— Що? — приглушено спитав Ява.
— Агов! Де ви? — здавлено гукнув я. I завмер, нашорошивши вуха. У вiдповiдь анi слова. Кругом панувала чорна, мокра, холодна пiдземна тиша. Тiльки десь у глибинi цiєї тишi чувся шум води — наче з ринви…
— У-у, гади! — у вiдчаї скрикнув я. — Стiп! Стрiлятиму! — i я вихопив з кишенi пiстолет i щосили натиснув на спуск.
Ба-бах! — спалахнувши блискавкою, гримнув пострiл.
— Атас! — перелякано верескнув хтось зовсiм близько.
I щось зашльопало-зашльопало по моквi, наче десятки жаб сiртонулись врiзнобiч. Потiм десь вiддалiк гепнулося, зойкнуло — i все. Потонуло у бездоннiй тишi.
Ява заторохкотiв коробкою сiрникiв, виймаючи її з кишенi. I раптом — «ой!» — легенько ляпнулось унизу.
— Упустив, — розпачливо прошепотiв Ява. Я чув, як вiн ляпав рукою по моквi, шукаючи. Але то було дурне — сiрники нашi уже нiкуди не годилися. I тут я збагнув весь жах, всю страшну безвихiдь нашого становища.
Ми були без вогню, самi у заплутаному пiдземному лабiринтi, у цiлковитiй темрявi. Вибратися звiдси ми могли тiльки навпомацки. Але з таким же успiхом ми могли павпомацки залiзти ще глибше в землю. А якщо врахувати, що в таких печерах часто живуть отруйнi змiї, кажани, величезнi щури та iнша погань, то…
— Ану бахни ще раз, я знайду… — жалiбно сказав знизу Ява.
Я судомливо натиснув на спуск. Ба-бах!.. На якусь мить при спалаховi я побачив винуватi похиленi плечi мого друга Яви. «Як вiн зараз переживає, мабуть, що впустив сiрники», — подумав я i хотiв ще щось благородне, людяне подумать (у хвилину страшної небезпеки чогось завжди хочеться бути благородним!), але не встиг…
Раптом почувся тремгячий Вальчин голос:
— Х-хлопчики, не стрiляйте! Що ви робите?!
Валька! Тю! Звiдки вона тут?!
— Агов! Де ти? — радiсно гукнув я.
— Т-тут… — i за кiлька крокiв вiд нас, за Явиною спиною, несподiвано спалахнув лiхтарик.
— О, та ти з лiхтариком! От здорово! А то ми сiрники згубили, — бадьоро заговорив Ява, пiдводячись. I вiн — в котрий раз уже — гордо глянув на мене: знову його Валька стала нам у пригодi. Та ще й у таку мить! Це вже просто як у кiно…
— А ти ж як тут опинилася? — спитав я.
— Та потiм… Ходiмо звiдси… Тут так страшно… Та й то правда, поговорити ми ще встигнем. I ми всi втрьох квапливо зашльопали до виходу.
Ху-у!.. Як хороше з пiдземного мокрослизького холоду попасти в теплi обiйми зоряного лiтнього неба! Якими симпатичними здаються цi похмурi темнi дерева! Наскiльки краще все-таки на землi, нiж пiд землею!..
— А що це взагалi за печера? — спитав я, озираючись на чорну роззявлену пащеку пiдземелля.
— Та це дренажна система. Для пiдземних вод, — сказала Валька.
I вiд цих буденних слiв «дренажна система» пiдземелля одразу втратило свою страшну таємничiсть i стало зрозумiлим, чимось на зразок каналiзацiї (хоча я й у каналiзацiю вночi б не полiз!).
— То що, вони вас завели i кинули? Еге? — спитала Валька.
— Та хто його зна, — знизав я плечима. — Вони поховалися i мовчать. А коли я стрельнув, вони «атас!» — i побiгли. Хтось iз них навiть гепнувся по дорозi! Аж загуло!. Якби у нас був лiхтарик…
— Ой хлопчики, — схопилася Валька руками за щоки (навiть лiхтариком собi по скронi стукнула). — Там же колодязi! Може ж, вiн там убився!..
