Я надовго поринав у невтомні роздуми, коли увагу мою привертала якась помітка або деталь в оформленні книги; більшу половину літнього дня не відривав я очей від неповторної у своїй незвичності тіні, що падала на гобелен чи підлогу; забував про плин часу на цілу ніч, спостерігаючи за рівномірним світлом від ліхтаря чи за приском у каміні; на цілісіньку днину поринав у мрії, відчувши пахощі якоїсь квітки; монотонно повторював звичайне слово, аж його звучання від того повторення втрачало осмислене значення; відмовлявся од відчуття руху чи фізичного буття, довго і вперто зберігаючи нерухомість, — ось вам приклади найдрібніших і найневинніших дивацтв, які були викликані розумовим станом, що не підлягав аналізу й поясненню.
Втім, не зрозумійте мене неправильно. Надмірну і хворобливу увагу до незначущих предметів не слід вважати спільною для всього людства схильністю до роздумів, особливо характерною для людей з багатою уявою. Був це навіть не крайній ступінь чи перебільшення такої схильності, а цілком особливий стан. Так, наприклад, мрійник чи людина екзальтована, зацікавившись пересічним об’єктом, поступово віддаляється від нього, поринаючи у море висновків і припущень, аж по закінченні польотів фантазії — часто розкішних — виявляється, що сам стимул або першопричина роздумів геть забулися. В моєму разі об’єкт-першопричина був незмінно неважливим, хоча й отримував у моєму хворобливому баченні перекручену й уявну важливість. Дуже мало висновків було зроблено, та й ті вперто крутилися навколо самого предмету. Ніколи не були ці роздуми приємними; і по закінченні мрійливої задуми перша і доти непомітна причина виявлялася неприродною, перебільшеною цікавістю, панівною рисою моєї хвороби. Одне слово, вся сила розуму йшла на те, щоб зосередитися на певному предметі, а не на роздуми над ним, як це буває із мрійниками.
Книги, котрі я тоді читав, якщо й не посилювали душевного розладу, то принаймні відігравали помітну роль у розвитку образності й нелогічності, що були характерними ознаками того розладу. Серед інших я добре пам’ятаю трактат благородного італійця Целія Секунда Куріона «Про велич блаженного царства Божого», велику роботу Блаженного Августина «Про місто Боже» та «Про плоть Христову» Тертуліана, парадоксальне речення з якого «І помер син Божий — це достеменно, бо безглуздо. Похований, він воскрес — це вірно, бо неможливо» забрало у мене чимало тижнів важкого і марного вивчення.
Отож виходить, що душа моя, котру виводили з рівноваги речі неважливі й пересічні, подібна була до морської скелі, про яку повідав нам Птолемей Гефестіон,[13] скелі, що не боялася людського натиску, могутнього шаленства вод і вітрів і тремтіла лише від доторку квітки на ймення асфодель.[14] Неуважному спостерігачеві може видатися безсумнівним, що зміни, спричинені фатальною хворобою в духовному світі Береніки, відкрили для мене багато можливостей поринути в напружені й ненормальні роздуми, чию природу, як бачите, важко описати. Але справа була не в цьому. Коли хвороба трохи відступала, нещастя Береніки завдавало мені болю, і, беручи близько до серця невідворотний крах її прекрасного і ніжного життя, я, звісно, часто і гірко міркував про ті сили, що так раптово її полишили. Але ці думки за таких обставин були б у кожного. Мій розлад виявився у зацікавленні менш важливими та більш приголомшливими змінами у зовнішності Береніки, у неймовірній і моторошній утраті її фізичної ідентичності.
Коли її незрівнянна краса сяяла найяскравіше, я, мабуть, не кохав її. У дивній незвичності мого існування почуття ніколи не народжувалися у серці, а пристрасті завжди гніздилися у розумі. У сірості раннього ранку, в тінистому гаю, в нічній тиші бібліотеки стояла вона перед моїми очима, і я бачив її — не живу, реальну Береніку, а героїню сновидіння, неземне створіння із плоті та крові, бачив далеке від дійсності уявлення про неї — не об’єкт захвату, а об’єкт аналізу; не предмет любові, а тему для глибоких і водночас безладних роздумів. Тепер я тремтів у її присутності, бліднув, коли наближалася вона до мене. Невтішно сумуючи через її нещасний і спустошений стан, я пригадав, що вона давно закохана в мене, і запропонував їй руку і серце.
