Ми з Павлушею нерiшуче затупцяли на мiсцi, не знаючи, iти нам теж до хати, чи лишатися надворi, чи зовсiм забиратися звiдси.
Але Пайчадзе пiдштовхнув нас у спини:
— Ходiмо, ходiмо, хлопцi! Ходiмо!
У хатi Галина Сидорiвна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бiгала з кухнi в кiмнату, з кiмнати в кухню, грюкала дверцятами шафи i буфета, щось у неї летiло з рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося — i нiяк вона не могла знайти тої зеленки.
Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.
А ми дивились на лейтенанта.
Ми дивилися на нього винувато i з каяттям.
Знайшовши нарештi зеленку, Галина Сидорiвна заходилася перев'язувати лейтенанта.
I, дивлячись, як обережно, з якою нiжнiстю промивала вона йому ваткою чоло i яке при цьому блаженство було написано на його обличчi, я подумав: «Якi тi вчителi все-таки наївнi люди. Вони думають, що ми дiти, що ми нiчого не розумiємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розумiємо. Прекрасно!»
— Вибачте, будь ласка, — зiтхнув я.
— Будь ласка, вибачте, — зiтхнув Павлуша.
— Та що ви, хлопцi! — радiсно усмiхнувся лейтенант. — Це найщасливiшi хьилини, да, у моєму життi. I це зробили ви, да!
— Ми думали, що ви хочете вкрасти… — промимрив я.
— I думали рятувати… — промимрив Павлуша.
— Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! — загримiв на всю хату лейтенант. — Слушай, Галя! Слушай, якi в тебе геройськi ученики, да! Вай, молодцi! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нiзащо не можна сваритися! I ви нiколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди мiцною, як гранiт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! I ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? «Г. П. Г». Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогоднi прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене:
— Д-де… що прочитали? Я знизав плечима.
— Як? Ви хiба не були сьогоднi бiля доту? — тепер уже здивовано промовив лейтенант.
Вiн глянув на Галину Сидорiвну. Вона розгублено заклiпала очима.
— А… а ця хустина? — Галина Сидорiвна пiдняла руку з хустиною, яку я їй дав. — Це ж… це ж… та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Ганi. Ой хлопцi, не той.
Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:
— Це я… зняв. Вiн навiть не знає. Я випадково побачив, як вона чiпляла. Я думав, що вона якось дiзналась i хоче покепкувати. Посварити нас знову.
— Та що ти! Що ти! — скрикнув лейтенант. — Таке скажеш — посварити! Совсем наоборот! Це ж вона все придумала, щоб помирити вас. Помирити, понiмаєш! Вона замiчательна дiвчинка!
Павлуша почервонiв i опустив очi.
I я раптом згадав, як я оббризкав Гребенючку грязюкою, а вона сказала, що грузовик i що сама винна…
I я теж почервонiв i опустив очi.
Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, а вона зовсiм не така?! Невже?! Що ж тодi вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнiсiнький бовдур.
I це таки правда!
I нiхто цього не знає так, як я знаю!
Роздiл Останнiй
На другий день усе село облетiла звiстка про те, що наша вчителька, наш класний керiвник Галина Сидорiвна Герасименко виходить замiж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе.
Це було так несподiвано, що всi аж роти пороззявляли вiд подиву. Нiхто нiколи нiчого не помiчав i не пiдозрював. Усiм було вiдомо, що наша Галина Сидорiвна дуже горда, неприступна i незалежна.
У неї закохувались — так!
Але вона — нiколи!
Вона ходила, як цариця, i нiхто не одважувався наблизитись до неї. У вiдповiдь на несмiливi залицяння вона тiльки смiялася.
I ось виявляється, що вже понад рiк вона кохала цього старшого лейтенанта i не признавалася нi йому i нiкому в свiтi. Вона заборонила йому на людях навiть пiдходити до неї. Вона вважала, що вчителька не має права закохуватись, бо це принизить її в очах учнiв, пiдiрве її авторитет, негативно вплине на виховання у школярiв високих моральних якостей.
I хтозна, скiльки б iще мучила вона лейтенанта i мучилася сама, якби не ми з Павлушею…
А тепер дiватися вже було нiкуди. Ото одне-едине слово, що мимоволi зiрвалося в неї з уст при нас i при ньому, вiдрiзало їй шлях до вiдступу.
Наша Галина Сидорiвна виходила замiж!
— Ну, дай їй боже щастя, — говорили баби.
— Хлопець вiн, видать, хороший.
— Кажуть, розумний, добрий…
— I не п'є…
— I пристойний який!
— Та що там казать — просто герой, та й усе! Дитину врятував!
— Я б свого Карпа хоч сьогоднi на такого промiняла…
— Таж такий тебе не возьме, бо ти кислоока.
