Проте далі сталося щось, чого він аж ніяк не сподівався. Провідник нарнійців показав на Шасту і вигукнув: «Ось він! Ось наш утікач! — і схопив хлопця за рамена, а відтак Шаста отримав добрячого стусана. Болю хлопець не відчув, проте було зрозуміло, що на нього сердяться. Юнак труснув Шасту за плечі і вигукнув:
— Чи ж не соромно, шановний? Королева Сюзан усі очі виплакала через Вас. Як то так? Зникнути на цілу ніч! Де Ви були?
Якби бодай найменша змога, Шаста прослизнув би поза Бругу і розчинився б у юрмищі, але біляві хлопці оточили його так тісно, що вирватись не було як.
Перша думка була розповісти, що він бідний син рибалки і що чужоземний вельможа, мабуть, із кимось його переплутав. Але далі Шаста відчув, що йому зовсім не хочеться пояснювати цілій юрбі, хто він і що тут робить, бо відразу посиплються питання, де узяв коня, хто така Аравіса і таке инше. Хтозна чи вдасться тоді пробратися через Ташбан. Шаста зустрівся очима із Бругу і поглядом попросив у нього допомоги, та кінь зовсім не збирався признаватися, що може говорити, отож стояв собі, безтямно втупившись у землю, як усі коні. Що ж до Аравіси, то Шаста навіть не важився глянути у її бік, боячись привернути увагу. Часу на роздуми не було, бо ватажок нарнійців саме сказав:
— Перидане, будьте такий люб’язний, візьміть його величність за одну руку, а я візьму за другу. Тепер ходімо. Коли наша вінценосна сестра побачить цього шибеника цілим і неушкодженим, з її серця спаде важкий тягар.
І ось, не встигли мандрівники пройти і половини Ташбану, як усі їхні плани розладналися. Шаста не мав змоги навіть попрощатися зі своїми супутниками. Він ішов ув оточенні чужинців, зовсім не уявляючи, що його чекає. Нарнійський король (з того, як до нього звертались инші, Шаста зрозумів, що це таки король) розпитував його: де він блукав? як йому вдалося втекти з палат? де подів свою одіж? і невже він не розуміє, що повівся як неслухняний шибайголов? (Король замість «шибайголова» сказав «шибайголов».)
А Шаста мовчав, немов язика проковтнув, бо не міг придумати нічого, що не викликало б нових питань.
— Ну, нема чого сказати? — знову мовив король. — Знаєте, Ваша високосте, Ваша поведінка мене дивує. Втікати пасує бешкетникам, у яких в голові вітер свище, а син короля Верхоландії мав би відповідати за свої вчинки. Ага, тепер Ви опустили голову, немов калорменський раб по шкоді.
Шасті було дуже прикро це чути, бо від першої миті, коли він побачив нарнійців, молодий король видався йому найліпшим з усіх дорослих. Хлопцеві, звісно, хотілося справити на нього гарне враження.
Незнайомці вели його по вузькій вуличці, міцно тримаючи попід руки. Спершу вони спустились по східцях униз, потім піднялись догори й опинилися перед білою стіною. Обабіч воріт височіли кипариси. Минувши арку, Шаста побачив перед собою просторий двір, чи, радше, садок Посеред двору сонячними лелітками вигравав водограй, скрізь стелилася шовкова травичка, росли пишні апельсинові дерева, а білу стіну, що оточувала садибу, геть обліпили ружі. Вуличний шум, пил, галайкання юрби — усе це, здавалося, кудись зникло. Шаста пройшов через увесь сад й опинився перед темними дверима. Вістун залишився надворі. Далі хлопця повели по коридору, вкритому кам’яними плитами. Камінь приємно остудив босі ноги хлопця, що цілий день ступали по розпеченій ташбанській бруківці. Разом зі своїми супутниками Шаста по сходах піднявся на другий поверх й увійшов до світлої просторої кімнати. Вікна, що виходили на північ, були широко розчахнуті, отож усередині зберігалася приємна прохолода і свіжість. На підлозі лежав пухнастий строкатий килим. Шаста ступив на нього і його босі ноги наче провалилися у товстий мох. Попід стінами стояли низькі присадкуваті дивани, а на них лежали розкішно вишиті подушки. Кімната була заповнена людьми. Шаста помітив, що дехто з них мав доволі незвичний вигляд. Та у хлопця не було часу зосередитись на цій думці, бо надзвичайно вродлива молода панна схопила його в обійми і гаряче розцілувала:
— Ох, Коріне, Коріне! Як ти міг таке вчинити? Ми приятелюємо з тобою ще від часу, коли жила твоя мати. Ти тільки подумай: як би я пояснила його королівській величності — твоєму батькові, що ми повернулись без тебе? Так, чого доброго, ще до війни дійшло б між Верхоландією та Нарнією, а наші країни із давніх-давен підтримують дружні стосунки. Прикро, друже, прикро, що ти так ото з нами повівся.
