Але страху герой не знає.
Він із ходу у двір в’їжджає.
— Гей, Будяче, бридкий, патлатий.
Не пишайся, ш,о ти чубатий,
В мене швидко ти станеш лисим! —
І штрикнув Будяцюгу списом.
Захиталась руда папаха:
— Ти дивися, яка комаха!
Повертай та тікай до мами.
Бо ти ж важиш з конем два грами.
Я намажу вам п’яти салом! —
I махнув лиш одним кинджалом.
Не було б уже, мабуть, Барвінка,
Тут поліг би, напевно, хлопчинка.
Та, на щастя (спасибі долі!),
Він прикрився щитом з бараболі.
Гей, як брязнув Будяк по щитові.
Покотилась луна по діброві,
трава похилилась під гаєм.
Загойдалися хмари над краєм.
Відступив коник Дзвоник без бою
І Барвінка потяг за собою.
Заховавшись в глибокім байраці,
Мовив Дзвоник своєму вояці:
— Чи ти здуру, чи ти з переляку
Так бездумно поліз у атаку?
Треба якось приспати цю силу,
Потім вдарити з флангу чи з тилу!
Проковтнувши з десяток сльозинок.
Сумно-сумно сказав Барвінок:
— Справді, конику, вийшла промашка.
Як же нам врятувати Ромашку?
Бо сердешна там дуже бідує!
Цей напасник її замордує...
Сів Барвінок на круглім пеньочку.
Бачить, треба латати сорочку,
Бо Будяк в поєдинку невдалім
Розпоров її гострим кинджалом.
подумав Барвінок Хрещатий:
- Де ж я можу тут голку дістати?
Дзвоник глянув і вигукнув; — Бачу
Он, під кущиком, хатку їжачу.
На порозі сидить їжачиха
І «Марічку» мугикає стиха.
А її малюки-їжачата
Ждуть з роботи любимого тата.
Бач, зібралися всі біля ганку!
Отуди й віднеси вишиванку.
Всім відомо, що ця їжачиха
В цілім лісі найкраща кравчиха:
Як пришиє своїми голками.
Відірвати не можна й зубами. —
Мовив хлопчик, зайшовши в подвір’я:
— Не лякайтесь, людинка — не звір я.
Зняв з голівки шапчину червону
І відважив усім по поклону.
Обдивилась його їжачиха:
— Десь набрався ти, голубе, лиха...
Хтось хорошу порвав сорочину.
Не журись, полатаємо, сину!
Почала господиня латати.
Аж з’явився й сам батько до хати.
Тягне лантух великий на спині,
Дав по яблуку кожній дитині.
— Гість? — питає.—
Це дуже приємно.
І вони привіталися чемно.
— Хто ж ти будеш? Тебе я не знаю.
Як потрапив до нашого краю?
Посідали удвох біля хати,
Став Барвінок йому повідати,
Де родився, як ріс на городі,
Що зустрів у важкому поході,
Як невдачі зазнав лихої
У недавнім важкім двобої.
Доки дружні точилися речі.
Спав на землю тихесенький вечір,
Їжачиха сорочку зашила.
Потім супу з грибами зварила.
І, як небо обсипали зорі.
Посідали вечерять надворі.
А коневі поклали отави.
Найсмачнішої кінської страви.
І коли уже після вечері
Мати й дітки сховались за двері,
Мовив хлопцеві тато їжачий;
— Ти, як видно, хлопчина добрячий!
Тож повір ти мені, їжакові.
Ми сьогодні дамо Будякові.
Ходить чутка, що цей посіпака
Хоче влізти й сюди, до байрака...
А пізніш, серед ночі глухої,
В путь відправились наші герої.
Пробирався їжак між травинок,
Їхав верхи за ним Барвінок.
Як до гірки підкралися близько.
Хлопчик сміло гукнув: «Будячисько!
Я прийшов для останнього бою.
Розквитатися хочу з тобою».
Будяцюга розплющив око:
— Знов припхалась, мала мороко!
Щось не бачу тебе, комашко,
В тебе влучити навіть важко!
Будякові ножі й кинджали
Засвистіли вгорі, закружляли.
А їжак у клубочок скрутився.
Будякові до ніг підкотився
І підставив голки під шаблюки
(Він уміє робити ці штуки!),
Їжачок підповзає все ближче.
