Забрали Котигорошко з товаришами золото й дорогоцінне каміння, що в палаці було, в мішки поскладали, а самі спати полягали, щоб удосвіта в зворотну путь вирушати.
Спить Котигорошко богатирським сном, а Вернигора, Вернидуб та Крутивус попрокидалися серед ночі й кажуть:
— Навіщо нам це золото й самоцвіти на чотирьох ділити? Заберемо все собі, а Котигорошко з сестрою нехай тут зостаються.
Забрали вони мішки й пішли нишком з палацу. А Оленка почула, як двері рипнули, вибігла з своєї світлиці й питає:
— Куди це ви?
— Та вже час в дорогу вирушати! — кажуть вони.
— А Котигорошко де?
— Та він вже вперед пішов, — кажуть, — а ти з нами йди!
А самі думають: «Заберемо її з собою, щоб вона братові нас не виказала, а там вже якось і від неї відкараскаємось».
Вона їм і повірила. От пішли вони до моря, Крутивус вусами покрутив, вода розступилася, путь їм відкрила, і знову хвилі зійшлися.
Прокидається вранці Котигорошко, дивиться — нема ні сестри, ні товаришів, ані мішків із золотом. Вийшов з палацу, а перед ним море хвилі котить і нікого нема.
— Отакі ви товариші, — каже він, — зрадили мене, ще й сестру забрали, а самого тут покинули!
Пішов Котигорошко берегом: може, десь хоч човна знайде, щоб через море перебратися. Іде та йде, коли насунули хмари, як ударить дощ та град. Він і заховався під дубом. Чує — пищать на дубі пташенята у гнізді. Він заліз на дуба та й прикрив їх свитою.
Перейшов дощ, прилітає велика птиця гриф, тих пташенят батько. Побачив, що діти вкриті, та й питає:
— Хто це вас накрив?
А діти кажуть:
— Отам чоловік сидить під деревом, то він накрив.
Злетів гриф до Котигорошка та й каже:
— Як мені тобі подякувати за те, що моїх дітей накрив від дощу та від граду захистив?
— Перенеси мене через море, — каже Котигорошко, — та допоможи зрадливих товаришів наздогнати, поки моїй сестрі чогось не заподіяли!
— Що ж, летімо, — каже гриф, — тільки візьмемо з собою шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води. Як я летітиму та поверну голову праворуч, то ти мені й вкинеш у рот шматок м'яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.
Взяли вони в Змієвому палаці шість кадовбів м'яса та шість кадовбів води, сів Котигорошко на грифа, й полетіли. Летять та й летять. Як поверне гриф голову праворуч, то Котигорошко вкине в рот шматок м'яса, а як ліворуч — дасть трохи води. Довго так летіли, от-от вже й до того берега долетять. Коли це повертає гриф голову праворуч, а в кадовбах вже й шматочка м'яса нема!
Тоді Котигорошко відрізав у себе з ноги шмат м'яса та й кинув грифові в рот.
Тут зразу й до берега долетіли.
Посідали на березі перепочити трохи, гриф і питається:
— Чого це ти мені такого доброго дав аж наприкінці?
Котигорошко й показав йому на свою ногу.
— Посидь тут, — каже гриф, — а я принесу цілющої води, щоб твою ногу загоїти.
Полетів гриф. По якійсь годині прилітає назад, приносить цілющу воду. Побризкали ногу тією водою, — вмить нога загоїлась і стала, як раніше була.
Сів Котигорошко на грифа знов, полетіли товаришів наздоганяти.
Летять, летять, от вже й до дому недалеко. Коли глянули згори, бачать: сидять під деревом Вернигора, Вернидуб та Крутивус з Оленкою, перепочивають.
Спустився тут гриф на землю трохи осторонь і каже:
— Іди до них, а я назад полечу до своїх пташенят!
І полетів. А Котигорошко до своїх товаришів попрямував.
Як побачили вони його, перелякалися вкрай, почали каятися та благати, щоб він їх за зраду не карав.
— Та вже нехай, — каже він, — не буду вас карати. Все ж таки допомогли ви мені сестру визволити.
Поділився він з ними золотом та самоцвітами і відпустив їх. А сам узяв сестру за руку і пішов з нею додому.
Жили колись у старовину цар з царицею, і був у них один-єдиний син. От як підріс отой син, вирішили батько з матір'ю його оженити.
А він і каже:
— Не буду я женитися, поки не дістанете мені такого коня, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить — на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається.
