— Нічого, — відповів стримано.
— Знаю, знаю, що добре. Старий Горенко не нахвалиться тобою: золоті руки в тебе — каже.
— Які там золоті! Бувайте здорові, — скочив з воза і легко, неквапно пішов шляхом у село.
— Славний хлопчина, — похвалив Свирид Яковлевич. — Тільки такий самий мовчазний, хмурий, як і ти. Сьогодні ще на радощах хоч трохи розійшовся.
— То й добре. Що йому з доповідями виступати? — знизав плечима Тимофій. — На коня гейкнути зможе — і хватить з нього. А коло землі уже й тепер тямить, як інший дорослий. Поле не говіркого — роботящого любить.
— Хм! Куди загнув! — сердито і насмішкувато чмихнув Свирид Яковлевич. — Вся наука, по-твоєму, виходить, щоб тільки на коня умів гукнути хлопець. Багато ще від тебе див можна почути. Не для того, Тимофію, революція прийшла, щоб наші діти тільки худобу уміли за повід смикнути. Не для того!
«Це він добре сказав: не для того революція прийшла, — запам'ятовує чіпким селянським розумом, який більше привик зважувати, передумувати, аніж узагальнювати. — 3 головою чоловік».
* * *
Земля у мерехтінні зривалась на диби, відлітала за бричкою і знову круто підводилась вгору. В її плямистих лініях Варчук чітко бачив обриси, прикмети свого поля, що напливали і втікали округлим числом «30». Оцей нуль, як страшний сон, кружляв і кружляв, витягуючи за собою всю душу. «Тридцять десятин», — нила і набрякала од тоскної злості уся середина.
Проминувши Михайлюків хутір, бричка влетіла в літинецькі ліси, і Сафрон полегшено зітхнув, оглянувся навколо, перехрестився і знову зітхнув. Усе здавалось, що за ним буде погоня, що хтось із комбідівців довідався, куди він поїхав.
Гострими, неблискучими очима оглядав обабіч дороги ліс, надіючись зустрінути бандитський патруль. Але ніде ні душі.
Змучені коні, тяжко граючи пахвами, з кар'єру перейшли на рись, і зеленкувате мило падало з обкипілих вудил на попелястий супісок, обсіяний червоними перестиглими чашечками жолудів.
Тиша.
Навіть чути, як жолудь, токуючи по гілках, падає на корневище, коником одскакує од трави і зручніше припадає до землі, ще теплий, як дитина, і тугий, неначе набій.
Сафрон скочив з брички, м'якою вівсянкою ретельно і туго витер коням спини, боки.
«Невже виїхали? — пройняла холодна дрож. — Не може бути такого. А як майнули в друге село? Хоч на краю світа, а знайду їх. Вимолю, виблагаю у Гальчевського, щоб усіх комбідчиків передушив… Тридцять десятин відрізати, щоб вас на кавалки, на макове зерно порізали!» Спухали, натягувались жили на скронях, і стугоніла, розриваючись од лютого болю, голова.
— Вйо, чорти! — переніс злість на коней. Люто свиснув гарапник, дві вогкі смуги зашипіли піною на кінських спинах. Вороні важко заклепали дорогу; за бричкою поміж деревами мерехтливо побігло обважніле надвечірнє сонце.
Уже роса випала на землю, коли Сафрон в'їхав у притихле село і зразу ж зрадів, на надбрів'ї розгладився покручений жмут зморщок. На невеликому містку стояло двоє бандитів у високих, збитих набакир смушевих шапках. Недалеко від них паслися нестриножені коні.
— Добрий вечір, хлопці! Батько дома? — роблено веселим і владним голосом запитав: знав, що інакше говорити не можна — побачать м'якого чоловіка, то й коні заберуть.
— А ти що за один будеш? — Високий каракатий бандит, граючись куцим втинком, впритул підійшов до Варчука.
— Двоюрідний брат батька Гальчевського, — впевнено збрехав Варчук. — Привіз важливі вісті про розташування першої кавбригади Багнюка, що входять — у склад другої червоно-козачої дивізії.
— Ага! — багатозначно протягнув бандит, і вже з пошаною оглянув Варчука вузькими довгастими очима. — їдь у штаб. Там таких чекають.
— Де тепер штаб? В поповому домі?
— А де ж йому бути? — не здивувався освідомленістю Варчука. — Де краще їжу приготують, де кращу постіль постелять? — і засміявся, натискаючи на слово «постіль», надаючи йому багатозначного відтінку.
