Мою увагу привернув ледве чутний гамір. Поглянувши на підлогу, я побачив, що підземелля перебігають кілька величезних щурів. Вони вискочили з колодязя, котрий був праворуч у полі зору. Буквально на моїх очах вони вилазили звідти цілими зграями, поспіхом, з палаючими від голоду очима, приваблені запахом м’яса. Я відігнав їх, але це коштувало чималих зусиль.
Минуло півгодини, можливо, година (адже я міг лише дуже відносно вимірювати час), перш ніж я знову підвів очі догори. Побачене збентежило і вразило мене. Амплітуда коливань маятника збільшилася приблизно на ярд. Як наслідок, зросла і швидкість. Та головним чином мене занепокоїло те, що він відчутно опустився нижче. Наразі я помітив, — не варто говорити з яким жахом, — що його нижній виступ нагадував півмісяць із блискучої сталі, завдовжки приблизно фут від рогу до рогу; кінчики задерті догори, найнижча частина, вочевидь, гостра як лезо. Схожість посилювало те, що тверда і широка верхня частина поступово звужувалася до країв; вся конструкція на вигляд була масивною і важкою. Підвішена до солідного латунного стрижня, вона зі свистом розтинала повітря.
Не залишилося сумнівів щодо долі, підготовленої для мене диявольською винахідливістю монахів. Слуги інквізиції дізналися про мою обізнаність щодо провалля — провалля, жахи якого призначалися для людей, що настільки безсоромно, як я, відмовлялися визнавати існуючі закони, провалля, прототипу пекла, яке чутки називали альфою інквізиторських покарань. Цілком випадково уникнув я падіння туди. Я знав, що несподіванка або пастка відігравали неабияку роль у гротескності мученицької загибелі в підземеллях. Якщо не судилося впасти у безодню, кидати мене силою не входило до демонічних планів інквізиції; отже (хоча й вибором це назвати важко) на грішника очікувала інша, милосердніша загибель. Милосердніша! Попри страждання, ця думка змусила мене гірко усміхнутися.
Як важко розповідати про нескінченні години жаху, впродовж яких я рахував швидкі помахи криці! Дюйм по дюйму опускалася вона нижче і нижче, хоча спуск був помітний лише через певні проміжки часу, що здавалися вічністю. Минули дні — цілком можливо, багато днів, — перш ніж вона пролетіла доволі близько, заморозивши мене колючим подихом. Запах її обпалив мої ніздрі. Я молився, щоб вона спускалася швидше. Я практично збожеволів і боровся з собою, щоб не кинутися назустріч рухові страхітливої кривої шаблі. Потім раптово стало спокійно на душі, і я лежав, усміхаючись блискучій смерті, мов дитя, що сміється, побачивши рідкісну іграшку.
Я знову знепритомнів. Ненадовго — отямившись, я не помітив, щоб маятник спустився нижче. Втім, можливо, я помиляюся, адже були демони, котрі, помітивши мою нерухомість, могли зупинити маятник собі на втіху. Тепер я почувся невимовно хворим і кволим, наче внаслідок довгого виснаження. Навіть серед мук людському тілу потрібна їжа. З болісним зусиллям я простягнув руку так далеко, як дозволяли пута, і схопив маленький шматочок, залишений пацюками. Коли клав його до рота, в мозку зблиснула напівсформована думка — чи радше надія. Та хіба існувала для мене надія? Це була, як я сказав, незакінчена думка, у людей виникає багато думок, яким не судилося сформуватися до кінця. Я відчув, що то була втіха, надія і що вона загинула, так і не народившись. Марно намагався я її розвинути. Довгі страждання майже повністю зруйнували розум. Я став дурнем, ідіотом.
Кут погойдування маятника ідеально збігався з довжиною мого тіла. Я побачив, що півмісяць був розташований так, аби рубонути мене в ділянці серця. Він черконе тканину балахона, потім повернеться, повторить удар знову і знову. Попри неймовірно широку амплітуду (щось близько тридцятьох футів) і силу його коливання, за кілька хвилин він лише попсує балахон. Ця думка змусила мене зупинитися.
Я не насмілювався піти у своїх розрахунках далі. Зосередився на ній з упертою зацікавленістю, ніби таким чином міг зупинити рух криці. Змусив себе сконцентруватися на звукові, з яким півмісяць розріже одяг, на особливому хвилюючому відчутті, що охоплює нас, коли роздирається тканина. Я думав про такі несерйозні речі, аж доки не почав клацати зубами.
