Отож, зважаючи на ці випадкові й не надто далекі вояжі, можна собі уявити, скільки втратив Богдан, позбавлений можливості поїхати до Варшави. Та хіба тільки Варшаву? Адже йшлося тут не про Варшаву і не про Щецін. Ті, хто вирішив затримати Богдана в Красноставі, торпедували — правда, зовсім випадково — корабель, на якому Богдан вибирався до Америки. Корабель ще не вирушив з порту, а торпеда, пущена директором гімназії та вчителькою Бродзіцькою, вже наздогнала його…
На другий день був саме урок польської мови. Вже перші хвилини провіщали якусь несподіванку. Бродзіцька почала робити перекличку, але на літері «Е» на мить урвала її й неспокійно розгледілася по класу. Ніхто не знав, у чім річ, тож трохи дивна поведінка вчительки особливої уваги до себе не привернула. Бродзіцька прочитала ще кілька прізвищ і знову замовкла. Адамові здалося, що вона блідне. Інші, мабуть, теж це помітили, бо всі очі раптом звернулися в одному напрямку, до вчительського столу, за яким сполотніла Бродзіцька з чимраз більшими зусиллями втримувала душевну рівновагу. Нарешті, дійшовши до літери «Р», вона з тріском згорнула журнал, нервово встала із стільця й закричала голосом, що переривався від обурення:
— Хто це зробив?!
Запитання було дуже складне, і ніхто навіть не намагався на нього відповісти. Бо ж невідомо було, про який злочин ідеться.
— З мене досить…— прошепотіла Бродзіцька вже не так рішуче, пішла до вікна й розчинила його навстіж.
Кілька довгих хвилин панувала мертва тиша. Потім клас збуджено зашепотівся, а ще трохи згодом хтось дзвінко вигукнув:
— А що таке? Ми і справді не знаємо, в чім річ!
Лиш тепер Бродзіцька наказала Казикові Врубелю вийти з-за парти й підійти до столу. Казик став, неспокійно чекаючи на дальші розпорядження.
— Ти що-небудь чуєш? — спитала вчителька, наближаючись до Казика.
— Смердить, — промовив Казик, поглядаючи на клас так, наче щойно зробив якесь велике відкриття.
— Авжеж… смердить… — погодилася Бродзіцька. — Але що? Я жду вашої відповіді.
На уроках Бродзіцької, та й не тільки на її уроках, вони, бувало, викидали різні коники. Допустити до того, щоб у класі запанував цілковитий спокій, вони ніяк не могли. Що б тоді подумали про них учителі? Мабуть, перестали б їх сприймати всерйоз. Клас, у якому учителям не роблять різних несподіванок, — це клас безхарактерний. Ніхто про нього слова доброго не скаже, ніхто не згадає розчулено.
Але ж на сьогодні ніяких жартів не планувалося. Хіба що хтось самостійно…
Ластатий і Кальош зголошуються бути добровольцями:
— Треба знайти, що саме смердить… Ми швиденько, раз-два…
Хлопці ходять по класу, принюхуючись, мов поліцейські собаки, і кривлячись з відрази, бо запах просто нестерпний. Заглядають під стіл… це десь тут… ні, десь вище…
— Швидше, бо зомлію! — стогне Кальош і справді стає блідіший від Бродзіцької.
Ластатий висуває шухляду, очі в нього розширяються, він вадкує.
— Там… там воно… я його не чіпатиму!
Всі зірвалися з парт і кинулись до столу. Кожен хотів побачити на власні очі, що ж там у шухляді. Бродзіцька стояла біля вікна, віддавши всю ініціативу в руки галасливого гурту.
— Пацюк! Здоровенний який!
— Наче кіт!
— Бридкий дохлий пацюк!
— Це вже не жарти, це неподобство!
— Заберіть його й викиньте геть, бо ще якась епідемія почнеться!
А що ніхто особливо не квапився витягати пацюка, то Лясковський вибіг з класу й за хвилину привів Миколая. Сторож схилився над висунутою шухлядою, скрушно дивлячись на це паскудство.
— Винесіть, — тихо озвалася Бродзіцька, і досі стоячи біля вікна.
— Варвари, — зітхнув Миколай. — І пацюка не пожаліли. Кари на них немає, пані вчителько… Каторга за ними плаче.
У кошику для сміття він знайшов великий клапоть паперу і, заплющивши очі, вхопив папером пацюка за хвіст.
Нервовіші теж позаплющували очі. Хтось простогнав, що не зможе сьогодні обідати, і всі зітхнули з полегкістю, коли сторож Миколай разом із тією смердючою бридотою зник за дверима.
