— І де ви, Свириде Яковлевичу, свої книжки діватимете? Всю хату загатили, — озвалася Докія.
— Порозумнішати, Докіє, на старість хочу. Замолоду не було як до грамоти підійти, а революція навчила. Сідай, Дмитре. От скажи: що тобі ця книжка дала?
— Дала?
— Еге ж, чим вона тебе обагатила, зробила кращим, чим твою душу порадувала? Отож і є, що нічим. А тимчасом приміть, як у ній описується попівські маєтки, куркульські хутори усадках, біленькі хати, затінені вишняками. Словом, рай. А для чого це? Щоб тобі здавалось: як гарно життя текло, якими добрими були всякі батюшки та матушки, пани та куркулі і як треба покірно за сочевичну юшку гнути на них біднякові спину. Отак непомітними і хитрими стежечками введуть тебе в той світ, якого ніколи не було, у світ, видуманий буржуазними націоналістами, які пізніше з Петлюрою відділяли нам м'ясо од кості. Найвище щастя у цій книжечці — мати свій хутір, свою пасіку, своїх наймитів. Найвища ступінь розумової діяльності — послухати проповідь попа і потім ахкати біля затурканої жінки і голодних, неписьменних дітей: який у нас розумний батюшка… Що ж, ти такою людиною хочеш бути?
— Ні, Свириде Яковлевичу, волом я ніколи не стану.
— Це ти сказав до пуття. Людина, що побачила революцію, волом не стане. А ти знаєш, що таке людина? — і на повних устах Мірошниченка дрогнула по-юнацьки хороша усмішка. — Це великий талант, народжений тільки раз, неповторний талант. Той — агроном, той — інженер, той — мореплавець, той — полководець, той — політик, той — вільний хлібороб вільної землі, яка аж важкою стає від зерна добірного, плоду червоного.
— Воно, Свириде Яковлевичу, послухай вас, то, вийде, що кожна людина — талант, — вперше за весь вечір усміхнувся Дмитро.
— А ти думав як? Про що ж я толкую тоді? Звісно, кожна людина — талант. І то такий, що ніколи не повториться.
— Тоді виходить, що у нас сто сімдесят мільйонів талантів, — уже зовсім з недовірою поглянув на Мірошниченка, хоч слова, сказані про землю, солодким щемом віддались у грудях, відтиснули сердечний біль.
— Сто сімдесят! І ні на одного чоловіка не менше. Ти бачив сад у весняній напрузі? Тисячі пуп'янків укривають дерево, і кожний з них розцвітає в поліття. А що ж ти думаєш — людина гірша дерева? Вона не може розцвісти найкращим квітом? Ми — країна талантів. Тільки нас скручувало, розламувало надвоє, висушувало і вганяло в могилу прокляте минуле. Коли шкорина хліба була варта більше, ніж життя, тоді мало пробивалася наша найдорожча сила. На горючому піску росли, панськими ногами витоптувались. А тепер на нашій землі життя наступає. Настала та пора, коли кожна людина може засіяти, як веселка, всією красою своєю. Тільки не лінуйся, тільки працюй душею для народу, а не думай про своє малесеньке, як горобиний ніс, мізерне щастячко… Нелегко нам, дуже нелегко. Скільки труднощів чекає. Але це такі труднощі, що не розломлюють, а підносять угору людину. Без революції, без партії згнив би ти по наймах. А тепер захочеш — знайдеш свою дорогу. Правда, коли не кататимешся на куркульських бричках. Так-то, парубоче. Ну, пішов я. Прощавайте. — Тепер обличчя Мірошниченка світилося строгою, гордовитою впевненістю. Прояснився трохи і Дмитро.
— Свириде Яковлевичу, я до вас завтра по книжки прийду. Про землю мені підберіть.
— Підберу. Професора Вільямса є у мене книга. Дуже путяща.
Дмитро провів Мірошниченка аж до розстанні, що тьмяно просвічувалася іскорками вогкого піску. 1 раптом Свирид Яковлевич, прощаючись, затримав у своїй руці Дмитрову руку і задушевно сказав:
— А Марта — дівчина хороша. Коли полюбилась — одружись. А до Варчуків щоб і нога твоя не переступила… Як подумаю, Дмитре, — він, тільки він, Варчук, винен, що твій батько загинув; душа мені підказує: тільки так було. Коли б не підстрелили його, не те що річку — море переплив би… Людиною був!
З кожним роком, сам не помічаючи того, Свирид Яковлевич все повніше і повніше в розмовах обрисовував образ свого товариша. Він забував усе те недосконале, що не з вини Тимофія, а з вини тяжкого безпросвітного життя залишилося в ньому. Зростаючи сам, він і Тимофія показував таким, яким той не тільки був, а яким би став тепер у житті.