Лезо йшло вниз. Я зазнавав шаленої втіхи, протиставляючи швидкість вертикальних і горизонтальних коливань. Праворуч — ліворуч — далеко і широко — пронизливе скавчання проклятих душ — скрадливий поступ тигра (у моєму серці). Я то реготав, то завивав, залежно від того, яка думка ставала панівною.
Вниз, невблаганно вниз! Маятник гойдався за три дюйми від моїх грудей. Я боровся, щоб звільнити ліву руку. Вона була незв’язана лише від ліктя до долоні. Я міг із великим зусиллям дотягнутися до таці, але не далі. Якби я розірвав попругу вище ліктя, то спробував би зупинити маятник. Хоча з таким самим успіхом можна зупиняти лавину!
Вниз, безупинно, невідворотно вниз! Я задихався. Я конвульсивно відхилявся від кожного помаху. Очі мої стежили за його круговими рухами вбік і вгору з палкістю найбезглуздішого відчаю, спазматично заплющувалися при вертикальних помахах. Хіба змалюєш це словами! Все тіло корчилося від думки, як гострою сяючою сокирою вдарить той механізм по моїх грудях. Надія змушувала нерви тремтіти і тіло здригатися. Це була надія — та надія, що перемагає страждання, та, що приходить до засуджених на смерть навіть у підземеллях інквізиції.
Я бачив, що за десять чи дванадцять коливань лезо торкнеться балахона. Глибокий і спокійний відчай охопив мій дух після цього відкриття. Я міркував — уперше за багато годин чи, може, й днів. До мене дійшло, що попруга, що оповивала мене, була доволі незвичайною. Мене зв’язали одним ременем. Перший перпендикулярний доторк гострого як бритва півмісяця до будь-якої частини розріже її і за допомогою лівої руки я зможу розв’язатися. Та у якій страхітливій близькості буде від мене криця! Яким жахливим — наслідок найменшого поруху! Ба більше, хіба можливо, щоб любителі тортур не передбачили і не підготувалися до такої можливості? Чи є вірогідність, що пута охоплюють груди в полі досяжності маятника? До смерті боячись, що моя слабка — і схоже, остання — надія буде марною, я звів голову, щоб поглянути на груди. Попруга міцно оповивала все тіло, та була поза досяжністю руйнівного півмісяця. Не встиг я опустити голову, як у ній промайнула незавершена ідея про те, як звільнитися, про яку я згадував раніше. Я побачив її цілком — малоймовірну, майже божевільну, нечітку, але завершену. З відчайдушною нервовою енергійністю заходивсь я втілювати її в життя. Багато годин поспіль підлога поруч із моїм ложем буквально кишма кишіла пацюками. Вони були голодні й нахабні, їхні червоні очі поїдали мене, ніби тільки й чекаючи миті, коли я перестану ворушитися. «До якої їжі, — подумав я, — звикли вони у колодязі?»
Попри всі намагання запобігти цьому, вони зжерли майже все м’ясо, лишили тільки шматочок. Я весь час махав рукою, та врешті те перестало їх відлякувати. Ненажерливі тварюки частенько заганяли гострі зуби в мої пальці. Я старанно змастив пута, там, де міг дотягнутися до них, масними залишками їжі і, забравши руку з підлоги, завмер.
Спершу така зміна — припинення будь-якого руху — приголомшила і налякала голодних тварюк. Вони насторожено відбігли назад, чимало з них повернулися в колодязь. Та це тривало тільки мить. Я недаремно розраховував на їхню ненажерність. Побачивши, що я не рухаюся, два-три найхоробріші пацюки принюхалися до попруги. Схоже, це стало сигналом для загальної атаки. З колодязя примчали свіжі війська. Вони вилізли на мене й почали гасати туди-сюди. Постійні коливання маятника їх не турбували. Уникаючи його ударів, вони заходилися коло попруги. Вони топталися по горлу, холодні писки торкалися губ; я майже задихався від тієї юрми; огида, для якої немає в світі годящого слова, наповнила моє нутро і холодною липкою рідиною залила серце. Та я усвідомлював — ще одна хвилина — і мета буде досягнута. Я виразно відчував послаблення пут. Знав, що їх уже перегризли в кількох місцях, і лежав спокійно, сповнений нелюдської рішучості.
