— Іди-но, хлопче, сюди, — раптом почув Божедар рідну мову і весь радісно стрепенувся. Ще б пак! Давно не чув руського слова і нараз почув його тут, серед безкрайого моря, на чужинському кораблі!
Він рвучко обернувся на голос і одразу похнюпився. Це був не русич. Це знову був чужинець. Високий, дужий, певний себе, ніби був на кораблі верховодою. Він стояв біля борту, спираючись ліктем на бильце. Всміхався до Божедара. Вітер куйовдив його довге і м’яке чорне волосся на непокритій голові. Мав чорні вуса і чорну борідку. І брови зрослися у нього над гачкуватим носом чорними луками. Але очі були несподівано сині, і ці очі позирали на Божедара доброзичливо й приязно.
— Нумо, йди до мене, — знову покликав.
Божедар піднявся і попростував до нього по хиткій палубі, змахуючи руками, щоб не впасти.
— Тримайся за линви, тоді не впадеш, — порадив чорнявий чоловік із синіми очима. А коли Божедар підійшов і міцно вхопися за мотузяну драбину з дерев’яними колодками впоперек, що вела від борту аж нагору, до бочки під самою верхівкою щогли, чужинець, усміхаючись, запитав: — Не бачив раніше моря?
— Не бачив, — чомусь пошепки відповів Божедар.
— То дивись, — ніби запрошуючи, повів чоловік рукою. Божедар глянув за борт, у зеленкувату безодню. Вода швидко линула вздовж корабля, кидаючи в обличчя солонкуваті бризки. Вона була світла і густішала на глибині. На поверхні гойдалися прозорі купольця, ніжно забарвлені, як квіти.
— Медузи, — пояснив чорнявий чоловік.
Аж раптом, неподалеку від борту, вистрибнула з води сіра, лискуча звірина. Вона була тупорила, із дзьобом як у качки, тільки великим. Від несподіванки Божедар сахнувся. Звірина стрімко пролетіла над водою і шубовснула на хвилю. Тільки бризки знялися.
— А це — дельфін, — сказав чоловік.
— Який страшний! — вихопилося у Божедара.
— Помиляєшся, хлопче, — щиро засміявся чорнявий. — Дельфіни — друзі моряків. Вони вказують кораблям безпечний шлях до берегів, а іноді навіть рятують потопаючих.
Він посерйознішав і вів далі:
— Ти замилувався медузами і злякався дельфінів. А тим часом медузи — отруйні. Якщо узяти красиву медузу в руку, вона так обпече шкіру, що кілька днів болітиме. Все на світі оманливе, і людина часом не знає, де добро і де зло, ворога бере за друга, а друг ввижається ворогом…
— А ти, дядько, хто? — наважився запитати Божедар. — Ти з наших, ти русич?
— Ні, я не русич. Я — ромей.
— Ромей? Хто це?
— Так у нас, у Візантії, називають підданих візантійського царя.
— Звідки ж ви знаєте по-руськи? — здивувався Божедар.
— Вивчив. І ще багато різних мов я знаю. А ти звідки родом?
— Із села Карачарова, — відповів Божедар.
— А де воно — оте Карачарове?
Нічого не міг сказати на це Божедар і кинув коротко:
— У лісі.
— Хто ж твій батько?
— Він дужий і могутній! — зблиснув очима хлопець. — Якби він знав, де я, він би соколом прилетів і всіх круків побив! Сильнішого від батька у селі нікого нема!
— Це добре, — мовив той. — Якщо твій батько сокіл, я зватиму тебе Соколиком. Згода?
Божедар аж порожевів. Нове назвисько йому сподобалося.
Після вечері кожному хлопчикові дали по ковдрі, щоб вночі куталися, і знову зачинили. Але темний трюм уже не лякав. Божедар закутався у ковдру і не міг заснути, бо весь час у пам’яті спливало бентежне запитання: «А де воно — оте Карачарове?» — «У лісі», — відповів хлопець.
А що міг відповісти? Не відав, де Карачарове. Не знав шляхів-доріг до цього. Плуталися в голові численні річки і озера, ліси, галявини, нескінченні степи, що віддаляли його від рідної домівки. А тепер ще — безкрає море. І здавалося Карачарове маленьким-премаленьким сільцем, що загубилося десь далеко-далеченько, аж скраєчку великої-превеликої землі. Згадалося, як наспівувала мама:
На дубі корова білку лаяла,
По синю по морю жорна пливуть.