Зразу за містком біля похилого плоту хропів на всю вулицю напівроздягнутий, обліплений мухами бандит. В узголов'ї біля порожньої пляшки валялася шапка з гетьманським тризубцем і жовтою брудною китицею; з роздертої кишені, як струмок крові, пробився разок намиста і торочки тернової хустки.
«За самогоном і скринями не бачать чорти, як нас розчавлюють». Недобрим поглядом зміряв Сафрон незручно розкинутого бандита.
Перед ганком попового будинку Сафрона зупинив озброєний до зубів вартовий.
— Батька зараз нема дома. У від'їзді, — непривітно, спідлоба оглянув гострими очима високого чорноголового чоловіка.
— Нема? — задумався Варчук. — Тоді я розкажу все начальнику штабу Добровольському.
— Він занятий зараз.
— Що ж, почекаю.
— Чекай. Тільки на той кінець вулиці паняй. Не належить тут усяким невійськовим стояти. Позаяк — порядок!
— Порядок! Пообжирались самогону і всі бур'яни попід тинами обблювали.
— Ти ще мені щось ниньки скажи. Я з тебе льотом кишки випущу! — визвірився бандит і рвонув з плеча карабін.
— Лякай свою бабу на печі, а ми цю хріновину бачили, коли ти без штанів… Ну, ну, сучий сину! За мене батько тобі, як курчаті, голову зверне, — округлими чорними очима впився в бандита. І в цей час хтось весело гукнув:
— Го-го-го, Сафроне Андрійовичу! Яким вітром занесло сюди?
Бандит зразу ж присмирів і подався в глибінь ганку.
— Омелян! Омелян Крупяк! — здивувався і зрадів Варчук, і його чорна волохата рука з надією вхопилася за сухі кістляві пальці бандита. Той, усміхаючись, стояв перед ним у червоних плисових штанях, невисокий, рухливий, сяючи дрібними гострими зубами. Його темносірі, поставлені навскіс очі, гостро врізались в тонке перенісся, мінилися текучим потайним світом.
— Добрий вечір, Сафроне Андрійовичу. І ви до нас приїхали? Назавше, може? Хвалю, хвалю за ухватку. Воювати проти комунії захотілося? — швидко затарабанив Крупяк. — Не сидиться на хуторі? Пече? Пристаєте до нас?
— І радий би, так літа не ті.
— Літа, літа! О, що ви дієте зі мною! — метнувши широкими Штанями, став у театральну позу Крупяк і засміявся. — Значить, відомості деякі батькові привезли?
— Не без того, — відповів стримано. — Та, кажуть, батька нема.
— Нема. У Майдан Трепівський 2 поїхав. Учився там колись. Ну, й десь над Згаром краля завелась у нього. Він батько не одної дівки, — пожартував і перший засміявся, задоволений своїм дотепом.
— Найшов час з бабами возитись, — невдоволено насупився Варчук. — А тут, Омеляне, така біда, що хоч у землю входь. І коли ви не поможете, то і від нас допомоги не ждіть. До останнього паростка викорчовують, до останньої ниточки.
— Відрізали землю? — зразу догадався Крупяк і на його рухливому обличчі розлилось співчуття.
— Відрізали, — ледве не задихався, вириваючи зсередини клекотливі слова. — Це все одно, що перерізали мене надвоє і кинули посеред шляху. Скільки я на ту землю старався. Тягнувся до того достатку, і попливло моє щастя старцям у руки. Коли б серце вирвали, то й то легше було б… А то землю!
— Ненадовго, — впевнено заявив Крупяк. — Велика підмога має нам прийти із заходу. Не сьогодні — завтра із Польщі прибуде батько Палій. Це, звичайно, тільки зачіпка до бучі, а там така закрутиться веремія, що більшовиків як вітром знесе.
— Коли б то так, коли б то так дав бог, — і по звичці хотів перехреститися, але, зустрівши глузливий погляд Крупяка, відсмикнув руку назад і вже благально заговорив: — Омеляне, допоможи мені, увесь вік дякуватиму… Не можу я так приїхати додому, душа розривається з досади. Як зробити так, щоб одним махом, к чортам, прикінчити із нашими комбідівцями? Сьогодні підходящий час, дуже підходящий: військо виїхало з села на облаву. Одні обозники залишилися.
Крупяк, перебираючи в тонкій руці плетені жовті ремінці од нагана, з подивом поглянув на Варчука: ніколи він не бачив, щоб гордовитий, норовистий Сафрон став таким жалюгідним, безпорадним.
Тепер фіолетові, круто округлені підтьоки під його очима ще глибше втиснулись в обличчя, а вислий ніс на чорному клинцюватому обличчі, здавалося, аж перехитувався.
— Тільки обозники залишилися? — зразу споважнів.
