Бунт Марусика зачепив Сашка Цигана за живе І зрадила йому його легка вдача. Втратив він бадьорість свою і веселість Що називається, нудив білим світом Нічого йому не хотілося, ніщо його не радувало
Ну, а Марусик — так той зовсім, як то кажуть, перевівся на смик — схуд, змарнів… Не Марусик, а сама тінь.
Кіношники ж — анічичирк, ні пари з уст. Поїхали і як у воду канули. І де вони в ката поділися? Марусику вже й чекати несила.
Одного дня тинявся він по селу без діла, і ноги якось самі собою принесли його до подвір'я Гриші Пасічного
Гриша сидів на призьбі, вшнипившись у книжку Чи новий номер готував, чи просто так читав — хто його зна
Марусик відчув себе раптом, наче злодій, спійманий на гарячому
Став як укопаний і не міг зрушити з місця. І враз несподівана рішучість оволоділа ним Він кілька разів глибоко вдихнув і пішов до Гриші
— Гришо!
— Га? — стрепенувся той, відриваючись од книжки.
— Тут недавно… кіношники приїздили… — Марусик одвів очі — Тебе десь не було. То вони мене записали. На зйомки. Фільм для дітей зніматимуть.
— Та ну! — вигукнув Гриша і враз примружився. — А ти мене за носа не водиш?
— О! — Марусик черконув себе відстовбурченим великим пальцем по шиї. — Хлопець їм потрібний Кирпатий, веснянкуватий… Але я… я їм скажу, як вони приїдуть, щоб вони тебе взяли…
І, не давши Гриші опам'ятатися, повернувся й кинувся тікати
Дома не встиг Марусик відхекатися, як прийшов Журавель
Розмова не клеїлась Скільки не забалакував до нього Журавель, Марусик відмовчувався, відмахувався рукою А потім раптом дістав з кишені жаб'ячу лапку і простягнув Журавлю:
— На!
Журавель закліпав очима, він уже й думати забув про чарівний талісман після тої сварки
— Візьми! — зітхнув Марусик. — Вона мені більше не потрібна. Тепер ти долю спокушай
Журавель якось напівусміхнувся і прихилив до плеча голову:
— Давай!
І ледве встиг він сховати жаб'ячу лапку до кишені, як рипнула хвіртка і з'явився захеканий Гриша Пасічний
— Слу-уха-ай!. — просто од хвіртки загукав він Марусику. — Чого ж ти втік, чудило? Ти ж мені толком розкажи, що то за кіношники і що вони таке зніматимуть… — Він повернувся до Журавля. — А то, розумієш: «Я скажу, щоб узяли тебе» — і навтіки! Хто ж так робить? От чудило!
Марусик втягнув голову в плечі і, як спійманий горобець, зиркнув на Журавля.
Журавель розплився в усмішці
— Та то він до мене побіг Я його чекав У нас з ним справа одна А про кіношників тих толком і розказати нічого Ми отуто біля воріт сидимо, насіння лузаємо, раптом під'їздять… Тир-бир, ми кіно знімаємо про сільських хлопчаків, чи є у вас хлопці підходящі, щоб і в самодіяльності, і вчилися добре?.. Ну, ми зразу про тебе подумали… От і все.
Але від Гриші не так легко було відкараскатися.
Він іще не менше півгодини розпитував про кіношників: і які вони, і як були вдягнені, і що точно говорили, і як стояли, і як сіли, і як поїхали… Хотілося людині побалакати на цю тему Та й не дивно. Якби вам, друзі, світило знятися в кіно, ви б теж, мабуть, про це балакали
Коли він нарешті пішов, Журавель ляснув Марусика по плечу:
— Молодець! Я так і знав, що ти це зробиш
— Та! — махнув рукою Марусик. — Я як подумав про ті зйомки… Кругом люди товпляться, витріщуються на тебе… Ні, це не для мене… Хай уже Гриша цим займається Він звичний
Треба ж було Марусику щось говорити.
Коли того ж вечора Журавель розказав Сашкові Цигану про все, той тільки хмикнув:
— А мені що? Знімається, не знімається… Мені байдуже
Але видно було, що йому не байдуже Зовсім йому не байдуже. Бо настрій у Цигана одразу покращав, очі засвітилися, і навіть якась пісенька замугикалася на губах.