Іноді навіть Докія з подивом дивилась на Свирида Яковлевича, думаючи, що не так він сказав про Тимофія.
Тоді Мірошниченко густим, обвітреним голосом зразу ж обрізав:
— Чого ти так дивишся на мене? Тимофія я краще знав за тебе. Ми з ним ще з дитинства, коли ти в кукли бавилась, на Колчака жили обривали. Разом в германську воювали, разом і в революцію плече в плече стояли. А в тяжку годину, коли смерть за тобою, як тінь, ходить, найкраще чоловік пізнається. Мало ще ти взнала свого Тимофія. Кришталь він! Чистий! Таким і Дмитра хочу бачити…
X
Повертаючись із цукроварні, Дмитро обламався в дорозі. Кисло пахнув обмерзлий жовтуватий жом, сумовито шипіла під копаницями нев'їжджена блідосиня дорога, поскрипували над шляхами дерева, обвішані білими, з довгими торочками хустками.
Розпластавши крила, на черешневу гілку спустився ворон, і посипалось дороге вбрання з дерева, розвіваючись димчастим пилом.
— Кар! — переможно заскрипів птах і витягнув посивілу шию.
Неквапно, приноровлюючись до ходи коня, Дмитро ішов біля саней, часом по коліна вгрузаючи в сніг.
На заході поволі гаснув світлий, загублений сонцем пояс. В далині замигтіло жовтими вогниками село, забрехали собаки, приємно повіяло гіркуватим димом. Рукавицею стер паморозь з коміра свити, і в цей час назустріч йому вилетіли затінені по груди кучерявими клубками снігового пилу дужі коні, швидко несучи крилаті саночки.
Вправна рука машталера легко звернула з дороги і раптом на всьому ходу здибила, зупинила вороних. — Здоров, Дмитре, — притримуючись за плече Карпа, підвівся старий Варчук, накритий до надбрів'я гостроверхою кобкою.
По скривлених тремтливих губах Сафрона відчув недобру вість для себе.
— Добрий вечір, — потягнув до себе карого.
— Так от що, Дмитре, — підвищуючи голос, дрібно затряс рукавицею. — Зарубай собі на носі: ти ніколи Марти не візьмеш, ніколи.
— Чому? — злою усмішкою зміряв ошкірене повне обличчя Карпа.
— Як то чому? — ски'пів Сафрон. — Багатством, калиткою не доріс! Марту за Ліфера віддаю! Щоб твого духу коло моєї хати не було.
— Овва, які ви грізні!
— Побачу — приб'ю! Святе моє слово — приб'ю.
— Хвалилася вівця, що в неї хвіст, як у жеребця.
— Ах ти ж… — вискочив з саней і рвонув гарапника з руки Карпа.
— Дядьку Сафроне, відійдіть од гріха! — насупивсь.
— Я тебе відійду, що до вечора відійдеш, — через сани цьвохнув гарапником. Чорні очі заокруглились, наче у птаха. — Я тебе відійду, чортів злидень! Злидні чортові!
— Вйо! — спокійно гукнув Дмитро на коня, красномовно спершись обома руками на рожен.
«Отак обірвалось все». У вухах гуділа до болю розріджена ворожнеча, гул наростав, гарячими хвилями наповнював голову, і вже не чув, як, танцюючи на снігу, матюкався Сафрон…
Дома розпріг коня, не вечерявши пішов на хутір.
Сильнішав мороз, дим з коминів валив рівно, зливаючись з небом. Забувши обережність, пішов так швидко, що незабаром з чуба покотився піт, запарувало тіло. Перескочив через пліт, вдарив сніжкою у вікно і пішов до високого, завіяного снігом стогу сіна. Калатало серце так, що не чув, як заскрипіли на снігу дівочі кроки. Закутана по самий ніс шерстяною хусткою, Марта впала йому на груди.
— Ой, непорадна та година, в яку я родилась! — почув, як її сльози падали йому на підборіддя.
— Чого ти?
— Дивись, як списав мене старий, — відкинула хустку. Все обличчя було ізсинене. На розпухлих губах засохла кров, під очима світились синці.
— От сволоцюга!
Поцілував і не міг второпати, чого уста її були солоними.
— Почула, що віддає мене за Ліфера — в ноги кинулася з просьбою. А він як визвіриться, ногами змісив усю. «Я тебе, нечиста душа, схочу — посолю і з'їм, схочу — без солі з'їм! Набралася розуму від злиднів. Я тобі з печінками його виб'ю» — і пішов Горпину бити, що не доглядала мене. Пропала я, Дмитре! — і знову окропила його сльозами.