— Тільки вони! — з розпачем і надією поглянув на Крупяка. — А голова комбіду саме поїхав на ніч орати. То найбільший ворог. Без турбот і прикінчили б його… Може, Добровольському сказати?
— Ні, — нахмурився той, і Варчук застиг у холодній тривозі. Крупяк по одному виразу зрозумів Сафрона і, знижуючи голос, пояснив: — Щось я не довіряю йому останнім часом. Боюсь, щоб не вислизнув до червоних. Хитра і потайна штучка. А тут ще амністії пішли… Непевний чоловік.
Сафрон підсвідомо з острахом поглянув на вікно попівського будинку: чи не побачив його часом з кімнати начальник штабу. На нижній темній губі під шкірою нервово затіпавсь продовгуватий звивистий бугорок.
— Що, страшно? — неприємним сміхом різнув Крупяк. — Не дрейфте: він зараз дуже занятий — самогонку дудлить. А ми тимчасом зробимо наліт на ваше село; хлопці в мене — як чорти в пеклі! А поживитись буде чим?
— Аякже! В комбідівців є тепер коні добрячі.
— Е, коні ми подоставали. Прямо як змії! Із кінського заводу видерли. Як летиш, аж вітер вуха обпікає, — хвалився Крупяк, рухаючись кожною складкою свого невеликого тіла. — Ну, поїхали. Час не стоїть! — і його навскіс поставлені очі стали зразу твердішими і старішими.
— Оце добре! — зрадів Варчук і вже урочисто, незважаючи на глузливий погляд Крупяка, з почуттям перехрестився, потім сплюнув через плече.
Біль потроху почав розсотуватись по тілі, і вірилось, що бажання уже стає дійсністю.
Виразно бачив на зелених хвилях Бугу Мірошниченка, бачив в палаючих хатах постріляних, порубаних комітетчиків; бачив усю свою землю, непорізану, неподілену, в п'яти шматках, як п'ять пальців однієї руки.
«А це зразу цілу пучку відсікли. Де там пучку — жили перерізали. Ще як до горбка не добрались? Коли б це скоріше справдились слова Омеляна».
Крупяк скочив у бричку і скомандував:
— Поганяйте до ставу, там мої чорти стоять.
Варчук, шаленіючи од припливу злої сили і захвату, так пустив коні селом, що аж зразу очі пройнялись їдкою сльозою, химерно заколивались, застрибали обабіч дороги будівлі і дерева.
Знову уся його земля тривожно і принадно наближалась до нього, наче вона, кружляючи всіма п'ятьма шматками, бігла за ним і, випливаючи з долини, простягалась перед бричкою, втискалась хвилюючими контурами в незнайомі осінні городи.
Біля просторого, без воріт подвір'я Варчук різко осадив коні. І зразу ж його оглушило голосіння жінки, плач дітей і лютий крик приземкуватого широкоплечого бандита.
— Не дам! Не дам! Я пучки до м'яса протерла, поки випряла його. Діти голі ходять. — Висока худа молодиця в небіленій сорочці й спідниці цупкими пальцями вчепилася в грубий сувій, який тримав перед себе розлютований бандит.
— Даси, стерво, даси!
— Убий — не дам! Діти, гукайте людей. Люди добрі, рятуйте!
— Я тебе порятую! Я тебе гукну! — Бандит шарпнувся, і сувій, випавши з рук, веселою синюватою стежкою покотився по зеленому моріжку. Молодиця пластма впала на полотно, і її зразу ж обсів, прикрив виводок білоголових заплаканих дітей. Бандит люто, боком, як ворон, обкружляв навколо них і раптом різко випростався.
— Ах ти ж зараза шестидюймова!
В повітрі водянистою смужкою блиснула шабля, і жінка в переляці зіщулилась, вросла в землю.
Але бандит і не глянув на неї. Скрадаючись котячими стрибками, він кинувся до хліва, біля якого спокійно стояла невеличка гостроклуба корова з по-старечи вислим підгарлям і сумовито вогкими очима. Нелюдським голосом закричала жінка, заломивши руки, кинулась вперед, але вже було пізно.
Тонко свиснула криця, і зразу ж вгору бризнула кров, зітхнувши, потоком полилась на траву. Голова корови, нахиляючися донизу, цокнулась рогами об землю, загойдався тулуб і незручно, осідаючи на коліна, повалився додолу.
— Ось тобі, відьмо з Лисої гори, — криво глянув бандит на молодицю і витер шаблю об моріг. Але жінка не промовила ні слова. Зі стогоном, схопивши голову руками, опустилась на коліна.
— Як рубонув. Чиста робота. Наловчився на людях, — примружився Крупяк.