«Вони сплутали мене із принцом Верхоландії, — подумав Шаста. — Отже, ці люди справді нарнійці. Гаразд, але де тоді справжній Корін?»
Проте пояснити щось товариству він так і не зміг.
— Де ж ти був, Коріне? — спитала панна, не випускаючи Шасту з обіймів.
— Я… я не знаю, — затинаючись, пробурмотів хлопець.
— Так-так, Сюзан, — промовив король. — Я теж не зміг добитися від нього жодного пояснення: ані правдивого, ані вигаданого.
— Ваші величності! Королево Сюзан! Королю Едмунде! — пролунав чийсь голос. Шаста обернувся, аби побачити, хто це сказав, і з дива мало не вискочив зі шкіри. Це був один із тих дивних чоловічків, на яких хлопець звернув увагу, коли ще тільки увійшов до кімнати. На зріст чоловічок був майже такий, як Шаста, і виглядав геть як людина, але ноги його вкривало густе волосся, як у цапа. Та й за формою вони були таки цапині, з ратичками. Обличчя у того створіння мало червонястий відтінок, підборіддя вкривала острішкувата борідка, а з кучерявої кучми визирали невеликі ріжки. То був справжній фавн, а Шаста ніколи не бачив цих істот на картинках ні навіть про них не чув. Проте той, хто читав книжку «Лев, Чаклунка і стара шафа», відразу зрозуміє, що фавн той мав на ім’я Тамнас і що саме його Люсі, сестра королеви Сюзан, зустріла в Нарнії, коли вперше туди потрапила. Правда, тепер він був старший, ніж тоді, бо Пітер, Сюзан, Едмунд і Люсі уже тривалий час правили Нарнією.
— Ваші величності, — сказав фавн, — принц просто перегрівся на сонечку. Ви тільки гляньте на нього! Хлопцеві геть памороки забило, аж не тямить, де він і хто він.
Це вплинуло: Шасту перестали картати, перестали засипати питаннями, натомість поклали на диван, під голову зручно підмостили подушку, напоїли холодним шербетом із золотого пугара і вирішили, що хлопцеві потрібен спокій.
Із Шастою ніколи не траплялося чогось подібного. Він навіть уявити собі не міг, що лежатиме на чомусь такому зручному, як цей диван, або що питиме щось таке смачнюще, як шербет. Проте його турбувало, що сталося з иншими і як, урешті-решт, йому звідси втекти, аби зустрітися з друзями на цвинтарищі, та що буде, коли повернеться справжній Корін. І все ж усі ці сумніви не могли зруйнувати відчуття спокою і комфорту. Зараз Шасту цікавило, що смачненького запропонують йому після відпочинку.
У тій кімнаті були різні цікаві істоти. Поруч із фавном сиділи два гноми (таких істот Шаста теж ніколи не бачив) та великий крук. Були також люди — старші від Шасти, але не набагато. Усі чоловіки та жінки мали доволі миловидні обличчя, мелодійні голоси і взагалі були приємніші у спілкуванні від будь-якого калорменця. Вони саме щось жваво обговорювали, і Шаста зацікавився темою бесіди.
— Шановна панно, — звернувся король до королеви Сюзан (це була дівчина, що обнімала Шасту), — що Ви вирішили? Ми тут сидимо уже три тижні. То як, вийдете заміж за того смаглявця, принца Рабадаша, чи ні? Він-бо так наполегливо добивається Вашої руки!
Панна заперечливо хитнула головою.
— Ні, брате, — відповіла вона, — за жодні діяманти Ташбану.
(«Гей, — подумав Шаста, — то король і королева доводяться одне одному братом і сестрою! А я думав, що вони пара».)
— Правильно, сестро, — мовив король. — Моє ставлення до Вас напевно б змінилося, якби Ви пішли на це. Кажу-бо, іще коли посланці Тісрока уперше приїхали до Нарнії, аби вести перемовини про цей шлюб, і потім, коли принц Рабадаш гостював у Кеа-Перевелі, я не міг зійти з дива: Ви виявляли йому таку прихильність!