— Що? Якi колодязi?
— Та дренажнi ж! Ви чули — вода шумить! То ж iде коридор, а тодi — раз! — колодязь, а тодi знову коридор. Там, де ви були, один хiд на схили виводить, а другий — до колодязя. I колодязь глибокий, метрiв два, а то й бiльше. Ой хлопчики!
Ми з Явою перезирнулись.
— Ходiмо? — сказав Ява.
— Ага, — сказав я.
Це було все одно що утопленику, якого тiльки-но витягли, зiюву лiзти у воду.
— Дай лiхтарик, — сказав я Вальцi.
Триваючи в однiй руцi лiхтарик, у другiй пiстолет, я хукнув (як на стартi) i перший пiрнув у пiдземелля. Якось уже так склалося, що в усiй цiй iсторiї менi доводилося вести перед. Через мене заварилася вся ця каша з годинником, менi її першому й розхльобувати!
Я йшов i вiдчував себе розвiдником, що йде на смертельно небезпечне завдання. Менi не було страшно ашкрапелюшечки. Ззаду хекав Ява, за ним шморгала носом Валька… I взагалi… ми ж iдемо звичайнiсiнькою дренажною системою… Подумаєш! Тiльки чого це так тенькає «пiд ложечкою»? От iще «пiдложечка»!.. Тенькає, коли її не просять… Нiчого ж страшного… Ми ж iдемо витягувати Будку, що, мабуть, убився, впавши в колодязь. Ой! А щоб тобi… Це просто з-пiд нiг у мене скочило вбiк здоровеннецьке жабище. Тьху!
Аж от те мiсце, до якого ми були дiйшли. Авжеж! Оно ще и сiрники нашi розмоклi лежать. О, тут коридор завертає i розгалужується. Тепер ясно — вони погасили лiхтарики i скочили за рiг. А потiм, коли я стрельнув, кинулися навтьоки. Один побiг цим коридором. А може, вони удвох побiгли сюди? Тодi нiхто у нiякий колодязь не падав i не вбивався, i ми даремно йдемо. Ну i прекрасно! Що, хiба я хочу, щоб хтось убивався? Боже збав! Але все-таки треба пiти туди, до колодязя. А що, як… Шум води все дужче й дужче. Яка там ринва, це вже справжнiсiнький водоспад! Промiнь лiхтарика впирається у цегляну стiнку колодязя, що, перетинаючи коридор, тягнеться вгору i вниз. Я обережно пiдходжу. I чомусь спершу дивлюсь угору. Метрiв за три надi мною свiтлiє круг зоряного неба, перехрещений товстими гратами.
Я спрямовую лiхтарик униз. Спершу я бачу метрiв за два внизу свiтле, вибите водоспадом цегляне дно колодязя — там нiкого. I я вже вирiшую, що все гаразд. Аж раптом — я трохи сам не впав у колодязь з несподiваного переляку. Просто пiд ногами у себе я бачу мокре обличчя Будки. Вп'явшись розчепiреними пальцями у шпарки мiж цеглинами, вiн ледве тримається на прямовиснiй стiнi колодязя сантиметрiв за двадцять вiд краю, де я стою. Вiн мокрий як хлющ — водоспад черкає його по лiвому плечу. Я ще не розумiю, що вiн робить, але я ясно розумiю одне: ще мить — i вiн зiрветься вниз. I я рвучко лягаю просто у воду, не встигнувши сказати нi слова, тiльки тицьнувши назад Явi лiхтарик i пiстолет. I обома руками хапаю Будку за плечi. I лише тодi хрипло:
— Яво, передай лiхтаря Вальцi i поможи!
