Люблю думати про людські долі, про їх історію, початок якої тане в безвісті.
Ніхто не вміє слухати так уважно, як ти, і бути мені таким товаришем у мандрівках в минуле. Напевно, і долю таємничих синів Сонця, котрі поклонялися сонцю, джерелу всього живого на землі, ти витлумачила своєрідно, як і все, що зустрічаєш на своєму шляху. Ми пригадали з Вітольдом той день, коли ти приїхала до нас уперше: русява дівчинка з кумедними кісками, в блакитній сукенці, підійшла і простягла ручку: «Я Ая, а ти?»
Приїзди до нас, чекаємо. Вітольд цілий день сидить у човні і рибалить. «Схуд, почорнів і дивно пошляхетнів», — кажучи словами одного поета. Якби він ще поголив бороду й вуса, був би цілком пристойний хлопець. Шкода, ти його не бачиш.
Аю, люба, приїзди!
Завжди розкажу тобі все про Атлантиду, аби ти знайшла відповідь на всі питання. А читаючи Платона, не забувай — він надав Атлантиді рис сучасного йому тодішнього світу.
Цілую тебе, твоя Анна».
Агнешка відклала листа. План на сьогоднішній день вимальовувався чіткіше: передовсім дістати аудієнцію в міністерстві закордонних справ, далі поїхати до Сероцька по матеріали про Атлантиду.
Але перед від'їздом її чекає найскладніше: розмова з Юном.
Востаннє сиділи всі разом у великім наметі під картою світу. Агнешка енергійно покрутила ручку приймача. Нехай говорить, нехай Юн почує найгірше!
Юн не звернув уваги на повідомлення про 320 засідання Женевської конференції в справах заборони ядерної зброї. А коли Агнешці здалося, ніби він слухає про запуск американського космонавта, Юн повернувся до неї.
— Проведеш мене? Ліпше, аби ти летіла до Варшави, а не їхала. Навчу тебе літати, бо над Варшавою полетиш сама.
— Юне, маю до тебе розмову.
— Про Атлантиду? З твого дозволу, я візьму з собою книжки. Чи можна прочитати листа?
Ні, зараз не час починати серйозну розмову.
Марцін розводився про Варшаву, умовляючи Агнешку, аби завітала до його батьків, радив, де приземлитись, накреслив план свого будинку.
— Наші сходи легко впізнати, бо внизу у Ковальчинських килимок прибитий товстим ланцюгом до порога, але поштова скринька завжди відкрита, — розказував хлопець, і дівчина не наважувалась попросити, щоб він розповів їй про це згодом.
Нарешті споночіло, і Юн з Агнешкою, одягнуті в скафандри, вийшли на галяву. Гапа тихенько скавчав, чуючи, що його знову хочуть лишити самого.
— Може, візьмеш з собою Гапу? — спитала Агнешка.
— Охоче, — зрадів Юн. — Гано, полетиш зі мною?
— Ще б пак! Бачиш, як зрадів. Він почуває до тебе приязнь.
Юн нахилився, і пес скочив йому на плечі.
Марцін лишився в наметі, а вони пішли стежкою до лісу. Дув холодний вітер і розганяв хмари.
— Поглянь, — затримався Юн і показав на широку ясну смугу Чумацького Шляху. — То Снігова Заметіль. А то Великий Віз. Далі Райський Птах. Небо тут таке саме, як і на Атісі. Шкода, тут бракує сузір'я, на тлі якого я бачив Сонце, наче далеку зірку. То воно покликало мене до себе. Правду кажучи, я мріяв, що долечу до нього і побачу Щасливі острови, де лишилися мої брати.
— Океан, що світ обступає, нас кличе, — стиха мовила Агнешка, — до Щасливих полинемо ми островів…
— Що ти кажеш? Що це таке?
— Початок вірша Горація.
— Океан, що світ обступає, нас кличе, — повторив Юн, — до Щасливих полинемо ми островів… Агнешко, полетиш зі мною на Атіс?
Їй видалося, ніби він жартує.
