І чи не тому, що він весь час підмальовував святих, він і сам був трохи схожий на них — попелястою сіро-сивою бородою, що весь час маяла у повітрі (дід був дуже рухливий), лисиною, над якою здиблювалося від потилиці павутиння сивих волосин, так що здавалося (особливо коли дивитися проти сонця), ніби в діда над головою сяйво — німб, точнісінько як у святих на образах. То був веселий галасливий святий. Лесик його дуже любив.
Любив він і свою бабусю по татовій лінії — бабу Аню, Ганну Святославівну. Баба Аня була співачка, хористка Спершу вона співала в опері, тоді в опереті, а потім у центральному палаці шлюбу, «шоколадному будиночку» на вулиці Карла Лібкнехта, ще коли там був хор Тепер і того хору вже нема, і сам палац переїхав у так званий Бермудський трикутник біля Повітрофлотського мосту І баба Аня давно вже не співає. Хіба що у них на іменинах
Перецілувавши сватів, дід Василь Денисович і баба Аня привітали іменинницю, піднесли їй квіти й подарунок, альбом якихось нот, від чого мама радісно зойкнула й заплескала в долоні, як мала дитина.
— Ой!.. Я ж уже три роки за ними ганяюся!.. Де ви дістали?..
Але дід Василь Денисович уже був біля стіннівки й басив громовито:
— Ну, безумство! Новий «Домовик»! Ха-ха!.. Ну, син, ти цінна людина! Молодець! Ха-ха! Оце здорово! А це… Ха-ха!. Ну, безумство!. Молодець!..
У них у родині вміли говорити одне одному приємні речі. Причому не фальшиво, а щиро, від душі.
Потім усі гуртом почали готувати святкову вечерю, накривати на стіл. Бо мама, певна річ, нічого не встигла; та й коли вона, бідна, могла встигнути, як і вчора, й сьогодні була в музучилищі.
Це ще добре, що її сьогодні раніше відпустили
Так непомітно у клопотах минув час, надійшов вечір.
І от уже вимогливо задеренчав дзвоник Прийшли гості Сусіди. Батьки Жори Комп'ютера
Жорині батьки були «технарі»-науковці Тато, Геннадій Максимович, — доктор технічних наук Мама, Зоя Михайлівна, — кандидат наук, хімік Якщо Песикові батьки уособлювали стиль «ретро», тобто пов'язаний із класичною спадщиною, з минулим, то Жорині були представниками, так би мовити, стилю ультрасучасного, стилю епохи комп'ютеризації.
На відміну від Лесикових, Жорині батьки були дуже організовані Все вони робили чітко, по порядку, за заздалегідь наміченим графіком Прокидалися рівно о сьомій годині й усією родиною бігли на зарядку. Потім — водні процедури, тобто хлюпання під прохолодним душем. Далі сніданок, читання ранкової пошти, вихід пішки на роботу (Жора до школи) і таке інше
Всі (в тому числі й Жора, так його привчили) звечора складали розпорядок дня на завтра — що й коли треба зробити — по годинах і навіть по хвилинах. Вдома всюди в них були годинники — в усіх кімнатах, у кухні, в коридорі й навіть у ванній.
Жора носив свій графік у кишені й раз у раз зазирав у нього
Але життя є життя, і в ньому весь час трапляються різні несподіванки, особливо в житті хлоп'ячому. Там, гляди, якісь шкільні справи, там якусь гру розпочали, там Лесик щось вигадав, на щось підбив
Не будеш же впиратися лише через те, що цього нема в графіку Смішно!
У таких випадках Жора діставав графік і вносив у нього корективи. Наприклад, «15.00–17.00 — конструювання моделі» закреслювалось і натомість писалося: «15.00–17.00 — Лесик».
Але все-таки основним законом життя був графік. І треба чесно визнати, що Жора встигав зробити за день утричі більше, ніж Лесик
Вдома у них було все найкрасивіше, наймодніше Нові меблі, нові модні шпалери, нова закордонна побутова техніка. Піаніно в них не було, але були такі телевізори, такі стереосистеми, що аж подих перехоплювало І музика з тих систем линула найсучасніша. Не якісь там «Фауст» чи «Травіата», а поп-музика й естрадні співаки екстракласу на зразок Хуліо Іглесіаса абощо.
