— Овва! — спокійно підвів голову батько і примружив одне око. — Що таке? Чого це ти раптом засоромився? Ич. який сором'язливий став!
— Нащо… нащо ви так балакали з Семеном Семеновичем? Хіба можна?..
— А як мені було з ним балакати, коли він…
— Треба було віддати йому того білета! Віддати! Справді в Марусика було більше грошей… І однак це наша спільна машина… Спільна! Усіх трьох.
— Ти диви! — обернувся батько до дружини. — Наше козеня стає дибки. Мабуть, хоче, щоб я йому добрих бебехів дав. — і вмить перемінився в лиці, гримнув на сина: — Ану цить! Воно мені… воно мене ще вчитиме!.. Ану!
І…
Подальшу розмову батька з сином переповідати не будемо, щоб не травмувати вразливих читачів.
Скажемо тільки, що після тієї розмови, лежачи на горищі й тихо схлипуючи, хлопець думав: «Ні! Нема правди на світі! Нема!.. І нащо я бажав, нащо я вигравав ту машину? Щоб тільки вважалось, ніби вона наша, а насправді батько не дозволить і пальцем приторкнутися, як до мотоцикла.
«Почекайте, поки виростете, поки права одержите. Тоді кататиметесь скільки влізе». Спасибі вам у шапочку! Ні! Не хочу!»
Ех, яка ж то страшна мука, коли ти бачиш, коли ти відчуваєш, що батьки твої щось не так роблять, що вони не праві!..
І яка ж то безвихідь!
Батьків же не поміняєш. Батьки ж даються людині раз і на все життя.
З самого народження вони для тебе… Вони для тебе — найрозумніші, найдобріші, найсправедливіші з людей земних.
І раптом…
Якби ті батьки знали! Якби вони тільки знали! Так ні! Вважають, що вони непогрішимі. Не доведеш їм. не переконаєш.
Ти не можеш бути правий, бо ти дитина!
Ех, які ж вони дорослі, ті батьки! Які вони безнадійно дорослі!
Отак у муках і переживаннях і заснув Сашко Циган…
І не чув він. звичайно, лежачи на горищі, як у своїй кімнаті кректали й бубоніли його батьки.
— Ну… ну. скажи, га? Хіба я не правий?! Ну…
— Ага…
— Я тобі чесно кажу, я ж хотів… хотів… Ото. думав, покурю і піду до нього. Чесне слово!.. Піду й скажу: «Сусіде. — скажу. — а сідаймо, сусіде, на мотоцикла та їдьмо у район. Здамо білета на ваше прізвище Ви ж, сусіде, бухгалтер, освічена людина, справу маєте з фінансами, хай буде на вас записано, поки хлопці не підростуть…» Чесне слово, отак думав… А він… Ех!.. Прийшов і — наче я собі!.. Ну!
— Не хвилюйся. Павлушо. годі. Знову до ранку не спатимеш…
— Я не хвилююсь, але… Оту-то… — Павло Максимович гупнув себе важезним кулаком у груди, аж у матраці дзенькнула пружина. — Отуто… наче хто мені ножа встромив і повертає, повертає… Запідозрити мене, що я… собі!.. Ну!
У матраці знову жалібно дзенькнула пружина.
І, немов луною прокотившись через два садки й два городи, дзенькнула їй у відповідь пружина в тахті сусідської хати. Там теж не спали.
— Стільки років жили душа в душу! Стільки років! — драматично шепотів Семен Семенович.
— Ех-хе-хе! — зітхала Марія Омелянівна.
— І я завжди… Ти ж пам'ятаєш, як я… І на правлінні, і… А він…
— Ех-хе-хе! — знову зітхнула Марія Омелянівна
— І що ж я — собі, чи що?! Я ж хотів якнайкраще… по-людськи хотів. Хотів зареєструвати. Оформити офіційно, щоб… він же в цьому не тямить… щоб нотаріально записано було… в документах… що машина, мовляв, належить усім трьом. І до повноліття поставити на консервацію… А він… От!..
— Та не кури. Сенчику! Ти ж кинув. Серце знову болітиме. Я тебе прошу. Не кури.
— Та обидно ж! Обидно! — вдарив себе в груди Семен Семенович. — Наче я собі!.. Ну!..
І дзенькнула пружина в тахті, покотилася луна через два садки й два городи. І забриніла тонким звуком у пружині ліжка Циганових батьків
Ну й складні ж ті дорослі! Ну й складні ж вони люди. Нічого іноді не зрозумієш.