Ще мить, i Ява ляпаєчься на пузо поряд зi мною. I вже вдвох ми держимо Будку за плечi. Тепер вiн не впаде, не зiрветься… Але витягти його нагору отак, лежачи, ми не можемо вiн занадто важкий, а ми не геркулеси. Ми лежимо i держимо. Вода заливається нам у холошi штанiв, ллється по всьому тiлу i через комiри сорочки виливасчься у колодязь. Що це таке, зрозумiє лише той, хто спробує… Додам тiльки, що вода крижана…
— Хлопчики! Ой' Що там? Ой! Ну скажiть! — ойкала Валька, пiдстрибуючи позад нас. Нашi тiла заважали їй пiдiйти i самiй зазирнути. Та вона б, мабуть, таки не втрималась i пiшла по наших тiлах (ви ж знаєте дiвчачу цiкавiсть!), якби не примудрилась якось всунути мiж нами свої ноги: спершу одну, погiм другу, потiм знову — уже просто бiля мого носа… I нарештi-таки зазирнула.
— Ой Будка! Ой! Будочка! Ой, держись! Та лiзь же, лiзь! Ну тут же так мало зосталось. Ну, будь ласка! Будочко! Ну, ще трошки, — зарепетувала вона. Я вже хотiв крикнути їй, щоб вона «закрилася» (киркає, як та квочка, — теж iще допомога!), i рапюм вiдчув, що Будка лiзе…
Вальчинi зойки вилинули на нього бiльше, нiж нашi зусилля. А зусилля нашi були iшанiчнi. Я так тягнув, що здавалось, от-от у мене щось лопне у грудях. Я тiльки зараз зрозумiв, якi ми з Явою ще слабаки. А ми ж себе вважали Власовим i Жаботинським серед своїх хлопцiв. Ми ж вижимали отой шмат рейки, що в нього у нас в колгоспi на обiд калатають, — Ява дев'ять, а я сiм разiв… А «запорожець» Карафолька ледве три, а Коля Кагарлицький так i зовсiм вижать не мiг. I коли ми випинали свої бiцепси, вони ж здавалися нам твердiшими за оту рейку. А зараз… У головi у мене весь час чогось крутяться слова: «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это работа из болота тащить бегемота…», «Ох, нелегкая это рабо…» Ну геть тобi як зiпсована пластинка… От же буває: причепиться якась пiсня або слова — i крутяться, крутяться, крутяться а головi…
Будка вже вчепився руками за верхнiй край. Ми вже не лежимо, ми вже стоїмо на колiнах i тягнемо, тягнемо, тягнемо з останнiх сил. Валька теж вчепилася однiєю рукою у Будчин комiр i теж тягне. Ось уже Будка вперся руками, ось уже колiнами став па край… Ху-у… у мене тремтiли i пiдгиналися ноги, коли я пiдвiвся.
— Ходiмо, ходiмо швидше, хлопчики, на повiтря… — зацокотiла Валька. — Ви всi такi мокрi! Ви ж застудитесь…
— Стривай! Ану посвiти… посвiти… — схилився Ява. — Пiстолет… Я його десь тут кинув… Десь тут… О!
Вiн пiдняв мокрий, у багнюцi пiстолет. Будка глянув:
— Стартовий? Я… з-зразу здогадався, — сказав вiн, цокаючи зубами, i шморгнув носом.
«Чого ж ти тодi так дременув, що аж у колодязь угнався?..» — подумав я. Але промовчав. Неблагородно було б…
— Ходiмо, ходiмо… Ви ж захворiєте… Там поговоримо, — тягне нас Валька. Та ми й не збираємось тут затримуватися — мокра одежа холодно липне до тiла, зуб на зуб не попадає.
I ось знову тепле i, здається, таке густе-густе повiтря огортає мене з усiх бокiв.
— Хлопчики, викручуйтесь! Негайно викручуйтесь! Я одвернусь. Я не буду на вас дивитись… Ви що — психiчнi? Негайно викручуйтесь! Я уже одiйшла i одвернулась… Ну!
Ну й уперта вона!
I от ми стоїмо i викручуємось. Всi рештки сил, що лишилися у нас, ми вкладаємо в те, щоб видушити воду з своїх штанiв i сорочок. Вода дзюрчить на землю. Ми крекчемо i сопимо. А Валька стоїть вiддалiк спиною до нас i, не обертаючись, командує:
— Добряче, добряче викручуйте — не лiнуйтесь…
— «Добряче»… Яка розумна! — скриплю я.