По синю по морю дитяче горе пливе, важке, як жорна…
А на ранок знову була чисто вимита палуба з сонцем і бадьорим морським вітром, що пустотливо кидав в обличчя солоні бризки. І був на палубі чорнявий, зичливий до хлопчиків чоловік, до якого моряки шанобливо зверталися «аколіта» [1]. Він марнував свій час серед хлопчиків, встигав побалакати з кожним, і хлопці, відірвані від рідних домівок, від родинної ласки, тяглися до нього і позирали ревниво на того щасливчика, якому він приділяв свою увагу. Божедар не знав, про що цей чоловік веде мову з іншими, але розмови, які виникали між ними, його бентежили. Особливо, якщо аколіта починав із запитання: «А це правда, що у вас на Русі?..» Скажімо, покличе до себе або сам підійде і раптово запитає:
— А це правда, що у вас на Русі вклоняються дерев’янкам?
Божедар аж німіє, не знаючи, що відповісти.
— Яким дерев’янкам? — нарешті соромливо запитує сам.
— Чув я, нібито у вас водиться таке: зрубають звичайне дерево, обтешуть його, вирізьблять страхітливу пику і вклоняються цій потворній колоді. Це правда?
— Так то ж не дерев’янки! — силкується пояснити Божедар. — То боги наші! Перун, Ярило, Сімаргл, Мокош, Мстибог…
— Які ж вони боги, коли роблені з дерева? Колода є колода.
— Вони могутні!
— У вас, в Карачарові, був такий бог?
— Був. Перун…
— Чому ж цей могутній бог не захистив нікого з поселян?
Божедар тільки розгублено кліпав очима.
А чорнявий провадив своєї:
— Отож-бо й воно. Марно дерев’янці вклонятися: чи ідолу, чи однодеревці, або просто діжці. Бог на небі один — Всевишній і Всемилостивий. Без його волі і волосина з голови не впаде. Він усе знає, все чує, все бачить. От ти вважаєш, що з тобою сталося лихо, а насправді сталося добро… Скоро сам переконаєшся!
Плуталося в голові у Божедара від тих розмов, не хотів думати про могутніх богів, як про дерев’яні колоди, а мимоволі думав.
Та настав ранок, коли бородатий моряк, що чатував у бочці на щоглі, нараз несамовито загорлав, вказуючи рукою вдалину:
— Терра!
І всі інші моряки почали збуджено і радісно кричати, вдивляючись в обрій: «Терра! Терра!». Невдовзі і хлопчики, що скупчилися на носі корабля, роздивилися, що там, куди вказували моряки, щось темніло ледь помітного смужкою.
Земля!
Весь день той неясний разок ширшав і більшав, а надвечір уже виразно громадився крутими скелястими берегами, вздовж яких линув на захід сонця корабель. Береги були незнайомі й тому цікаві, на них би дивитися й дивитися, але, як і завжди, хлопчиків на ніч зачинили в трюмі.
А наступного ранку ляда не відчинилася.
Як і першого дня морських мандрів, над головою взад-вперед швидко тупотіли ноги, щось бряжчало, гупало і лопотіло, чулися метушня й короткі вигуки. Потім щось загуркотіло вздовж бортів і шубовснуло у воду. Тоді на палубі стихло.
А ляду все не відчиняли, ніби на палубі геть забули про зголоднілих бранців. Минали години, і, хоч як весь час очікували на це хлопчики, ляда відкинулася зненацька.
— Швидше! Швидше! — заквапили їх згори.
Вони один за одним, вже призвичаєно спритно, вибиралися на палубу і завмирали перед ще ніколи не баченим видовищем.
Що впадало в око — це величезні золоті куполи з золотими хрестами на маківках, що ніби пливли у прозоро-блакитному небі і сліпучо виблискували на сонці. Золоті бані трималися на білих вежах, що теж аж сяяли чистою білизною. А нижче, серед зелених садів, біліли стіни велетенських палаців, напівзатулених сірими зубчастими мурами з безліччю важких чотирикутних веж.
— Хутко! Хутко! — квапили моряки і грубо штовхали хлопчиків у спини до трапа, що косо збігав до величенького човна, вкритого згори парусиною так само, як шестиколісний віз телячою запоною. І все ж, збігаючи на човен, хлопчики встигали побачити ще безліч кораблів, які своїми щоглами утворювали цілий ліс. Скрізь снували човни і лодії. Їх було стільки, ніби їхній корабель потрапив на морський ярмарок.
— Швидше! Швидше!