— Хто він такий?
— Хто ж, як не наш! Курінним батьком був при Скоропадському.
Витерши шаблю, бандит підійшов до полотна, почав по-хазяйськи туго змотувати його в сувій. Тепер ніхто йому не заважав — жінка не підводилась з колін. Оточена дітьми, вона зараз теж здавалась дитиною: вересневі сутінки скрадували контури застиглих у горі постатей.
* * *
Недалеко від перемілу, що хвилясте просвічувався світлою жовтизною, поставили ятері і повернули до берега. За обшивкою важкої плоскодонки сумовито зітхала вода. З кожним разом течія все скупіше тріпотіла золотими прожилками, на береги починало спускатись надвечір'я. Обличчя Тимофія Горицвіта і Свирида Мірошниченка, вбираючи в себе мінливі барви, здавалося, помолодшали; навіть суворість, оповита зеленавим світлом, ставала м'якшою. Припнули човен і стежкою піднялися на поле.
На гранітну мускулясту кручу, що обривалася біля самого Бугу, розгонисте вилетів вершник в будьонівці і, здибивши коня, застиг на крутому іскристому виступі.
— Добрий вячор, громадзяни! — співучо привітався з Мірошниченком і Горицвітом. — На свою зямельку приїхали? — Над високим лобом, як гніздо на вітрах, перегойдувався розкішний льняний чуб, а молоді, невтомлені очі палахкотіли завзятими синіми огниками, пильно оглядаючи і людей і широкі простори.
— На свою, — примружившись, відповів Тимофій, і щось аж дрогнуло біля серця, так дрогнуло, наче він уперше почув ці повновісні слова. «Що ж воно таке?» — прислухався до хвилюючого трепету, не зводячи зору з по-молодечи задиркуватого, веселого і впевненого обличчя червоноармійця. І раптом Тимофій аж прояснився, відчуваючи, як свіжі думки по-новому розкривали йому саме слово — земля. Ота його безталанна, защемлена куркульськими ланами десятинка, яка, наче воскова рамка, щороку танула, болючими скибами і кривавими клинцями навіки відвалювалася на поля дукачів, усім, усім відрізнялася від нового наділу. Тепер його земля була не окривдженою сиротою, не поденщицею в чужих руках, а, наче сонце, випливала з туману, ставала на виду усіх людей. І цьому молодому воїну видно і так само радісно, що Тимофій отримав ниву, як Тимофієві радісно, що і в Білорусії, напевне, зараз великий комнезам стверджує закони Леніна, наділяє бідняцьким синам надійні поля.
— А ви вже у себе отримали землю? — хвилюючись, підійшов ближче до червоноармійця.
— Маці пише: аж чатире десятини наділили. Над самою речкою.
— Над самою річкою? Як і нам! — чогось зрадів Тимофій.
— Хоч і стара я стала, пише маці, а тепер жиць хочацця, — продовжував своє червоноармієць і засміявся, блиснувши піввінчиком чистих зубів.
— Поля родючі у вас?
— Бульбу родять. Гета вона шчира сказала: жиць хочацця. Тепер ми людзі вольния.
— То вірно. І старий правду чує… Чорнозем у вас?
— Піски і болота.
— Шкода. Пшениця, значить, не родить, — аж зітхнув. — Ви торфу, торфу в ці піски. Він силу має, дарма що травиця.
— Тепер можна: коня дали. А на плечах не наносишся.
— То таке діло, — погодився Тимофій. — Додому скоро?
— Пакуль ворогів не доканаєм. Словом, скоро. — Пругко підвівся на стременах, ще раз пильно оглянувся навкруги, пустив коня до шляху, і пісня надвечірньою задумою почала розтікатись полями:
Ой, речаяька, речанька,
Чаму ж ти не повная,
Чаму ж ти не повная,
З беражком не ровная.
«З беражком не ровная», — в думці повторив слова і мелодію Тимофій.
Завернувши коні од самотнього перестояного озерця пізнього проса, підійшов до кручі, поглянув у далечінь.
За рікою привільне, широко розкинулось зелене Забужжя, порізане хвилястими зарогами, обсіяне невеликими округлими вирками. У червоно-блакитному надвечір'ї чітко вирізьблялося обшарпане, відкрите всім вітрам село Івчанка, що споконвіку робило на безкраїх ланах поміщика Колчака. Немилосердні лапища війни і злиднів не минули села: напіврозвалені халупи вростали у землю, світилися ребрами лат, умирали на очах, як отой промінь на крихітному віконці найближчої будівлі. Одначе зрідка біліли і свіжі зруби: видно, пішов панський ліс на наймитські хати.