Наближався день нашого весілля; якось по обіді, теплої й тихої осінньої днини, коли Алкіона[15] висиджує своїх пташенят, я сидів (як мені здавалося, самотою) у внутрішній кімнаті бібліотеки. Аж звів очі й побачив, що Береніка стоїть поруч.
Моя розбурхана уява, просякнуте туманом повітря навколо, нечіткі сутінки в кімнаті чи сіра тканина, що зграбно охоплювала постать Береніки, — що надало їй таких мінливих і нечітких обрисів? Не знаю. З її вуст не злетіло жодного слова, а я не міг вимовити й звуку. Мене вкрив холодний піт, нестерпна тривога заволоділа мною, безмежна цікавість охопила душу. Відкинувшись у кріслі, я нерухомо завмер на хвилю, навіть подих затамував, лиш очі мої не відривалися від її постаті. Що ж, годі було відшукати бодай слабкого натяку на колишню Береніку, так змарніла вона від хвороби. Аж ось мій гарячковий погляд упав на її лице.
Високе, дуже бліде і неймовірно спокійне чоло, колись затулене косами, що спадали на скроні безліччю яскраво-жовтих кучерів. В очах не було навіть проблиску життя, тож я перевів погляд на її тонкі вуста. Вони розтулилися, на них забриніла особлива посмішка — і зуби нової, іншої Береніки повільно постали перед моїми очима. Боже милостивий, краще б я ніколи не бачив їх або вмер, побачивши!
* * *
Потривожений звуком, з яким зачинилися двері, я звів очі й побачив, що кузина вийшла з кімнати. Але, на превеликий жаль, не полишив мій хворий стурбований мозок білий і жахливий привид її зубів. Жодної цяточки на їхній поверхні — жодної тьмяної цятки на емалі, жодної нерівності на краях. Часу її усмішки вистачило, щоб навіки закарбувати їх у моїй пам’яті. Я бачив їх зараз навіть краще, ніж тоді, коли дивився на них. Зуби — зуби! — вони були тут, і там, і скрізь; я бачив їх, відчував їх — довгі, рівні, білі, як тої першої миті, коли вони оголилися переді мною. Моя мономанія охопила мене, і марно я намагався боротися з її дивним і нездоланним впливом. Серед безлічі речей світу цього я не здатен був думати ні про що, крім її зубів. Я бажав їх зі страшною силою. Єдина думка поглинула всі інші питання, всі інші інтереси. Вони, лише вони стояли перед очима моїми і в їхній неповторній особливості стали квінтесенцією мого духовного буття. Я споглядав їх при різному освітленні. Обертав їх під різними ракурсами. Вивчав їхні характеристики. Не міг відірватися від їхніх особливостей. Без кінця думав над їхньою будовою. Міркував над змінами у їхній сутності. Я здригався, наділяючи їх в уяві чутливою владою і здатністю відчувати, вмінням без допомоги губ виражати потаємні емоції. Про мадемуазель Саллє[16] говорили: «Que tous ses pas etaient des sentiments[17]», а щодо Береніки я щиро вірив, що «que toutes ses dents etaient des idees[18]». «Змісту!» О божевільна ідея, що знищила мене! «Змісту!» О, тому я так пристрасно бажав заволодіти ними! Я відчував, що лише так зможу повернути собі душевний спокій і здатність тверезо мислити.
Скінчився вечір — і прийшла темрява, і лишилася, і пішла — і засірів новий день — і збиралися довкола тумани ночі наступної — а я непорушно сидів у порожній кімнаті, а примара зубів стояла переді мною, зі страхітливою виразністю пливла серед світла і тіней покою. Нарешті почув я крізь сон зойк зляканий і печальний; потім, за якусь мить, схвильовані голоси у супроводі болісних ридань. Я підвівся з крісла і, відчинивши двері бібліотеки, побачив у передпокої заплакану служницю, котра сказала мені, що Береніка нас покинула! Удосвіта померла вона від нападу епілепсії, і зараз, коли наближається ніч, могила готова зустріти свою господиню; завершилися всі приготування до похорону.
