Як вона страшенно плакала, обхопивши його обома руками!.. Просто захлиналася.
Після того Вітя дав собі слово ніколи не загублюватися.
Ні! Не вийде нічого з мандрівки в Африку. Не вийде!
Але чому бабуся Світлана була така схвильована, коли вони бігли в оте фотоательє?.. Чому в очах її була така розгубленість, такий переляк, коли вона дивилася на портрет того чемпіона Анатолія Боярчука?..
Вітя ж помітив, він же все помітив!..
А може… Вітя похолов. Може, тато покинув їх?
Знайшов там собі в Африці іншу дружину, давно приїхав і живе тепер у Дніпропетровську. І мама з бабусею приховують це від Віті, не хочуть йому говорити…
Ні! Ні! Це неможливо! Тато просто не з тих людей. Хіба він хоч трошечки схожий на Георгія Вадимовича? Ні!..
А може… Може, тато почав там у Африці пити, став таким, як Клавин… І мама сама покинула його…
Дурниці! Алкоголіки не бувають чемпіонами.
А може, тато… сидить у в'язниці? Щось там у Африці трапилося, і…
Ой, які дурні-дурні думки лізуть у голову!
Вітя ковзнув поглядом по стіні, де висів портрет дідуся Віктора Семеновича, і знову раптом похолов.
А що, як тато… помер? І мама з бабусею приховують від нього. Все ж може статися. Який енергійний був Катин тато Іван Семенович із п'ятої квартири, а інфаркт, і… Слово яке страшне — інфаркт…
Вітя раптом згадав, як колись давно (було йому тоді років п'ять) прокинувся він уночі й побачив, що у великій кімнаті горить світло. Двері були прочинені, і звідти чувся тихий голос бабусі Світлани. Зацікавлений — із ким це вона балакає? — Вітя скочив із ліжка, побіг до дверей.
Бабуся Світлана стояла у нічній сорочці біля комода, дивилася на портрет дідуся Віктора Семеновича і щось тихо йому говорила. По щоках її текли сльози.
Вражений, Вітя прислухався.
— Ну чому, чому так сталося?.. Чому?.. Скажи!.. Ну, могло ж бути все по-іншому… як у людей… Скажи, ну чому?..
Бабуся Світлана раптом різко повернула голову й побачила Вітю.
— Ой! Це ти? Прокинувся? Що таке? Щось сталося?.. Зайчику мій дорогий!.. — вона кинулася до нього.
— Та ні… нічого… просто так… — Вітя пильно глянув на бабусю Світлану. — Ти балакала з дідусем? А його ж нема…
Бабуся Світлана знітилася, опустила очі.
— Нема… — вона зітхнула. — Для кого нема, а для кого є… Поки існує пам'ять, зайчику, людина не вмирає. Поки є ті, хто її пам'ятає, вона продовжує жити. І ще тобі скажу, ти ще маленький, не розумієш… Але є симпатія і є любов. Симпатію людина може викликати у дуже багатьох — з першого погляду. А от любов треба заслужити. Своїми ділами. Коли віддаєш іншому часточку себе. І твоє життя продовжує любов тих, кого вже немає… Ну, це ти зрозумієш, коли виростеш.
А зараз іди спати, зайчику мій, — бабуся Світлана ніжно пригорнула Вітю, поцілувала, і на своїх губах він відчув солоний смак бабусиних сліз.
Чого він це раптом згадав, хто його зна…
Думки у Вітиній голові стрибали й плуталися.
XVII
Міс Таємниця була задоволена. Вітя бачив, як сяяли радістю її сині очі з-під вуалі. Мабуть, вона раділа, що у Добряндії знову все гаразд, що всі в доброму гуморі. А втім, Віті ще жодного разу так і не вдалося поговорити з нею як слід. Може, у неї були інші причини для радості. Недарма ж вона — Міс Таємниця. З нею ніколи до пуття не знаєш, що до чого.
Щойно дядя Вася вручив Віті ключ та льодоруб і сказав:
— Ну, йди визволяй нашу Добринку.
Ключ був фігурний, дуже красивий. А льодоруб значно більший за той, дідусів, і замашніший Альховка підважив його в руці й мовив:
— Тепер ти вже визволиш царівну, я певен.
І чогось зітхнув.
«Може, він сам хотів би визволити», — подумав Вітя. але не сказав нічого. Таких речей, як визволення царівни не передовіряють.
І от Вітя знову відчуває хвилюючу невагомість, яка свідчить про те, що вони з Міс Таємницею кудись переносяться, долають простір.
Зубчаста вежа в'язниці з'явилася перед очима несподівано, наче виринула з-під землі.
