— Знаєш що, дитинко? — сказала Берта, різким рухом відкидаючи на плече зелений кучер. — Ти йди до дельфінів, а я згодом надійду. Може, все-таки подзвонять із Монтевідео.
— Добре, — відповіла Аліса.
Їй тільки цього й треба було. Вона хотіла випробувати мієлофон без Берти. А потім покласти його не місце, аби тато не дізнався, що вона пробувала його на дельфінах.
Тато приніс мієлофон учора із зоопарку й пояснив, що мієлофон експериментальний. Він може читати думки. Звичайно, якщо ці думки виражені словами. Татові дали апарат для дослідів із мавпами, але сьогодні він поїхав не р зоопарк, а на нараду, й залишив апарат дома.
Учора ввечері вони з татом випробовували апарат один на одному, й Аліса чула власні думки. Це дуже дивно — слухати свої думки. Вони звучать зовсім не так, як здається тому, хто їх думає. Аліса брала в руки сіру коробочку, вставляла у вухо маленький навушник і слухала, як досить тоненький голос говорить швидко-швидко: “Не може бути, щоб мої думки… диви-но, я чую власний голос… Це мій голос? Я подумала про голос і точнісінько те саме чую…”
Аліса з татом спробували послухати хатнього робітника. У того думки були короткі й не плуталися, як в Аліси. Хатній робітник думав про те, що треба підмести під плитою, почистити медаль і (тут люди дізналися про його страшенну таємницю) підзарядити потихеньку акумулятори, аби вночі, коли всі думатимуть, що він спить, почитати при світлі власних очей “Трьох мушкетерів”.
…Аліса підійшла до басейну. Обидва дельфіни, впізнавши її, навперегонки попливли до бетонної окрайки. Вони по пояс вистрибували з води, аби показати, що вони раді бачити гостю.
— Зачекайте, — сказала Аліса. — В мене для вас нема нічого смачного. Берта мені заборонила вас годувати — у Руслана живіт болить. Адже правда?
Один із дельфінів, котрого звали Русланом, перевернувся на спину, аби показати Алісі, що живіт у нього вже зовсім не болить, та Алісу це не розжалобило.
— Не запливайте далеко, — попрохала Аліса. — Я хочу послухати, чи є у вас думки. Бачите, я дістаю мієлофон. Ви такого апарата ще ніколи не бачили. Він читав думки. Його придумали лікарі, щоб лікувати психічних хворих і взагалі щоб ставити точний діагноз. Мені тато сказав. Ясно?
Але дельфіни нічого не відповіли. Вони пірнули й попливли навперегонки по колу. Аліса дістала з сумки апарат і, вставивши у вухо навушник, натиснула на чорну кнопку прийому. Спочатку нічого не було чути, та коли Аліса покрутила ручку настройки, то раптом зовсім виразно почула думку одного з дельфінів:
“Диви-но, що вона робить. Напевно, дослід ставить”. Аліса мало не закричала “ура”. Можливо, покликати Берту? Ні, треба перевірити.
Один із дельфінів підплив ближче. Він думав: “А на вигляд просто дівчинка. Що ж це вона робить?”
— Я читаю твої думки, — тихо мовила Аліса дельфіну. — Зрозумів, дурненький?
Дельфін перевернувся й пірнув. Але думки його все одно було ясно чути.
“Може, поговорити з нею? — думав дельфін. — А то вона щось задається…”
Перебиваючи першу думку, з’явилася друга — хтось іще, напевно другий дельфін, подумав: “А я її знаю, вона з будинку навпроти, її Алісою звати”.
“От молодчина! — подумала Аліса. — Та звідкіля він знає, що я з будинку навпроти?”
І тієї ж миті той самий голос, що звучав у мієлофоні, сказав уголос і досить гучно:
— Алісо-барбарисо, машинку зламаєш, нас не піймаєш!
Голос пролунав, хоч як це дивно, не з басейну, а ззаду. Аліса підхопилася і обернулась.
За низенькою бетонною огорожею стояли двоє хлопчаків років по шість і перекривляли її.
— Нуте, геть звідси негайно! — розсердилась Аліса. — Ви мені весь дослід зіпсували!
— Так ми й побігли, дочекаєшся! — сказали хлопчаки.
Проте Аліса ступила два кроки в їхній бік, і хлопчаків наче вітром здуло.
Аліса засмутилась і знову сіла на край басейну. Дослід провалився. Добре ще, що вона не покликала Берту, аби розповісти про своє відкриття. Та дарма, час іще є. Можна продовжити.