* * *
Я знову самотньо сидів у бібліотеці. Здавалося, я щойно прокинувся після заплутаного і тривожного сну. Я знав, що була полуніч, і добре усвідомлював, що відразу після заходу сонця Береніка спочила в землі. Але й гадки не мав я про страшний відрізок часу, що розділяв ці події. Та невиразні спогади були наповнені жахом. Це була страхітлива сторінка у книзі мого буття, написана тьмяними, огидними і нечіткими споминами. Я палко бажав їх розшифрувати, та марно, а тим часом у вухах подеколи лунав пронизливий жіночий зойк, наче дух неспокійного мерця. Я щось учинив — але що? Я запитав себе вголос — і відлуння пошепки відповіло мені: «Що я зробив?»
На столі коло мене горів ліхтар, біля нього лежала маленька скринька. Нічого особливого не було в ній, я багато разів бачив її раніше — то була скринька сімейного лікаря, — але як вона опинилася тут, на столі, і чому її вигляд змушує мене тремтіти? Не було відповідей на запитання, і зрештою погляд мій упав на розгорнуту сторінку книги, на одне виділене речення. Слова були водночас прості й незвичні, слова поета Ібн Заята: «Dicebant mihi sodales, si sepulchrum amicae visitarem, curas meas aliquantulum forelevatas». Чому ж коли я уважно прочитав їх, волосся на голові стало дибки, а кров захолола у жилах?
У двері бібліотеки легенько постукали; навшпиньках зайшов слуга, він був блідий, наче щойно встав із могили. Вигляд він мав страшенно зляканий, заговорив дуже тихо, тремтячим хрипким голосом. Що сказав він? — я чув обірвані на середині речення. Він говорив про дикий лемент, що потурбував нічну тишу, про пошуки в напрямку, звідки він почувся, — голос слуги набув збудженої чіткості, коли він розповів про сплюндровану могилу, про замотане спотворене тіло, яке ще дихало, тремтіло, яке було живе!
Він показав на мій одяг, брудний, зі слідами засохлої крові. Я нічого не сказав, і він обережно взяв мене за руку — на ній залишилися відбитки нігтів. Він звернув мою увагу на річ, що стояла біля стіни. Якусь мить я дивився на неї — то був заступ. З диким криком кинувся я до столу і схопив скриньку, що лежала на ньому. Я не міг її відчинити, і тоді вона вислизнула з рук, упала додолу і розбилася. З неї випали стоматологічні інструменти, а з ними — тридцять два маленькі білі предмети, що здавалися виточеними зі слонової кістки. Вони розкотилися по всій підлозі.
Золотий жук
Гляди! Гляди! Танцює як причинний! Його, мабуть, тарантул укусив.
«Усі неправі»[19]
Чимало років тому я мав доволі близьке знайомство з таким собі містером Вільямом Леграндом. Походив він зі старовинного роду гугенотів і колись мав чималі статки, проте через цілий ланцюжок прикростей опинився в злиднях. Щоб уникнути приниження, до якого привели його лихоліття, він поїхав із Нового Орлеана — батьківщини своїх пращурів, й оселився поблизу Чарльстона — на острові Саллівана в Південній Кароліні.
Острів цей особливий. Три милі завдовжки, і майже всуціль піщаний. Завширшки острів не перевищує чверть милі. Від материка його відділяє крихітна протока — мулка, поросла густим очеретом, у якому гніздяться водоплавні птахи. Цілком зрозуміло, що рослинності тут небагато, і та низькоросла. Високих дерев тут не побачиш. І тільки на заході острова, де стоїть Форт Молтрі, а навколо — кілька жалюгідних дощаних будиночків, де влітку замешкують біженці від чарльстонської пилюки та спеки, можна побачити колючу карликову пальму; решта острова, крім західних його околиць і смужки піщаного узбережжя, вкрита густими заростями лепехи, що її так вихвалюють англійські садівники. Кущі тут виростають заввишки п’ятнадцять футів й утворюють непрохідні хащі, сповнюючи повітря чудових пахощів.
Ось у таких хащах, у віддаленій східній частині острова, Легранд і збудував собі хижу, в якій і мешкав, коли я цілком випадково з ним зазнайомився. Незабаром наше знайомство переросло у дружбу, адже в цьому відлюднику було чимало такого, що викликало цікавість і повагу. Мені він здався людиною напрочуд освіченою, кмітливою, хай і не позбавленою мізантропії та схильною до різких перепадів настрою — від піднесення до меланхолії. Мав він чимало книжок, проте нечасто до них звертався. Найбільше його розважали полювання й риболовля, а ще він полюбляв прогулюватися берегом або заростями лепехи, вишукуючи черепашок і рідкісних комах — його колекції останніх позаздрив би сам Сваммердам.[20] Прогулювався Легран зазвичай у товаристві старого негра на ім’я Юпітер; волю негр отримав іще до того, як родина збідніла, проте ні погрозами, ні обіцянками не можна було його примусити поступитися, як він вважав, своїм правом повсюди супроводжувати «міста Вілл». Можливо, саме Леграндові родичі, які вважали юнака психічно неврівноваженим, несамохіть підштовхнули Юпітера до такої наполегливості: аби юнак у своїх мандрах не лишився без нагляду й захисту.
