У чверть на дванадцяту Антончика не було. «Мабуть, не може вийти з хати, чекає, поки поснуть», — вирiшив я.
О пiв на дванадцяту з темної вулицi почулися кроки Вiн?!
Нас-с оставалось только тр-рое… — напiвголосом проспiвало з темряви. То вертався з чайної п'яненький Бурмило.
I знову тиша.
За чверть дванадцята. Повз клуб заклопотано пробiг чийсь собака.
Антончика не було.
Не прийшов. Злякався. Нi, Антончик — це не напарник.
Павлуша прийшов би обов'язково.
Ех, коли б зi мною оце зараз Павлуша! Зовсiм був би iнший настрiй…
Чекати бiльше не можна. До дiда Салимона звiдси iти хвилин десять не менше.
Я вилажу з кущiв, розминаю закляклi ноги i ще з якоюсь останньою надiєю вдивляюся в темряву. Може, все-таки iде Антончик… Нi, нема.
I я вирушаю.
Iду вулицею i чогось спотикаюся на рiвному мiсцi.
Ех, коли б оце зi мною зараз Павлуша! Зовсiм було б усе по-iншому.
I що йому бракувало? Так же ж нам добре було удвох. Так же ж ми гарно мрiяли удвох про ту славу всесвiтню… I стiльки зусиль на здобуття її витратили марно… I раптом вiн кинув мене i пробивається до слави сам. Ну хiба це не зрада? А що, як вiн справдi стане великим художником? Хiба це по-товариському? Вiн стане великим художником, лауреатом. А я лишусь отаким смiшняком, що тiльки кипить i булькає, а толку нiякого.
От i зараз. Ну куди я iду? I чого? Iду фотографувати привид. На Горбушину могилу. Смiх! Повiрив, що душа i розум людський за законами фiзики перетворюються на привид. I хто це сказав? Теж iще класик вирiскався! Фiлософ-теоретик! Антончик Мацiєвський, дрефло i нiкчема.
Якi там привиди! Нiяких привидiв у нас i близько нема. Подумаєш, в Англiї. За кордоном, у iмперiалiстiв, справдi все це може бути — у них i ку-клукс-клан, i гангстери, i негрiв убивають, i привиди, звичайно… А в нас — наука, космонавти, пiонерська зоря i зарядка по радiо.
Так що — не йти, може?
Ех, якби можна було…
Так завтра ж хлопцi дiзнаються — засмiють. I для чого ж я тодi апарата крав? Однак уже Бардадим кiнцiвки повисмикує.
Пiду. Звiсно, нiяких привидiв там нема, але для очистки совiстi пiду.
Погода зiпсувалася. Знявся вiтер. По небу гiнко йшли темнi клубочастi хмари. I повний мiсяць, що пiвгодини тому осявав усе навколо, тепер ледь прозирав крiзь хмари свiтлою плямою, а то й зникав зовсiм.
Але я подумав, що погана погода — якраз для привидiв гарна погода. В усiх книжках привиди з'являються саме пiд час негоди, коли виє вiтер, сiче дощ, шаленiє шаруга…
Пригнувшись, я пролажу мiж воринами i, по-лелечому переставляючи ноги (щоб менше шарудiти), обережно простую Карафольчиним городом. Ось уже й дiдова картопля.
Тихо. Всi сплять. Тiльки в хатi дiда Салимона хтось заливисто, з викрутасами хропе: то густо й скрипучо, як старий тартак, то високо й тоненько, наче лобзиком випилює. Мабуть, племiнник-москвич. Надто вже складно, iнтелiгентно, по-городському. Зi свинарника йому в тон пiдрохкуе льоха. Я навiть розвеселився вiд цього дуету. I стало менi не страшно анiскiлечки. Чого я, дурний, боявся? Ось зараз дiйду до каплицi, хвилин з п'ять почекаю, клацну кiлька разiв каплицю, щоб у хлопцiв нiяких сумнiвiв не виникло, що я тут був, i пiду додому. Заздалегiдь зняв з об'єктива кришку, поставив палець на кнопку затвора. Чого там чекати п'ять хвилин? Можна й зразу клацнуть i йти додому. Он люди вже десятий сон бачать, а я, як дурень, у негоду (ич, який вiтер!) по кладовищу вештаюся. Придумав! Устругнув! Павлуша i бровою не поведе. Тiльки хмикне зневажливо: «Подумаєш, кладовище! Ах, як оригiнально! Вродi ми з тобою не ходили вже викопувати дiда Салимонового предка-запорожця з могили i в Києвi в Лаврi не були уночi. Посоромився б!»
