Стременний. — Яке відношення до нашої справи має фотограф Якушкін? Прошу пояснити, що тут, нарешті, відбувається!
— Будь ласка!
Але в цей час за стіною почулися голоси, двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Аніщенко, а за ним Якушкін із зв'язаними за спиною руками; двоє солдатів з гвинтівками зупинилися на порозі, чекаючи розпоряджень.
— Ну, Якушкін, ось ви й прийшли по нагороду!.. — сказав Воронцов. — Сідайте! Давайте поговоримо.
Аніщенко поклав на стіл фотоапарат, триногу, пакунок з речами, відібраними у Якушкіна під час обшуку, швидко розв'язав йому руки і вийшов з кімнати, щільно причинивши за собою двері. Незважаючи на запрошення сісти, Якушкін все ще стояв, розтираючи затерплі долоні. В усій його постаті була така розгубленість і пригніченість, що Стременний мимоволі подумав — чи не помилився Воронцов?..
— Що ж це таке, товаришу Воронцов? — жалібно запитав Якушкін. — Хапають! І це дяка за те, що я віддано розшукував картини? І знайшов їх… Адже так? І хіба не я допоміг викрити зрадників? — Він повернувся до Стременного. — А ось ви, товаришу начальник, ви ж бачили, як я бургомістра впізнав? То за що?.. За що?..
Якушкін затулив обличчя руками і так стояв кілька секунд.
— Сідайте!.. Сідайте, Якушкін!.. — мовив Воронцов. — Зараз ми розберемося, допущено помилку чи ні…
Якушкін покірливо підсів до стола, поклав руки на коліна і всім своїм виглядом показував, що ладен допомогти розібратися в цьому сумному непорозумінні.
— От що, Якушкін, від вас залежить дуже багато… По-перше, ваша власна доля. Тому відповідайте на запитання правдиво, — сказав Воронцов, присуваючи до себе ближче пакунок з відібраними у арештованого речами. — Де вас обшукували?
— В кімнаті при виході.
— Ви все віддали?
— Все.
— Ну, подивимось, що у вас…
Майор розгорнув газету, і Стременний побачив зім'яту носову хусточку, в'язку ключів, мабуть, від будинку, де жив Якушкін, зламаний ножик, монети, кілька кредиток по десять карбованців. Тут же були якісь дуже потерті посвідчення, паспорт… Загалом, наче нічого цікавого. Воронцов розгорнув хусточку, оглянув її, відклав убік, потім перелічив монети, одну з них затримав у руках, потрусив у повітрі в'язкою ключів — чи не випаде що-небудь з горловинок, мигцем зиркнув на посвідчення і паспорт.