— Чого голосиш? — Задумавсь і знову не міг зрозуміти, чому поцілунок терпкий і солоний.
Билась Марта головою на його грудях, здригались плечі, наче крила у птиці, перекочувалась дрож по спині.
Бачив матір свою. Спрацьовану, з потрісканими од негоди і праці руками, що стільки переробила роботи на своему віку. Марніла краса на лиці, розрізалась зморшками, тільки виразні карі очі були по-дівочому молоді, красиві.
— Послухай, Марто, іди додому, збери собі хоч переміну одежі та й підемо до моєї матері.
— До твоєї матері? Вона ж прожене мене без приданого, — ще сильніше затремтіла, аж зуби почали клацати.
— Не знаєш ти моєї матері, — відповів гордовито. — А як поталанить нам, проживемо без багатства. Багато того щастя чоловікові треба? Заробити на хліб кревно, з'їсти певно та в злагоді вік прожити — от і все тобі щастя. Чи так я кажу?
Задумливо пригорнув дівчину.
Таким увижалось йому це селянське щастя, до якого тягнувся й дотягнутись не міг…
— Який ти незвичайний, Дмитре. Скільки в нас люду перевернулось, а в усіх тільки одне на думці — багатство, гроші, земля, зиск. Один ти такий… найкращий.
— Теж мені найкращого знайшла. Не перехвалюй, Марто. Сам знаю гудзкуватий я.
— І найкращий. Дмитре мій, життя моє… І вже не була Марта тою бідовою дівчиною, що першою покликала його в темінь весняного вечора. Перша сказала про своє кохання… Прояснена, відхиливши трохи назад голову, стояла перед ним тиха і чиста, як світання. Здавалось, її виразні очі розпогодились і світили таким сяйвом, що Дмитро не міг одвести од них свого погляду, і з радісним подивом розумів: любов дівчини була глибшою, чим він гадав. Перше не раз у душі ворушилась підозра: коли дівчина сама признається в коханні — навряд чи справжнє воно. І ось зараз, в цю хвилину, ця недовіра була назавше розтоплена новим і несказанно радісним розумінням.
— Марто! Дорога! Іди, збирайся…
— Страшно мені, Дмитре, — і потемнів погляд у дівчини.
— Страшно тим, в кого совість нечиста, хто з людей кривавицю видушує… А тобі чого? Ми люди прості, не лукаві. — В думці вже бачив Марту в себе дома із своєю матір'ю.
— Щастя моє! — обвила руками. — Куди скажеш, туди піду за тобою. Переночую сьогодні ще дома, а завтра до тебе прийду. Зібратися ж треба. Матері скажи. Коли не схоче — знати дай.
— Про мене. Тільки не бери багато з собою, щоб старий не пік очей. Не хочу я нічого з його паскудних достатків. Заробимо самі на себе…
— Заробимо, Дмитре.
Легко йшлось додому, в кожному русі ворушилась молода сила, надійна, нестримана.
«От і заживемо втрьох, — прикусив зашерхлу губу. Була вона липка і солона. — Це ж піт ропою скропив мене», — зрозумів нарешті.
XІ
Матері нічого не сказав. Ліг на лежанку, підперши долонями голову, у книжку вткнувся, та прочитати не міг навіть слова.
«Чудно в житті виходить. Не зустрінься весіннього вечора з дівчиною — тільки б і того було, що знав би про неї: живе собі у Варчука на хуторі, куди випадково зайшов узимку із Варивоном. Хороша дівчина, добра помічниця матері прийде. Не відсвяткують вони бучно єдиного на віку весілля, та проте…»
Бачив Марту в своїй хаті: усміхнена, з розплетеними густими косами на грудях, заснула на його руці.
На другий день ледве дочекався вечора. Вийшов на дорогу, вдивлявся в голубі, обсіяні місячним сяйвом пагорки, в рухливі тіні, що котилися полем, затьмарювали сліпуче, щедро розсіяне зерно. Безгоміння настороженим псом вляглося біля остуджених хат, блимаючи жовтими вогниками. Далеко проскрипіли сани. Липа сійнула срібною памороззю і знову мовчки передумувала старечі печалі.
Не вийшла Марта ні першого, ні другого, ні третього вечора. І Дмитро аж почорнів за ці дні.
Над селом розгулялась метелиця. З битого шляху зривався наполоханими табунами коней пронизливий вітер, влітав у вузькі вулички і вище хат підіймав мерзлу порошу назустріч роям дрібних метеликів.
«Хороша погодка, тільки відьмам на Лису гору їздити». Почав одягати кожушок.
— Куди зібрався, Дмитре? — відірвалась од печі мати.
