«Дядько Микита! Тікати, якнайшвидше тікати від цієї людини!» Зарипіла на іржавих завісах рама, брязнули шибки, що ледве трималися на старій замазці. Миколка вже переніс ліву ногу через підвіконня, як із-за сарая, що стояв у глибині двору, вийшов високий рудий поліцай з автоматом і крикнув:
— Ей! Давай назад!.. — і підняв автомат.
Хлопець підкорився й повернувся в кухню. В сусідній кімнаті Іван Митрич вже зустрічав дядька Микиту, і вони завели розмову.
Миколка шукав, куди б йому заховатися… Для того, щоб вибратися на горище, треба проникнути в сіни й тоді пройти через кімнату, в якій на нього чекає дядько Микита. А підвал? Може, в підлозі є ляда?.. Ні, всі дошки міцно пригнані одна до одної, ляди не видно. В розпачі Миколка притулився до одвірка прочинених дверей і почав слухати, про що говорить Іван Митрич з цим клятим банщиком.
Але вони говорили не про нього. Іван Митрич просив дядька Микиту роздягнутися і присісти до столу. А той відмовлявся тим, що зайнятий, — проходив мимо і раптом згадав: давно не фотографувався, а тут якраз бургомістр Блінов вимагає, щоб його співробітники представили свої фотографії.
Іван Митрич розпитав, якого розміру потрібні фотографії, поскаржився, що тепер важко дістати хороший папір. Зв'язків з німецькими офіцерами він не має, а якщо зрідка йому й приносять папір, то він боїться купити: щоб не звинуватили потім, що він його вкрав. Микита Кузьмич обіцяв Івану Митричу дістати все, що потрібно, йому це не важко, адже він виконує спеціальне доручення міської управи.
Вони говорили поважно, як двоє людей, котрі знають собі ціну і посідають у суспільстві певне, помітне становище. Навіть у тому, яким тоном Іван Митрич звертався з проханням дістати йому фотопапір, відчувалася гідність. Він просить, але якщо це важко, то не наполягає. З свого боку Микита Кузьмич обіцяє, але не нав'язується.
Іван Митрич запросив Борзова прийти завтра вранці до ательє, і він зробить усе, що треба.
Потім вони замовкли. Здавалося, все вже було сказано, і Микита Кузьмич міг іти.
І справді, загуркотіли стільці. Микита Кузьмич підвівся і рушив до дверей. Миколка з полегшенням зітхнув.
Але Борзов раптом наче пригадав про щось дуже незначне:
— Ще одне, Іване Митричу!.. Тут хлопчисько за вами ув'язався. Мені треба буде захопити його з собою.
За дверима запанувало важке мовчання — видно, Іван Митрич збирався з думками, удар застав його зненацька.
— Ви говорите про Миколку? — запитав він, і голос його прозвучав твердо.
Це був голос людини, яка вирішила не здаватися. І Миколка враз повірив у те, що старий зможе його захистити. Він вибіг з кухні і кинувся до дядька Микити:
— Іди, іди звідси!
Дядько Микита кивнув головою на двері:
— Ходімо! Та швидше!
Якушкін заступив Миколку.
— Хлопчик залишиться тут, — сказав він рішуче.
— Ні, він піде зі мною!
Якушкін посміхнувся:
— Але ви, здається, його дядько? І ви знаєте, які можуть бути наслідки?
— Так, я все знаю, пане Якушкін. Він мій племінник, і тому я заберу його з собою. На це є наказ Блінова…
— Наказ Блінова? — перепитав Якушкін. — А навіщо Блінову цей хлопчисько?..
Дядько Микита сердито глянув на Миколку:
— Цей хлопчисько надто багато знає! І в нього дуже погано причеплений язик. Коротше кажучи, він піде зі мною. Він арештований!..
Якушкін розвів руками і відступив.
— Бог вас покарає, Микито Кузьмичу! Губите людей ні за що!.. Іди до мене, Миколко, я тебе поцілую, мій хлопчику. В мене немає сил захистити тебе, але я клопотатиму, щоб тебе відпустили.
Микита Кузьмич відчинив двері навстіж.
— Іди вперед! — глухо сказав він Миколці. — Та не подумай тікати. Коли я на службі, у мене немає родичів.
Якушкін провів Миколку до воріт. Тут Миколка з ним попрощався. Рудий поліцай вже чекав його посеред дороги і на знак Борзова підштовхнув хлопця стволом автомата.