— Хоч розташування зірок у нас таке саме, але Атіс дуже далеко від Варшави. Занудьгую…
На небо висипали зорі. Які вони прекрасні… Безкрає небо немов кликало, вабило до себе. Перші моряки, мабуть, відчували те саме, дивлячись на океанські простори. Тепер космос одкривається перед людьми, перед усіма мешканцями Землі, а не тільки перед тими, «хто, як Колумб, поплив у незнане — і повернувся».
Мовчки подала Юнові руку.
Він торкнувся її шолому, і вона відірвалася од землі так легко, ніби враз позбулася ваги, а голуба півкуля неба, здавалося, втягувала її в свої глибини, до океану, котрий обступає цілий світ.
ЗАГУБЛЕНИЙ СЛІД
Антек і Дондек з'явились з самого рання.
— Тадеуш зараз приїде! — кричали вони, перебиваючи один одного. — Марціне, тобі листівка з дому.
Дондек віддав пошту і притьмом помчав до комори — мовляв, без нього там ніхто не наводив ладу.
— Ремствуєш, що не ходив в експедицію? — спитав Антек у Марціна. — Правда, знайшли ми там хіба що дірку під бублика, але взагалі було чудово. Зустріли справжнього негра з Гани, студента Варшавського політехнічного інституту. Гарний хлопець! Дзядек-старший сфотографував його з нашою групою і пообіцяв прислати фото. А вчора ввечері була тривога. Міліція ловила хуліганів, які вибили шибки в готелі. Там був і отой довготелесий, котрий дражнив Гапу, отой Мотоногий з «Кита».
На блідих Агнещиних щоках спалахнули рум'янці, і Марцін прочитав у її очах думки Плутарха про балакунів. Уникаючи її погляду, заходився читати листівку.
— О, — сказав він, аби змінити тему, — тато пише: деякі забобони дуже давні, вже вавілоняни вважали, що коли кіт перебіжить дорогу, ліпше звернути з неї, бо добра вже не сподівайся. Ага, додає тато, якби люди пам'ятали про свої досягнення в науці, то не було б у їхньому житті ніяких темних періодів, бо на таблиці, знайденій в Куюнджику, записано математичну дію з результатом 125 285 200.
— Взагалі кіт не приносить лиха, — пояснив Антек, — не знаю, що б уже мені й було, коли б щоразу, як мій кіт Амік перебігав дорогу, траплялася біда. А де Гапа? Гап, гап, гап, ходи до мене!
— Гапа знайшов хазяїна, — рішуче виголосила Агнешка.
— Мені треба відписати батькам, — крикнув Марцін і побіг до столика під буком.
Він довго розгладжував папір, пробував перо, шукав натхнення в білих хмарах, котрі повільно пропливали по небу. З досвіду вже знав, що листи, написані за такої ситуації, неодмінно виходять на «ю» і «ли», наприклад: «Почуваю себе добре. Ходили на екскурсію. Оглядали прегарні місця».
Взагалі міг би й не писати. Незабаром зміна закінчиться. Він поїде з батьками на острів Волін. Ще недавно він мріяв про цю подорож. Але тепер волів би зостатися тут якомога довше, бути біля Юна, полетіти разом з ним, як Агнешка. А може, лишитись? Може, батьки й погодиться. Перо жваво забігало по паперові.
«Кохані тато, мамо й дорога бабусю!
Дозвольте мені приїхати до вас пізніше, одразу до Мендзиздроїв. Хотів би ще раз піти на екскурсію. Почуваю себе добре. Буря не завдала нам шкоди. Сьогодні розклали намети, які раніше мусили скласти. Туристів зараз немає. Останнього листа зміг переслати вам, дякуючи вожатому, який прийшов до нас у бурю.
Цілую вас. Ваш Марцін».
З намету долинав Агнещин голос. Марцін чув, що вона просила Антка й Дондка по її від'їзді послати до Ветліна пакунок з її речами, вони не вмістилися в рюкзакові. Потім всі пішли ставити намети.
Хлопець марно пробував порозмовляти з Агнешкою. Вона знову стала суворою Міс Квіз. На всі запитання одказувала коротко: «Згодом». По обіді заходилася передавати станцію Тадеушові, й Марцін не міг до неї навіть підійти.
