От королевич побіг до матері та так і зробив, як його вовк навчив. Випустив вовка, забрав свою стрілку, а ключ назад потихеньку поклав.
От гості як напилися й наїлися добре, король їм і каже:
— Тепер я вам, панове, покажу звіра такого, якого ви ще й не бачили.
Бере він у жінки ключ, веде панів та королів до льоху. Відімкнув двері — а вовка нема!
Гості дивуються, посміхаються, між себе потихеньку говорять: «Може, й не було тут ніякого звіра?» Розсердився дуже король, скликав слуг, питає: хто вовка випустив? А слуги кажуть:
— Нікого й у дворі не було, крім королевича!
Покликав король сина, почав його питати. Тут хлопчик і розповів про все.
— Замкніть його до льоху! — наказав король розгнівано. — Хай тільки гості роз'їдуться, то я його найстрашнішою карою покараю за те, що мене отак перед усіма панами й королями зганьбив!
Настав вечір, почали гості роз'їжджатися. Та мати-королева не стала чекати, поки гості роз'їдуться, тишком-нишком відімкнула сина й каже йому:
— Ти, синочку, заховайся десь, поки батько не пересердиться.
От він і побіг у ліс, щоб там сховатися.
Та так бідолашне хлоп'я налякалося батькових погроз, що й не знати куди забігло. Вже й ніч настала, темно в лісі, дикі звірі виють, чагарі путь заступають. Спинився королевич і заплакав гіркими сльозами:
— Ой вовчику, вовчику, через тебе мені гинути доведеться!
Не встиг проказати, коли зирк — залізний вовк перед ним!
— Не бійся, королевичу! Ти мене з неволі визволив, тепер я тобі допоможу. Кажи, чого ти хочеш?
— Виведи мене з цього лісу!
— Сідай на мене, — каже вовк. — Везти тебе додому чи геть від дому?
— Вези геть від дому, — каже королевич, — бо боюся я батькової найстрашнішої кари!
Сів королевич на вовка, той і повіз його через ліс. Біг, біг, цілу ніч біг, на ранок вибіг з лісу на битий шлях.
— Ну, — каже, — з лісу я тебе вивів. Тепер прощавай, а як треба буде, стану ще тобі в пригоді!
І зник у лісі. Пішов королевич куди очі світять. Коли це їде шляхом якийсь пан на доброму коні. Побачив хлопчика й каже:
— Куди, хлопче, чимчикуєш?
А королевич побоявся сказати, хто він такий, та й відповідає:
— Я, — каже, — сирота, йду найматися до добрих людей.
Ото як біг королевич лісом, то дорогий жупан у чагарях подер, пошматував, шапку загубив, чобітки побив, — тому панові і невтямки, що перед ним королівський син.
— Ну, наймися до мене, — каже.
Королевич погодився. Посадив його пан
позад себе на коня і поїхав з ним до себе додому, у чужодальню сторону.
А в батьковому палаці, ще як ввечері гості роз'їхалися, то й король вже пересердився, але не схотів з льоху сина випустити.
— Хай, — каже, — переночує там на голому камінні, ото й буде йому моє покарання.
Вранці пішов до льоху, а королевича нема!.. Тут мати й призналася, що сина випустила і наказала сховатися. Почали королевича шукати, весь ліс обшукали, та марно. «Мабуть, його дикі звірі в лісі з'їли», — гадають. Плачуть, тужать король з королевою за єдиним сином, та сльозами лихові не зарадиш!..
Живе королевич в чужодальній стороні, робить у того пана на стайні. Вже й кілька років минуло, підріс він, і такий став з нього красень-молодець, справжній богатир!
А в тому королівстві була в короля дочка єдина, красуня несказанна. Багато королевичів сваталося до неї, та вона за жодного не хотіла йти. І сказала вона своєму батькові, що за того піде, хто до віконця в її високому теремі конем доскочить та з її руки перстень зніме. От король і оголосив скрізь по всій землі, щоб з'їздилися, хто тільки хоче у тих змаганнях змагатися, — чи з панів, чи з королів, чи простого роду.
Збирається на змагання й той пан, що в нього королевич служив. А королевич пішов собі на стайню, виплакався й каже собі: «Гай, гай, якби можна було, то й я б скакав. Та нема в мене доброго коня, ніяк мені до королівни доскочити!» Тільки проказав, коли зирк — залізний вовк перед ним.
— Не плач, — каже, — королевичу! Ти мене з неволі визволив, тепер я тобі допоможу! Затрясся тут вовк — і раптом став з нього такий гарний кінь, якого ще й в світі не було.
— Сідай, — каже, — на мене, королевичу, та їдьмо до королівського палацу.
Поїхали вони до палацу. А там вже зібралося панів, королів та простих парубків сила-силенна. Почали скакати. Хто тільки не скочить, ніхто не доскочить. І королевичів пан скаче, але не може доскочити. Розігнав тут свого коня королевич та як скаконе — до самого віконця доскочив і з королівниної руки перстень зняв. Зняв перстень, ще й руку поцілував, а сам назад! І так хутко зник, що ніхто й не вгледів, де він подівся.
