КРАЩЕ ОД ТИСЯЧІ БОМБ!!!
Геній Великонімеччини знову переміг!
Зіг-хайль видатному арійському вченому герру професору Герстенкорну!
За ефектом масового знищення цивільного населення падіння Місяця краще од падіння тисячі найпотужніших атомних і водневих бомб!
Ради будуть знищені!
Чи не час бундестагу на чолі з канцлером оголосити тотальну мобілізацію в бундесвер?
Час!
Струнко!!
Кроком — руш!!!
Айн-цвай-драй… Айн-цвай-драй…
Сьогодні нам належить Німеччина,
а завтра — цілий світ!..
От бачите, до чого Павлусь добрехався?
Бачите, як скористалися з наслідків його брехні акули капіталу?
Та Павлусь не мав про це й найменшого уявлення і через свою абсолютну необізнаність в космічних спостереженнях і міжнародних справах бадьоро продовжував злочинну діяльність:
— Та хай на мене Місяць впаде, коли я брешу! Ну, от самі бачите — не пада!
Розділ 9,
в якому вміщено моторошну статтю
Отак минула перша чверть навчального року, потім друга, потім швидко проминули, ніби тривали один-однісінький день, зимові канікули, і почалася третя чверть.
Щоб ви знали, Павлусь ані на мить не забував пророцтво дивного діда і час від часу вечірньою порою позирав на небо. Але хіба ж зорієнтуєшся до пуття неозброєним оком? Ех, якби йому тоді телескоп! Правда, іноді йому здавалося, а це мусимо визнати, ніби Місяць значно побільшав. Але Павлусь не вірив власним окулярам. Знаєте, визначити розміри Місяця — то складне діло. Не секрет, що коли він здіймається з-за обрію, то виглядає куди більшим, ніж коли стоїть у зеніті. Спробуй тут добери, який він насправді!
Жив собі Павлусь спокійно, з усього радіючи, аж поки йому не потрапила до рук піонерська газета “Промінець” з моторошною для нього статтею. У газеті чорним по білому було надруковано таке:
ЗАГАДКОВА ТАЄМНИЦЯ
Чи помітили ви, що останнім часом Місяць, цей сріблястий супутник Землі, побільшав?
Певно, давно помітили!
Насправді ж Місяць анітрохи не побільшав, а просто значно наблизився до нашої квітучої планети. А давно відомо: чим предмет ближче, тим більшим він видається. Щоб переконатися у цій істині, подивіться зі схилів Дніпра на Русанівку. Будинки цього острівного житлового масиву здадуться вам меншими за сірникові коробки.
Насправді ж русанівські житла сягають від 9 до 17 поверхів! Жоден інший район Києва не має стільки висотних будівель.
Так сталося і з Місяцем. Поки він був далеко, то виглядав маленьким. А як наблизився, то побільшав. Вчені кажуть, що він і надалі більшатиме, бо невпинно наближається до Землі. Ми недаремно згадали тут Русанівку, бо, за розрахунками потужної електронно-лічильної машини, Місяць, якщо він не зупиниться, врешті-решт упаде саме на Русанівку.
Іноді запитують: чому Місяць зрушив з місця і залишив свою одвічну орбіту? На жаль, це поки що загадкова космічна таємниця. Науці невідомі причини несподіваного порушення закону всесвітнього тяжіння.
Однак учені вважають, що з тих невідомих причин і за сприятливих умов Місяць цілком спроможний велично повернутися на свою стару, обжиту орбіту.
Дорогі мої читачі! Разом з відомими астрономами, астрофізиками, астрохіміками, астроботаніками ведіть і ви цікаві наукові спостереження за космічною еволюцією Місяця, користуйтеся небувалою за всю історію людства нагодою, а про свої відкриття пишіть до вашої улюбленої газети “Промінець”.
Проф. В. О. Вітрило-Жагельський
Тільки-но Павлусь з жахом прочитав ці фатальні для нього загрозливі рядки, як знову почув понурий голос старого-престарого, мудрого-премудрого чаклуна-пенсіонера, ніби його пророчі слова були записані на магнітофонну стрічку, а зараз той магнітофон увімкнули:
— Якщо ти брехатимеш: і надалі, з тобою трапиться саме те лихо, яке ти насмілишся покликати на самого себе. І ніщо не порятує тебе, а тільки щира правда. А щоб урятуватися, багато не треба: просто визнати перед усіма без винятку друзями, яким ти наплів побрехеньок, що все те — твої власні вигадки. Зваж — перед усіма! Бо коли хоч перед одним будеш критися, то від порятунку будеш так само далеко, якби ти й перед жодним не повинився. Пам’ятай: брехня і правда у парі не ходять, а в парі йдуть неправда з кривдою. Прощавай, мій юний друже. Будь щирий. Я сказав!