— Іди, іди! Швидше!
Миколка пішов попереду поліцая, дядько Микита порівнявся з ним.
— Чорти б тебе забрали, наробив ти мені клопоту! — півголосом лаявся він. — Чого тікав? Тепер доведеться тобі сидіти в підвалі. Про одне прошу: мовчи. Навіть у підвалі мовчи…
Поліцай ішов надто близько. Дядько Микита замовк і лише час від часу багатозначно поглядав на хлопця.
Скоро Миколку штовхнули у підвал борошняного складу — тут поліцаї влаштували щось на зразок пересильної тюрми. Сюди приводили затриманих і вирішували, що з ними робити далі — передавати в гестапо чи вести справу тут. У підвалі ще пахло борошном і мишами. Тьмяне світло пробивалося з вулиці через мутне віконце під самою стелею. Вікно було настільки вузьке, що ґрат не ставили: доросла людина крізь нього не пролізе. У вікні виднілися латка неба і ноги вартового в грубих шкіряних черевиках.
Ліворуч біля стіни стояли збиті з товстих дощок, почорнілі від давності широкі нари. На них сиділи двоє дідів у порваних ватниках і худенька дівчинка в косинці і потертому пальті. У дальньому кутку лежав чоловік, укритий брудною шинелею.
За спиною лунко стукнули двері й заскрипів засув. Миколка повільно підійшов до нар і присів скраю.
Діди здивовано глянули на нього.
— Ну от, за дітей вже взялися!.. — сказав один з них; обличчя його було попсоване слідами віспи.
Дівчинка перестала плакати і з подивом глянула на Миколку. Те, що поруч опинився худенький хлопчик, такий же нещасний, як і вона, трохи заспокоїло її. Дівчинці було років п'ятнадцять; дві тонкі світлі кіски виглядали з-під косинки.
— Сідай сюди! — сказала дівчинка і посунулася ближче до стіни, поступаючись місцем. — Як тебе звати?..
— Миколка! А тебе?
— Майя!
— Я тебе на вулиці бачив.
— І я тебе бачила.
— Ти на Костромській живеш?
— На Костромській.
— Твій батько в депо працював?
— В депо.
— І мій у депо… Машиністом…
— А мій слюсарем. Як твоє прізвище?
— Охотников!
— А моє — Шубіна. Про твого батька тато часто розповідав… Він вусатий такий, сердитий. Завжди із слюсарями сварився.
Але Миколка не хотів говорити про батька. Він запитав:
— Тебе за що забрали?
— Хотіли відправити в Німеччину, а я заховалася.
— А тобі скільки років?
— Чотирнадцять… Але в комендатурі сказали, що я брешу і що мені шістнадцять…
— А мені вже п'ятнадцять, — збрехав Миколка; йому не хотілося бути молодшим за цю дівчинку.
— Тебе за що? — поцікавилась вона.
Миколка насупився.
— В мене матір убили, — сказав він, — а я від дядьки Микити втік. отім він мене спіймав — і сюди.
— Це який дядько Микита? Той, що у бургомістра служить?..
— Той самий, — підтвердив Миколка. — Хотів під замком держати, а я втік… І знову втечу.
Майя зітхнула.
— Звідси не втечеш! І вона очима показала на чорні підковані черевики, що топталися у світлому квадраті віконця.
— А я втечу! — уперто твердив Миколка.
Чоловік, що лежав у кутку, стягнув з голови шинель і підвівся, спершись на лікоть.
— Щось наче голос знайомий, — сказав він, і Миколка одразу впізнав у ньому того самого полоненого, якого намагався врятувати у дворі дядька Микити. — А, і ти тут? От не сподівався! Як же тебе схопили?
— Схопили от, — похмуро відповів Миколка.
Чоловік похитав головою.
— Не сподівався я тебе тут побачити… — Він сповз на край нар і простягнув Миколці руку. — Ну, малий, давай познайомимося. Зви мене Михайлом… Чи не за мене, часом, тебе сюди посадили?..
— Ні, — сказав Миколка. — Мене дядько зрадив.
— А що вони з тобою хочуть зробити?
— Не знаю.
Михайло посміхнувся:
— Не журись! Головне — держатися. А там видно буде…
Хтось із старих зітхнув:
— Колись у цей підвал я купцю Дорофєєву борошно привозив. От не знав, що чекатиму тут своєї останньої години!..