Цар скликав усіх богатирів, почав розпитувати:
— Може, хто з вас знає або чув, де такий кінь є, що жар їсть, полум'я п'є, а як біжить, то на дванадцять верст земля гуде і листя на дубах осипається?
— Ні, — богатирі кажуть, — не знаємо ми, не чули про такого коня.
Розіслав цар гінців по всій землі, щоб скрізь оголошували:
— Може, хто чув або сам дістане, то нехай до мене приходить.
От приїхав один з гінців у якесь село і там оголосив. Почув це один селянин, додому прийшов і розповідає жінці:
— Так і так, — каже, — якби такий молодець в нашому селі знайшовся, що про коня знає, то велено йому до царя прийти.
А син його, хлопець молодий, і каже:
— Та я ж знаю, де такий кінь є!
— Сиди вже й мовчи, — каже батько, — як вийдеш за ворота, то тебе й діти б'ють, де вже тобі до такого коня підступитися!
А син усміхається:
— Та невже ж мені з малими дітьми зв'язуватись? А от ходімо, тату, надвір, сам побачиш, чи є в мені сила!
Вийшли. Він одною рукою дуба як схопив — пригнув аж до землі, потім пустив.
А батько стоїть, омі витріщив — аж злякався сам, що в нього син отакий богатир.
— Ну, синку, — каже, — тепер вірю, що з тим конем впораєшся. Якщо знаєш, де він є, то й іди до царя.
От і пішов хлопець. Ішов, ішов, приходить нарешті до царського палацу. Тут його царські слуги спиняють, розпитують, хто такий і чого до царя прийшов?
— Я, — каже він, — Іван — мужичий син, а прийшов того, що про такого коня знаю.
Пішли царські слуги до царя, доповідають: так і так, прийшов такий собі Іван — мужичий син, каже, що про того коня знає. Цар не повірив, щоб мужичий син міг про коня знати, але все ж наказав слугам привести його перед царські очі.
От цар і питає:
— Чи ти справді знаєш, де такий кінь є?
— Знаю, — Іван каже, — і дістати можу.
— А що ж тобі для цього треба?
— Треба мені коня хорошого та палицю добру.
— Ну, що ж, — цар каже, — іди до табунщика, що в степу мої табуни пасе, та й вибирай собі коня, якого схочеш.
Пішов Іван до табунщика, той каже:
— Оце зараз пожену я коней напувати, а ти вибирай.
Став Іван вибирати, та за якого не візьметься за хвіст — то хвіст в руках зостанеться; візьметься за гриву — гриви не стане. Зняв дванадцять шкур, а коня не добрав собі.
Йде назад, дивиться — стоїть хатка обідрана, а в ній бідна бабуся живе. Тут саме дощова хмара насувається. Бабуся й просить:
— Допоможи мені, чоловіче, а то всі мене, бідну, минають, ніхто не допоможе.
От він і накрив тими шкурами її хатку, щоб дощем крізь обідрану стріху не залило. Вона йому подякувала й каже:
— Вночі вийди в степ та свисни, прибіжить до тебе кінь, його й бери!
Повернувся Іван до царя.
Той питає:
— Що ж, так і не добрав коня?
— Нічого, — Іван каже, — завтра буде кінь.
Настала ніч. Вийшов Іван у степ, як свисне богатирським посвистом, от і прибігає до нього кінь. Прибіг і питає:
— Чого, хазяїне любий, бажаєш?
— Пора нам в путь-дорогу вирушати.
— Добре, — каже кінь.
Завів Іван коня у царську стайню, прив'язав, дав пшениці білоярої, а сам спати пішов.
Цар устав ранком, послав по Івана, питається:
— Може, хоч уві сні коня бачив?
Той каже:
— Є вже в мене кінь, на стайні стоїть.
Вийшли, подивилися, цар аж здивувався,
що такий великий та добрий кінь.
— Тепер треба мені ще палицю, таку, щоб привезли її з лісу на двох парах волів.
Привезли йому з лісу палицю на двох парах волів. А він підкинув її вгору, сам ліг на півтори доби спати. Прокинувся — летить палиця назад… Він підставив мізинний палець — вона у друзки й розсипалась.
— Привезіть мені, — каже, — палицю на чотирьох парах волів, бо ця негожа.