І тільки тепер почалося… Крики, протести, взаємні звинувачення, погрози. Бродзіцька з помітною відразою вернулася на місце за столом. Угамувала клас, що не дуже легко було зробити, і вдруге запитала:
— То хто ж це все-таки зробив?
Майже всі, як по команді, звернули погляди на Богдана. Богданове обличчя неначе скам’яніло, і цей спокій видавався їм зараз дуже підозрілим. Як-не-як, у Ліпки були причини помститися… Правда, в класі ще дехто мав двійки з польської мови, але майже всі — дівчата. З хлопців — тільки Ліпка та Едек Сусель. Проте навряд чи можна підозрювати Суселя. Фантазії в нього — ані на гріш, до того, кожен знає: Едек боїться здохлої жаби і нікчемного павука, що вже тоді казати про здохлого пацюка… Ні, Сусель відпадає. Тоді, може, хтось із дівчат! Явна дурниця! Пацюк і дівчина — зо сміху можна луснути. Якщо цей смердючий жарт — вияв помсти, то привинити його можна тільки Ліпці.
— Отже, це ти? — Бродзіцька дивиться смутним поглядом на Богдана. Цей смуток розхвилював хлопця так, що він ледве здобувся на слово протесту.
— Я можу присягнутися, повірте! Зроду б не додумався до такої дурниці… Це не я!..
Клас мовчить. Ніхто не звинувачує Ліпку, ніхто не захищає; всі тільки вперто дивляться на нього, наче хочуть залізти йому в душу, прочитати його думки.
— Хто ж тоді? — допитується Бродзіцька. — Не сам же пацюк у шухляду заліз! Зробити це йому було б дуже важко, хоча б із тієї причини, що, як вам відомо, дохлі пацюки бігати не можуть. Ліпко, а чому всі так дивляться на тебе?
— Звідки я знаю! — знизує плечима Богдан. — Нехай собі дивляться, поки в них очі не заболять.
— Зізнайся, Ліпко! — вихоплюється раптом Лясковський, — Це був дурний жарт! Ми не хочемо, щоб за нього відповідав увесь клас.
— Закрийся! — гарчить Богдан, наче злий пес. — У чому я маю зізнаватись?
Бродзіцька знову втихомирює всіх і урочисто заявляє:
— Я вам співчуваю. Сподіваюсь, ви самі між собою все з’ясуєте. Люблю жарти, але жарти дотепні, а це було так гидко, примітивно… Я вірю — винуватець зізнається сам.
І вчителька демонстративно вийшла з класу, лишивши учнів наодинці зі своїми здогадами і своєю совістю.
З Богданом неможливо було порозумітися. Він настовбурчився, мов півень, і ні на які запитання не хотів відповідати. Один раз тільки крикнув Адамові:
— Адаме! Невже й ти мене підозрюєш? Слово честі — я не маю з цим нічого спільного!
Вернувшись додому, Гаєвський ще раз дуже докладно проаналізував усю подію. Коли справді Богдан тут ні при чому, то варто поміркувати, хто в цьому мав інтерес і хто здатен підкинути цього огидного пацюка. Справа була надзвичайно серйозна. Адже в серпні Богдана чекала переекзаменовка в Бродзіцької. І ось тепер можна було сподіватися, що результати переекзаменовки навряд чи будуть утішні. Якщо Бродзіцька певна, що це справді Богдан помстився за двійку і за те, що йому відмовили в поїздці до Варшави, вона може суворо покарати його в серпні. А якщо це все-таки не Ліпка? Адже він дав слово честі. Богдана боягузом не назвеш… Правда, від нього можна сподіватись яких завгодно вибриків, але можна також і почути: «Так, це зробив я».
Все-таки хто міг це вчинити? Винуватця треба викрити будь-що. Бо йшлося тут уже не тільки про встановлення справедливості — йшлося про ім’я Ліпки, про наслідки його переекзаменовкн.
Гаєвський потирає рукою чоло й важко зітхає, ніби щойно видряпувався на дуже високий мур, з якого можна буде побачити справжнє обличчя злочинця. Злочинець мав прийти у клас найраніше… так, це дуже важливий момент. Може, саме Богдан щось знає про це?.. Адже вчора Богдан розповідав про сутичку з Миколаєм; виходить, це він прийшов учора першим. Міг збрехати, що сторож його не пропустив. То, може, все-таки Ліпка?