Аліса знову ввімкнула мієлофон і, витягнувши назовні вусик-антену, спрямувала його в бік дельфінів. У вухах потріскувало, й іноді лунали якісь хрюкотливі звуки та повискування; Вони наближалися, коли дельфіни підпливали ближче, і майже зовсім затихали, коли дельфіни пірнали або відпливали до протилежної стінки басейну.
Так Аліса просиділа хвилин із п’ять, але нічого не дочекалася. Нагорі відчинилося вікно, і Берта, висунувши зелену модну голову, сказала:
— Алісочко, друже, піднімися до мене. Дзвонили з Монтевідео, чудові новини. І скажи роботові, щоб він дістав із холодильника рибу.
— До побачення, — мовила Аліса дельфінам. — Я до вас іще прийду.
Вона обережно, аби Берта з вікна не побачила, сховала мієлофон і, сказавши, що треба, роботові, пішла до будинку.
Коли вона зникла за рогом, дельфін, якого звали Русланом, висунув із води кирпате рило й сказав неголосно своєму сусідові дельфінячою мовою:
— Цікаво, що там сталося в Монтевідео?
— Не знаю, — відповів другий дельфін. — Шкода дівчинку, вона так засмутилася. Може, варто було з нею поговорити?
— Рано ще, — заперечив дельфін Руслан. — Люди не доросли до спілкування з нами. Вони багато чого не зрозуміють.
— На жаль, твоя правда, — мовив другий дельфін. — Взяти хоч би оцих хлопчаків. Страшенно погано виховані. Один навіть жбурнув у мене палицею.
І дельфіни, граючись, попливли довкола басейну.
ТУДИ-СЮДИ ДІДУСЬ
У перший день канікул людині найчастіше нічого робити. Точніше, є що робити і справ навіть дуже багато, але важко визначити, яка з них найголовніша, і людина губиться серед численних можливостей і принад.
Аліса попрощалася з Бертою Максимівною, вийшла на вулицю й подивилася на повітряний годинник, що висів у небі над містом. Годинник показував дванадцяту. Попереду ще був цілісінький день, а за ним ховалася безліч зовсім вільних літніх днів, обіцяна татом підводна мандрівка, екскурсія в Індію, експедиція юннатів у пустелю і навіть, якщо мама дістане квитки, поїздка до Парижа на трьохсотліття взяття Бастілії, яку парижани вже спеціально збудували з легкого пластика. Життя обіцяло бути цікавим, але все це належало завтрашнім дням.
А поки що Аліса вирушила на Гоголівський бульвар. Мієлофон лежав у сумці, й Аліса час від часу поляпувала по сумці долонькою, щоб перевірити, чи на місці апарат. Узагалі кажучи, варто було зайти додому й покласти його на місце, але шкода було гаяти час. Зайдеш додому, робот примусить обідати й говоритиме, що ти знову схудла, і що скаже мамі, коли вона повернеться, і всякі інші жалібні слова. Марсіанський богомол попроситься гуляти, а гуляти з ним — одна мука: він зупиняється під кожним стовпом і обнюхує кожну подряпину на бруківці.
Отож зрозуміло — Аліса додому заходити не стала, а вирушила на бульвар.
Гоголівський бульвар, широкий і тінистий — кажуть, там якось заблукала ціла дитсадівська група разом із вихователькою, — простягається від Москви-ріки до Арбатської площі, і в нього, як річки в довге й широке озеро, впадають зелені вулиці й провулки. Аліса звивистою стежиною, повз апельсинові дерева, які дуже гарно цвіли, рушила просто до старовинного пам’ятника Гоголю. Це сумний пам’ятник, Гоголь сидить, кутаючись у довгий плащ, — Гоголь хоч і писав веселі книжки, сам був досить смутним чоловіком. За пам’ятником, на бічній алеї мають рости ранні черешні Вони відцвіли вже місяць тому. А що коли ягоди вже поспіли?
На лавочці сидів дідусь із довгою сивою бородою, в чудернацькому солом’яному брилі, насунутому на кущисті брови. Дідусь, здавалося, дрімав, проте, коли Аліса проходила, точніше, пробігала мимо, він підвів голову і сказав:
— Куди ж ти, миршавко, мчиш? Куряву здіймаєш, туди-сюди!
Аліса зупинилась.
— Я не здіймаю куряви, тут же крупний пісок, він не куриться.
— Отуди к бісу! — здивувався дідусь, і борода його підвелась і втупилася рябим кінцем в Алісу. — Отуди к бісу! Заперечуєш, виходить? — Дідусь вочевидь був не в дусі.