Та коли Журавель заговорив про примирення, Сашко Циган мовчки заперечно похитав головою Видержував марку
Не захотів перший іти з поклоном і Марусик. Він, мабуть, вважав, що з його боку головне зроблено, — від кінозйомок він відмовився. Тепер, мовляв, слово за Сашком Циганом
«Як легко посваритися і як важко помиритись», — із сумом думав Журавель
Минуло ще кілька днів.
Серпень того року був напрочуд спекотний Пекло й смалило немилосердно Температура сягала тридцяти п'яти… Єдиний порятунок — річка.
Голубеньку нашу при всій до неї любові й повазі, на жаль, не можна назвати судноплавною магістраллю Океанські лайнери на неї не запливають. У більшості місць її спокійно перебродять корови.
На Бамбурах була лише одна глибока місцина, де можна купатися І, хоч-не-хоч, Сашкові Цигану й Марусику доводилося там зустрічатися. І вони зустрічалися
Журавель то до Марусика підпливе, побалакає, то до Сашка Цигана. А вони й погляду один на одного не кинуть, удають, ніби просто не помічають, не знайомі наче…
От і цього разу так було
Під берегом хлюпалася малеча А хлопці плавали посеред річки на глибокому Сашко Циган з одного боку, Марусик з другого А Журавель між ними… У воді було гарно, не хотілося вилазити І Журавель, плаваючи, співав на повний голос:
Ой, на горі калина,
Під горою малина,
Калина-малина,
Чубарики-чубчики,
малина…
Сашкові Цигану і Марусику, чесно кажучи, теж хотілося співати, але вони стримувалися Якось незручно співати, коли поруч твій колишній друг, який тебе зрадив Якось рот не розкривався.
Зненацька Журавель зойкнув:
— Ой! Ой, корчі схопили… ногу!. Ой, хлопці, як зводить! — Він занурився з головою, потім виринув і вже перелякано, пирхаючи, загукав: — Ой хлопці! Рятуйте! Ряту… — І знову занурився з головою.
Першим кинувся до нього Марусик Він був ближче
Підплив, вловив Журавля за руку, що на мить вистромилася з води, і не встиг опам'ятатись, як Журавель обхопив його руками
І вони вже удвох занурилися з головою
Буль-буль!
«Ну, все! — майнуло в Марусика. — Пішли годувати раків!»
Він одчайдушно замолотив руками й ногами, вириваючись Та Журавель тримав його міцно, як у лещатах.
Проте від тих, мабуть, одчайдушних Марусикових рухів вони почали випливати Ще якась мить — і голова Марусика вже над водою.
— А… а… а… — жадібно ковтає він повітря і помічає, що поруч Сашко Циган
— Бий його по голові! А тоді хапай за волосся! — гукає Циган.
— Не мо-о-жу… Він ме-е-не… держить… — ледве встигає вигукнути Марусик і знову занурюється
І майже в ту ж мить відчуває удар по голові.
«Ой! Це ж він замість Журавля мене вгилив», — останнє, що подумав Марусик.
…Коли він прийшов до тями і розплющив очі, то побачив, що лежить на березі Його оточує цікава бамбуринська малеча, серед якої, як телевізійна вежа, стовбичить мокрий Журавель.
— О! Нарешті! — побачивши, що Марусик розплющив очі, вигукнув Журавель. — Ну й налякав ти нас!
— Ти… А ти ж як? — спитав Марусик, важко дихаючи
— Одпустило… Тільки-но ти пішов на дно, корчі зразу одпустили. — Журавель винувато усміхнувся (не вмів Журавель брехати, і коли доводилося говорити неправду, він завжди винувато усміхався).
Сашко Циган підвівся, теж винувато всміхнувся і сказав:
— Ти пробач… я не хотів… я ж думав, що то він… Ваші макітри у воді такі схожі…
Малеча зареготала
Марусику нічого не лишалося, як теж засміятися А потім вони йшли додому й весело сміялися втрьох І ніхто з них не згадував про сварку, наче її й не було. Найвеселіше сміявся Журавель. Він підстрибував на ходу, захлинався, заливаючись радісним сміхом.