Розділ шостий,
у якому наші герої задумують і здійснюють рішучу операцію «На! Тепер ти загадуй…»
Заснув Сашко Циган і… одразу ж прокинувся. Наче й не спав зовсім.
Сонечко, як завжди, усміхалося з неба. Весело щебетало на деревах птаство. Рохкала у хлів і льоха. Життя було прекрасне.
Але хлопець умить згадав учорашні події, і світ затьмарився для нього, як у найлютішу негоду.
«Ні! Так далі жити не можна!» — подумав він. і раптова рішучість охопила його.
Він швидко зліз з горища і, навіть не снідаючи, подався до Марусика.
Марусик іще спав. Уві сні обличчя його було печальне і скорботне.
— Альо! — торкнув його за плече Сашко Циган.
— Га? — перелякано розплющив очі Марусик.
— Вставай! Годі спати. Треба вирішити, як нам жити далі.
— Що? — не второпав спросоння Марусик.
— Ти як хочеш, а я думаю втекти з дому. — важко зітхнув Сашко Циган.
— Як?!
— Звичайно. Втечу та й усе. Хай собі їздять на тій машині скільки влізе. У мене вчора з батьком… розмова була.
— І в мене, — зітхнув Марусик.
— Нецікаво мені стало вдома. Розумієш? Нецікаво.
— А куди ж тікатимеш?
— Не знаю ще…
— Слухай, — несподівано збадьорився Марусик. — Надовго втекти, звичайно, важко. Все одно міліція знайде й поверне. А от на кілька днів, щоб провчити їх, — це можна. Тоді й я з тобою. Га?
— Давай! Хоч на кілька днів… — Сашко Циган навіть повеселішав. Відверто кажучи, він і сам не уявляв, як він утече.
— Ну, а куди тікатимемо, як ти думаєш? — спитав Марусик. Він звик, що ідеї надходять від Сашка Цигана.
— Ну… я думаю… — Сашко Циган насупив брови що мало означати задуму, — я думаю… краще за все… у ліс.
— У ліс? — скривився Марусик.
— А що? У македонському курені сховаємось.
— А їстимемо що?
— Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди…
— Гриби-и… — знову скривився Марусик. — Уже збирали… Хай вони сказяться! Може, все-таки не в ліс? Га? Якось воно у лісі все-таки…
— Ну, ти все-таки!.. І втекти хочеш, і щоб усе було, як дома на печі. Уже ж з'ясували, що той незнайомець абсолютно не страшний. Навіть навпаки. Може, щось нам ще й порадить. Гарне… Як зустрінеться…
— Ну, гаразд! — махнув рукою Марусик. — У ліс, то в ліс.
— У ліс? — скривився Марусик.
— А що? У македонському курені сховаємось
— А їстимемо що?
— Щось із собою візьмемо. А тоді Журавель піднесе. Гриби збиратимемо, ягоди…
— Гриби-и… — знову скривився Марусик. — Уже збирали… Хай вони сказяться! Може, все-таки не в ліс? Га? Якось воно у лісі все-таки…
— Ну, ти все-таки!.. І втекти хочеш, і щоб усе було, як дома на печі Уже ж з'ясували, що той незнайомець абсолютно не страшний Навіть навпаки Може, щось нам ще й порадить. Гарне… Як зустрінеться…
— Ну, гаразд! — махнув рукою Марусик. — У ліс, то в ліс.
…Журавель порався біля скособочених дверей повітки, які він так і не полагодив ні позавчора, ні вчора Тому так рано і встав
Побачивши друзів, він здригнувся — дуже вже рішучий вигляд вони мали А коли друзі виклали йому суть справи, Журавель сумно зітхнув.
— А я? Мене, значить, кидаєте?
— А тобі тікати нічого В тебе нема причин Та й їсти нам носитимеш, — сказав Сашко Циган. — І тобі ж треба… ондо повітку… і дрова, і воду…
Журавель ще раз зітхнув, але сперечатися не став Не вмів він сперечатися.
Македонський курінь хлопці виявили торік зовсім випадково, коли ходили по гриби
Він стояв на краю западини серед густих кущів і був майже непомітний. Сплетений з міцних гілок, укритий товстим шаром почорнілого злежалого листя, він, здавалося, стояв тут цілу вічність
— Ого! — виглянув Журавель. — У ньому, мабуть, ще Александр Македонський жив.