І, віддаючи належне часові, вся Жорина родина займалася спортом. Тато грав у теніс, ходив із членами-кореспондентами на академічний корт Мама захоплювалася аеробікою, витанцьовувала фізичні вправи під музику А Жора ходив у басейн на підводне плавання
Чесно кажучи, цьому захопленню Жориної родини Лесик відверто заздрив. Лесикові так хотілося, щоб і вони зранку бігали усією родиною на зарядку, у неділю вирушали на велосипедах на прогулянку за місто, ходили на стадіон… Але привчити батьків до цього йому не вдалося. Хоч він і робив спроби.
Батько Лесика прокидався вдосвіта і, щось нашвидку перекусивши, одразу біг у майстерню Найкраще йому працювалося рано-вранці Він був «жайворонком». Батька Лесик зранку майже ніколи й не бачив. Коли він прокидався, батько давно вже був у майстерні. А мама зранку бігла на базар та в крамниці, щоб встигнути щось приготувати, бо треба ж було в музучилище. Одне слово, на сімейний спорт у батьків часу не вистачало
Жора пробував залучити Лесика до своєї сімейної команди, але з цього нічого не вийшло, Лесик почувався там чужим, і робити вправи під «вольові» вигуки Жориного тата йому було чогось невесело. Взагалі у кожної родини свій стиль.
От і зараз…
— А де Жора? — вигукнула Лесикова мама, перецілувавшись із сусідами.
— Як де? Вдома Уроки вчить, — одвела очі Зоя Михайлівна
— Отакої! — сплеснула мама руками. — Завтра дня не буде, чи що? Завтра ж неділя!
— Нічого Хай посидить. Дітей не заведено брати на дорослі іменини, — професорським тоном сказав Геннадій Максимович
— Це у вас не заведено А в нас заведено. Ану, синку! — мама обернулася до Лесика.
– Єсть! — Лесик вискочив на площадку
Жора стояв у передпокої біля дверей і одчинив у ту ж мить, тільки-но Лесик торкнувся кнопки дзвінка Він був червоний і розгублений.
Що вам розказувати?
Ви, мабуть, самі добре знаєте, як буває, коли йдуть до сусідів на іменини, а вас не беруть. Препогане, препротивне відчуття
Але, мабуть, кожен на Жориному місці спершу б сказав:
— Та ти що… Це несерйозно! Та не хочу… Дякую… Я дома посиджу… У мене книжка цікава…
Проте Лесик усі оті витребеньки чудово знав і слухати не став Він просто гупнув Жору кулаком по спині й підштовхнув на площадку:
— Ану давай! Швидше!
— Стривай! Я хоч двері замкну, а то… — тільки й сказав Жора.
— О! Правильно! Привіт, Жоро! — весело загукав, перекрикуючи гамір у кімнаті, дід Василь Денисович.
— Правильно! — луною відгукнувся з іншого кінця кімнати дід Іван Семенович. — Як же без Жори? Не можна без Жори!
Хоч було вже й нікуди червоніти, Жора примудрився почервоніти ще більше.
Як мало треба людині… Лише доброзичлива увага й більше нічого.
І тут несподівано почервонів Лесик. Причина для цього була. Лесик ненароком глянув на кришку піаніно й побачив: на вкритій пилом кришці пальцем було виведено: «Лесик — ледар!» Лесик зиркнув на тата. Тато усміхнувся. Лесик озирнувся навколо — ніхто ще не помітив. І він прожогом кинувся на кухню, схопив ганчірку і, ховаючи її за спиною, швидко повернувся до піаніно Стоячи до піаніно спиною і потроху посуваючись, він витер кришку. Потім зиркнув на тата й підморгнув Тато усміхнувся й змовницьки підморгнув теж То був Лесиків обов'язок — стежити за чистотою і витирати пил. А сьогодні він закрутився й забув. Були для цього причини, щоб забути…
— Жоро! Перш ніж сідати за стіл, помий руки, — сказала Зоя Михайлівна. — А то за все берешся, а потім…
І от уже всі за столом, уже дзвенять об тарілки ножі й виделки… «Геннадію Максимовичу, візьміть оселедчика!» — «Зоє Михайлівно, салатику вам покласти?» — «Жоро, клади собі шпроти, не соромся, я ж знаю, ти любиш…» — «Беріть, беріть, дорогі, все, що на вас дивиться…»
Мушу вам сказати, що в Лесиковій родині навіть на свята спиртних напоїв майже не пили Дід і тато (не кажучи вже про бабусю й маму) не пили зовсім. А для гостей виставлялася пляшка шампанського, яку гості, дивлячись на непитущих господарів, майже ніколи до кінця недопивали Та якось і не пилося те шампанське в атмосфері, яка панувала за столом За столом смакували різними саморобними безалкогольними напоями — квасами, соками й морсами, готувати які Лесикова мама була просто-таки майстриня Проте за традицією весь час виголошували тости.