Розділ сьомий
СКЛАДНИЙ ВУЗОЛ
Бургомістр Блінов з'явився незабаром після окупації міста гітлерівцями. Ким він був до того, коли комендант міста Курт Мейєр ввів його у міську управу, для всіх залишалося таємницею. Сам Блінов говорив, що він багато років учителював у Білгороді, але одного разу, коли його запитали, як називається центральна вулиця цього міста, він у відповідь промимрив щось невиразне.
З перших же днів бургомістр дав зрозуміти населенню, що він не прихильник суворих репресій. Облав на базарі і в місті стало значно менше. Щедріше почали видавати перепустки для переїзду в інші міста. А коли почався набір молоді для відправки в Німеччину, він дав медикам розпорядження: по змозі звільняти всіх, у кого слабке здоров'я.
Незабаром по всьому місту пішла чутка, що бургомістр зв'язаний з підпіллям. Але після того, як на базарній площі повісили трьох партизанів, а потім і Катерину Охотникову, ці чутки розвіялися.
І все ж населення міста відчувало різницю між Бліновим і комендантом Куртом Мейєром. Курт Мейєр не приховував своєї жорстокості, а Блінов обережно, але постійно підкреслював, що він у найважчих умовах продовжує захищати інтереси жителів. Саме тому він не любив бути присутнім при стратах. Коли ж Курт Мейєр змушував його приходити, то кожен по засмученому обличчю бургомістра міг бачити, яких душевних мук завдавало йому це страшне видовисько.
Блінову було років сорок п'ять, його широке, старанно поголене обличчя постійно зберігало вираз коректний і привітний. Особливо коли він, розправивши плечі, йшов по вулиці (а він любив ходити без охорони), знімаючи капелюха і розкланюючись з тими, хто хоч раз побував у нього на прийомі.
Говорили про нього, що він великий цінитель мистецтва. Сталося так, що, залишаючи місто, Радянська влада не встигла евакуювати картинну галерею місцевого музею. Всі картини були акуратно упаковані, але людина, якій довірили цю справу, забарилася, згаяла час, і коли нарешті під'їхали машини, вантажити було пізно — гітлерівські танки вже вийшли до Сейму.
Деякий час ящики з цінностями лежали у підвалі міського музею, але, коли владу в місті прийняв Блінов, він розшукав одного із давніх працівників музею, Григорія Хомича Трапезникова, який понад сорок років свого життя віддав улюбленій справі. Блінов наказав йому повернутися в музей і розмістити експонати по колишніх місцях.
Скоро музей відкрився знову. Картини висіли в тому ж порядку, що й до війни. Блінов приходив сюди і з виглядом знавця милувався полотнами художників. Одного разу він прислав у музей комісію, яка склала докладний опис картин і оцінила кожну з них у німецьких марках.
Через кілька днів після цього до музею прибув комендант міста Курт Мейєр.
Високий, кремезний, в мундирі полковника СС, він швидко пройшов по анфіладі кімнат у супроводі ад'ютанта і помічника бургомістра Микити Борзова. На його м'ясистому обличчі з крутим лобом і масивним підборіддям не з'явилося ніякого інтересу до того, що він бачив.
Ад'ютант ледве встигав за ним. І вже зовсім позаду, стараючись не відставати, дріботів щуплий Микита Борзов.
Оббігши всі кімнати і знову повернувшись до центрального виходу вже з іншого боку, Курт Мейєр раптом круто зупинився, дістав хусточку і довго витирав нею спітнілу шию.
— Недобре… Дуже недобре! — сказав він, хитаючи головою. — Де портрет Адольф Гітлер?.. Я вас питайт!..
Борзов розгублено розвів руками:
— Наш недогляд, пане Мейєр! Буде зроблено.
— Гут!.. — сказав Мейєр і, не попрощавшись з Григорієм Хомичем, пішов до виходу.
Коли ця трійця сіла в машину і поїхала, Григорій Хомич подзвонив по телефону Блінову, щоб повідомити про несподіваний візит.
Той вислухав і сухо подякував.