— До речі, а як там… жаб'яча лапка… чарівний талісман? — спитав раптом Марусик.
— О! Жаб'яча лапка! Будь здоров! — захоплено вигукнув Журавель.
— Ти хоч побажав що-небудь?
— Аякже!. Аякже!.. Побажав, звичайно! Аякже. І — справдилося! Справдилося! — Він лукаво усміхнувся
Хлопці перезирнулися і… враз зрозуміли, що саме побажав Журавель. Через те побажання вони і йдуть зараз разом, і сміються, і радіють, і… Хоча і без усякого талісмана вони б, звичайно, помирилися Але… І тут де не взявся Бровко. Кинувся до хлопців, метляючи хвостом і припадаючи до землі, наче хотів сказати: «Ех, який же я радий, що все гаразд, що ви помирилися! Який же я радий! І як же я вас, хлопці, люблю!»
І сонце, хоч усміхалося воно, дивлячись на наші Гарбузяни, завжди тільки вранці, а зараз вже було надвечір'я, не витримало і весело засміялося, виграючи іскристим промінням своїм на шибках вікон, на новеньких бляшаних покрівлях, на мереживних лініях електропередач, на садках, на левадах, на хвилях річки Голубеньки.
І на щасливих обличчях наших героїв
А вже тоді спокійно сховалося за крайнебо.
Отака незвичайна пригода сталася в наших Гарбузянах. Хоча, якщо добре подумати, що ж у ній надзвичайного?
Нічого надзвичайного в ній немає Нічогісінько Усі події цілком реальні, нічого неймовірного, а тим паче чарівного не відбулося. Звичайнісінький збіг обставин.
А втім… Якщо подумати ще раз, то… хто його зна…
Чесно кажучи, я дуже люблю надзвичайні події. Без них якось нудно жити на світі
Повість про те, як школярі побували в доісторичному часі і чим це закінчилося
Розділ І,
Лесик був фантазер
Коли, наприклад, він бачив на вулиці перехожого, в якого випиналися лопатки, уява якось сама собою домальовувала на тих лопатках срібні крила, з холош незнайомця вибухав вогонь, і реактивний перехожий злітав у небо, щоб там наздогнати авіалайнер, відчинити на льоту двері й зайти в салон, перелякавши пасажирів. Починалися карколомні пригоди з погонями, бійками й таємницями
Або коли Лесик дивився якийсь фільм і фільм закінчувався, то закінчувався він для всіх, але не для нього. Фільм крутився далі в його уяві.
Те саме було й з книжками Після прочитання герої продовжували жити й діяти у Лесиковій фантазії. Виникали все нові й нові їхні походеньки Причому сюжети різних книжок перехрещувалися Том Сойєр і Гекльберрі Фінн потрапляли у Ліліпутію, зустрічалися з капітаном Немо, з графом Монте-Крісто, разом із Гаврошем опинялися на барикадах революційного Парижа тощо.
Однокласники тільки очима кліпали.
Навіть староста Стьопа Чичибабін, який не дозволяв собі дивуватися, щоб не втрачати авторитету, і той хмикав:
— Хм!.. От вигадує!.. Ну й Мюнхгаузен!
Жора — цілковита Песикові протилежність.
Жора — абсолютний реаліст. Серйозний, поміркований. Недарма його прозвали Жора Комп'ютер. Він — відомий на всю школу юний технік, конструктор і винахідник Його діючі моделі різних машин і механізмів постійно експонуються на станції юних техніків, на різних конкурсах і виставках Жору торік навіть показували по телевізору
Лесик і Жора — друзі Живуть в одному будинку, на одній площадці. В школі сидять за однією партою
Але Жора ставиться до Лесика з дружньою поблажливістю, як ставляться старші до молодших Хоча, до речі, старший саме Лесик (щоправда, всього лише на півтора місяця). Та такий уже закон: серйозність і позитивність завжди старші за балакучість і легковажність
Коли Лесик починає фантазувати, Жора щоразу каже зі зверхньою усмішкою:
— Ну! Це несерйозно
Хоча ніколи не перебиває і слухає до кінця з цікавістю Час від часу Жора «впливає» на Лесика:
— Ну, що ти, чесне слово, як маленький У шостий клас уже ж перейшов… Зараз такий час. Комп'ютеризація суспільства… Вперше з'явився інструмент, що поліпшує не фізичні якості людини, а її розум, інтелект. Незабаром у кожного буде особистий мікропроцесор… А ти — як дитина Граєшся у різні фантазії.