Вони зрубали столітнього дуба, зробили палицю, привезли на чотирьох парах волів. Він підкинув її вгору, а сам ліг на три доби спати. Прокинувся, чує — палиця летить назад, гуде. Він підставив їй середній палець — вона вдарилась і на півтора аршина в землю вбилась.
— Ну, — каже Іван, — ця добра буде.
І збирається в дорогу. Цар каже йому:
— От як дістанеш такого коня, що моєму синові забажалося, то я тобі яку схочеш нагороду дам і ніколи ніякої кривди не чинитиму. Слово моє тверде.
Поїхав він. Але цар все-таки не вірить, щоб якийсь-то Іван — мужичий син та й коня такого сам дістав. От він покликав двох богатирів, панських синів, наказує їм:
— Здоганяйте, — каже, — Івана та й їдьте разом з ним.
Наздогнали богатирі Івана й кажуть йому, що цар наказав їм разом з ним їхати.
— Гаразд, — каже Іван, — тільки як же нам бути? Треба комусь із нас бути старшому, щоб ми комусь одному підкорялися.
Ну, ці богатирі, панські синки, зразу ж один наперед другого:
— Я буду старшим, я буду старшим!..
А Іван — мужичий син каже:
— Ні, так не годиться. Давайте по дорозі палиці кидати — чия далі впаде, той і буде старшим.
Погодились. Кинув один палицю по путі вперед. їдуть день, їдуть другий — палиці нема… На третій день бачать — лежить палиця. Кинув другий. їдуть день, два, три — нема палиці… Знайшли аж через тиждень.
Кинув тоді палицю Іван — мужичий син. їдуть тиждень, другий, третій — нема палиці!..
— Це вже ми твою палицю, мабуть, проминули! — кажуть богатирі.
— Не може того бути, — Іван відповідає, — моя палиця десь у гостях.
Проїхали ще тиждень, коли це бачать:
стоїть великий дім, навколо мідна огорожа, глибокий рів, через той рів — мідний міст. Дивляться — Іванова палиця через огорожу перелетіла, ріг дому одбила, там і лежить.
А в цьому домі жили страшні змії, тільки їх вдома не було — воювали десь. От зайшли Іван з богатирями до того дому, коней до стайні завели, самі на ночівлю розмістилися.
— Сьогодні ти підеш на міст вартувати, — каже Іван одному богатиреві, — а ти, — другому каже, — біля коней ляжеш, а я в будинку спатиму. Та гляди ж, — першому каже, — не спи, брате, уважно стережи…
Пішов той богатир на міст, ходив-ходив, а потім ліг та й заснув міцним сном. А Іван опівночі прокинувся, вийшов на міст, бачить — спить вартовий. Коли це вітер гуде, земля двигтить — змій шестиголовий летить. Підлетів до мосту й каже своєму коневі:
— Стій, не чмихай, не трусись! Проти нашої сили нема нічого. Є тільки Іван — мужичий син, та його й кісток сюди ворон не занесе!
— Ворон кісток не занесе, а добрий молодець сам зайде! — каже Іван.
— Чи битися, чи миритися прийшов?
— Та вже ж битися, не миритися!
— Ну, — каже змій, — бий ти перший.
— Ні, — Іван відповідає, — бий ти.
Шестиголовий змій як ударив, то Іван
тільки з місця трохи здвигнувся, а тоді як вдарив змія своєю палицею, то заразом усі шість голів зніс.
Посік він змія, спалив кістки і на вітер попіл пустив, а сам пішов у дім і спати ліг. На ранок і питає того, що на мості вартував:
— А що, добре стеріг?
— Так стеріг, що мимо й птиця не пролітала, — каже той.
На другий день послав другого вартувати на мості, а того на стайню. Той по мості походив, походив та й заснув під мостом. А Іван прокинувся, дивиться — нас іти. Пішов і став на мості. Коли це чує — вітер гуде, земля двигтить, дев'ятиголовий змій летить!.. Каже змій своєму коню:
— Стій, не тремти, проти нашої сили нема дужчої на землі. Є тільки Іван — мужичий син, та сюди й ворон його кісток не занесе!
— Брешеш, — Іван каже, — добрий молодець сам зайде!
— Чи битися, чи миритися прийшов?
— Авжеж битися, не миритися!
— Ну, бий!
— Ні, бий ти перший!
Дев'ятиголовий змій як ударив — так по кісточки Івана в землю й увігнав. Але Іван як ударив змія — заразом сім голів одрубав. Вдруге замахнувся — останні дві голови зрубав… Посік тоді змія, спалив кістки і попіл за вітром пустив. Пішов у дім і спати ліг.