У Павлуся аж мороз по шкірі пішов, а волосся на голові само собою піднялося дибки. Жах! Тільки тепер Павлусь усвідомив, що він накоїв…
В його наполоханій уяві малювалися похмурі картини космічної катастрофи.
ТОРОХ-ТОРОРОХ! — це з усього маху Місяць гепнувся на Русанівку…
Дев’ятиповерхові і ще більші житлові будинки, школи і дитячі садки, ресторани, кафе і їдальні, магазини і бібліотеки, ательє мод, хімчистка і перукарні, готель і кінотеатр — все, мов тріски, розлітається навсебіч…
Під місячним Морем Спокою трагічно і передчасно гине найкращий друг Павлуся, видатний спортсмен і шкільної, і міської спартакіади, рекордсмен, найліпший у світі задавака і відмінник Васько Прутик…
З-під місячного каменю сиротами стирчать безжально розчавлені, подібні на мишачі хвостики кіски. Це все, що лишилося від гарної, мов хлопець, дівчинки Оленки Турків…
Самого Павлуся, безумовно, причавить місячним екватором, не інакше. Але так тобі, негіднику, і треба! Ото не бреши! Ще мало тобі, іроду, дісталося!..
І ніякого порятунку нема! Он сам професор В. О. Вітрило-Жагельський чорним по білому пише, що навіть ученим причини падіння Місяця невідомі. Стривай! Що він ще пише? “Однак учені вважають, що з тих же невідомих причин і за сприятливих умов Місяць цілком спроможний повернутися на свою стару, обжиту орбіту…” Це ж виходить, що один Павлусь, один-єдиний серед всіх учених, один-єдиний на цілий світ знає справжню причину наступної космічної катастрофи! Це ж виходить, що тільки від нього одного залежить порятунок усіх майбутніх жертв майбутньої катастрофи!
Діяти!
Негайно діяти!
Діяти, не втрачаючи ані хвилини!
Що сказав мудрий учень видатного джина Абу-ібн-Гасана-ібн-Хасана-ібн-Касана-ібн-Хаміда? Х-ха, Павлусь його слів не забув.
— А щоб урятуватися, багато не треба: просто визнати перед усіма без винятку друзями, яким ти наплів побрехеньок, що все те — твої власні вигадки.
— Х-ха! Коли треба — зробимо! Ми ще подивимося, хто діятиме швидше — чи Місяць падатиме, чи Павлусь бігатиме по друзях та знайомих… На старт! Марш!..
Розділ 10,
в якому оповідається про події, цілком і повністю пов’язані з неухильним падінням Місяця на Землю
Лише тепер Павлусь пересвідчився, що Місяць і справді побільшав. Щонайменше — втричі. Це мало неабиякі наслідки.
Приміром, Павлусь щодуху пробіг по діагоналі всю Русанівку і навіть не захекався. Такого раніше з ним ніколи не траплялося. Він, не чекаючи ліфта, злетів сходами аж на шістнадцятий поверх і анітрохи не втомився, хоч жодного разу не зупинявся на відпочинок. Дивина та й годі! Спробуйте бігцем піднятися на шістнадцятий поверх і переконаєтесь, що це не так уже й легко.
Та, коли добре подумати, нічого дивного тут нема. Було б дивно, якби сталося навпаки. Все це дуже просто пояснити. Внаслідок наближення Місяця до Землі наблизилося й поле місячного тяжіння. Ясно, всі предмети на земній кулі значно полегшали. Поменшала і Павлусева вага, але сили його, зрозуміло, не поменшали. Ось чому він не захекався і не втомився. От коли сили тяжіння Землі і Місяця зовсім врівноважаться, усі речі взагалі не матимуть ваги, бо настане повна невагомість. Як не вірите, поспитайте будь-кого з космонавтів. Хоч Германа Титова, хоч Павла Поповича.
Відтак Павлусь без будь-яких зусиль, швидше ніж ліфт, злетів на шістнадцятий поверх висотного будинку і опинився перед шкіряними дверима, оздобленими номером квартири і скромною бронзовою табличкою “Турків Ю. М.”, тобто табличкою з прізвищем та ініціалами Оленчиного батька. Павлусь натиснув гудзик дзвоника, і йому відчинила Оленчина мати.
— Добрий день, Варваро Марківно, — виховано привітався хлопець, бо Варвару Марківну ще у першому класі обрали до батьківської ради.