I менi справдi стало соромно, що я так нецiкаво, неоригiнально придумав.
Не буду, звичайно, чекати нi хвилиночки. Дiйду до каплицi i одразу назад.
Я минув свинарник, перелiз через погрiбню i, мацаючи перед собою руками, щоб не перекинути вулики, посунув у садок.
Он уже в кiнцi саду вимальовується на тлi неба Горбушина каплиця.
I враз… Враз холоднi слизькi мурашки потягли мою душу по спинi униз, у п'яти. Та й у п'ятах душа моя не втрималась, вискочила i пiшла в землю. Я зацiпенiв без душi, порожнiй, як бубон. Нiчого в менi не було, нiчогiсiнько. Крiм жаху.
Бiля Горбушиного склепу стояв… бiлий привид. Бiлий привид без голови. Стояв, гнiвно розмахуючи руками. А зi склепу чувся приглушений стогiн. Я трусонув головою. Привид не щез. Я протер очi рукою.
Привид був на мiсцi. Старий козацький скарбник Захарко ходив навколо могили свого пiдступного вбивцi i мстиво сварився кулаком.
Я ущипнув себе за руку (може, я сплю, i це менi мариться). Боляче. Нi, не сплю.
Привид стояв, трагiчно розмахуючи руками. Бiлий. Без голови. Я бачив його дуже чiтко на чорному тлi каплицi. I оте темне бiля шиї — то ж, мабуть, плями кровi.
Раптом здалося, що вiн наближається до мене, А я не мiг зрушити з мiсця вiд страху. Минула секунда, двi, три… Нi, не наближається. Ходить бiля каплицi й свариться кулаками. А крiзь шум вiтру явно чути з-пiд землi стогiн i плач сотника Горбушi.
Я вже ладен був дременути навтьоки, аж згадав про фотоапарат, що тримав у руцi.
Знiмай, дурню, це ж те, заради чого ти йшов!
Знiмай, ну!
Це ж…
Я пiднiс апарат до ока, навiв на привид i клацнув. Ну, зараз щезне. Але привид не щезав.
Це суперечило всiм моїм знанням про привиди. I тут менi стало зовсiм моторошно. Я почав помалу задкувати до вуликiв. А очима прикипiв до привида, не зводячи з нього погляду. Я не мiг повернутися до нього спиною. Менi здавалося, що тодi вiн кинеться на мене ззаду i схопить руками за горло. Це закон. До привидiв не можна повертатися спиною. Вони цього страшенно не люблять.
Тiльки стукнувшись задом об вулик i почувши, як загрозливо загули в ньому бджоли, я на мить одiрвав погляд вiд привида, щоб нагледiти шлях до втечi. Так само задкуючи, i я перелiз навпомацки через погрiбню.
I вже як зайшов за свинарник, лише тодi, востаннє кинувши погляд на привид, повернувся i дав драчки.
Загорожу я перескочив з ходу, навiть не зачепивши верхньоi ворини. Такому стрибковi мiг би позаздрити колгоспний жеребець Електрон.
Я бiг вулицею, весь час озираючись, чи не женеться за мною привид старого Захарка. I часом менi здавалося, що позаду в темрявi щось бiлiє. Тодi я вмикав надзвукову швидкiсть, бо навiть вiтер уже у вухах не свистiв.
Я не пiшов, звiсно, спати в хату, але й надворi лишатись побоявся. Залiз у сарай, де стояла наша корова Контрибуцiя, i зарився там з головою в сiно. Менi треба було, щоб поряд була жива душа, хай навiть коров'яча. Мене заспокоювало її сонне зiтхання. Пiд це зiтхання я й заснув нарештi.