— Сама б спробувала. Як воно не викручується, — буркоче Ява.
— Говорити легко. — подає голос Будка.
I те, що ми всi троє однаково голi, i те, що всi цокочемо зубами i що разом бурчимо на Вальку, — все це об'єднує нас з Будкою. I я не вiдчуваю чомусь тiєї злостi i ненавистi до нього, що ранiше. Хоча це ж вiн примусив нас пережити цю страшну пiдземну пригоду. I з годинником ще ж невiдомо що…
Ото дивно: якщо ти зробиш людинi добро, вона тобi стає приємною. I навпаки, той, кому ти заподiяв щось зле, неприємний тобi.
— Де годинннник? — не стiльки спитав, скiльки процокотiв я зубами, викручуючи штани.
— Єсть, не хвилюйся… 3-зараз получиш… — зацокотiв у вiдповiдь Будка, викручуючи сорочку.
— А «ччувак»? Де «чувак»?
— А-а, то такий «чувак»! Б-барахло, а не «чувак»! Втiк… I взагалi я про «чувака»… все видумав… То Вовка Iванов… Вона його знає…
— Як?! А годинник?
— Та єсть… У нього. Вiн тодi у тебе з кишенi випав, коли Вовка стягав тебе з мене… Спершу ми хотiли зразу оддать, а тодi я… придумав оце — з «чуваком»… щоб було цiкаво… I щоб вас налякати…
— Ге! — сказав я (мовляв, кого ви хотiли налякати?! Нас?!).
— Ми думали завести вас, а вже як ви почнете плакати — вивести. Але ми домовлялися усiм кодлом, тодi б усе було правильно. А прийшов тiльки я i Вовка з молодшим братом. Ну i…
— Ти думаєш, так легко вiючi вийти з дому! — обiзвалася Валька. — Я цiлу годину в туалетi просидiла… поки всi про мене забулiи i поснули. А тодi — через чорнiш хiд. Тобi добре, у тебе дома нiкого, мати на нiчнiй змiнi… I Вовка з братом на верандi сплять, я знаю… Думаєш, так просто…
— А ти ти як тут опинилась? — спитав я, судомливо натягаючи штани (Ява i Будка були вже в штанях ). Я знав, раз вона почала говорити, вона зараз обернеться, — де ви бачили, щоб дiвчина довго говорила, стоячи до вас спиною.
— А менi Юрко Скрипниченко ска… Ой! Я не дивлюсь, я не дивлюсь! Юрко Скрипниченко сказав… Я тiльки iз студiї вiд Максима Валер'яновича приїхала (розказала йому все, що сталося з годинником)… Iду… Юрко Скриппиченко. Каже: «А ми сьогоднi вночi твоїх дружкiв у печерi давити будем О!» — «Як?» — кажу. «А так», — каже… I розказав… Ух, я розiзлилася! «Ви всi бандити! А ти, — кажу, — ти ще й зрадник, своїх виказуєш…» Вiн мене — за косу… А я його — трах! — по спинi…
— Нiчого… Ми з ним ще поговоримо… А зараз ходiмо Вовку шукати, — сказав Будка. — Вiн зовсiм втекти не мiг… Вiн десь тут…
I Будка повiв нас крiзь кущi, крiзь дряпучi будяки i жалючу кропиву у яр.
То ось воно як! Настрахати нас хотiли… Видумали все — i про «чувака», i про мiлiцiю, i про схованку у печерi. А ми повiрили! Як дурники! Як маленькi! Таж i слiпому було видно, що те все брехня. Пiдземелля… Дванадцята година ночi… чорна маска… Навiть у книжках тепер уже так не пишуть. Ганьба! Ну ж… Хай тiльки оддасть годинника. Це все тiльки через годинник. Якби не годинник або якби то був мiй годинник, я б взагалi… Хай тiльки оддасть годинника!.. А що ми йому зробимо?.. Налупцюємо? Якось нема настрою… Не той якось настрiй…
— А ви молодцi! — раптом сказав Будка. — Не побоялись. I годинник же не ваш. Могли ж просто плюнути i все. З вами у розвiдку можна йти.