— Обiзвалася красуня!
— Та цитьте ж бо! Розкудкудакались!
— Було б рокiв тридцять тому про це сперечатися, тепер пiзно. Онукiв скоро женитимете.
— От я ж i кажу — дай їй боже щастя!
— Жаль тiльки, хороша була вчителька. Хто ще з тими гангстерами так возитиметься, як вона. Iнша їх би й грамоти не навчила. Так би й ставили у вєдомостi за трудоднi хрестики замiсть пiдпису.
— Кажуть, їхнiй полк зимою десь пiд Києвом стоїть.
— У казармi, значить, житимуть…
— Чого там у казармi! Офiцери сiмейнi в окремих квартирах живуть. Газ, ванна, холодильник — усе, що треба.
— А через рiк, кажуть, вiн в академiю поступатиме. На генерала вчитиметься.
— Дай їм боже щастя!
А нам якось i не подумалося, що це ж вона вже не буде бiльше нашою вчителькою. Ми були схвильованi й збудженi, ми зiбралися всiм класом, щоб обговорити цю надзвичайну подiю. Ще б пак! Не щодня твоя вчителька виходить замiж. Та ще яка! Класна керiвничка, яка веде тебе i виховує буквально з першого класу, яка знає тебе як облупленого i до якої, незважаючи на її «вийди з класу» i двiйки, ти звик, може, бiльше, нiж до рiдної тiтки, бо рiдну тiтку бачиш переважно на свята, а її щодня з ранку до вечора.
Але з обговорення нiчого не вийшло. Ми тiльки мдакали, гмикали й колупали пiдборами землю. Хтось (здається, Антончик Мацiєвський) спробував пожартувати, хихикнув, але його одразу затюкали, вiн принишк i рота бiльше не розтуляв.
Нарештi серед загальної тишi Гребенючка тремтячим голосом промовила:
— Не буде в нас уже такої класної керiвнички… Нiколи… Кого б не призначили…
I тут тiльки ми збагнули, що наша Галина Сидорiвна бiльше не наша, що ми розлучаємося з нею назавжди.
I ми похилили голови, i запала мертва гнiтюча тиша. I я раптом вiдчув, просто фiзично вiдчув, як щемить не тiльки моє власне серце, а серця всiх — i Павлушi, i Гребенючки, i Стьопи Карафольки, i Колi Кагарлицького, i Васi Деркача, i Антончика Мацiєвського… Наче серця нашi були з'єднанi мiж собою тоненькими невидимими дротинками i по тих дротинках враз пустили струм — щемливий струм суму.
— Знаєте, — тихо мовив Павлуша. — Треба попрощатися з нею. I так, щоб вона запам'ятала це на все життя.
— Правильно, — сказав я.
— Правильно, — пiдхопила Гребенючка.
— Правильно, — пiдхопив Карафолька. I всi по черзi сказали «правильно», наче iнших слiв не було на свiтi.
— Якось урочисто так, знаєте, — вiв далi Павлуша. — Зiбратися в нашому класi, принести квiтiв, пiдготувати виступи…
— Правильно, — знову сказав я, — i…
Я хотiв сказати щось на доповнення до Павлушиних слiв, та нiякої думки, як на зло, у головi в цю мить не було. Але я вже сказав «i» i мусив вести далi.
I я сказав:
— i… правильно!
Це було смiшно, але нiхто навiть не посмiхнувся. Такий в усiх був настрiй.
Для пiдготовки урочистого прощання з Галиною Сидорiвною вирiшили обрати спецiальну комiсiю. Почали обирати i обрали Стьопу Карафольку, Колю Кагарлицького i Гребенючку. Нi Павлушу, який висунув саму iдею прощання, нi мене в комiсiю не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для такої серйозної справи ми не пiдходимо. Не станеш же сперечатися i висувати свою кандидатуру.
Прощатися вирiшили у переддень весiлля.
Часу для пiдготовки вистачало — майже два тижнi.
Ну, що ж, хай готуються…
А ми з Павлушею сiли на велосипеди i гайнули до Вовчого лiсу. Хоч це вже було й не так цiкаво, але ми мусили все-таки прочитати, що там написали отi «троє невiдомих», отi «Г.П.Г.».
У лiсi бiля дота було тихо й урочисто. I якось не хотiлося порушувати цю тишу. Мимоволi ми намагалися ступати безшумно.
Павлуша засунув руку в розколину над амбразурою i витягнув згорток: у прозору полiетиленову торбинку було загорнуто якийсь папiр.
Павлуша розгорнув, i я зразу пiзнав почерк — чiткий з нахилом у лiвiй бiк, кожна буквочка окремо (почерк старшого лейтенанта Пайчадзе).