Роздiл VI
I дивно, незважаючи на такi страшнi переживання, менi нiчого-нiчогiсiнько не снилося в ту нiч, i я спав як убитий. Тiльки заснув, як одразу й прокинувся. Уже був ранок, i мати доїла Контрибуцiю. Коли я заворушився, вона одразу побачила мене i не здивувалася. I не лаяла. Тiльки спитала насмiшкувато:
— Ну, як риба? Щось не бачу.
Дiд таки повiрив моїй брехнi про нiчну рибалку з Бардадимом, а той увечерi так i не приходив.
— Та… — махнув я рукою: мовляв, не питайте, нема чим хвалитися, i, вибравшися з сiна, боком, ховаючи пiд сорочкою апарат, вишмигнув повз матiр iз сарая.
До Бардадима! Негайно! Поки вiн не прийшов. Бо подумає, що я таки насправдi вкрав. Може, вмовлю. Все йому поясню. Все-все! Там же в апаратi доказ. Ой, тiльки б вийшло щось на плiвцi. Тiльки б вийшло.
У головi в мене все крутилося, стрибало й переверталося…
Бардадим, пирхаючи, умивався на подвiр'ї бiля криницi.
Я важко зiтхнув i рiшуче пiдiйшов до нього.
— Гришо!
Вiн пiдвiв на мене мокре обличчя.
Я простягнув йому апарат.
— Бий, Гришо! Бий! Це я твого апарата вкрав. Бий! — Я пiдставив йому свою пику i замружився, чекаючи удару. Але удару не було.
— Для чого брав? — пробасив Бардадим.
— Привида вночi знiмав… На Горбушинiй могилi.
— Зняв?
— Зняв.
— Бре!
— О! — черконув я себе долонею по шиї.
— Ану ходiмо проявимо.
— Ходiмо, — писнув я, ще не вiрячи, що так легко минулося.
На ходу втираючись рушником, Гриша повiв мене в хлiвець, де в нього була обладнана фотолабораторiя.
Потiм у цiлковитiй темрявi, що аж очi болiли витрiщати, вiн щось клацав, шарудiв плiвкою, хлюпав у якихось мисочках. Я тiльки догадувався, що вiн дiстає з апарата плiвку i пхає її у проявник, промиває i знову пхає у фiксаж.
Я з трепетом ждав.
Невже нiчого не буде?
Нарештi вiн одчинив дверi хлiвця i вийшов, тримаючи в руках мокру плiвку. I одразу пiднiс її до очей, роздивляючись.
— Ну що? Що? Що? — аж пiдскочив я од нетерпiння.
— Та цить! — кривився вiн спершу i мружив очi, вдивляючись у плiвку. I раптом вигукнув:
— Єсть! От чорт!.. Єсть!.. Щоб мене грiм побив, щось єсть! От чорт!..
Обличчя в нього було по-дитячому розгублене.
— Дай! Дай! — схопив я його за руку.
I вiн, що iншим разом обов'язково дав би менi за таке ляща, покiрно схилився, показуючи менi плiвку.
Ой! Єсть! Таки єсть! Правда, не дуже чiтко, навiть дуже не чiтко, але єсть! Видно бiлий обрис Горбушиної каплицi (негатив же!) i на ньому темний силует — тулуб, руки, а голови нема…
Мене враз охопило таке почуття, що я й переказати не можу. Ото є росiйське слово «восторг». Так ото саме той «восторг» мене охопив. Бо в ньому є оте «вос», що нiби догори пiдносить. А менi здалося, наче я стою вже не на землi, а на якiйсь повiтрянiй подушцi (як отi сучаснi кораблi). I та подушка росте й пiдносить мене все вище и вище.
Матiнко моя! Невже ж це я зробив таке, чого нiхто в свiтi ще не робив! Сфотографував привида, живого привида сфотографував!