Лесик якось не витримав:
— До речі, Монтень сказав, що ігри дітей — зовсім не ігри На них треба дивитися як на найзначніше, найглибокодумніше заняття цього віку
Жора дуже здивувався:
— А… а звідки ти знаєш… про Монтеня?
— Тато сказав, — чесно зізнався Лесик
— А… хто такий Монтень?
— Точно не скажу. Якийсь француз… Чи то філософ, чи то письменник… здається… До речі, і наше знайомство з комп'ютером теж починалося, як ти пам'ятаєш, із гри. Ото як ми грали у «ліс», діставалися своєї хати, тікали від лісових мешканців… Не так?
— Ну, то ж зовсім інше! Що ти порівнюєш!. То гра, так би мовити, функціональна, з науковою навчальною метою… От вибрав би ти собі щось функціональне… якесь захоплення Як не подобається майстрування, фотографував би, марки збирав. Було б і цікаво, і корисно…
Але в Лесика з «функціональними захопленнями» нічого не виходило Пробував він і фотографувати, і збирати марки, і грати в шахи. Та йому скоро набридало, і він кидав Соромно признатися, але навіть малювати Лесик не дуже любив (хоча здібності в нього були безперечно — це відзначали і тато-художник, і художник-дід) Протягом місяця Лесик міг не взяти до рук ні олівця, ні пензля.
— Ну, що ж, — казав тато. — Силувати не будемо Силою ще нікого не зробили Рафаелем. І взагалі досить на нашу сім'ю й двох художників.
Лесикові цікаво було тільки фантазувати
Отакі це хлопці
А тепер — про подію, з якої починаються всі подальші події нашої повісті.
Сьогодні до школи мав приїхати дорогий гість, колишній учень їхньої школи, а нині академік, учений-кібернетик зі світовим ім'ям Віктор Сергійович Іваницький
Його чекали вже давно
Академік обіцяв завітати ще торік, але то симпозіум у Парижі, то конференція в Лондоні, то з'їзд у Софії ніяк не давали змоги викроїти день-два для відвідин рідної школи. Нарешті позавчора директор школи Лев Парамонович одержав телеграму: «П'ятницю буду».
Й от…
Посеред шкільного подвір'я перед парадним шкільним входом красувалася величезна дивовижна клумба, гордість усієї школи
То була не просто клумба. То була клумба — виставка рослин, занесених до Червоної книги України Починаючи з ранньої весни юні натуралісти школи, члени «Зеленого патруля», під керівництвом учительки біології Зінаїди Семенівни висаджували тут і доглядали квіти. Біля кожної квітки стояла табличка з коротенькою довідкою: де росте, коли цвіте, чим цінна. І форма клумби була незвична — в центрі її громадилася штучна скеля з каміння, на якій висаджували гірські квіти, — так звана альпійська гірка
Ранньої весни на цій дивовижній клумбі зацвітали проліски, крокуси, сон. Потім розпускалися інші квіти — на табличках можна було прочитати такі незвичні назви, як «калофака волзька», «астрагал», «шиверекія подільська» (біля назви цієї квітки була приписка: «релікт третинного періоду») і таке інше.
Змінюючи одна одну, ці рідкісні рослини квітували аж до глибокої осені, коли зацвітав ніжний блідо-бузковий пізньоцвіт осінній, дуже корисна лікарська рослина.
Спеціально для кожної квітки готували окремий ґрунт, який інколи привозили з того місця, де квітка зростала, або, як це називалося по-науковому, з її ареалу
З літніх канікул кожен юннат намагався привезти для альпійської гірки щось цікаве — чи то насіння, чи розсаду, а то й цілком дорослу рослину у вазоні Деякі одразу ж висаджували у ґрунт, деякі таку вазонах і ставили — ті, що реагують на негоду, бояться холоду (щоб можна було негайно занести у приміщення).
Але зараз вересень, теплінь, майже літо. Наші герої ще навіть не зовсім звикли до того, що вони вже в шостому, а не в п'ятому класі.