Вийшов король на ґанок, питає:
— Хто доскочив?
А той пан, що в нього королевич служив, виїжджає наперед і каже, що то він. Королівна каже — ні, не він. А батько їй на те:
— Дай спокій! Він би не казав, якби не доскочив.
І наказує їй готуватися до весілля. Королівна плаче, сперечається, та проти батькового наказу нічого не вдієш!..
Почали готуватися до весілля. Напередодні того весілля вийшов королевич за стайню й плаче. Коли раптом — вовк перед ним.
— Чого плачеш, королевичу?
— А як же мені не плакати? То ж я до королівни доскочив, а мій пан її облудою бере. І вже на завтра весілля призначене!
— Цить, не плач, — каже вовк. — Буде вона твоя. Ось тобі бубон, як почнуть весілля гуляти, стань серед двору перед палацом та затарабань у нього. Побачиш, що з того буде.
Ніч минула, день настав. Почали в палаці весілля гуляти. А королевич пішов до палацу, став серед двору та як затарабанить у той бубон! Враз стало військо довкола палацу, і кожен солдат в руках не зброю тримає, а квіти. Пани та королі, що на весілля приїхали, всі повибігали — що таке? І королівна вибігла, стала на ґанку. А всі солдати до неї підходять і квіти їй подають. А королевич стоїть попереду й у бубон б'є.
Здивувався король, питає:
— Хто такий?
— Та це мій слуга, — відказує той пан, — сирота мужицького роду.
— Ні, — каже королевич, — не мужицького роду я, а королівський син. Пан цей облудник і шахрай, а до королівни доскочив не він, а я!
І простягає він королівні руку, а на руці перстень блищить.
Глянула на нього королівна і впізнала — то й справді він з її руки перстень зняв ще й поцілував її.
— Ось, батечку, мій справжній наречений! — каже.
Тут бачить пан, що непереливки, викрита його брехня, та й ходу з двору! А королівна руку подала королевичу і повела його до палацу. Тут і весілля відгуляли, мед-пиво кружляли, і я там сидів, мед-вино пив, по вусах текло, а в роті не було.
ПРО ДВОХ БРАТІВ І СОРОК РОЗБІЙНИКІВ
Були собі на світі два брати: один бідний, а другий багатий. У багатого всього вдосталь — і поля, і худоби, а в бідного того поля — на заячий скік, а діток купа.
От не стало у бідного хліба. Бідував він, бідував, терпів, терпів; діти плачуть, їсти просять. Узяв він торбинку та й пішов до багатого брата просити хліба.
— Дай, — каже, — братику, хоч трохи борошна чи якого зерна. Нема чого їсти, діти з голоду плачуть.
— Еге, — каже багатий брат, — чого б це я мав тобі дурно хліб давати? На всіх старців не настачишся!
— Та я тобі відроблю, — каже бідний.
— Що ж, — каже брат, — от піди до лісу та нарубай дров, я вже дам тобі трохи хліба.
Мусив бідний згодитись. «Хай вже до вечора діти поплачуть, — думає, — а ввечері я хліба принесу».
Взяв у брата сокиру та й пішов у ліс.
Ішов, ішов лісом та й зайшов до дикого урвища. Коли це чує — коні тупотять, хтось лісом їде. «Хто його зна, що то за люди?» — та й поліз на дерево і приховався там.
Дивиться — виїжджають на галявинку сорок чоловік та всі із зброєю. Під'їхали до урвища. Коли це бачить він — в урвищі якісь дверці непомітні. От підійшли вони до тих дверець, старший і каже:
— Двері, відімкніться! — двері й відімкнулися, й вони пішли туди, в гору.
Пождав, пождав бідний чоловік якийсь час, коли це виходять вони знов і сідають на коней. Ото, як усі посідали, останній вийшов з дверець і каже:
— Двері, замкніться! — і двері замкнулися, а вони поїхали.
От, як не стало їх видно, чоловік із дерева зліз та до дверей. Підійшов і каже:
— Двері, відімкніться!
Двері й відчинилися. Увійшов він у печеру. А там так гарно всередині, мов у палаці. Стіни муровані, попід стінами лави, килимами вкриті, на стінах різна зброя розвішана — шаблі та ятагани, та все золотом та самоцвітами прикрашені. А біля печі засіки, білими скатерками понакривані.
Ходить чоловік, дивується. «Е, — думає, — це ж тут розбійники живуть!» Підійшов він до тих засік, розкрив одну — а там мідні гроші, розкрив другу — там срібні гроші, розкрив третю — там золоті гроші!
— Наберу собі в торбинку золота, — каже чоловік, — тут його такого, що й не знати буде!
От набрав він золота повну торбинку та й ходу з печери. Вийшов і каже:
— Двері, замкніться! — вони й замкнулися.
Пішов він тоді, дровець нарубав, приносить до брата.
— На, — каже, — брате, дрова та сокиру!