— Ану, розказуй, як це було! Тiльки не бреши, бо… — Бардадим пiднiс менi до носа свiй кулачище. Але я спокiйно одвiв його вiд свого носа. Чого менi боятися? Чого б це я брехав?
I я розказав Бардадимовi чистiсiнько все, навiть як наввипередки хропли племiнник-москвич i льоха.
— Чортiвня якась! Привид! — знизав плечима Бардадим — Який у бiса привид? Нема нiяких привидiв! Якi можуть бути привиди? Люди в космосi лiтають, а ти — «привид».
I тут я йому видав суть теорiї про цiлком наукове перевтiлення за законами фiзики розуму i душi людської у привиди.
— Тю! — сказав Бардадим. — Дурницю якусь верзеш — купи не тримається.
Але в очах його не було переконання. Швидше була непевнiсть i збентеження. Бардадим, чесно кажучи, не був вiдмiнником. Вiн бiльше вмiв працювати руками, нiж головою. Що-що, а академiком вiн не стане — це точно.
— А що ж тодi це таке, як не привид? — спитав я.
— Лихий його зна! Може, хтось перевдягнувся, щоб iебе налякати.
— А голову куди подiв? Одрiзав на врем'я? I нiг не було. Вiн наче в повiтрi витав… Я ж бачив.
— Ну, от хай плiвка висохне, надрукуємо — буде виднiше.
Зненацька iз за тину вигулькнула голова Антончика Мацiєвського.
— Га? Що? Є щось? Є? — криво усмiхнувся вiн. Я кинув на нього вбивчий погляд i одвернувся.
— Ну чого їй? Чого? Мене мати не пустили. Клянусь. Що я — винен? Замкнули в хатi. Клянусь.
Я мовчав, не дивлячись на нього. Тодi, звертаючись до Бардадима, вiн знову спитав.
— Є щось? Є? Так? Гришо!
— Та е, — неохоче озвався Бардадим. — Схоже на привид, але хто його зна…
— Я гляну. Можна, я гляну? Ну, будь ласка, будь ласка! Я гляну. Можна?
Вiн так просив, що навiть у мене не вистачило духу вiдмовити йому.
— Iди, — сказав Бардадим. — Тiльки руками не мацай. Отак бери двома пальцями за край.
Витягнувши шию, Антончик благоговiйно глянув на плiвку.
— У-у! Точно! У-у! Привид!
I раптом рвонув з усiх нiг з двору.
— Ти куди?
— Зараз! — уже з вулицi гукнув вiн.
Хвилин через десять у Бардадима на подвiр'ї було повно люду. Всi хлопцi з нашого кутка збiглися сюди: i Вася Деркач, i Коля Кагарлицький, i Стьопа Карафолька, i Вовка Маруня… Не було тiльки Павлушi…
Горобцями стрибали вони навколо Гришки Бардадима i ощихаючи один одного, без угаву галасували:
— Ану-ну!
— А дай я!
— Та пусти, я гляну!
— Та я ще сам не роздивився.
— Ух ти! Оце так!
— Диви-и!
— Охти!
Нарештi плiвка пiдсохла, i Бардадим пiшов друкувати Iрзнiмки. Я попхався у хлiвець слiдом за ним, хоч менi там i нiчого було робити. Хлопцi шанобливо розступилися, дающей менi дорогу. Вася Деркач сунувся було й собi за мною, але Бардадим, пропустивши мене, мовчки одiпхнув Васю i зачинив дверi. Гордiсть сповнила мене по вiнця i навiть Чгерехлюпнулась через край. Я з Бардадимом, а ви всi — «отвалi!» (як казав Будка, наш київський приятель).
Бардадим заклав плiвку у збiльшувач, ввiмкнув його — негативне зображення вiдбилося на фотопаперi. Вимкнув i поклав фотопапiр у ванночку з проявником. I у неприродному цирковому свiтлi червоного лiхтарика я бачу, як на фотопаперi починає проступати справжнє зображення темної Горбушиної каплицi i бiлого привида на ньому. Серце моє на мить зупинилось, а потiм забилося з подвiйною швидкiстю.