Грубий Ян і Просто Філя. гримаючи залізним обладунком, ганяли біля брами шкіряного м'яча, грали у футбол. Просто Філя стояв у воротях (в'язничних), а Грубий Ян бив йому пенальті, раз у раз вигукуючи:
— О! Штука! О! Штука!..
Вони так захопилися грою, що навіть не звернули на Вітю ніякісінької уваги. І тільки коли м'яч підкотився Віті під ноги, Просто Філя заблимав на нього очима та здивовано вигукнув:
— Диви! Визволитель! Прийшов…
Грубий Ян зміряв Вітю грізним поглядом із голови до ніг і сказав:
— Маєш щастя, що в мене сьогодні день увічливого ставлення до чужинців… Ану забирайся звідси, поки я добрий! Ану!
Але Вітя не відступив Шалена рішучість охопила його. Альховка он цілого «кодла» не побоявся, виступивши проти всіх. І нічого. Вони його навіть ще більше заповажали, пальцем торкнути не сміють.
То що. він якихось двох злякається?!
— Ану самі йдіть звідси! — вигукнув Вітя.
Побачивши, що слова не допомагають, він змахнув льодорубом і бебехнув по залізних плечах спершу одного, потім другого. Заскреготіло бляхою по каменю. Обидва посідали на землю.
— Ну чого ти? — підняв руку, захищаючись, Грубий Ян. — Так би й сказав…
— А то одразу льодорубом! — плаксиво скривився Просто Філя.
- Іди — звільняй! Дуже вона нам треба, — махнув Грубий Ян.
— А то одразу льодорубом! — повторив Просто Філя.
Вітя кинувся до брами. Сунув ключа в замок. Заскрипів замок, відмикаючись. Розчинилися ворота в'язниці. І побіг Вітя, не чуючи ніг. Тільки лунко ляскали сандалики спершу по цементній підлозі, потім по крутих кам'яних сходах нагору, у вежу, потім знову по цементній підлозі…
— Вітю! — знайоме голубеньке платтячко в синю горошину метнулося з темряви назустріч йому.
Він схопив її за руку.
— Швидше! Швидше!
Потім зникли десь і в'язниця, і стражники, і кам'яний мур.
Узявшися за руки, вони бігли безкрайнім заквітчаним полем.
— Ти житимеш тепер у нас, — кидав він на бігу гарячі слова. — Ти житимеш із нами… У мене такий тато! Такий тато! От побачиш!..
— Ага… Ага… — захлинаючись, тільки й повторювала вона.
Він обернувся до неї. Сльози текли по її щоках.
— Чого ти плачеш?
— Не знаю… Не знаю… — знизувала вона плечима. І продовжувала плакати.
І раптом Вітя відчув, що він теж плаче.
Узявшись за руки, вони бігли безкрайнім заквітчаним полем.
Бігли і плакали.
І не могли спинитися…
А потім… Потім з'явилася Міс Таємниця.
І вони вже не бігли, а летіли.
Було небо, таке ж безкрайнє, тільки синє-синє. І синій лагідний теплий вітер куйовдив їм волосся. І вони вже не плакали, а сміялися…
Міс Таємниця, обернувшись, дивилася на них, і в її очах чомусь був сум і співчуття. Чому?..
Раптом небо почало дивно звужуватись. Вони летіли в якийсь світлий квадрат. І враз зупинилися.
— Ну, злазьте! — почувся тоненький, наче дівчачий, голос. І водночас залунали звуки віолончелі, низькі, оксамитні й немов із глибини серця…
Вони стояли на краю мольберта. Знизу їм усміхалася старенька кумедна бабуся, запнута хусткою, зав'язаною на потилиці так, що кінці стирчали ззаду, наче заячі вушка.
В одній руці вона тримала палітру, в другій — довгий пензель. Все обличчя її, щоки і навіть ніс були забруднені свіжою фарбою.
А трохи далі на старовинному стільці з гнутими ніжками сидів старенький кумедний дідусь у блакитнім фраку і грав на віолончелі.
Дідусь дивився на них безцеремонно, просто у вічі цікавим поглядом, так, як дивляться тільки дуже старі люди.
Перед ними була знайома Віті кімната з картинами замість вікон, зі старовинною бронзовою люстрою (гірлянда скляних матових абажурів у вигляді біло-зелених водяних лілій). І новорічна ялинка з дивовижними прикрасами й запаленими свічками в кутку. І ширма, гаптована гладдю, — рожеві фламінго серед лілій і очерету.
— Злазьте! — повторила кумедна бабуся і торкнула їх обох довгим пензлем.
Вітя стрибнув на паркет і подав руку, допомагаючи царівні Кірі. Вона стрибнула теж.