Він саме тоді читав книжку про Александра Македонського
Так і прозвали вони його — македонський курінь І якось, коли їх застала в лісі гроза, вони ховалися в курені від дощу Було затишно, пахло грибами, прілим листям і глицею Десь угорі шамотів у кронах дерев дощ, блискало і гриміло, але в курінь не потрапляла жодна краплина
Довго потім хлопці з приємністю згадували македонський курінь.
Його побудували, мабуть, туристи-грибники, що частенько навідували на машинах наш Губанівський ліс.
Найкоротший шлях до македонського куреня пролягав повз Бакай Та хлопці, не змовляючись, звернули вбік і дали доброго гака, обминаючи озеро. Хай йому грець! Ніхто його, звичайно, не боїться, але просто неприємно дивитися на нього А для чого, питається, робити те, що неприємно?!
Як завжди у переломні вирішальні моменти життя, настрій був тривожно-урочистий. Не хотілося ні говорити, ні слухати
Йшли мовчки.
Сашко Циган і Марусик несли по великій торбі з харчами. Журавель ніс дві ковдри.
У лісі тихо було, хоч мак сій. Наче ліс разом із ними переживав урочистість моменту
Вони ледве розшукали курінь Двічі проходили повз нього і повертали потім назад. Десь має бути отут, а не видно…
— Не знайдуть, — впевнено сказав Сашко Циган. — Раз ми не одразу знайшли, ніхто нас тут не знайде.
— Ага, — сказав Марусик, і в голосі його було не стільки радості, скільки прихованого суму
Журавель м'явся, переступав з ноги на ногу. Йому не хотілось розлучатися з друзями
— А може… може, давайте гриби пошукаємо, — несміливо запропонував він
— А що, давайте, — підтримав Сашко Циган
І гайнули хлопці по гриби
Той, хто збирав коли-небудь гриби, знає, яка то заразлива штука, — тільки почни. І як воно заспокоює. Всі думки з голови — фіть! — і нема Всі почуття з серця — геть Ні про що не думаєш Одне тільки на умі — гриб! Де ти, голубчику, де ховаєшся — чи під оцим здибленим опалим листям, чи під отією згорбленою глицею? А коли усміхається тобі удача, ти вже нічого не чуєш, нічого не бачиш, не помічаєш. Голову до землі — і як той пес мисливський.
Сьогодні хлопцям щастило як ніколи А коли щастить, і час летить мов на крилах. Сонце вже повернуло на вечірній пруг, коли вони нарешті схаменулися Грибів у кожного було — повні торби
— Що з ними робити? — знизав плечима Сашко Циган, коли підійшли до куреня
— Може, хай Журавель додому забере? — сказав Марусик.
— Ні! Ні! — замахав руками Журавель. — Я й свої вам залишу. Бо одразу ж зрозуміють, де я був І вас почнуть шукати в лісі.
— О! Правильно! Розумно! — похвалив його Сашко Циган. — У тебе іноді каструлька варить.
— Ви їх посушіть, — порадив заохочений похвалою Журавель. — На гілки понахромлюйте, як ото білочки роблять.
— Зупинись, — сказав Циган. — У мене вже слів нема вихваляти твій розум Не виснажуй мене. Іди вже додому А то зірвеш нам усю операцію.
Журавель скривився, наче в нього боліли зуби.
— Іди! — повторив Сашко Циган. — А то стемніє, самому боязко буде йти.
— Ви ж тут обережніше… З вовками й ведмедями не заводьтеся, — пожартував на прощання Журавель.
Після того як він пішов, Сашко Циган і Марусик деякий час мовчали, потім Циган сказав:
— А мені тут подобається. Ніхто не дорікає, моркву не шкребе
— Ага, — без особливого захоплення кивнув Марусик
— Хай!. Хай вони тепер ділять ту машину… хоч пилкою ріжуть Я її, щоб мене тепер просили, не хочу.
— І я, — вже зовсім щиро підхопив Марусик
У лісі темніє швидко. Тільки зайшло сонце, і — не встиг озирнутися — хоч в око стрель
Сашко Циган хотів запалити вогнище, але Марусик гаряче запротестував:
— Ні! Ні! Ще страшніше буде. Давай спати вкладатися
Циган не став наполягати
Загорнувшись у ковдри, вони лежали у цілковитій темряві, чекаючи сну Але сон не приходив. Десь недалеко тріснула гілка. Щось наче ухнуло…
— Що… що це? — прошепотів Марусик. — Хо… ходить хтось…
— Та ні. Спи.
— Ох! Пропадемо ми тут ні за цапову душу.