Зима в тих широтах, де розташований острів Саллівана, нечасто буває суворою, а восени навіть вогонь розпалювати не доводиться. Проте в середині жовтня 18** року випав один напрочуд холодний день. Сонце котилося на захід, а я продирався крізь вічнозелені зарості до хижі мого приятеля, до якого не навідувався вже кілька тижнів, адже мешкав на той час у Чарльстоні, на дев’ять миль від острова, а тодішнім засобам сполучення було далеко до сьогоднішніх. Зупинившись під дверима хижі, як зазвичай, я постукав, але не отримав відповіді, тому поліз у потаємне місце по ключ, відімкнув замок і увійшов. У коминку палав вогонь. Такого я не очікував, але тим приємнішою виявилася несподіванка. Скинувши пальто, я присів у крісло поруч із тріскотливим полум’ям і терпляче чекав на повернення господарів.
З’явилися вони, коли вже споночіло, і зраділи моєму приходу. Усміхаючись од вуха до вуха, Юпітер кинувся готувати на вечерю водяних курочок. Леграндом опанував один із його нападів — а як іще це назвати? — піднесення. Він натрапив на досі не описаного молюска і сподівався започаткувати новий клас, але й це не все: не без допомоги Юпітера йому вдалося вистежити і піймати жука-скарабея, якого він теж ніколи ще не зустрічав, тож хотів щодо нього завтра зі мною порадитися.
— А чому не сьогодні? — запитав я, потираючи руки над вогнем і подумки посилаючи до біса все скарабейське плем’я.
— Якби ж я тільки знав, що ви сьогодні завітаєте! — вигукнув Легранд. — Але ж ми давно не спілкувались, і як я міг передбачити, що ви завітаєте саме сьогодні! Дорогою додому я наскочив на лейтенанта Ґ. з форту і втнув неприпустиму дурницю: позичив скарабея йому, тож роздивитися його ви зможете тільки зранку. Переночуйте в мене, а по жука я пошлю Юпітера зранку, щойно зажевріє світанок. Це таке диво!
— Що? Світанок?
— Та який світанок! Жук! Він золотий — аж світиться, завбільшки з горіх, а на спинці має чорні плямки: дві круглі вгорі, а третю — довгастеньку — нижче. А кутикули…
— Не бути там ніякі кути, міста Вілл, весь час я вам торочити! — втрутився в цьому місці Юпітер. — Жук бути гладенький, і золотий, середина й зовні, крім хіба крильця. Я такий важкий жук у житті в руки не тримати.
— Мабуть, так і є, Юпітере, — погодився Легранд надто вже щиро, — але чи вартий він того, щоб курочки підгоріли?… А колір, — повернувся він до мене, — і справді є вагомим доказом на підтвердження Юпітерової теорії. Певен, такого яскравого металевого блиску жоден жук не має… але впевнитися в цьому ви зможете тільки завтра. А поки що я змалюю вам його форму…
З цими словами він присів за маленький столик, на якому знайшлися чорнило й перо, але не було паперу. Легранд пошукав у шухлядці, але паперу й там не виявилося.
— Байдуже, — мовив він по паузі, — ось у мене є…
З кишені жилета він дістав якийсь обривок, схожий на дуже брудний папірець на нотатки, і зробив грубу замальовку. Поки він малював, я сидів біля вогню, бо й досі не зігрівся. Закінчивши, Легранд не підводячись передав папірець мені. Та в цю мить із-за дверей почулося гучне гарчання, а тоді шкрябання кігтів. Юпітер відчинив, і Леграндів здоровезний ньюфаундленд, увірвавшись у кімнату, заскочив мені на плечі й заходився лащитися, адже я завжди приділяв йому чимало уваги. Коли ж його радість трохи вщухла, я нарешті поглянув на папірець — і, щиро кажучи, здивувався.