— Кинь мене! Iди, пробивайся сам, — сказав я хрипло i безнадiйно.
— Тю, дурний! — Ява обняв мене за плечi. — Зараз мине.
Вiн допомiг менi пiдвестися. Я сперся йому на руку, i ми помалу пiшли.
Через кiлька крокiв бiль вгамувався, i я зашкандибав досить бадьоро. А згодом i зовсiм забув про ногу.
Важко сказати, скiльки ми йшли: пiвгодини, годину чи двi, i скiльки ми пройшли: кiлометр, два чи десять. Але нарештi я не витримав:
— Яво, — кажу, — я бiльше не можу. Я зараз упаду. Давай вiдпочинемо.
Ми лягли на землю.
Довго лежали.
Було тихо Лише кукурудзяне листя шурхотiло над нами. Десь далеко прохававкав перепел, знову настала тиша. Навiть коникiв-стрибунцiв не було чути.
— А що, як ми зовсiм не виберемося звiдси? — тихо сказав я. — I нiхто не знає, куди ми пiшли. I нас не знайдуть. I ми загинемо. I через два тижнi комбайн разом з кукурудзою збере нашi кiсточки.
— Було б пообiдати. Все-таки довше б продержались. А так на ранок можем i повмирати, — сказав Ява.
На зiадку про обiд менi так захотiлося їсти, що я мало не заплакав.
— У нас на обiд сьогоднi борщ i вареники з м'ясом, — сумно промовив Ява.
— А в нас суп з галушками i смажена курка, — сказав я, ледве стримуючи сльози. Нi, далi терпiти я не мiг.
— Яво, — кажу, — давай гукати людей. Давай людей гукати, Яво.
Але Ява був стiйкiший за мене.
— Ти що, — каже, — щоб смiялися? Здоровi гицелi серед бiлого дня у колгоспнiй кукурудзi «рятуйте» кричать.
— Нехай, — кажу, — аби було кому смiятися.
— Нi, — каже Ява, — якщо вже так, давай краще спiвати.
— Нехай, — кажу, — хоч спiвати. I ми затягли перше, що в голову прийшло. А перша прийшла чомусь у голову пiсня з мультфiльму:
В траве.сидел кузнечик, —
жалiбно жалiбно виводив Ява.
В траве сидел кузнечик, —
ще жалiбнiше пiдтягував я.
Довго ми спiвали. Всi пiснi, якi знали, майже всi проспiвали. Особливо чогось добре спiвалися тi, що починалися з «ой». «Ой у полi могила», «Ой я нещасний», «Ой не свiти, мiсяченьку», «Ой не шуми, луже», «Ой чого ти, дубе», «Ой одна я, одна», «Ой у полi жито». Оте «ой» ми рявкали так, наче нас хто в бiк штрикав.
Добре пiшла у нас також пiсня «Раскинулось море широко» Особливо виходив куплет «Напрасно старушка ждет сына домой» Тричi ми спiвали цю пiсню, i тричi, коли доходило до отого «напрасно», у мене починало дряпати в горлi. Нарештi ми зовсiм захрипли i припинили спiви.
Ми лежали, знесиленi вiд голоду, вiд пiсень, вiд безнадiйних думок.
— Недарма я вiдчував, що сьоюднi щось буде! — зiтхнув Ява.
Я знiчев'я засунув руку в кишеню i раптом намацав там щось тверде Витяг i аж пiдскочив. Та це ж цукерка, яку я ще вчора забув з'їсти! Та ще й м'ятна. Це ж i пити менше хотiтиметься.
— Яво, — хриплю, — дивись!
Ява глянув i зiтхнув:
— Одна?
— Одна.
Цукерка злежалася в кишенi, пiдтала, обгортка прилипла так, що й зубами не вiддереш. Ранiш я б її, мабуть, просто викинув. Але тепер це була така цiннiсть, що ой-ой-ой!
Я обережно перекусив цукерку пополам. Але невдало — одна половинка вийшла бiльша, друга — менша. А ще кусати — тiльки покришиш.
Я зiтхнув i иростяг Явi бiльшу.
— Чого це? Давай менi ту.
— Нi, — кажу, — бери. Ти дужче їсти хочеш.
— Чому?
— Бо я, — кажу, — добре снiдав. Яєчню їв, i ковбасу, i молоко пив.