— Давай же твою торбинку, — каже брат, — насиплю тобі борошна трохи.
— Та вже без твого борошна обійдуся!
І пішов додому. Багатий дивується, — з чого це він загордився, що вже й від борошна відмовляється?
А бідний пішов купив хліба, сала, різних наїдків і приніс додому. Діти радіють, їдять, а жінка питає:
— Де це ти, чоловіче, стільки грошей дістав?
Він їй і розповів про все.
От невдовзі після того каже чоловік жінці:
— Купимо пару волів, та візьму я грошей і поїду у Крим. Привезу солі, риби, ще дечого куплю, то й житимем в достатку.
Ото так і зробили. Поїхав чоловік, а жінка зосталася з дітьми.
А багатий брат все дивується — де бідний гроші взяв, що воли купив та у Крим поїхав? Йому б радіти за бідного брата, а його тільки завидки беруть.
Повертається бідний брат з Криму, приганяє дванадцять пар волів: шість возів солі та шість риби. Продав сіль та рибу, накупив жінці й дітям усього, що треба, — живуть, не тужать.
От настало свято, бідний брат і каже жінці:
— Покличмо, жінко, брата мого до себе в гості, може, він не погордує тепер нами. Бо відколи я женився, не був у мене брат і за порогом, не то у гостях.
Покликали вони брата. А він хоч і заздрить і злоститься, та думає собі: «Піду до них, може, хоч дізнаюся, з чого це вони так забагатіли?»
Прийшов, посідали за стіл. Багатий і каже:
— Скажи мені, будь ласка, брате, як ти забагатів?
— Е, — каже бідний, — то мені вже так пощастило. Ото як пішов я тоді до лісу по дрова, то надибав на печеру, де живуть розбійники. Я туди зайшов, а там грошей аж три засіки: одна засіка з мідними грішми, друга з срібними, третя з золотими. То я трохи золота набрав у торбинку, бо в них його стільки, що вони з того не збідніють. А я з того золота й забагатів.
Багатий брат і питає:
— А скажи мені, братику, де ж ота печера? Та невже ж отак вільно туди ввійти можна?
Брат йому й каже:
— Чи знаєш ти, брате, таке урвище серед лісу? В тому урвищі й є двері тої печери.
— А як ти відчинив?
— А так, — каже брат. — Я сказав: «Двері, одчиніться!» — то вони відчинилися. А як сказав: «Двері, заткніться!» — і то вони й зачинились.
Ото погулявши, побалакавши, розпрощалися. Пішов багатий брат додому. Цілу ніч не спав, усе мішки збирав та* готував вози, а вдосвіта запріг дванадцять пар волів і поїхав у ліс, щоб усе разом забрати.
Приїхав він туди, де брат казав, — аж воно так і є все: урвище, і двері в ньому, і нікого ніде нема. От він позавертав воли, пішов до дверей і каже:
— Двері, одчиніться!
Двері одчинилися. Увійшов він до печери і не знає: на що дивитися та що брати? Кинувся зразу до грошей, насипав їх повні мішки: шість мішків мідних грошей, та шість мішків срібних, та шість золотих. Повиносив з печери, поклав на вози, а сам думає:
«Заберу ще й оту зброю коштовну, золотом та самоцвітами прикрашену!»
Вбіг знову до печери, став на лавку та й схопився за одну шаблю, щоб із стіни зняти. Коли це — грюк! — двері зачинилися, і він зостався в печері. Кинувся до дверей, каже:
— Двері, одчиніться! Двері, одчиніться!
А двері не одчиняються. Почав він тою
шаблею двері рубати — не бере! Хоч плач, хоч кричи — нічого не поможеться…
Минув день, настав вечір. Приїхали до печери сорок розбійників. Дивляться — стоять дванадцять пар волів, на возах мішки з грішми.
— Гей, браття, — отаман каже, — щось у нас в печері хазяйнує! Ану, двері, одчиніться!
Двері одчинилися, вони — туди. Побачили багатія-ненажеру і зарубали його.
Так і пропав багатий брат. А бідний брат з жінкою та дітками живуть собі й досі у щасті і достатку.
для
МОЛОДШОГО ШКІЛЬНОГО ВІКУ
Украинские народные сказки
КАЗАК МАМАРЬІГА
(На украинском языке)
Редактор В. А. Малишко. Художній редактор Г. Ф. Мороз. Технічний редактор В. І. Дмухар. Коректори 3. 1. Калиниченко, Т. А. Прожогіна. Здано на виробництво 16.V. 1974 р. Підписано до друку 23.1Х. 1974 р. Формат 70х90'/і, Папір офс. Фіз друк, арк 5. Обл. — вид. щ>к. 4,67. Умовн друк. арк. 7. Тираж 100 000 Зам 4 1477. Ціна в оправі 60 коп., в оправі № 50 коп.
Видавництво «Веселка», Київ. Басейна, 1/2.
Головне підприємство республіканського виробничого об'єднання «Поліграфкнига» Держкомвидаву УРСР. Київ, Довженка. 3.