Ми сiли на холодну замшiлу кам'яну брилу, я обняв Павлушу за плечi, притулився головою до його голови, i ми почали мовчки читати.
«Дорогi друзi! Яво I Павлушо!
Це дуже-дуже добре, що ви помирилися. Наша таємниця тепер не потрiбна. Бо все це придумувалося для того, щоб вас помирити. I ми сподiваємося, що ви не образитесь на нас за це.
Ми хочемо вiд усього серця побажати, щоб свою дружбу ви пронесли через усе життя. Святе це дiло — дружба. Найсвятiше i найчистiше почуття в свiтi. I найчистiше воно в дитинствi. Бережiть його i шануйте! Бо найвiрнiшi, найбiльшi, найкращi друзi в свiтi — це друзi дитинства. I той, хто на все життя збереже друга дитинства, той щасливий! А хто не збереже, тому гiрко буде. Бо дитинство не повторюється… I проживе той своє життя без дружби. I буде воно дуже безрадiсним, хоч, може, й довгим. I не вiдчус вiн себе по-справокньому людиною. Бо найбiльше ти Людина, коли щось робиш для друга.
Пам'ятайте про це, хлопцi!
I хай ваша дружба буде мiцна, як цi кам'янi брили доту, що е пам'ятником справжньої солдатської дружби, дружби до останньої краплi кровi…
Г. П. Г.»
Ми вже давно прочитали цього листа, але все ще сидiли не рухаючись i мовчали.
I так, як тодi, на горищi в баби Мокрини, коли Павлуша витягнув мене з води, я раптом вiдчув шалену, гарячу радiсть вiд того, що вiн поруч, що вiн мiй друг, що ми помирилися.
Невже я мiг бути з ним у сварцi?! I не розмовляти?! I проходити повз нього, наче незнайомий!
Безглуздя якесь!
Невiдь що!
Але… невже ж оце Гребенючка писала цього листа?!
Не вкладалося в головi! Хоч убий!
Вибачайте, але я ще не мiг звикнути до думки, що Гребенючка i — раптом — хороша, цяця!
То лише в книжках так буває, що герой тiльки — рраз! — i вмить повертається на сто вiсiмдесят градусiв: з поганого робиться хорошим, з хорошого поганим, кого ненавидiв, одразу починггє любити i навпаки.
Я так зразу не можу.
Я буду поступово.
Менi треба звикнути.
Звичайно, листа писала не-Гребенючка, а Галина Сидорiвна. Ну, писав у буквальному розумiннi Пайчадзе, але придумувала, диктувала Галина Сидорiвна. Вiн би так не написав, хоча б тому, що вiн мови не знає.
Виявляється ж, Галина Сидорiвна й ту розмову зi мною по телефону йому написала, i вiн читав з папiрця (тому й повiльно, та й щоб акцент збити).
Взагалi, вони думали, нiби все буде дуже легко й просто, що вони трошки поводять нас за носа з тими загадковими iнструкцiями, зохотять робити таємно один вiд одного одну i ту ж справу (через те й на рiзний час призначали!), а потiм зiштовхнуть носами й примусять помиритися.
Намiчалося, що ми будемо по черзi розкопувати й розчищати дот, щоб врештi створити тут музей бойової слави. Пайчадзе заздалегiдь навiть маленьку саперну лопатку тут заховав.
Але вийшло все не так, як гадалося й намiчалося.
Несподiвано, пiсля того як Пайчадзе уже вручив менi й Павлушi листи, були оголошенi по тривозi вiйськовi навчання.
В армiї, виявляється, завжди так: нiхто нiчого не знає, нi солдати, нi офiцери, i раптом тривога — бойова готовнiсть номер один! I все! А що, це вiрно — армiя щохвилини мусить бути готовою до бою.
Добре, що хоч Пайчадзе з своїм пiдроздiлом лишився в таборi — «в охранении».
Бо Галина Сидорiвна сказала йому:
«Роби тепер, що хочеш, але щоб хлопцi мої даремно не хвилювалися й не переживали!»
Отож вiн увечерi пiсля побачення з нами бiля доту їздив звiтувати їй, а я його у садку i вгледiв i наробив шелесту (правда, вiн перечекав у кущах i потiм-таки зустрiвся з нею).
I на ранок довелося йому дзвонити менi по телефону.
А Павлушi листа в альбом для малювання то ж, звичайно, Гребенючка пiдклала непомiтно.
Взагалi, всю ту кашу заварила таки Гребенючка.
Вона, бач, не могла дивитись, як мучиться i страждає Павлуша. Вiн, виходить, страждав i мучився (а я, дурень, думав… Iудою його називав!).
I вирiшила Гребенючка нас помирити. Але сама цього зробити вона не могла, бо знала, як я її люблю, вийшло б усе навпаки.