— Добридень, Павлусю.
— Скажіть, будь ласка, Оленка вдома?
— Вдома. Важкою атлетикою займається. Ти заходь…
— Дякую, Варваро Марківно.
Оленчина мати — це вам не якийсь незнайомий дід. Вона ж не проминає жодних батьківських зборів, куди акуратно ходить і мати Павлуся. Нічого не поробиш — хочеш не хочеш, а мусиш бути зразково-показово ввічливим!
Оленка й справді займалася важкою атлетикою. Вона стояла посеред татового кабінету і одною рукою вижимала пудову татову гирю. На гирі було виразно викарбувано — “16 кг”. Подумати тільки! Що то значить — послаблення земного тяжіння.
Зрозуміло, Оленка одразу похвалилася:
— Ти знаєш, Павлусю, оцю гирю я раніше й обома руками підняти не могла. А тепер правою рукою вижимаю одинадцять разів підряд, а лівою — вісім.
Павлусь поблажливо передрік:
— Скоро вижиматимеш ще більше разів.
— Ну, це ясно, — охоче погодилася Оленка, — бо я щодня тренуюся.
— Це що! Скоро ти вижиматимеш цілий трактор, — пообіцяв Павлусь. — Будь-якою рукою — хоч лівою, хоч правою. — А потім, ніби між іншим, недбало докинув: — А хочеш, я тобі відкрию одну таємницю?
— Таємницю?! — зраділа Оленка, бо всі хлопчаки і дівчатка над усе в світі полюбляють таємниці.
— Ще й яку! — вихваляв свою таємницю Павлусь. — Такого ти ще в житті не чула і почуєш першою. Ото здивуєшся!
— Слово даю: я нікому-нікому! — заприсяглася Оленка.
— І правильно, — схвалив її рішення він. — Це така таємниця, що тільки я мушу про неї розповідати. От зараз скажу — у тебе очі на лоба полізуть!
— Ну, то кажи!
Павлусь нахилився до Оленки і, як змовник, на саме вухо їй зашепотів:
— Пам’ятаєш, як я розповідав про зустріч з хоробрими марсіянськими космонавтами?
— Ще б пак!
— Так от: то були зовсім не марсіяни!!!
— А хто?! — вибалушила на нього очі Оленка.
І Павлусь врочисто повідомив:
— Ніхто! Хочеш вір, хочеш ні, а нікого не було. Я тоді все набрехав…
Новина справді була приголомшлива. Це ж нечувано — почути від Павлу ся визнання у власній брехні! Такого ще ніколи не бувало. Оленка сторопіло дивилася на нього, а коли оговталася, то тільки й спромоглася промимрити:
— Яка ж це таємниця? Усі і так знають, що ти брехун…
— Хто брехун? — щиро обурився Павлусь. — Я брехун? Та я кажу тобі чистісіньку правду: ніхто не прилітав! Я брехун… Ти ще спробуй пошукай такого брехуна, як я! Що ти знаєш? Може, я правду сказав, щоб урятувати тебе від неминучої і страшної загибелі!
— Якої ще загибелі? — зовсім розгубилася Оленка.
— А отакої! — розбурхався Павлусь. — Як торохне по тобі Місяць, тоді дізнаєшся! Та не бійся — я тебе врятую. Я його зіштовхнув з орбіти, я ж його й назад поверну.
— Ти?!
— Я! — гордо випростався Павлусь.
— Тьху на тебе, — сказала Оленка. — Аби ти знав, як мені набридли твої дикі брехні…
Від гніву Павлусь аж затрусився.
— Які брехні? Я тобі цілком серйозно кажу! — заволав він. — Ех, ти! Хіба з тобою можна нормально розмовляти? Краще я піду Васька рятувати від неминучої загибелі! Бувай! — І він рішуче попрямував на вихід.
А Оленка зухвало гукнула йому вслід:
— Чао! — і ще висолопила свого довгого язика, хоч це, безумовно, жодній дівчинці не личить.
Так, що не кажіть, а це нелегке і неприємне діло — займатися самокритикою. Якби не падіння Місяця, Павлусеві й на думку б не спало братися за таке невдячне діло. Де це бачено, щоб людина сповна розуму ходила по знайомих і паплюжила сама себе? Та ще свідомо наражалася на різні образливі слова… Сказитися можна!
Йшов Павлусь до Васька у вельми кепському настрої. Вже не знав, з чого й розмову починати. Васько не Оленка, він таке скаже, що ого! Краще й не слухати! Та що поробиш, коли безжальний чаклун поклав таку невблаганну умову?