І Аліса про всяк випадок сказала:
— Даруйте, я не зумисне. — І хотіла вже бігти далі.
Але дідусь не дав.
— Подь сюди, — мовив він. — Тобі кажуть!
— Як це — подь сюди? — здивувалась Аліса. — Якось дивно ви розмовляєте.
— А ти посперечайся, посперечайся. Зараз візьму хворостину і відшмагаю тебе по м’якому місцю!
Дідусь був зовсім незвичайний. Як старий Хоттабич. І говорив дивно. Не те щоб Аліса його злякалася, але все-таки їй стало трохи моторошно. Більше нікого на алеї не було, і якщо дідусь і справді вирішить шмагати її хворостиною… “Ні устигну втекти”, — подумала Аліса й підійшла до дідуся ближче.
— Що ж це виходить? — сказав дідусь. — Залишили мене на цьому триклятому місці, а самі вшилися! На що це схоже, я питаю!
— Авжеж, — згодилась Аліса.
— У тебе в торбі калачика не знайдеться? — запитав дід. — А то від ранку макової росинки в роті не було.
— Ні, — відповіла Аліса. — А що таке макова росинка?
— Багато знатимеш, скоро старою станеш, — відрізав дідусь.
Аліса засміялась. Дідусь був зовсім не страшний і навіть жартував. Вона сказала:
— А тут неподалік кав’ярня є. Дієтична. Пройдете два повороти…
— Обійдуся, — буркнув дід. — Без ваших порад обійдуся. Ні, ти скажи, миршавко, що таке дєється?
“Оце так старий! — подумала Аліса. — От би його нашим дітлахам показати”.
— Скільки вам років, дідусю? — спитала вона.
— Всі мої літечка при мені, я ще царя-батечка Миколу Олександровича, царство йому небесне, пам’ятаю. Отакечки. І генерала Гурка на білому коні. А може, це Скобелєв був…
— Довгожитель! — зрозуміла Аліса. — Справжнісінький довгожитель. Ви з Абхазії?
— Це з якої такої Абхазії? Ти це що? Та я тебе!
Дідусь спробував зіскочити з лавки й погнатися за Алісою, але в останню мить передумав і вставати не став. Аліса відбігла на кілька кроків і зупинилася. Їй уже зовсім не хотілося йти від казкового діда.
— Отож, кажу я, — вів далі дід, ніби забув про спалах гніву. — Що ж це довкола дєється? Зовсім показилися, туди-сюди!
Якщо він пам’ятає царя і ще якихось генералів, котрих не проходять у другому класі, то дідові очевидячки принаймні двісті років. Як же він законсервувався, і навіть у газетах про нього ні слова не було, і тато про нього не знає? Адже якби знав, то напевне сказав би Алісі.
— Ні тобі городового, ні тобі культурного поводження! Ходють туди-сюди голі люди, махають собі безсоромними ногами. Ох, наплачетеся ви з ними, ох і наплачетеся!.. Не бачити вам…
Дід схлипнув і раптом закричав несамовито й тонко:
— Кінець світу! Кінець світу! Гряде антихрист покарати за гріхи великі…
“Ой-ой-ой, покликати когось, чи що? — забідкалась Аліса. — Напевно, в нього манія. Хворий чоловік”.
— А ти чого в трусах бігаєш? — зненацька спитав дід неголосно, але сердито. — Спідниці, чи що, в мамки не знайшлося? Либонь, загуляла мамка твоя, га? Загуляла?.. Дівчата ж бо хто в штанах, хто в трусах…
— У мене мама архітектор, — сказала Аліса.
— Отож-бо й кажу, — згодився дід. — Не ті часи настали. Бувало, вийдеш спозарання, взуєш постоли… Ти сідай, дівчинко, на лавку, казку послухаєш… Гніденький твій уже копитом креше. І підіймаємося ми слідом за генералом Гурком, царство йому небесне, туди, розумієш, сюди, на висоту дванадцять — вісімдесят п’ять, а там уже турок позицію собі риє… І за царя…
Дід повторив кілька разів “за царя” і раптом заспівав:
І за царя, вітчизну, і за віру
Ми гучно крикнемо ура, ура, ура-а-а-а!
Аліса поволі задкувала по доріжці, щоб непомітно щезнути з дідових очей. Вона думала, куди краще бігти, аби скоріше знайти поміч.
Та ось; із-за повороту показалася дівчина зі згортком креслень під пахвою, звичайна дівчина, мабуть, студентка. Вона була в шортах, безрукавці й без перуки. Коротке світле волосся спадало чубчиком на засмагле чоло. Дівчина почула дідову пісню й зупинилася.