За вечерею Агнешка сказала:
— Я зараз прощаюсь з вами і дуже прошу Тадеуша, аби мене ніхто не проводжав, поїду завтра першим автобусом.
Марцін несміливо подав їй листа. Поклала його в кишеню і, не дивлячись на хлопця, мовила:
— Обов'язково передам.
Вранці Марцін прокинувся від того, що його шарпали. Перехилившись з свого ліжка, Антек торсав його за плечі.
— Прокинься. Немає Агнешки!
— Немає? — повторив Марцін і позіхнув, аби виграти час. — Ну то й що? Вона мала виїхати.
На галяві перед наметом стелилась ранішня імла. З лісу чувся несміливий спів перших пташок.
— Але ж вона вийшла вночі. І одягнена якось дивно, в скафандрі, чи що…
— Приснилось тобі.
— Я не такий, як ти або Дондек, і мені не з'являються привиди. Врешті одяг не має значення, опріч того, вночі все видається трохи іншим. Але куди вона пішла? Вночі ж автобуси не ходять? Чекаю, чекаю, аж вона не повертається.
Ось тобі й маєш. Антек готовий по тривозі підняти на ноги Тадеуша і навіть весь табір. Почнуться розшуки, телефонні дзвінки.
— Агнешка — сновида, — спробував Марцін пожартувати.
День почався зле, Марцін блукав біля наметів, чогось чекаючи. Тадеуш запровадив нові порядки. Камінь зняли зі шпорки, а пояснення з дошки. Відтепер станція «Під планетою» має подавати всі відомості серйозно.
Перед полуднем зателефонувала міжміська. В трубці щось довго гарчало під акомпанемент протяжливого крику:
— Варшава! Це Варшава, Варшава…
Він уже втратив надію щось почути, коли здалека долинув Агнещин голос.
— Алло! Станція? Тадеуш? Ні? Ах, то ти, Марціне, як добре, власне кажучи, саме ти мені й потрібен. Слухай, Марціне, мене непокоїть Юн. Треба, щоб ти був з ним! Згода?
Марцін не міг вимовити й слова.
— Твоя мати погодилась, — вела далі Агнешка. — Гадає, ти сам утрапиш до Мендзиздроїв. Ну то як? Поїдеш? Сьогодні? Зараз?
— Гаразд, — відповів Марцін басом, бо раптом захрип.
— Дати тобі аспірин? — спитав Антек, зазираючи до намету.
Марцін махнув рукою, аби той не заважав. Агнещин голос віддалявся, губився в шумі, розмовах, запитаннях телефоністки:
— Говорите? Говорите? Говорите?
— Їдь зараз же, Марціне?! Чуєш?
— Але ж я не знаю дороги! Як туди їхати?
— До Гірських Берехів і далі по знаках. Побачиш на карті, вона лежить в зеленій теці.
Карта?! Геть про неї забув!
— Чи справді?! — крикнув, але в трубці чулись лише далекі розмови й одноманітні питання:
— Говорите? Говорите? Говорите?
Настала хвилина тиші, і телефоністка промовила виразно десь близько:
— Розмову скінчено. Варшаву відключено.
— Звідки телефонували? — спитав Дондек, входячи до намету з шматком хліба.
— З Варшави. Я мушу виїхати, — підбіг до столика.
Зелена тека лежала зверху. Витяг листівки, нотатки. Карти не було.
Цілу годину Марцін просидів під буком, силкуючись пригадані загублений маршрут. Бачив його тільки раз, побіжно, через Агнещине плече. Що ж то за гора? Яворнік? Насічне? Чому не спитав хоч назву? Мимоволі глянув на бук, може, вітер порвав і закинув десь на гілля або в траву цю карту. Та коли б навіть так і трапилось, однаково дощ усе змив би.
Антек старанно скородив витоптану траву грабельцями.
— Що ти шукаєш, — нарешті спитав він, — може, допомогти?
— Так, дрібниці…
— Коли будеш в Мендзиздроях?
— Не знаю.