— Я поводилась нерозважливо, Едмунде, — відповіла королева Сюзан. — Прошу, вибачте мене. Але тоді, у Нарнії, принц поводився зовсім не так, як тут, у Ташбані. Закликаю вас у свідки: він виявив неабияку звитягу на лицарському турнірі, взяв гору у перегонах, що їх наш брат, Верховний Король, влаштував на його честь! І розмовляв він тоді ґречно й шанобливо. А тут, у себе вдома, Рабадаш показав, хто він насправді.
— Ага, — озвався крук, — зовсім як у давній приказці: хочеш знати, що таке ведмідь — іди до його барлогу.
— Правда, правда, Жовтолапе, — сказав один із гномів — Або: видно пана по халявах.
— Так, — мовив король, — не залишилося жодних сумнівів: Рабадаш — тиран, пихатий, розбещений, жорстокий і самозакоханий тиран.
— Тоді, в ім’я Аслана, ми сьогодні покинемо Ташбан, оголосила рішенець Сюзан.
— Сестро, це не так просто, — заперечив Едмунд. — Гаразд, скажу вам, про що я думав оці два дні. Перидане, будь ласка, погляньте, чи нема там кого за дверима. Нікого? Добре. Тепер нам треба бути дуже обережними.
Після цих слів усі присутні стурбувались. Королева Сюзан схопилася з дивана і підбігла до брата:
— Ох, Едмунде! — вигукнула вона. — Що трапилось? Ти мене лякаєш.
Розділ 5. Принц Корін
— Люба сестро, — мовив король Едмунд, — будьте відважні. Бо, скажу відверто, ми у великій небезпеці.
— У чому річ, Едмунде? — спитала королева.
— Та якраз у тому, що навряд чи нам удасться без клопотів покинути Ташбан, — відповів Едмунд. — Доки принц тішить себе надією, що Ви за нього вийдете, ми — його почесні гості. Але, присягаюсь Лев’ячою Гривою, як тільки він отримає відкоша, з нами поводитимуться так, що ми позаздримо невільникам.
Один із гномів легенько свиснув.
— А я вас попереджав, попереджав, — знову обізвався крук Жовтолап. — Сюди дорога широка, а назад вузька, як казав карась, потрапивши у вершу!
— Я був у принца сьогодні вранці, — вів далі Едмунд. — Він не звик, аби йому перечили. Що ж, тим гірше для нього. Ваша мовчанка та ухильні відповіді його роздратували. Рабадаш намагався вивідати, як Ви сприйняли його пропозицію. Я вдав, що не зрозумів, і спробував було відбутися жартом про дівочі примхи, мовляв, добра свита, та не на нас шита. Принц впав у гнів, хоча намагався цього не показувати. Але в кожному його слові відчувалася погроза.
— Ага, — проказав Тамнас. — Учора, коли я вечеряв у великого візира, було те саме. Він спитав, чи подобається мені Ташбан. Я не міг йому сказати, що мені ненависний тут найменший камінчик, але й брехати не випадало, тож відповів, що зараз, коли літо уповні, я волів би сховатися від нестерпної спеки у прохолодних нарнійських лісах. Візир викривив губи у посміху, що не обіцяв нічого доброго, і відказав: «Ніщо не завадить тобі знову там розкошувати, цапе, але тільки за умови, що ви залишите тут наречену для нашого принца».
— Гадаєш, він може вдатися до сили? — вигукнула Сюзан.
— Цього я й боюся, Сюзан, — відповів Едмунд. — Здається, він бачить у тобі радше рабиню, а не дружину.
— Думаєш, він зважиться на таке? Чи, може, Тісрок собі гадає, що наш брат, Верховний Король, не дасть йому гідної відсічі?
— Ваша величносте, — звернувся Перидан до короля, — вони ж не з’їхали з глузду. Чи калорменці думають, що у Нарнії забракне мечів та списів?
— На жаль, виглядає, що Тісрок не надто боїться Нарнії, — мовив Едмунд. — Ми — дуже маленька країна, А маленькі країни поблизько великих імперій завжди ласий шматок для правителів-тиранів, Тісрок хоче їх загарбати. Він відправив принца у Кеа-Перевел свататися, бо шукав зачіпки, аби виступити проти нас. Думаю, він сподівається розправитися одразу і з Нарнією, і з Верхоландією.
— Хай тільки пхнеться, — сказав другий гном. — На морі наші сили рівні. А якщо він рушить сушею, то йому доведеться подолати пустелю.
— Так, — промовив Едмунд, — але чи зупинить його пустеля? Що скаже Жовтолап?