І одразу ж увірвалася музика. Дідусь опустив смичок.
Вітя глянув — застигле полотно на мольберті з намальованим небом і мітлою блимало, відбиваючи світло люстри. Звичайна собі картина.
Міс Таємниця зникла.
— Ну от, усе гаразд, — кивнула, усміхаючись, стара художниця.
І Вітя раптом відчув нестримну радість. Авжеж! Усе гаразд!
Він тримає за руку цю таку дорогу йому дівчинку в голубому платтячку в сині горошини, з гривкою русявого волосся, з виткими кучерями на скронях, із бірюзовими сережками… Він знає, що це Кіра з нижнього балкона. І водночас це чарівна Добринка з казкової Добряндії. І в цьому нема нічого дивного…
От зараз вони спустяться гвинтовими сходами на площадку, зайдуть у квартиру і…
Вітя чогось певен, що тато вже вдома. Вдома, вдома, авжеж вдома!
Тато вже приїхав, і він усе знає. І чекає і Вітю. і Кіру.
Передчуття подвійної радості — від такої довгожданої зустрічі з татом і від того, що тепер Кіра житиме з ними, — переповнює Вітине серце таким солодким щемом, що починає щипати в очах.
Вітя стискає Кірину руку, і вони йдуть до дверей, маленьких дверей, що ведуть на скляний «ліхтар» над сходами. Уже видно денне світло і брудні запорошені шибки «ліхтаря».
Але таємнича кімната чогось стає такою великою… І вони все йдуть і йдуть…
XVIII
У Марії Іванівни дуже розболілися зуби, і вона змушена була йти до лікаря. Дала дітям домашнє завдання й одпустила їх із третього уроку.
Був кінець квітня. Погода стояла така тепла, що Вітя скинув курточку і ніс її під пахвою.
Коли надворі весна і вас одпустили з третього уроку, який у вас може бути настрій?
Пречудовий! У серці співають солов'ї, а в очах цвітуть троянди. І світ такий безмежно сонячний…
Перед дверима у свою квартиру Вітя все-таки накинув курточку. Нащо хвилювати бабусю Світлану. Він подзвонив. Тихо. Подзвонив удруге. Ніхто не відчиняв.
«Мабуть, кудись пішла. У крамницю чи на базар абощо. Вона ж не чекала, що я так рано повернусь».
Вітя понишпорив у портфелі, знайшов ключа (у другому класі він категорично відмовився, що б бабуся Світлана водила його до школи, ходив сам. а про всяк випадок бабуся дала йому ключа), одімкнув, зайшов і одразу радісно зойкнув:
— Мама приїхала!
У коридорі стояв знайомий мамин рюкзак і велика спортивна сумка.
Вітя кинувся в кімнату.
Бабуся Світлана і мама були на балконі. Тому вони й не чули дзвоника.
Вони стояли, зіпершись на поручні, спинами до кімнати, і не чули, не бачили, як Вітя підійшо в до балконних дверей.
Бабуся Світлана тримала в тремтячій руці сигарету. Колись бабуся курила, але, як народився Вітя, кинула. І лише іноді, коли дуже хвилювалася, нервувала, — закурювала.
— Не можу, не можу я більше… — схлипувала бабуся Світлана. — Ти їздиш, тебе нема, а я…
Я думала, що в мене буде інфаркт отам, біля фотоательє…
— Хто ж міг подумати, що він стане чемпіоном, цей Толик із Дніпропетровська, — винувато знизала мама плечима. — Я думала, що його фотографії ніколи…
— Я не можу вже дивитися йому в вічі… І без кінця щось вигадувати… Він весь час мене питає. Ми домовились, пам'ятаєш, що, коли він підросте… Він. по-моєму, вже підріс…
Мама важко-важко зітхнула:
— Ти хочеш, щоб я сказала: «Твій тато негідник. Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Він покинув мене й тебе, тільки-но ти народився. І втік. Навіть не захотів глянути, який ти є… Все життя парубкує. Тікає від аліментів…»
— Ні! Ні!..
— А що ж ти хочеш?
— Я не знаю… — розгублено сказала бабуся Світлана.
Мама знову тяжко зітхнула і. взявшись рукою за щоку, скрушно похитала головою:
— Ну чому, чому ми не сказали одразу, що він помер? Чому?.. Це все ти! Твої фантазії!..
— Я хотіла, як краще… Щоб не травмувати Зайчика… Мені здавалося… Я хотіла… — голос у бабусі був такий винуватий.
Далі Вітя вже не слухав Небо розкололося і впало на землю. Вітя задихнувся.