— Та ну тебе! — Сашко Циган намагався шепотіти бадьоро, але в самого дрібно тремтіло біля пупа
Що не кажіть, лячно вночі у лісі
Чито інстинкт далеких доісторичних предків прокидається (коли кожної миті можна було чекати нападу шаблезубого тигра, або печерного ведмедя, чи ще когось). Але навіть дорослий незатишно почувається вночі у лісі.
Тому я цілком розумію наших героїв
Коли довго не спиш, якось втрачаєш відчуття часу. Здається, минула година, а збігло всього лише п'ять хвилин І навпаки…
Циган не міг би сказати, скільки минуло часу Аж раптом… Почулися кроки. Блимнуло світло ліхтарика І… В курінь хтось зазирнув.
— А-а, давні знайомі! Привіт! Здоровенькі були!
Циганові перехопило подих, наче хтось холодними пальцями стиснув горло. То був незнайомець…
— Ну, як? Тепер переконалися?.. Тож-то…
«Ні! Ні! Не хочу! Досить з мене…» — подумки вигукнув Сашко Циган
Але незнайомець почув його.
— Ну, це вже твоя справа. Не хочеш — не треба… Можна й відмінити. Ну, спи, спи! Тільки не забудь зранку передати чарівний талісман іншому…
Світло ліхтарика погасло. Незнайомець зник Сашко Циган наче полетів у чорну безодню. І одразу прокинувся
Ліс був сповнений пташиного гомону Десь угорі, просто над головою, лікар-дятел дбайливо вистукував сосну. Сонячне павутиння заснувало вхід у курінь
Сашко Циган не міг навіть збагнути, чи то наснилося йому, чи справді зазирав уночі в курінь незнайомець. Настільки чіткою була згадка про нього, настільки виразно чувся його голос.
«Ні, мабуть, таки сон», — вирішив він.
Хлопець виліз із куреня. Ранковий ліс був такий гарний і веселий, що нічні страхи уявлялися тепер просто дивними і сміхотворними.
«А навіть якби й зазирав уночі? Нічого страшного Він же нічого злого не робить. Навіть навпаки Чого ж боятися?»
І таємничий незнайомець вже здавався йому навіть симпатичним
Прокинувся й Марусик. З куреня вистромилася його заспана скуйовджена голова. Очі дивилися перелякано.
— Привіт!.. Здоровенькі були! — весело вигукнув Сашко Циган. — Вилазь Снідати будемо.
Він уже розпалював вогнище Ніде так смачно не їсться, як ранком у лісі Хлопці навернули трохи не півторби харчів
— Цікаво, як там наші старі, — усміхнувся Сашко Циган
Марусику хотілося зітхнути, він ледве стримався Він дуже переживав
«Мої, мабуть, очей не зімкнули Тато курив цілу ніч, хоч три роки, як покинув. Він, коли дуже хвилюється, завжди закурює І потім йому погано. Мати корвалол пила й плакала…»
Роздуми його перервав Сашко Циган
— На! — сказав він і простягнув Марусику жаб'ячу лапку
— Нащо? — здригнувся Марусик
— Як «нащо»? Тепер ти загадуй Тільки гляди, не так, як я…
— Та… Не треба. Не хочу я…
— Як це не хочеш? Це ж, можна сказати, через тебе усе заварилось Я ж хотів викинути, пам'ятаєш А ти… Ні, візьми! Тільки дивись: не забери з магазину все під віничок. Не будь жаднюгою, — і Сашко Циган силоміць сунув жаб'ячу лапку Марусику в кишеню.
Розділ сьомий,
Вони враз нашорошили вуха їм здалося, що здаля крізь хащі до них продирається дикий кабан або якийсь інший звір.
Ламалися й тріщали гілки. Аж двигтіла земля під важкими швидкими стрибками
Ближче… Ближче… Ближче…
Вони вже збиралися дременути навтіки, коли з кущів вискочив… захеканий Журавель
— Ану тебе! — в один голос полегшено вигукнули хлопці.
— Ху! Ху! Ху! — пихтів, як компресор, Журавель, не в змозі вимовити й слова
Нарешті він трохи одхекався і лише тоді видихнув:
— Оххх!.. Там таке робиться! Таке робиться!.. Півночі мене допитували Ніхто не спав. Матері голосять. Батьки з ліхтарями понад річкою блукають… А сьогодні зранку твій, Цигане, батько на мотоциклі в район мотонув. У міліцію
— Ой-йой! — аж присів з переляку Марусик. — Що ж це буде?