По голках його б’є Будячище.
І добився, поганий, до того.
Що вся зброя зламалася в нього.
Тут Барвінок з єдиного маху
Списом збив Будякову папаху.
Потім скочив хапузі на спину.
Обірвав його буйну чуприну.
Той, обчухраний, дивиться бісом
Він і справді зробився лисим...
Але битва точилася далі.
Павуків з гамаків поскидали!
І коли вже очистили хатку.
Заходились шукати дівчатко.
Хвилювались, шукали до ранку,
У підвалі знайшли полонянку.
Врятувавшись від злої напасті,
Вона плакала довго від щастя.
Потім вмила заплакане личко.
Заплела свої стрічки в косички
І примусила вмитись Барвінка.
Хоч маленька, а все ж таки — жінка!
Розділ сьомий
Над ким це сміються понурі сичі?
Це хто так панічно тікає вночі?
Та то ж Довгоносик, який в Будяка
Служив ад’ютантом, від смерті тіка.
У п’ятах душа, у очах каламуть.
До царства Осота лежить його путь.
Коли Будяка наш Барвінок обдер.
Лихий Довгоносик у ямці завмер,
А потім чкурнув із усіх своїх ніг.
(У нього три пари під черевом їх).
Як жаль, що Барвінок його не убив...
Багато біди цей жучок наробив.
Біжить Довгоносик. Вривається в дот,
В якому живе можновладний Осот.
Де пліснява й сирість, в закутті тіснім
Розсівся володар на троні своїм.
Шумує, вирує навколо смітник.
Щось тихо наспівує жук-гнойовик...
Кружляє Павук угорі, як циркач.
Стоніжки, танцюючи і носяться вскач.
На варті недремній стоїть біля стін
Лихих довгоносиків цілий загін.
А блазень Осота — маленьке тхоря,
Роззявивши пельку гукає «уря!»
До ніг припаде підлабузник Черв’як,
Та все це Осота не тішить ніяк.
Чого ж зажурився вельможний Осот?
Чоло почорніло від дум і турбот.
Йому хлібороби життя не дають,—
Плугами винищують, сапами б’ють.
Є в нього розвідник — пронозливий Лис.
Сьогодні прийшов від негідника лист.
«Мій царю Осоте! — написано в нім.—
Хай лихо не знайде дороги в твій дім!
Тобі я вклоняюсь мій царю, до ніг.
О горе! Барвінок мене переміг.
Зухвалий цей хлопець не зна перепон.
Я чув, що він руку заніс на твій трон.
Він хоче відняти у тебе скарби.
О царю великий, що-небудь роби!
Лишив цей Барвінок мене без зубів —
Самого Захрюку круг пальця обвів!
Він хоче забрати той скарб, що в зубах
Колись навесні я до тебе притяг».
Так ось чому журиться гордий Осот,
Чому в нього чорне чоло від турбот!
Фельдмаршал Тхоряка в цю мить доповів:
— Прийшов на прийом ад’ютант Будяків!
— Нехай уже зайде,— промовив Осот.—
Чого вони лізуть? Ну що за народ?
І тут Довгоносик до трону підліз.
Всі ноги побиті, розквашений ніс.
Заскиглив; — О царю! Наруга яка!
Твій ворог Барвінок убив Будяка.
Осот загойдався, гілляччям затряс:
— Вже скоро й комахи вбиватимуть вас.
— Яка там комаха! — Завив ад’ютант.—
Барвінок, мій царю, це справжній гігант!
(Дурив Довгоносик Владику свого,
Щоб той не повісив за втечу його).
— Звідкіль цей Барвінок? — питає Осот.
— Його Батьківщина -
Це Гнатів город.
Осот — до Тхоряки:
— Ану, не сиди!
Направ довгоносиків
Зграю туди!
Щоб з того городу,
Де ріс богатир,
Лишилась руйнація -
Мертвий пустир!..
Розділ восьмий
Хлопчик живе у Ромащиній хатці,
В світлій, веселій, окремій кімнатці.
Ось що подумав Барвінок Хрещатий:
«Скоро Осота піду воювати.
Треба поправити трохи здоров’я,
Дуже ж велику дорогу пройшов я.
Тиждень чи два у Ромашки спочину.
Потім на царство Осотове двину».
Йде у маляток усе по порядку;
Рано уставши, роблять зарядку.