Й от уже підвівся дід Василь Денисович і громовим своїм голосом почав:
— Дорогі друзі! Родичі, близькі й знайомі! Безумство! Не будемо забагато говорити… За здоров'я моєї любої невістки, коханої дружини мого сина, рідної матері мого внука, єдиної донечки моїх сватів, чарівної жінки й талановитої піаністки, цінної людини, незрівнянної Галочки!. Хай буде здорова й щаслива! Хай завжди радує всіх, хто її любить, тобто нас із вами, своєю неповторною усмішкою…
На всіх святах, на всіх сімейних урочистостях, на всіх гостинах та іменинах завжди командує (або «тамадує», як кажуть дорослі) дід Василь Денисович.
Мама-іменинниця, як і кожна порядна іменинниця-господиня, до столу якщо присіла на хвилинку, то й добре Все навколо столу бігає, те приносить, те прибирає і раз у раз припрошує:
– Їжте, дорогі гості, їжте, будь ласочка. Хоч і нашвидку, але все свіженьке…
— Все натуральне. Ніякої хімії, — докидає тато. Сусідка Зоя Михайлівна, кандидат хімічних наук, удає, що образилась:
— Даремно ви, даремно, Юрію Васильовичу, знову на хімію нападаєте
— Та що ви, що ви, Зоє Михайлівно, хто ж нападає! — прикладає тато руку до серця
– І все-таки в Америці, подейкують, червиві яблука коштують дорожче за нечервиві, — похитав головою дід Василь Денисович. — Бо, значить, не обприскувані тими гербіцидами-пестицидами та іншою бекою
— Любий Василю Денисовичу, — зі зверхньою лагідністю (так, як говорять дорослі з дітьми) сказала Зоя Михайлівна, — не було б наших пестицидів, не їли б ми з вами зараз оте все, що стоїть на цьому розкішному столі Замість нас поїли б усе довгоносики, колорадські жуки та інша різна бека, як ви кажете
Почалася одвічна суперечка «фізиків» і «ліриків» Вона виникала майже завжди, коли збиралися отак за столом їхні батьки
— Не знаю, не знаю, — розвів руками Юрій Васильович. — Не було колись хімії, а люди жили і щось їли і розуміли прекрасне… І створювали шедеври, яких ми з нашим прогресом перевершити не в змозі…
— Ну, то давайте поламаємо всі машини, зупинимо прогрес і повернемося в печери, — іронічно усміхнувся Геннадій Максимович
— Я б не заперечував, — простодушно усміхнувся Лесиків тато.
— А що б ви там, дорогий, робили? — співчутливо спитала Зоя Михайлівна. — До речі, фарби, якими ви малюєте, — це теж хімія.
— Робив би, дорога, наскельні малюнки. Як наші доісторичні пращури, безіменні художники.
— А… а на чому б грала наша чарівна іменинниця? — вигукнув Геннадій Максимович. — Фортепіано, рояль, дорогі мої, — це витвір прогресу, інженерної думки
Тут «тамада» Василь Денисович дискусію перервав, бо виголосив тост за маму іменинниці, дорогу сваху, чарівну жінку, героїню-трудівницю, господиню ланів, вічно молоду й чарівну Оксану Петрівну, тобто бабу Оксану
Знову забрязкали ножі й виделки І на якийсь час запанувала тиша. Але то було недовго.
Невтомний дід Василь Денисович підхопився й замахав руками:
— Друзі! Громадяни! Чому мовчимо?. Що за атмосфера? Безумство! Де сміх і пожвавлення в залі? Що таке? Люди! Ви ж не в кафе самообслуговування в обідню перерву Ви ж на іменинах. Свате! Запальний Іване! Де твій вогонь? Не бачу вогню!
— Не треба йому вогню. Досить з нього Позавчора мало не згорів зовсім, — сказала баба Оксана.
— Що?!
Всі з цікавістю подивилися на неї і на діда Івана Семеновича
— Та пожежу гасив Зовсім цілий, майже, сказать, новий костюм геть увесь попалив к бісовій матері! — баба Оксана штурхонула діда Івана кулаком у плече. — На ганчір'я довелось пошматувати
— Тю! То чого ж ви мовчите? — радісно вигукнув Василь Денисович. — Негайно розказуйте! Розказуйте негайно!