— Заскочу до Варивона, — заклопотано подивився в покрите лускою вікно і вийшов з хати.
— Го-го-го! — зрадів вітер і обдав його з двох боків дрібним пилом. «Чого іржеш, дурню!» Вийшов на дорогу.
Іти було важко, часом провалювався у сипкий сніг, але непогода породжувала ще більшу впертість. На полі вітер зовсім здичавів. Налітав сплутаним клубком, забивав дух.
«Брешеш — не здолаєш!»
Боком пригинався і вперто йшов уперед. Чув, як солоний піт щипав спину, а в обличчя, особливо в підборіддя, впивалися пронизливі пекучі голки. Нарешті хутір, перегойдуючись, неясно виплив з метелиці. У вікні Мартиної кімнатки погойдується тьмяний відблиск — видно, вкрутила світло. Забрехали на подвір'ї собаки, почувши ходу людини. Потім наче щось скрипнуло; біля самого вуха промчала п'яна завія. Стояв біля плоту. Непокоїлось серце, стискалось на холоді розігріте за дорогу тіло.
Перескочив через пліт, загрузаючи по пояс в снігу. Чув, як сипкий холод посипався в халяві і почав розтавати на устілці під тонкою онучею.
Війнувши тінню, погас вогник у Мартиній кімнаті. Дмитро притулився до стінки, пальцем тихо вдарив у шибку; позаду озвався сухий тріск, наче дерево стрельнуло. Оглянувся, не спускаючи пальця од холодного скла.
Чорними клубками, згинаючись, на нього котились чотири постаті. Над вузьким комірцем кожуха волосатим колесом пливла голова Ларіона Денисенка, за ним розігнувся довгий, з дрючком в руках Ліфер Созоненко. Пригнувшись, випередив батька проворний Карпо.
«Його найбільше остерігатись треба».
— Матері твоїй чорт! — розтягнувся на снігу Сафрон, і Дмитро повз нього підскочив до плота. Вигинаючись, тріснула ворина, зручно перехопив її обома руками.
«Держись, женишок!» — відскочив од Ларіона і обрушив товщий кінець на голову Ліфера. Той погойднувся і, не випускаючи з рук дрючка, присідаючи, опустився на землю. І ще раз, гехнувши, потягнув по плечах, аж скрутився довгов'язий і кров'ю ригнув на сніг. Налетіли Ларіон із Сафроном, і два дрючки одночасно вдарили по третьому. Скоріше тілом, ніж розумом, відчув, що ззаду крадеться Карпо. Відскочив до плота, і в цей час м'яко, по-котячому повз нього стрибнув молодий Варчук з занесеним шворнем над головою.
«Зразу голову розкраяв би надвоє», — і оперіщив ломакою по спині.
Карпо легко через голову перекрутився на снігу і зразу ж скочив на ноги, обходячи його.
— Карпо, по ногах бий бугаюгу! його інакше не звалиш! — вдарив в обличчя вітер.
— Я тебе вдарю! — налетів на Сафрона і Ларіона. Відскочив старий Варчук до стіни, ще раз свиснула над ним ворина і розломилась надвоє. Дмитро хотів перестрибнути через випростане тіло, та раптом увесь будинок з гулом обвалився йому на голову, гарячі червоні, жовті метелики сипнули в обличчя і хтось затанцював по його спині. Потім коливалась — а земля, перегойдувалась, наче колиска — сюди-туди, сюди-туди, хрипіли злі і тривожні голоси…
Довго не міг підвестися. Розривалась голова; обмерзлі. пасма чуба холодно задзвеніли на лобі.
«Де ж я?» Свистить завірюха, засипають сніги, сковує мороз. Нарешті підвівся і з стогоном упав назад — задубілі ноги не слухали його.
«Де ж я?»
Навскіс нависло над ним старе дерево, затиснуте високими стогами.
«Стривай, та це ж Варчуків хутір».
Знову хотів устати, але ноги були мов колоди.
«Брешете, гади! Коли не вбили, то не помру спроста».
Боком поплазував по снігу, глибоко орючи собою сипке поле. Задихався. Сніг забивав ніздрі, рот, засипав шию; дубіли руки — грів їх під пахвами і знову плазував. Провалився У рів, звиваючись, обриваючи нігті, вибирався з нього, уже не чуючи пальців.
Вирвався з холодного полону і знову повз.
«Брешете — не здолаєте!»
Кіньми вилітають вітри, стугонять, ревуть, засипають снігами.
Не вирвешся з їхнього полону, і замети занесуть, тільки весною, обгризеного звірами (не найде звірина, миші обгризуть), відшукає тебе хлібороб, по шматках одежі догадається, чиє тіло знайшло притулок на його полі…