На ранок і того спитав:
— А що, добре стеріг моста?
— Так стеріг, що й миша не пробігла.
На третю ніч покликав Іван обох богатирів, повісив на стіні рукавичку й сказав:
— Піду я сам стерегти моста, а ви глядіть на мою рукавичку — як буде з неї піт капати, то пускайте мого коня. А як потече з неї кров, то самі на допомогу мені поспішайте.
Богатирі пообіцяли все те зробити, та тільки Іван пішов до мосту, вони спати полягали та й позасинали міцним сном.
Став Іван під мостом. Опівночі чує — земля двигтить, листя на дубах осипається. Це найстарший змій, дванадцятиголовий, летить на тому коні, що жар може їсти, а полум'я пити. Летить він і каже до свого коня:
— Стій, не спотикайся, проти нашої сили нема дужчої на всьому світі. Є десь Іван — мужичий син, ну, та він сюди не зайде, сюди й ворон кісток не занесе.
А Іван на те:
— Ворон кісток не занесе, а добрий молодець сам прийде!
— Битися прийшов чи миритися?
— Не за тим добрий молодець прийшов, щоб миритися, а за тим, щоб битися!
— Ну, бий, — говорить змій.
— Ні, ти бий перший, ти ж найдужчий.
Як ударив змій, як ударив Іван — бились, бились… Вже в змія з дванадцяти голів тільки три зосталось. А Іван вже по самий пояс у землю загнаний, от-от зовсім охляне…
В домі з Іванової рукавички піт капотить, а богатирі сплять, нічого не чують. Тут Іван з останніх сил з руки другу рукавичку стягнув та як кине навідмаш! — і розбив стайню. Кінь його як вирвався, як прибіг до нього, став копитами бити, землю розриває…
А ті богатирі прокинулись, бачать — з рукавички кров ллється! Треба Іванові на допомогу поспішати, а вони бояться: для чого свої голови під небезпеку підставляти?!
А кінь тим часом землю оббив, вихопився з землі Іван і каже змієві:
— Тепер я тебе вб'ю!
— Хоч і вб'єш, — засичав змій, — хоч і коня чарівного забереш, та не доведеш його додому: є ще в мене три сестри, й мати, і батько цар Ірод. Вони тобі за мене відплатять, з світу зживуть!
Відрубав останні голови Іван, задумався — як йому нової небезпеки позбутися?
Тим часом ота бабуся, що він кінськими шкурами її хату вкрив, почула, що на Івана біда насувається. Бо та бабуся чародійниця була і все знала, що на світі діється. От вона й послала до нього свого песика. Прибіг песик до Івана та й каже йому:
— Як їхатимете ви додому й схочете пити, то побачите праворуч криничку — вода як скло чиста. Не пийте ж її, а лише вдар по ній навхрест палицею, то й побачиш, що з неї буде. Як поїдете далі, схочеться вам їсти — стоятиме край дороги яблуня, вкрита наливними яблуками. Не їжте їх, а лише вдар по ній навхрест палицею — побачиш, що буде. А ще далі поїдете — побачите копицю м'якого сіна. Як схочеться вам на ньому спочити, то не лягайте, а тільки вдар навхрест палицею — побачиш, що буде.
Вислухав це Іван, подякував песикові, забрав того чарівного коня і разом з двома богатирями поїхав додому. їдуть вони, їдуть, і схотілося їм пити. Коли це бачать — біля дороги криничка, — вода як скло чиста.
— Нап'ємось, — кажуть богатирі.
— Е, ні, не можна! — каже Іван. Та як вдарить навхрест по цій криниці своєю палицею — так кров і потекла! Бо то була не криничка, а змієва сестра.
Поїхали далі. Схотілося їм їсти. Коли це стоїть яблуня, вся вкрита наливними яблучками. Богатирі до тих яблук, а Іван каже:
— Е, ні, не можна! — та як вдарить навхрест палицею по тій яблуні, так кров і потекла. Бо то була друга змієва сестра.
Поїхали далі, потомилися дуже. Бачать — коло дороги стоїть копиця м'якого сіна. Богатирі хотіли відпочити на ньому, та Іван ізнову не дозволив, рубонув по тій копиці — а то була третя змієва сестра.
Та тільки вони того лиха позбулися, аж наступає попід небом велика хмара. Придивилися — а це зміїха-мати за ними женеться!