— Я добре знаю пустелю, — відповів крук, — У молоді роки облітав її геть усю. (Шаста нашорошив вуха.) Кажу напевно: навіть коли Тісрок ітиме через велику оазу, йому все’дно не вдасться дійти з таким великим військом аж до Верхоландії. Так, до оази вони доберуться за день їзди, але щоб угамувати спрагу всіх вояків та всіх коней, води там не вистачить. Проте є ще одна дорога.
Шаста затамував подих.
— Рушати потрібно від старого цвинтарища і далі тримати шлях на північний захід, — пояснював крук. — Роздвоєна вершина гори Пайр показуватиме дорогу. За день можна добратися до кам’яної ущелини. Ущелина та доволі вузька, мандрівник може тисячу разів пройти за сотню метрів від неї і нічого не зауважить. Там не знайдете ні трави, ні води, лише каміння, але вона виведе вас до ріки. Далі поїдете уздовж берега і доберетесь аж до Верхоландії.
— А калорменці знають про цей шлях? — спитала королева.
— Друзі, друзі, — втрутився Едмунд, — ну яка користь від усіх цих розмов? Зараз варто думати не про ймовірну війну між Нарнією і Калорменом, а про те, як урятувати честь королеви та наші голови, тобто як вислизнути із цього клятого міста. Нехай мій брат, Верховний Король Пітер, хоч двадцять разів переможе Тісрока, та що з того, коли тут нам переріжуть горлянки, а її королівська величність стане рабинею принца.
— У нас є зброя, королю, — обізвався перший гном, — а в цьому будинку ми можемо якийсь час втримати облогу.
— Так, звичайно, — мовив король, — я не маю жодного сумніву, що кожен із нас дорого віддасть своє життя, якщо доведеться битися. Напасники доберуться до королеви лише коли ми поляжемо. Та якщо до цього дійде, ми опинимося у становищі щурів, які потрапили у пастку, але ще кусають.
— Правда, правда, — каркнув крук. — Ото зібралися посеред кімнати і розповідають одне одному якісь байки. Але це нічого не дасть. Коли нападники отримають відкоша. то будинок просто підпалять.
— Це все через мене, — не витримала Сюзан і заплакала. — Ох, чого я поїхала з Кеа-Перевелу? Я була там така щаслива… а потім прибули посли з Калормену. Кроти саме садили дерева у саду і… ох… ох…
Сюзан сховала обличчя в долонях і заридала.
— Тримайся, Сю, тримайся, — обійняв її за плечі Едмунд. — Пам’ятаєш… О Господи, що з Вами, пане Тамнасе?
А фавн схопився руками за ріжки і похитувався туди й сюди, немовби його схопив біль.
— Не говоріть до мене, не говоріть, — придушено вимовив Тамнас. — Я думаю. Я вже ледве дихаю, так думаю. Заждіть, ну заждіть же!
Усі спантеличено переглянулись. Але Тамнас за якусь хвильку звів погляд, протяжно зітхнув, витер спітніле чоло і сказав:
— Наш клопіт у тому, що треба добратись до вітрильника… прихопивши, звісно, лише найнеобхідніше… головне, аби нас не помітили і не спинили.
— Аякже, — обізвався гном, — журба така, як у жебрака: хотів би погарцювати, та коня катма.
— Зачекай, зачекай, — нетерпляче мовив Тамнас. Нам потрібно знайти причину, аби спуститися до корабля і перенести туди речі.
— Так, — дещо вагаючись, відповів король Едмунд.
— Що ж, — провадив далі Тамнас, — тоді чому б Вашим величностям не запросити принца на бенкет, який відбудеться, скажімо, завтра увечері на нашій «Перлині»? Королева напише ґречне запрошення для принца, не даючи, проте, жодних обіцянок. Треба тільки дати Рабадашеві надію, що вона готова прийняти його пропозицію.
— Чудово, просто чудово, — каркнув крук
— А коли так, — збуджено розповідав Тамнас, — то нікого не дивуватиме, якщо ми цілий день будемо їздити на корабель і назад, аби підготувати гостину. Хтось із нас піде на базар і накупить фруктів, ласощів, вина, аби всі повірили, що ми справді готуємо учту. А ще треба знайти факірів, штукарів, танцівниць, флейтистів і запросити їх на корабель завтра увечері.
— Так-так, розумію, — сказав король Едмунд, задоволено потираючи руки.
— А далі, — щебетав Тамнас, — далі, коли ми усі зберемося на вітрильнику, і коли геть стемніє…
— Напнемо вітрила і — вперед! — доказав король.