Адам підхоплюється із стільця і, застібаючи на ходу сорочку, біжить до гімназії. Уроки вже давно скінчилися. Сторож Миколай прогулюється по шкільному подвір’ю, раз у раз насторожено поглядаючи, чи не з’явиться під дверима гімназії ворог. Таки з’явився. Миколай пришвидшує крок, повертається під мури своєї фортеці і вже здаля свариться на Адама кулаком:
— Ти чого тут? Не стій мені перед очима. Гаєвський! Шибки вставляти хто буде?
Серед багатьох чудових рис, властивих панові Миколаю, одне з перших місць посідає його неперевершена пам’ять. Сторож пишається тим, що йому відомі прізвища всіх тутешніх варварів. І справді, ще не було такого випадку, щоб він помилився.
— Я до вас у дуже важливій справі, пане Миколай…
— Геть з-перед моїх очей! Я, директор і педагогічна рада постановили, що…
— Дуже слушно, пане Миколай. Підписуюся під цією постановою обома руками.
— Ти мене з пантелику не збивай, бусурмане… Мабуть, знову якогось пацюка несеш у кишені? Я б вас усіх…
Він замахав кулаками, ніби намагався цією виразною пантомімою показати, що чекало б усіх варварів, якби йому, Миколаєві, надали в гімназії відповідних прав…
— Пане Миколай, ми таки справді ватага варварів…
— Весь світ уже про це знає, — буркнув сторож і трохи приязніше подивився на Гаєвського.
— У цій гімназії занадто з нами панькаються. Якби я тут був директором, то зразу запровадив би покарання різками.
— Колись так і було, — зітхнув Миколай. — За моїх часів таким варварам давали в зуби «вовчий квиток»… і всього найкращого, цілуй замок, коли не годен поводитись як цивилізована істота.
— Пане Миколай, мені якраз і потрібен один з таких нецивілізованих.
— Один? У цих класах взагалі таких немає.
Адам одразу погодився з таким присудом і поквапився додати, що й себе почуває найбільшим варваром у світі, що якби не пан Миколай, то цей червоний будинок напевно вже давно щез би з лиця землі. Він так каявся, так вихваляв тверду руку й чоловічу рішучість пана Миколая, що той загубився в цих похвалах, як у густому лісі. Він навіть висловив дуже ризиковане припущення:
— Ти, Гаєвський, ще не зовсім утрачений для людства. Може, все-таки щось із тебе виросте. — Однак засоромився свого надмірного оптимізму і квапливо додав:— Хоча певності в мене й немає.
Та минуло кілька хвилин, і пан Миколай почав явно втрачати грунт під ногами. А коли Гаєвський з блиском натхнення у очах заявив, що якби це від нього залежало, то пан Миколай давно б уже був міністром освіти, сторож похитнувся. Мовчки викурив половинку сигарети й прошепотів так тихо, аж сам злякався цього шепоту:
— Кажи, люцифере… кажи чесно, чого ти сюди приліз!
Адам розповів про пацюка, про Богдана й про те, що весь клас звинуватив Ліпку, а це дуже серйозна справа, тож треба її серйозно вивчити, як у справжньому суді.
Порівняння з судом особливо сподобалось Миколаєві. Адже він хвалився колись, що якби не відповідальна робота в гімназії, пішов би на службу в суд. Може, там краще б оцінили його запал у боротьбі з варварством?
— То ти питаєш, хто тут учора крутився?
— Може, ви помітили щось підозріле?
— Я все бачу. От, приміром, цей ваш Ліпка хотів силою прорватись нагору.
— Але, здається, не прорвався? — спитав Адам з надією, що сторож підтвердить його сумніви.
— Ні, цього Ліпку я маю на оці, як нікого. Навіть на сходи не дав йому ступити. Тільки як прийшов учитель Микула…
— Ага, аж тоді ви пустили нас. А крім Ліпки, ви нікого не бачили?
Сторож заплющив очі, лоб його вкрився рясними зморшками.
— Та дай ти мені спокій! — раптом обурився він. — Геть звідси! Думаєш, мені тільки й клопоту, що пригадувати вчорашній сніг?
Та коли розчарований Адам уже відійшов на кілька кроків, навздогін йому раптом пролунало:
— Почекай, щось я пригадую! Коли скінчились ваші збори, були тут варвари з 2-Б. Еге ж, так воно й було… один із них загубив у класі авторучку.
— І пішов шукати?
— Двоє пішло, а третій лишився зі мною. Але ручки так і не знайшли. Слухай, іди-но собі краще додому й не мороч мені голову всякими дурницями.
Ще не було нічого певного, лише домисли, але Адам учепився за них, як за останню ниточку надії.