Не помилився я в розрахунках, немарно терпів. Нарешті я відчув, що звільнився. Пута тоненькими стрічками звисали донизу. Але удари маятника доходили до грудей, вони вже розітнули балахон, розпанахали полотно під ним. Два нові помахи — і настав момент звільнення. Я кивнув рукою, мої рятівники сполохано помчали геть. Виваженим рухом я повільно вислизнув із пут і відкотився від смертоносного леза. Принаймні на ту мить був я вільний.
Вільний! У лапах інквізиції! Не встиг я спуститися з жахливого дерев’яного ложа на кам’яну підлогу в’язниці, як рухи пекельного механізму припинилися, він поповз угору, покірний невидимій силі, і заховався у стелі. Урок глибоко вразив мене в самісіньке серце. Звичайно, за кожним моїм рухом спостерігали. Вільний! Я врятувався від одного виду загибелі, щоб пережити ще жахливіші тортури в інший спосіб. Із такою думкою я нервово забігав очима по залізних пластинах, з яких складалися стіни темниці. Щось незвичне — зміна, яку я спершу не міг чітко визначити, — однозначно відбулося з підземеллям. Довгі хвилини, тремтячи від непевності, я витратив на марні спроби розвіятись і вибудувати якусь теорію. Тоді я вперше зрозумів походження пекельного світла, що освітлювало камеру. Воно цідилося зі шпарини завширшки приблизно півдюйма, що тягнулася внизу вздовж усієї стіни. Я зрозумів — і не помилився, — що стіни не з’єднуються з підлогою.
Спробувавши зазирнути в ту шпарину, я звівся на ноги — аж таємниця зміни в темниці відразу блискавкою промайнула в голові. Раніше я зауважив, що, хоча контури фігур на стінах чіткі, та кольори здавалися розмитими і невизначеними. Тепер вони ставали дедалі насиченішими, примарні демонічні істоти на стінах набували вигляду, що вразив би навіть людину з міцнішими нервами, ніж мої. Очі тисяч демонів, оскаженілі й моторошні у своїй яскравості, витріщалися на мене зусібіч, сяяли похмурим вогненним блиском, який я не мав сили вважати уявним.
Уявним! Коли я вдихав, ніздрі наповнювалися духом розпеченого заліза! Задушливий запах заповнив в’язницю! Щосекунди очі, що спостерігали за моїми муками, сяяли дедалі яскравіше! На мальованих кривавих сценах кров була дедалі насиченіша! Я задихався! З великими зусиллями хапав я ротом повітря. Не залишилось жодних сумнівів щодо задуму мучителів. О найбезжалісніші! О найбожевільніші з-поміж людей! Я задкував од розпеченого металу на середину камери. У світлі вогненної смерті, що наближалася до мене, думка про криничну свіжість була як бальзам для душі. Я став над колодязем і, щосили напруживши очі, поглянув униз. Яскраве світло від розпеченої стелі освітило найпотаємніші глибини. На мить розум відмовився сприймати побачене, аж ось воно продерлося в мою душу. О жах! Ні, що завгодно, тільки не це! З нелюдським криком відскочив я від обриву й гірко заплакав, сховавши обличчя в долонях.
Жар посилювався. Я звів очі догори, тремтячи як у лихоманці. У камері знову відбулися певні зміни. Цього разу вони стосувалися її конфігурації. Як і раніше, я спершу марно намагався здогадатися чи зрозуміти, що відбувається. Та сумніватися довелося недовго. Мстиві душі інквізиторів розлютило моє дворазове спасіння, тому королі жаху вирішили діяти напевне. Раніше кімната була квадратною. Зараз я побачив, що два залізні кути стали гострими, а два тупими. Моторошна різниця з глухим гуркотом швидко збільшувалася. За мить кімната набула ромбовидної форми. Але трансформації не припинилися — я й не сподівався, що це кінець. Я міг би притиснутися до розжарених стін, вони стали б для мого тіла шатами вічного спокою. «Смерті! — прохав я. — Хоч якої смерті, аби не в проваллі!» Дурень! Хіба я не знав, що розпечене залізо — лише спосіб загнати мене до провалля? Хіба я витримаю температуру? Ромб ставав плескатим, причому так швидко, що в мене вже не було часу на роздуми. Його центр і, звісно, найбільша ширина припадали саме на роззявлену пащу провалля. Я хитнувся назад — а стіни, що наближалися, невідворотно підштовхували мене вперед. Ось для мого скарлюченого тіла вже не лишилося й дюйма вільного місця на твердій підлозі в’язниці. Я вже не боровся, невимовні душевні муки знайшли вихід в останньому відчайдушному зойку. Я відчув, що хитаюся над краєм, відвернув погляд…
Гамір багатьох людських голосів! Гучні звуки, наче заграли сотні труб! Різкі удари, наче тисячі блискавок! Жорстокі стіни відступають назад! Втрачаючи свідомість, падаю я в безодню, але хтось хапає мене за руку! То був генерал Лассаль. Французька армія захопила Толедо. Інквізиція опинилася в руках ворогів.