Потім біжать умиватись до ставу.
Потім Ромашка готує страву.
Страва виходить смачна і здорова.
Хлопчик рубає сокирою дрова.
Повно наклав їх уже в комірчині.
Весело так працювати хлопчині!
Знову Ромащина тиха оселя
Стала привітна, ясна і весела.
У квітнику, на городі, в садочку —
Всюди порядок, у кожнім куточку.
Дзвоник пасеться в зеленому лузі.
Кличуть увечері коника друзі.
Спритний Барвінок, хоча це і важко,
Їздити верхи навчає Ромашку.
Кінь виривався, брикався спочатку.
Та помалесеньку звик до дівчатка.
Так і навчилася дівчинка-квітка
Їздити верхи, як справжня джигітка.
Прилетіло Сонечко,
Сіло на віконечко,
Заспівало дзвінко:
— Гей, не спи, Барвінку!
Я літало над полями,
Над зеленими лугами —
Що там робиться сьогодні!
Сунуть хмарою — голодні.
Люті довгоносики,
Наче ті барбосики.
Ще й реве Орда носата:
— На город ідем
До Гната!
Поїмо всі буряки,
Постинаєм огірки.
Там, де пройдем
Ми, моторні,
Штурпачки лишаться чорні!
Довгонос найголовніший
Їм кричить: «Носи не вішай!
Вище ногу, ширше крок!
Гей, рубай, тягни носок!»
Стало ясно все Барвінку,
Він не думав ні хвилинки.
На коня негайно сів
І до лісу полетів.
Просить Дятла, добру птицю:
— Бий скоріше блискавицю:
«Птахоферма.
На Сідало П’яте.
Виручай мене, Півнику-брате!
Йде в степу довгоносяче військо,
Біляі вашої ферми вже близько.
Сунуть хмарою злі супостати.
Хочуть дідів город зруйнувати».
— Гей,— як кукурікне
Півень зозулястий:
— Курочки! Городу
Не дамо пропасти!
Сокотіти годі,
Підемо всі чисто
У широке поле
Довгоносих їсти!
Розвернулись кури
Широченним строєм.
Півень генералом
Ходить перед боєм.
Він дає поради
Молодим курчатам.
Як їм довгоносих
Треба зустрічати.
...Суне військо враже
По курній дорозі.
Атаман пихатий
Певен в перемозі:
«Проведу успішно
Знищення городу —
Від царя одержу
Добру нагороду.
Я блискучий орден
Почеплю на шию».
Але раптом кури
Обірвали мрію.
Як напали зліва,
Як напали справа!
Бачить Довгоносик,
Що погана справа.
— Заривайтесь в землю! —
Він гукнув щосили.
Половину війська
Кури вже поїли.
Кури розправлялись
Люто з ворогами.
Із окопів клятих
Вигребли ногами.
Луплять літні кури.
Б’ють малі курчата.
Довгонос найстарший
Кинувся тікати.
Це побачив Півень
Із своєї гірки.
Зразу ж атамана
Ухопив за шкірку.
Потім ним як бахнув
Об тверду дорогу!
Знайшли з атамана
Тільки задню ногу.
Добру Довгоносик
Має нагороду...
Ото нехай знає,
Як робити шкоду!
Над царством Осота
Сорока кружля.
Вертлява сорока
Гукає здаля;
— Гей, царю Осоте,
Страшна новина;
Тобі не вдалася
З городом війна!
Лунає над нивами
Курячий сміх.
Там кури пожерли
Солдатів твоїх.
Почувши цю звістку,
Підскочив Осот.
Від царського крику
Затрясся весь дот.
Цар вдарив ногою
Жука-співака,
Роздер на шматки
Циркача-павука.
Бридкий і слизький
Підлабузник Черв’як
Під троном сховався,
Від жаху закляк.
З баюри напившись
Сирої води,
Цар вигукнув грізно:
— Тхоряку сюди!
Метнулися слуги —
Тхоряка прибіг,
Припав своїм писком
Цареві до ніг.
А цар його в боки
Підборами б’є:
— Фельдмаршале, дурню,
Де військо моє?
На царських хлібах
Розкохав ти пузце.
Лежиш, ледацюго,
І трощиш м’ясце!
Чому ти війська
Особисто не вів?
Ти вмить розігнав би
Курей і півнів.