— Та що там розказувать? Нема чого розказувать, — зашарівся, як хлопчик, Іван Семенович
— Та не ламайся! Розказуй! — знову штурхонула його кулаком у плече баба Оксана
— Та ну… — опустив очі дід. — Ну… йду я, значить, додому з поля… повз Солов'їний же якраз гай…
Дід подивився на Лесика і тицьнув указівним пальцем у його бік, наче звертався тільки до нього Тепер уже зашарівся Лесик — від задоволення: у такій шановній компанії дід вирізнив саме його.
— Так-от, — вів далі Іван Семенович. — Іду я, значить, аж бачу: куриться щось над гаєм Причому здорово куриться, дим аж валує, на звичайне вогнище не схоже А я ще зранку бачив, як «Жигуль» з гаю вирулював У нас часто в Солов'їному «жигулянти» з міста намети ставлять, ночують Лесик знає… — (Лесик іще більше почервонів від задоволення) — І одразу мені в серце — коль! «Ой леле! Це ж, мабуть, катові діти вогнище не загасили як слід!» А вже два тижні дощу ні краплі, все аж дзвенить — суш така… Кинувся я… ну і… Ще б трохи, якихось півгодини — кепські були б справи… Саме вчасно нагодився…
Лесикові вже уявляється: горить-палає Солов'їний гай, одчайдушно бореться з вогнем дід Іван… Аж тут підрулює червоний «Жигуль», вискакують із нього здоровенні, з бандитськими пиками «жигулянти» (це вони спеціально підпалили гай, бо агенти ворожої держави), кидаються на діда, але могутній дід однією рукою…
— Ну, свате, так ви ж цінний чоловік! Медаль вам треба! Ви що!
— Та якутам медаль… — махнула рукою баба Оксана. — А на що її вішати? Піджаком, бачите, вогонь збивав Самі петельки лишилися…
— А взагалі цього року стільки в нашому районі випадків, — Іван Семенович похитав головою. — У жнива в сусідньому селі хліб зайнявся. Ледве загасили Там клуня згоріла, там, кажуть, вагончик механізаторів
— Скільки той вогонь біди робить, — закивала Зоя Михайлівна. — А в хімічній промисловості — то взагалі… Варто одній іскринці десь проскочити і…
— Знав би Прометей, що люди так погано дотримуватимуться правил протипожежної безпеки, ніколи б, мабуть, не крав у богів того вогню, — усміхнувся Лесиків тато. — До речі, він не лише вогонь викрав, а ще й навчив людей різним ремеслам Отже, і за прогрес, за хімію-фізику вашу він теж відповідальний, Прометей…
— Ой! Слухайте, люди! — ляснув себе по лобі Василь Денисович. — Я ж хотів розказати. Безумство! Я ж із такою цінною людиною нещодавно познайомився! Прометей Гаврилович! Уявляєте? До речі, хлопці його добре знають. Це завгосп із їхньої школи. Про-ме-тей!. Справжнє ім'я! Безумство! Ну!..
— Ну й що? — знизав плечима Геннадій Максимович. — Яких тільки імен не буває. Я, наприклад, зустрічався з однією Табшмітаркою Семенівною, Табшмітарка, Абревіатура — Табір Шмідта в Арктиці. У двадцяті-тридцяті роки було модно називати дітей не зовсім звичайно, такий був час…
— До речі, мушу вам сказати… — почала Зоя Михайлівна.
Розділ III,
Прометей Гаврилович з'явився в школі майже перед самісіньким кінцем минулого навчального року — у четвертій чверті.
Поява його була викликана абсолютною історичною необхідністю.
Колишній шкільний завгосп Федір Іванович, або просто Федя, як його називали у школі всі, навіть учні молодших класів, несподівано подав заяву і буквально у двадцять чотири години зірвався з місця і гайнув на Далеку Північ Лев Парамонович, хоча й здивувався, але затримувати його не став.
Федір Іванович (або просто Федя) був молодий, на вигляд як старшокласник, невисокий, із настовбурченим кучерявим чубом Мабуть, щоб здаватися вищим, він ходив підстрибом, і чуб при кожному кроці весь час кумедно підскакував. Ніхто в школі всерйоз до Феді не ставився Бо хоч людина він був, може, й непогана, але завгосп вельми кепський. Лампочки майже ніде не горіли, двері не зачинялися, вікна були повибивані, паркет випинався з підлоги й випадав, східці пощерблені… А учні — народ такий: на дверях катаються, паркетини підфутболюють І Федя тільки те й робив, що бігав підстрибом по коридорах і кричав на учнів. Та справи од цього не покращувалися…