Чорний кіт
Збираючись розповісти вам цю химерну й водночас звичайну історію, я не очікую і не вимагаю віри. Воістину божевільним був би я, сподіваючись її, якщо мій власний розум відмовляється вірити пережитому. Втім, я не божевільний і, безперечно, не марю. Та завтра я помру, завтра звільниться моє серце від тяжкої ноші. Наразі я маю на меті відверто, коротко і без зайвих коментарів познайомити світ із низкою подій у моїй домівці. Йдучи одна за одною, вони нажахали, змордували і зруйнували мене. Та я не намагатимуся відшукати їм пояснення. Для мене вони стали втіленням жаху — багатьом вони видадуться радше химерними, ніж страшними. А далі, можливо, знайдеться розум, який дасть пояснення хворобливій фантазії — розум спокійніший, послідовніший і не такий збуджений, котрий побачить в обставинах, які я змальовую з побожним жахом, лише звичайну послідовність природних причин і наслідків.
Змалечку я відзначався сумирністю й людяністю. Моя добросердість настільки впадала в око, що навіть зробила мене об’єктом насмішок серед товаришів. Я страшенно любив тварин, і, на мою величезну втіху, батьки дозволяли тримати багато домашніх улюбленців. Я проводив із ними майже весь час; найбільшою радістю було годувати їх і пестити. Ця риса характеру зростала разом зі мною, і коли я вже був дорослим чоловіком, я отримував від цього чи не найбільше задоволення в житті. Навряд чи потрібно пояснювати любителям відданих і шляхетних собак природу чи силу вдячності, котру отримуєш у відповідь на таке ставлення. Є щось у безкорисливій і самовідданій любові безсловесної істоти, що знаходить прямий шлях до серця людини, котрій часто випадала нагода перевірити фальшиву дружбу й позірну відданість інших людей.
Одружився я рано і з радістю зрозумів, що дружина розділяє мої схильності. Зауваживши мою пристрасть до домашніх улюбленців, вона не втрачала жодної можливості принести додому якесь миле створіння. У нас жили пташки, золоті рибки, красень-пес, кролики, маленька мавпочка і кіт.
Останній був неймовірно великою і красивою твариною, він був геть чорний і навдивовижу розумний. У зв’язку з цим моя дружина, котра в глибині душі не цуралася забобонів, не раз пригадувала поширену старовинну думку, що чорні коти — насправді відьмаки-перевертні. Не те щоб вона коли-небудь говорила серйозно, я сам пригадую цей момент лише тому, що наразі він випадково спав мені на думку.
Плутон — так звали кота — був моїм улюбленцем; я грався з ним найбільше, власноруч годував його, а він ходив за мною назирці по всьому дому. Доходило до того, що мені ледве вдавалося зупинити його, коли він хотів бігти слідом тоді, як я виходив із дому.
Таким чином тривала наша дружба кілька років, протягом яких мій темперамент і характер у цілому — через зеленого змія — зазнав (зізнаюсь червоніючи) докорінної зміни на гірше. З кожним новим днем я ставав дедалі похмурішим, дратівливішим, байдужішим до почуттів інших. Я дозволяв собі кидати нестримані слова на адресу дружини. Врешті-решт я навіть почав піднімати на неї руку. Звісно, домашні звірята не могли не відчути змін у мені. Я не просто перестав помічати їх — навпаки, вони зазнали жорстокого поводження. Втім, у мене досі залишалося достатньо симпатії до Плутона, щоб уберегти його від лиха, котре я чинив без жодних докорів сумління, коли кролики, мавпа чи навіть пес випадково або через щиру приязнь до господаря траплялися на моєму шляху. Та хвороба прогресувала — бо немає страшнішої немочі, ніж пияцтво! — і зрештою навіть Плутон, котрий старів і відповідно ставав вередливішим, — навіть Плутон почав відчувати наслідки мого кепського гумору.