Час квапив, кожна година, що минала, оберталася проти Богдана. І Адам вирішив ризикнути, спробувати щастя у, здавалося б, божевільній грі. Він не пішов додому, а подався просто на зустріч з ворогом. Ворог жив на околиці міста в маленькому дерев’яному будиночку, що пам’ятав, мабуть, ще Січневе повстання. Стрілись вони в низенькому, дуже темному коридорчику, і Адам одразу відчув, що другокласник настроєний вельми агресивно.
— Чого ти хочеш? Ще невідомо, чия взяла. Зустрінетесь ви нам на темній вуличці…
— А як почуває себе твоя голуба сорочка? — з турботою в голосі питає Адам.
— А як почуває себе синій костюм вашого шмаркача? — не залишається в боргу другокласник.
— Еге, де той костюм…— Адам мало не хлипає. — Віриш, залишилось від нього тільки шмаття черевики чистити.
— От бачиш! — зраділо вигукує ворог. — Ніби ми й програли, а насправді ви зазнали поразки. Краще було не починати.
— Я б і не починав, це Ліпка набаламутив, думаєш, мені потрібні ці розтелепи?
— Авжеж, думаю. Бо всі знають, що ти їхній ватажок.
— Сміх, та й годі! Був ватажком, а тепер годі. Кінець із Справедливими…
— Погризлися?
— Точно.
Ворог мовчить. Мабуть, розмірковує над тим, який зв’язок може мати цей розкол у Справедливих з появою їхнього ватажка в його домі. Певно, так ні до чого й не додумується, бо питає:
— Чого ти прийшов сюди?.. Тільки не крути.
Адам на мить затамовує подих, потім схвильовано випалює:
— Таємниця! Справа надзвичайно важлива, обговорити її я можу тільки із сміливим хлопцем.
— Серед Справедливих такого не знайшлося?
— Може, сміливого я і знайшов би, але тут не лише про сміливість мова. Це такий мусить бути, щоб і словом не прохопився, навіть коли його роздирали б на шматки та ще й присолювали. Такого, на жаль, у мене немає.
— Ти не міг би говорити трохи ясніше? — В голосі ворога зажевріла іскра цікавості. Треба сильно дмухнути, щоб із цієї іскри спалахнуло полум’я.
— Ясніше? В цьому коридорі? Слухай, та за розкриття цієїтаємниці половина Красностава мені ноги цілувала б.
— Вигадуєш… Хочеш з мене дурника зробити?
— Тоді я пішов, — сказав Адам, але лишився на місці.
— Почекай! — Іскра розгорялася. — Не гарячкуй. То ти вважаєш, що я підходжу?
— Я все як слід обдумав. Ти хоробрий, кмітливий і мовчати вмієш, гадаю, як самурай.
Вже вдруге за сьогодні Адам підкуповував людей лестощами. Він і не сподівався, що це вдаватиметься йому без особливих зусиль…
— То що я маю зараз робити?
— Іти за мною й мовчати. Є в мене одне таке спокійне місце, де ми все докладно обговоримо.
І вони пішли. Адам вів свого нового спільника на луг. Всю дорогу він щось шепотів собі під ніс, наче божевільний або чаклун. Ворог занепокоєно позирав на нього і чимраз більше нетерпеливився.
— Що ти там бурмочеш, голова в тебе болить, чи що?
— Просто розриває мене ця таємниця! Я вже більше не можу. Добре, що ти погодився, а то я б з глузду з’їхав від перенапруження.
— Слухай, а може, це якась кримінальна справа?! Я не дам себе вплутати в такі речі… Мені зовсім не хочеться опинитись у тюрмі.
Адам співчутливо усміхнувся. Він навіть зупинився на хвильку, щоб його слова прозвучали переконливіше.
— Кримінальна? Мені ще життя любе, і воля теж не набридла. Це, правда, річ дуже спокуслива, та водночас така ж безпечна, як гра в квача.
Вони вже були за два кілометри від міста, біля глибокої землянки, до якої в холодні осінні дні набивалося повно пастухів. Землянку збудували три роки тому, під час війни. Двері в неї були міцні, дах — ще міцніший. Грубезні балки були присипані майже метровим шаром землі. Адам добре знав цю схованку. Саме тут вони зачаїлись колись, очікуючи банду Худяка. Потім вискочили, наче з-під землі, і не встиг Худяк скомандувати, як його армія вже не існувала. Тепер Адам прийшов сюди теж не випадково. Адже йшлося про велику таємницю, якої навіть вітер не мав права почути. Ця таємниця лопотіла в повітрі, немов полковий прапор. Вони вслухалися в це лопотіння, дивлячись в очі один одному з дедалі більшим довір’ям. Учора вороги, а сьогодні — союзники, об’єднані великою спільною справою.