Першим порухом його було кинутися на балкон, закричати.
Але в цю мить мама затулила обличчя руками й гірко заплакала. Вітя ніколи не міг спокійно дивитися, як плаче мама.
І Вітя метнувся геть із кімнати.
У коридорі він спіткнувся об кинутий на підлогу портфель, радше механічно, ніж свідомо, схопив його й вискочив на сходи.
У світі вимкнувся звук.
Вулицями їхали машини, тролейбуси, трамваї… Але Вітя нічого не чув. У голові його була дзвінка тиша безодні…
Віковий дуб біля повороту алеї у Ботанічному саду недавно скинув торішнє листя і вже народжував нове — прозоро зеленів. То був дуб-нелінь. що всю зиму не скидає засохлого листя.
Вітя знайшов свій «секрет», розкопав його і тепер люто топтав ногами, судомно схлипуючи.
Потім сів на землю і не заплакав — завив від нестерпного безкінечного болю, що розривав груди.
— Недовго музика пограла, недовго фраєр танцював! — голосом сусіди з третього поверху Георгія Вадимовича сказав Злан Великий! зареготав.
Небо гінко гнало кудись хмари — білі, кучеряві й байдужі…
— Ти житимеш тепер у нас… Ти житимеш із нами… У мене такий тато! Такий тато! От побачиш! — почу в Вітя свій голос і не впізнав його.
З гілки дуба злетіла велика сіра ворона і. голосно каркаючи, перелетіла на сосну.
— Твій тато негідник! Твій тато негідник! Він не хотів, щоб ти з'явився на світ. Твій тато негідник! — глузливо каркала ворона. — Тікає від аліментів! Тікає від аліментів!..
Слово «аліменти» Вітя вперше почув від Борі Жабського. Він усе знав, той Боря Жабський. У них у класі було кілька дітей із так званих «неповних» сімей, батьки яких розлучилися. Мар'яна Лещенко, Юра Дараган, Іра Таратута. Валя Залізняк… Жабський абсолютно точно знав, чий тато скільки платить отих аліментів, тих принизливих батьківських грошей, якими вони одкуповуються від своїх дітей. Один тато більше, другий менше… Але ніхто не тікав від аліментів Ніхто!..
Звідкись із глибини саду налетів рвучкий холодний вітер, шарпнув Вітю за полу розстебнутої курточки, пронизав усе тіло крижаним колючим болем. Наче хотів нагадати, що нема вже в світі того теплого подиху, який хукав колись на маленького хлопчика, знайденого мамою у холодній зимовій капусті… Нема. Й не буде ніколи…
Як же тепер жити? Як жити тепер на світі? Як прокидатися вранці після казкових нічних снів і дивитися в очі мамі? Як вірити тепер бабусі?
Чому, ну чому ви мене обдурили? Для чого? Я ж вам так вірив! Так вірив! Так вірив!..
Два великі чорні круки злетіли з-за дерев і сіли на землю неподалік. І походжали хазяйновито, раз у раз нахиляючи голови і дзьобаючи щось на землі.
— Ну, чого ти? Чого? — тихо сказала Кіра-Добринка. — Хіба мама й бабуся винні?.. Вони ж хотіли як краще… Для тебе ж хотіли… Ти ж бачиш, вони страждають… Ти ж добрий і благородний. Я знаю. Ти допоможеш їм. Ти щось вигадаєш. Правда'?.. Ну. придумай, придумай щось…
Круки знялися й полетіли.
Скільки минуло часу, скільки хмар, байдужих і холодних, пронесло небо над Вітиною головою, він не знав і не відчував.
…Вітя піднімався сходами повільно-повільно, як оті старезні Стефанія Стефанівна і Амадей Антонович із бабусиних спогадів.
Він довго стояв перед дверима.
Потім нарешті важко зітхнув і натиснув на ґудзик дзвінка.
Двері відчинила мама. Схвильована, перелякана. З-за її плеча визирала бабуся Світлана.
— Зайчику! Чого так пізно? — вигукнула мама і враз пополотніла, відступаючи. — Що?! Що сталося?!
Вітя переступив поріг, ковтнув повітря й вигукнув одним подихом:
— Тато загинув!
Мама й бабуся Світлана заніміли.
Не даючи їм опам'ятатися. Вітя знову ковтнув повітря і. поспішаючи сказати до сліз, випалив:
— У школі сказали!.. Нещасний випадок… В одного хлопчика теж батько там… Була пожежа. Тато всіх рятував, а сам…
Більше говорити він уже не міг Він обхопив однією рукою маму, другою бабусю Світлану, притулився всім тілом до них обох і плакав уголос, ридма. не стримуючись.