Васька Павлусь захопив за предивною роботою. Розкуйовджений, у своєму спортивному одязі хлопець з засуканими рукавами зосереджено вовтузився навколо легенької очеретяної колиски. Вона стояла посеред кімнати на Васькових лижах. До споду її було припасовано фанерну коробку, на котрій великими фіолетовими літерами було виведено: “Акумуляторна скринька”, а з тильного боку спинки защіпками для білизни була причеплена табличка з загадковим написом “В-І”. З обох боків спинки товстим мідним дротом були надійно прикручені бамбукові лижні палиці. Коли Павлусь зайшов, Васько у поті чола свого саме мостив на гостряки цих палиць по електровентилятору, немовби садовив їх на палі.
— Що це ти робиш? — запитав Павлусь, радіючи, що розмову про марсіян можна трохи відкласти.
— Сам бачиш — монтую вертоліт, — з неприхованим захопленням відповів Васько. — Це буде вертоліт “В-І”.
— А що таке “В-І”?
— “В” — це я, а “І” — конструкція перша, — з неабиякою пихою пояснив юний конструктор.
Але Павлусь із сумнівом мовив:
— А хіба ж він літатиме? Де ти візьмеш мотор і пропелери?
— А вентилятори навіщо? — запитав Васько.
— Справді, навіщо? — запитав і Павлусь.
— Щоб літати — ось навіщо!
— На вентиляторах?! — здивувався Павлусь.
— А що тут такого? — ніби про звичайнісіньку річ, сказав Васько. — Скоро земне тяжіння до того послабшає, що й вентилятори потягнуть. — І в’їдливо додав: — Це тобі не підводний човен з бочки для квашених кавунів, а справжній вертоліт “В-І”. Я на ньому щодня в школу літатиму. А сідатиму на даху. Щоб усі бачили!
— Здорово! — вихопилося в Павлуся, бо це була прекрасна нагода здалеку почати осоружну розмову про марсіян. — Подумати тільки: якби не я, ти б свій вертоліт ніколи не змайстрував.
— Це ще чому? — визивно запитав Васько.
Павлусь охоче пояснив:
— А тому! Ось послухай. Якби не поменшало земне тяжіння, тобі і на думку не спало б робити вертоліт з вентиляторів. Так? Так. А чому поменшало тяжіння? Бо Місяць наблизився до Землі. Так? Так. А хто зіштовхнув Місяць з орбіти?
— Ну, хто? Хто? — роздратовано напосів авіааматор.
— Я! — велично вирік Павлусь.
Як і слід було чекати, після цих слів Васько аж закляк і не скоро повернувся до тями. Він тільки стояв поряд зі своїм “В-І” і ошелешено кліпав очима. А коли отямився, то насилу прохрипів:
— Брехло ти нещасний, ось ти хто!
Ви чули? Само собою, Павлусь обурився. Отак у житті трапляється. Ідеш до нього, як до друга, щоб врятувати від наглої передчасної загибелі, а він тобі меле, немов з гарячки, брехлом називає…
Рятувати його чи не рятувати?
Звісно, після таких образливих слів цього не варто було робити! Хай гине, коли йому так хочеться! Так йому і треба! Зрештою, хто через нього мало не втопився? Але з другого боку, якщо цього хвалька, а нині ще й конструктора “В-І” з колиски не врятувати, у космічній катастрофі загине безліч безневинних. Людство ніколи не подарує Павлусеві цих ні в чому не повинних жертв. Навіть посмертно йому ніхто не вибачить цього нечуваного злочину. Але щоб Павлусь через одного цього хвалька відповідав перед усім людством за цілу космічну катастрофу? Та ніколи в житті! Дзуськи! Не бути цьому! Нізащо!
— Слухай, ти, — грізно набурмосився він, — я правду тобі кажу. Ти пам’ятаєш, як я розповідав про марсіян?
— Будь певен! — пробурчав у відповідь Васько.
— Так от, ніяких марсіян не було! Я все набрехав. А щоб мені повірили, усім казав: “Щоб на мене Місяць упав, коли я брешу”. Місяць і почав валитися з орбіти на мене…
Васько з підозрою глянув на нього.
— Ти що, зовсім здурів? З глузду з’їхав? — тривожно запитав він. — Збожеволів, так? — і лагідно порадив: — Тобі, Павлику, лікуватися від брехні треба…
— Та я правду кажу! — у відчаї заволав Павлусь. — Саму правду і нічого іншого, окрім правди! — Він нервував, бо йому самому власні слова видавалися безтямними. — Це мене старий чаклун так зачарував!