Хлопчиків одного за одним заганяли під парусину, і казкове місто зникало з очей. Але вже знали вони, що допливли до Царівграда ромеїв.
Під парусиною було так само задушно, як і під телячою запоною на возі. На кормі човна містилося ще дванадцятеро оголених до пояса веслярів — по двоє за кожним веслом — і кремезний чоловік, що стояв на весь зріст, затиснувши під пахвою довгий держак керма. Кермовий щось різко гукнув, і весла занурилися в воду. Човен рушив. Чоловік за кермом раз у раз погукував, і вилискуючі від поту м’язисті тіла веслярів пружно відкидалися на спини.
Пливли довго і, коли причалили до непоказного дерев’яного помосту, побачили, що тут немає ані кораблів, ані людської юрби на березі. Біля причалу погойдувався тільки ще один човен. А на дошках причалу бив копитами гарячий огир, якого стримували на місці за вуздечку, оздоблену золотом, двоє воїнів. Кінь був укритий тонким килимом під високим сідлом. На килимі були вишиті чудернацькі звірі з лев’ячими тулубами, лебединими крилами і дзьобатими пташиними головами. Від сідла звисали срібні стремена.
Поблизу, окремо від усіх, стояв аколіта. Хлопчики спочатку навіть не впізнали його. Був їхній добродій у срібному шоломі з розкішними барвистими перами. Срібна стрілка зависала з шолома униз, закриваючи його гачкуватий ніс. На плечі був недбало накинутий чорний плащ. З-під плаща виглядала срібна луската кольчуга, перехоплена поясом з коротким прямим мечем. Був аколіта незворушний і неприступний, як фортеця. Очі його дивилися холодно і владно. Він щось коротко наказав своїм воякам, скочив на коня і, навіть не поглянувши у бік хлопчиків, помчав уздовж берега.
Воїни зібрали хлопчиків докупи, розмотали довгу линву, примусили шикуватися вздовж неї з обох боків драбинкою, а потім узятися правою чи лівою рукою — хто як стояв — за линву. А тоді й самі взялися за неї — спереду і ззаду, і уся ця жива вервечка рушила вперед.
В місто увійшли крізь низеньку браму з товстими ворітьми, кутими навхрест грубезними смугами заліза. І знову місто вразило хлопчиків, бо виявилося зовсім не таким, яким вони побачили його з корабля. Вулички, котрими вони поспішали, були плутані, брудні, вузькі й смердючі. Зникли золоті бані, сади і палаци. Навіть небо було ледь видно, бо хатини купчилися поверхами, що виступами зависали один над одним і вгорі ледь не притулялися дахами.
Воїни ступали широко, і хлоп’ята мусили мало не бігти. Куди? Про те вони нічого не відали. Хоч доля кожного з них була вже вирішена…
Розділ 7
ПЕРШІ ДНІ
Малих бранців не лишили в Константинополі. Вузенькими плутаними вуличками околиць, що кривуляли попід довжелезною — від затоки Золотий Ріг і аж до Мармурового моря — мурованою стіною імператора Феодосія, їх вивели за місто. Там вже чекали їх смирні, витривалі віслюки. І знову вервечкою, але вже без линви, невеличкий загін бранців посунув у вкриті лісом гори протоптаною кам’янистою стежиною, що в’юнилася й щулилася поміж скелястого громаддя, а ще іноді моторошно зависала над глибокими і вузькими урвищами.
Подорож закінчилася надвечір, коли спустилися з кам’яних круч у маленьку вузьку улоговину, де стояла самітня садиба з великим двором. Зовні вона виглядала покинутою. Виноградники були занедбані — лозини в’юнилися в густій траві і, прагнучи сонця, хапалися зелено-прозорими вусиками за пагінці кущів. Оливкові дерева теж давно бідували без хазяйського ока. Земля навколо них була некопана і неполивана. Сама будівля мала вигляд не вельми втішний. Мармурові плити, що вели від хвіртки до вхідних колон, химерно потріскалися, ніби витолочені були кінськими копитами, а діло довершила трава, яка підняла на своїх пружних зелених чубах уламки.
Хтозна, які були в цієї будівлі стіни, бо вже сутеніло і не можна було роздивитися, до того ж їх рясно закривав дикий виноград. Однак, як виявилося, всередині було чисто й охайно.