— А я! Я картоплi цiлу тарiлку, i м'яса, i салат з огiркiв i помiдорiв. Значить, ти голоднiший, а не я. Бери.
— Нi. Я ще пирiг з яблуками отакенний i варення блюдце. Бери ти.
— А я два пироги, I цiлий глечик молока, i склянку сметани, i ще й сиру, i…
— А я ще млинцiв, i грушок-гниличок, i…
Нашi снiданки збiльшувались i збiльшувались. Якби їх скласти, то вийшов би вже, мабуть, денний рацiон слона. Кiнчилося тим, що Ява вiд бiльшої половини дуже ловко вiдкусив маленький шматочок, i гаким чином «порцiї» зрiвнялися.
Ми намагалися смоктати цукерку якомога довше, але через кiлька хвилин у ротi вже й смаку не лишилося, їсти захотiлося ще дужче. I їсти й пити Особливо пити. Незабаром ми навiть забули про голод. Пити, лише пити хотiлося нам. Отепер тiльки вiдчули ми себе по-справжньому нещасними. Ледь ворушили ми пересохлими губами. Сонце почало сiдати, наближався вечiр. Ми з жахом думали про своє майбутнє.
I раптом ми почули… пiсню.
Три дiди, три дiди полюбили бабу,
А четвертий манюсiнький причеиився ззачу. —
виводив хтось хрипло й гугняво у два голоси.
Нас аж угору пiдкинуло, мов на пружинах. Люди!
— Гей! Гей! — скрикнули ми i замовкли, прислухаючись.
Нам здалося, що пiсня, яка нiбито наближалася, почала трохи вiддалятися.
Трьом дiдам, трьом дiдам баба дулi тиче,
Четвертого, маленького, за чуприну смиче…
I тодi ми, забувши про все на свiтi, кинулися, ламаючи кукурудзу, на пiсню i одчайдушне закричали:
— Люди! Пождiть! Людоньки! Сюди!..
— I здається, я навiть вигукнув оте ганебне «Рятуйте!» — я точно не пригадую. Пiсня припинилася.
— Людоньки-и-и-и! Пiдождi-i-iть! — проверещали й замовкли, чекаючи вiдповiдi.
I десь зовсiм уже недалеко почулися голоси:
— Гу-ук-ає хтось…
— А, пiшли!
— Нє! Кр-ик-чить хтось… Щоб я бога не бачив!
Ми так i присiли.
Лишенько, та це ж Бурмило! I Книш.
— Та пiшли! — каже Книш. — То хтось балується.
— Нє, не балується. «Рятуйте» кр-ик-чить… Агов! Хто тут є? Де ви? — загукав Бурмило.
Ява глянув на мене i приклав палець до губiв: «Цс!» Та було вже пiзно.
— Тут! — писнув я. Воно якось само вирвалось, мимохiть.
Кукурудза над нами розсунулася, i ми побачили червонi пики Книша й Бурмила.
— Го-го! Дак це ви?! Голубчики! — розплився у єхидно-радiснiй посмiшцi Книш i пiдморгнув Бурмиловi. — Що я тобi сказав. I заблудилися? У кукурудзi? Га-га-га-га! Го-го-го! Ге-ге-ге!
Вiн аж удвоє згинався, тримаючись за живiт, так реготав. Бурмило смiявся не пiдряд, а через певнi вiдрiзки часу. Вiн був п'янiший за Книша. Смiх у нього булькотiв десь глибоко всерединi, а назовнi виривався невеликими порцiями, як пара з чайника, що тiльки-тiльки закипає:
— Ги-ш… ги-ш… ги-ш!..
— Ех, ви… ш-шмаркачi! — нареготавшись, сказав Книш. — Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.
Роздiл XII
Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.
У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей — сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу — тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.
Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.
А дiд Салимон каже:
— А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?
— Та його ж не було в селi, — пiдкидає Гриць Чучеренко.
— А де ж? — «дивується» дiд Салимон.
— Таж у кукурудзi блукав… тиждень чи два.
— Гга-га-га! — реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:
— Ми недавно компаси одержали… Не треба?
— Га-га-га!
— Го-го-го!
— Ги-ги-ги!
— От хлопцi!
— От артисти!
— I кiна не треба!
— Ге-ге-ге!
— Гу-гу-гу!
Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:
— Привiт кукурузнику!
— Здоров, козаче!
— Наше вам вiд королеви полiв!
Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.
Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму «Тарас Шевченко» (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.
I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах — уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках… Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй — вулицею…
Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi!
Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку — вiн до мене якраз намiрявся.
— Здоров, Павлушо! — серйозно-серйозно сказав вiн. — Я до тебе.
— Здоров, а я до тебе!
— Попрощатися йшов, — одвiв убiк очi Ява.
— Що, посилають кудись? — здивувавсь я.
— Та-а! — махнув рукою Ява — Зовсiм з дому тiкаю.
— Куди?!
— На який-небудь безлюдний, необiтаємий острiв.
— Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не буває.
— Буває. То ти не знаєш.
— Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першiй станцiї зловлять.
— А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?
— А що?
— У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiтаємих…
— Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?
Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не знає, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смiється: «Ги-ги… ги-ги». Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться — два днi нема. Потiм вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають — плавнi горять. Приходить: «Ху, — каже, — натопив. Тепер у селi тепло буде». Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села — так нiхто й не знає. Бiльше його не бачрiли.
— Невже хочеш пропасти, як Гунька? — повторив я.
— Не припаду, — впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. — От жив же чоловiк на безлюдному островi — i нiчого Не пропав.
— Що за книжка? — питаю.
— «Пригоди Робiнзона Крузо». Читав?
— Не пам'ятаю… Може, й читав. Що це за Кукурузо?
— Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.
— Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.
— Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене знаєш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг.
Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її — свинство.
— I надовго ти збираєшся на той острiв?
— Робiнзон пробув на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, — зiтхнувши, сказав Ява.
— Ого-го! — аж рота роззявив я. — Це ж скiльки тобi буде? Сорок з гаком. Це ми вже всi школу покiнчаємо й iнститути. Карафолька академiком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти…
— Що ж поробиш, — знову зiтхнув Ява.
— Слухай, а хто ж буде за Книшем i Бурмилом стежити? Хто буде їх викривати, виводити на чисту воду? Може ж, вони справдi небезпечнi шпигуни й злочинцi? Га? Ти що — забув оту таємничу розмову? I акваланг? I торт, i все iнше? Забув?
Ява враз почервонiв, наче я його спiймав на гарячому. Я вже торжествував, думав, що вiн зараз вiдмовиться од своєї затiї. Але вiн сказав:
— Нi, нiчого я не забув. Та доведеться тобi самому стежити за ними й викривати їх. Ти хлопець смiливий, сам впораєшся. I станеш знаменитим. I про тебе в газетах напишуть, i по радiо, i по телевiзору… А я не можу тут бiльше жити. Не можу. Переекзаменовка… та ще й ця кукурудза. Через кiлька днiв приїде мати i… хоч на край свiту.
Я зiтхнув.
— А може, все-таки не тiкатимеш? Якось перебiдуєш.
— Нi, раз я вирiшив — усе!
— А хай би сказився той Кукурузо, що напутив тебе на острiв тiкати. Так це ми в дитинствi бiльше й не побачимось? — з вiдчаєм сказав я. — З ким же я у цурки-палки гулятиму? З Карафолькою? Спасибi вам!
Ява, зморщивши лоба, дивився на мене — щось мiркував. I, помовчавши трохи,сказав:
— Чому це не побачимось? Ти єдиний знатимеш про острiв. I приїжджатимеш iнколи… Робiнзон теж не зовсiм один був. Потiм вiн урятував дикуна П'ятницю i удвох з ним жив. Так що…
— Виходить, я буду в тебе дикуном, — уже веселiше сказав я — Вiн, значить, герой… А я, значиться, дикун. От Кукурузо!
— Та Крузо, а не Кукурузо! Робiнзон Крузо.
— То вiн був Крузо, а ти — Кукурузо. Якраз пiдходяще для тебе iм'я. Пiсля вчорашнього…
— А що! Може, це ти й непогано придумав. Кукурузо! Звучить! Га? Знаєш що! Так ти не зви мене бiльше Ява, зви мене Робiнзон Кукурузо. Хай так i буде. Домовились?
Так Ява перестав бути Явою, а став Робiнзоном Кукурузо Видно, на роду вже йому було написано носити вигаданi iмена.
Так що запам'ятайте добренько, далi я зватиму його Кукурузо.