— Як не знаєш?
— Бо я, по-перше… Їду не туди. Буду тут недалечко…
— Ага, в Ветліні, розумію.
— Поблизу Ветліна…
— Ще одна таємниця, — з жалем сказав Антек. Попрощалися холодно. Тадеуш улаштовував якісь справи з групою туристів, які з'явились по обіді. Він крикнув:
— Здоров, Марціне! Зичу тобі сонячних днів на морі!
Антек подав Марцінові руку, як чужому.
— Бувай! Я не дивуюсь, що від'їжджаєш. В цьому році вакації видались надзвичайно невдалі.
Поспішаючи, хлопець забув про Дондка, але той наздогнав його і втиснув йому в рюкзак чималеньку напхану торбинку…
— Ти хочеш їхати без харчів? — докірливо кинув він. — Коли є що їсти, краще думається!
— До побачення, Дондку, до побачення.
І хлопець ще раз оглянувся на крислатий бук, в тіні якого так гарно відпочивалось. На антені, де любили сидіти сороки, гойдалась трясогузка.
Щось захрипіло, рипнуло… птах схопився і злетів.
«Коли мені тебе забракне…» — почулася мелодія.
— Добре, що Гапи немає, — зітхнув Марцін, — він би своїм скавулінням посилював звучання. При Агнешці рідко траплялись такі штуки. Тадеуш виполошить усе птаство довкола.
— Принаймні туристи здалека почують нашу станцію, — не згодився Дондек, — а ми ж насамперед для туристів.
І приязно помахав рукою на прощання, так смішно, мов витрушував невидиму ганчірку.
Їхати було важко. В автобусі штовханина, давка, а тут ще сердитий кондуктор заборонив одчиняти вікна.
Далі почався виснажливий схід на гору, а ще прикріше було те, що Марцін не знав, де знаходиться Юн. Хлопець продирався крізь хащі, добрим словом згадуючи гладуна Дондка. Бутерброди з сиром і джемом додавали сил. Відпочиваючи на галявинах, порослих кущами малини та ожини, намагався тамувати спрагу соковитими ягодами.
Проминув смугу змішаного лісу, буків, сосон, явора, перестрибував через пеньки, що перетинали шлях. Над головою пурхали птахи, стиха цвірінькали.
Врешті дерева порідшали, поміж їх кронами завиднілося небо. Старі порохняві сосни виблискували срібною від моху корою, витягували до неба поламані віяла гілок. По траві й камінню стелились стовбури дивовижного бука, вони ніби повзли, покручені якоюсь мукою. Ніде й сліду людини. Марцін сів на камінь і розпачливо дивився на стрічки доріг, вони тяглися поруч одна одної аж до валу коралових хмар на небокраї, а вгорі висіло мідне сонце, поволі опускаючись в червоне море.
Неосяжний простір і пустка гнітили Марціна.
Де шукати Юна? На якій з полонин, розкиданих по горах? За якою вершиною або нагромадженням скель схований його корабель? Що робити: вертати чи видряпуватися на всі вершини?
— Юне, — загукав голосно, — Юне, де ти?
Розжарений диск сонця ще горів на обрії, але тіні густішали й поволі огортали долини. Сонце ніби залило кров'ю крони дерев на стрімчастій скелі. Западала ніч.
СИНИ СОНЦЯ
День обіцяв видатись гарним. У Варшаві не було й сліду недавньої негоди. Агнешка тихенько пішла стежиною вздовж городів, часом збочуючи на траву, коли шлях перетинали віти живоплоту. Будинки стояли лише по один бік вулиці, і вікна подекуди вже світились. По другий бік у напрямку Рацлавіцької бовваніла в півтемряві велика будівля лікарні. Як і радив Марцін, вона звернула біля селища Варшавської житлової кооперації. Тиша панувала на подвір'ї. В піску лежали покинуті іграшки.
Затрималась біля зеленої лавки. Полічила вікна на першому поверсі й полегшено зітхнула. У Венцковських не спали. Можна зайти до них і перепочити. Тихенько піднялась сходами, довго обчовгувала ноги й нарешті постукала.