— Ой! — зраділа Аліса.
Вона підбігла до дівчини й голосно зашепотіла:
— Цей дід, напевно, збожеволів. Він говорить дивні речі й зовсім відірвався од дійсності.
— Побачимо, — сказала дівчина.
Дідусь помітив її і дуже розсердився.
— Що далі, то гірше! — промовив він. — Ще одна безсоромниця, туди-сюди. Ти чого вирядилася?
— Здрастуйте, — привіталася дівчина. — Вам зле?
— Чого б це? Це ти що за слова такі собі дозволяєш? Я в своєму житті ще нічим не мучився, хіба тільки почечуєм. Отакечки.
— Дивно він зодягнений, — сказала дівчина Алісі неголосно.
І тут Аліса теж помітила, що дід дивно вдягнений. Як тільки вона раніше цього не бачила?
На дідові були сірі короткі штани, внизу яких звисала брудна торочка, з-під штанів виглядали вовняні шкарпетки, обмотані мотузком. Мотузок спускався до щиколоток і був прив’язаний до чудернацьких капців, страх знайомих, але досі Аліса їх не зустрічала. Ой, та це ж постоли, як на картинці у книжці казок! Дідові плечі накривав сірий піджак із підкладеними на плечах ватними подушками, щоб плечі здавалися ширшими. І ще був солом’яний капелюх, та його Аліса помітила з самого початку.
— Він несучасний, — сказала Аліса тихо й сама злякалася свого відкриття.
Звісно ж, дід був зовсім несучасним. Він і говорив дивно, і зодягнений був незвичайно.
— Постривай-но, — мовила дівчина. — Ви де живете? — спитала вона в старого.
— Багато знатимеш… — почав дід. Потім задумався і додав: — Сам уже не знаю.
— Може, вас провести додому?
— Дім мій за високими горами та за глибокими морями, — сказав дід упевнено, ніби повторював знайому всім адресу. — Ти мені краще скажи, землю ви орете?
— Оремо, — відповіла дівчина.
— І плуги у вас є?
— Плугів уже нема. Автомати орють і все. інше роблять.
— Отож я так і думав. А рік зараз який?
— Дві тисячі вісімдесят дев’ятий.
— Це що, від різдва Христового?
— Від нашої ери, — сказала дівчина.
— А ви з якого року? — запитала Аліса. — Адже ви мандрівник у часі?
— От тобі, туди-сюди! — буркнув дід. — Мандрівник, кажеш? А ти краще мені скажи, як у вас із м’ясом? М’ясо почім?
— М’ясо? — Аліса не знала, що відповісти.
Але їй на допомогу прийшла дівчина.
— М’ясо в нас, дідусю, безкоштовне, — пояснила вона. — І решта продуктів теж.
— Брешеш, туди-сюди! Хтой це з доброго дива, так тобі телятко різатиме?
— Ви ще з Дореволющї? — наполягала Аліса. — А як ви опинились тут? На нашій машині часу?
— А от скажи мені, — пожвавився дід, — хто у вас найголовніший генерал?
— Нема в нас генералів.
— От і брешеш! Не може того бути, щоб без генерала… Боже мій, хто йде!
Доріжкою, припадаючи на сучкувату палицю, йшов другий дід, такий самісінький, як і перший, тільки капелюх на ньому був не солом’яний, а сукняний.
Аліса так здивувалася, що. сховалась за спину дівчини. І тут же з-за повороту вийшо ще троє дідів, двоє з палицями, один так, без палиці; двоє в солом’яних капелюхах, а один простоволосий, і борода в останнього діда була довша, ніж у інших.
Всі діди спроквола простували до лавки.
— Хвала тобі,господи! — сказав перший дід. — А то, туди-сюди, жодної живої душі не знайдеш!
— Це правда, — відповів один із нових дідів. — Це правда, що жодної живої душі, всі якісь фіглі-міглі з квасом.
І він посварився палицею на дівчину й Алісу. Це вони й були фіглі-міглі з квасом.
— У них тут дірка в минуле, — прошепотіла Аліса, — і вони з неї вилазять. Треба зупинити. Адже, можливо, їх сто тисяч.
— Оцих ось провчити б не завадило, палицею, палицею!
— Авжеж, туди-сюди! — заволав другий дід.
— Зараз ми їх! — крикнув третій. — Я сам у городових служив!
Ззаду вийшло ще троє дідів. Тікати було нікуди. Діди, щоправда, з місця не рухалися, але галасували щосили. Аліса міцно вхопилася за руку дівчини.