Хлопців завели до великої зали, уся підлога якої була вистелена м’яким запашним сіном, дали по кухлю молока і кусню хліба із білим солоним сиром — бринзою та й лишили спати. А на ранок почалося…
На ранок забрали все сіно і геть-чисто вимели мармурову підлогу. Лишився лише голий камінь — підлога і стіни, — хоч і гарний на вид, але камінь. Тоді дали їсти, але на двох бранців порцій не вистачило. Двоє голодних поскаржилися на це дужому наглядачеві, але той тільки всміхався і рухами показував, що їжу слід у когось забрати силоміць. Але того ранку обійшлося без бійки. Двоє голодних мовчки спостерігали, як інші наминають рибу, боби, капусту, приправлену оливковим маслом. Ніхто з ними не поділився.
Бійка зчинилася у полудень, коли принесли обід — гарячу юшку з баранячим м’ясом — і знову не на всіх. За юшку билися, мали її як нагороду за синці і гулі, але в бійці кілька мисок перекинулися, і вже семеро лишилося із самими гулями та синцями. Наглядач поблажливо всміхався.
По обіді хлопці, котрі порозумілися між собою, про щось перешіптувалися, позираючи спідлоба на всіх інших.
Надвечір принесли хліб, сир і воду, що спровокувало нову бійку. Але цього разу билися товариствами, отими, що вдень змовлялися. Знову бракувало двох порцій, але голодним лишився один Божедар. У товариствах їли всі, навіть той другий, на кого теж не вистачало вечері.
Наглядач поблажливо всміхався. Він дружньо поклав руку Божедарові на голову і приязно мовив:
— Війна усіх проти всіх. — А потім ще підморгнув і додав: — Закон суровий, але це закон.
З усього мовленого Божедар второпав, що він повівся, як дурень, бо не відвоював свого харчу, а вдруге не принесуть.
Але того дня сталася ще одна бійка. На ніч принесли солом’яні мати, яких бракувало вже на трьох; отже, троє мали спати на твердому холодному камені. На жовті мати пролилася кров з носів і роз’юшених губ. Синців і гуль побільшало. В один день оселилися між хлопцями підозра, злоба і лють, жорстокість і байдужість до чужої біди. Ваги набрали не слова, а безжальні стусани.
Без матраців лишилося троє, спав на мармурі один Божедар.
Наглядач поблажливо усміхався. А коли йшов, лишаючи хлопчиків на ніч самих, озирнувся од дверей, знизав плечима: мовляв, нічого тут не вдієш, і, ніби виправдовуючись, проджеркотів:
— Кожен мусить подбати про себе. Людина людині — вовк!..
Вранці, як і минулого дня, знову були хліб, риба, боби, капуста. У Божедара від мармурового ложа ломило тіло. Був вій украй голодний і тільки й чекав тієї миті, коли наглядач вкотить до зали візок з паруючими мідними мисками. І коли той увійшов, штовхаючи поперед себе візок, хлопець стрілою кинувся до нього і ще на порозі вхопив з візка верхню миску, радіючи своїй удачі.
Він спокійно поставив їжу у кутку на підлогу, збираючись там зручніше вмоститися, коли двоє чорноволосих, темношкірих хлопців несподівано схопили його за руки, вивертаючи їх за спину, а третій спритно схопив Божедарів харч.
Божедар сіпнувся, закричав, але тримали його міцно. 1 тільки коли миска опинилася у чужому гурті, руки відпустили. Божедар одразу ж ляснув одного з грабіжників по пиці, але другий вдарив його ногою в живіт, від болю хлопець аж зігнувся…
А біля візка гриміла бійка. Юне воїнство тягало одне одного за чуби, дряпалося й кусалося, молотило по головах порожніми мисками. Наглядач з непідробною цікавістю слідкував за перебігом битви біля харчового візка і поблажливо всміхався. Його спокійне обличчя ніби приязно промовляло:
— Ой добре, хлопці! Ой добре! Ану дай ще! Ану вліпи! Не жалій, бо тебе не жаліють! Оце добрячий стусан! Молодця!..
Божедар сидів у своєму кутку, розкуйовджений, з роз’юшеним носом, з синцем під оком, в роздертій сорочці. А його очі, сухі і дикі, слідкували за мандрами поцупленої миски. Ватаг товариства, до якого примандрував Божедарів сніданок, помітивши злий хлопців погляд, почав, хизуючись, їсти, прицмокуючи, облизуючись, голосно сьорбаючи.
«Ще й знущається!» — майнуло блискавкою в Божедаровій голові. Він і незчувся, як опинився біля ватага, як вибив ногою миску просто йому в обличчя, потім — у другого, третього… А потім — задзвеніло в голові від нещадного стусана, його повалили й почали душити, в очах пішли червоні кола…