Ні, зрозуміти, що думає і чого хоче Блінов, було неможливо! Він провадив свою гру, нікому не звіряючись. Навіть Курт Мейєр, якому згори було наказано призначити Блінова бургомістром, перестав йому довіряти. Та скоро Мейєр зрозумів, що у Блінова в Берліні міцні зв'язки. Які вони? Він губився в припущеннях. Запит у центральне управління гестапо завдав йому лише неприємностей. Звідти сухо відповіли: «Не лізьте не в своє діло». По тому, як зухвало поводився бургомістр, було видно, що він зовсім не збирається визнавати над собою владу Курта Мейєра і навіть, коли вважатиме за потрібне, напише на нього донос.
Взаємини бургомістра Блінова і коменданта міста Курта Мейєра були не з кращих. Та особливо вони погіршали після того, як Курт Мейєр дізнався, що Блінов обвів його навколо пальця, примусивши оцінити картини, котрі, як з'ясувалося, коштують мільйони марок.
Спробуй тепер взяти їх! Блінов зразу ж повідомить про це в Берлін.
Мейєр так і не міг зрозуміти, чому росіянин Блінов користується не меншою підтримкою вгорі, ніж він, справжній німець, що примкнув до гітлерівського руху ще перед тим, як відбувся переворот тридцять третього року. Він намагався проникнути в таємницю колишнього життя бургомістра і послав спеціальну людину в Білгород, щоб перевірити, чи справді Блінов служив там учителем. За три дні йому доставили незаперечні докази — Блінов казав правду.
Курт Мейєр доручив за ним стежити, але за тиждень одержав сувору догану з Німеччини. Звідки і яким чином там могли про це дізнатися, Мейєр не розумів, його тільки поставили до відома, що Блінова наділено надзвичайними повноваженнями, і хоч він росіянин, але користується всіма правами корінного німця…
Курт Мейєр знав, що в місті залишилася сильна підпільна організація росіян. Іноді йому здавалося, що він уже держить нитки в своїх руках, але вони тут же рвалися. Час від часу щастило схопити підпільника, та ніякі катування не могли примусити його виказати товаришів.
Кожного разу, коли Блінов дізнавався про нову невдачу Курта Мейєра, він тільки знизував плечима, і на його широкому обличчі пробігала зла посмішка. Ні, методи Курта Мейєра надто грубі, в Росії вони не дійові, він іде іншим шляхом, більш вірним, хоч, можливо, й повільнішим. Він завоює серця людей, і, коли вони зрозуміють, що він їм друг, вони самі прийдуть до нього.
У цій глибоко прихованій боротьбі між Мейєром і Бліновим Катерина Охотникова стала жертвою конкуренції. Майор Вернер не був убитий, як про це говорилося в офіційному повідомленні. Він був лише важко поранений, і його зразу ж відправили в глибокий тил. Але останнім часом Вернер зійшовся з Бліновим, і через своїх інформаторів Мейєр дізнався, що Блінов збирається познайомитися з Охотниковою ближче. У Мейєра були деякі дані, правда, не зовсім перевірені, що вона залишилася в місті з завданням. Та, очевидно, Блінову було відомо щось певніше. Коли з Вернером сталося нещастя, Блінов не хотів чіпати цю жінку. Він навіть доручив Микиті Борзову викликати її і запропонувати кращу роботу, таку, де вона завжди була б на виду.
Тієї ж ночі Мейєр арештував Охотникову і, не добившись від неї ніяких зізнань, через день повісив.
І при всьому цьому Курт Мейєр і Блінов трималися як дуже добрі, щирі друзі, вони ходили один до одного в гості і годинами ганяли по зеленому полю більярдні кулі.
Того дня Курт Мейєр прокинувся рано, почуваючи якусь особливу легкість в усьому тілі. Що не кажи, а коли людині під п'ятдесят, вона повинна дбати про своє здоров'я. Вже десять років, як на сніданок він їсть сиру капусту, а вечеряє молоком. Склероз — доля всіх старих його ще не торкнувся. Чудова пам'ять, міцні нерви і величезна витривалість — ось нагорода за відмову від деяких радощів.
Мейєр одягнувся, старанно поголився і після легкого сніданку сів за роботу.
З вікна його двоповерхового будинку, захованого глибоко в саду, було видно автоматника, який походжав перед ворітьми.
Мейєр подумав про те, як по-різному складаються долі. Той солдат, котрий його охороняє, кожної хвилини зазнає значно більшої небезпеки, ніж він. І все-таки, якщо заглянути цьому солдатові в душу, то він, напевне, щасливий, що служить тут, у тилу, а не просиджує ночі під вибухами бомб у якомусь брудному бліндажі… У кожного своє щастя і свої злигодні…