— Обережно … Обережно … Обере… — завмираю я, вiдступаючи.
Ба-ббах-х!
Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало.
Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булькає?
Невже це на тому свiтi дзюркотить i булькає?
Я розплющую одне око, потiм друге.
Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi.
Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось ллється…
Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою.
От тобi й «ба-бах!» — Яво! — гукаю я. — Отбой! Ява вмить розплющує очi й пiдхоплюється.
— Пильнуй термоса!
Але вже пiзно — майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм…
Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю?
Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiякої прискореної зйомки.
Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла… За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi.
Роздiл VI
— «Атомна бомба»! «На транзисторах»! Барахольщик! — пхикаю я.
— Мовчи! «Давай злiземо!» «Ноги розiм'яти!» Герой! — пхикає Ява.
Нам погано. На душi, як то кажуть, коти шкребуться. Отак сiсти маком з тiєю «бомбою»! Та ще й розлити ж отего з термоса. Думка про ту шкоду не давала нам спокою.
Фарадейович приїхав аж надвечiр, i того дня так ми нiчого й не довiдались. Нi, все-таки довiдалися. Що Фарадейович дякував Книшевi за «велику послугу». Виявляється, «спецзавдання» давав вiн, i Книш на його прохання привiз з аеродрому загадковий синiй термос.
Наступного дня з самого ранку ми побiгли до хатини Фарадейовича. Там уже було повно юннатiв-старшокласникiв, з якими Фарадейович водив дружбу.
Ми прибiгли якраз вчасно — Фарадейович саме вийшов на ганок з синiм термосом у руках. Його одразу оточили юннати.
— Антоне Фадейовичу, ну скажiть! Антоне Фадейовичу, ну, будь ласка! Антоне Фадейовичу, ну хоч натякнiть! — заканючили нетерплячi дiвчата.
— Потерпiть, товаришi-громадяни, потерпiть! Про все на мiсцi дiзнаєтесь, на Високому островi.
I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.
Ми, звичайно, и собi пристроїлись до гурту.
Але тут двометровий здоровило — дев'ятикласник Гришка Бардадим — спiткнувся об нас i загудiв, як з бочки:
— Ану киш! Крутитесь пiд ногами! Не вашого це ума дiло! Киш!
I мазнув своїми граблями мене й Яву по потилицi.
У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобi дамо!
I чого вони так задаються, отi старшокласники? Подумаєш, мудрецi! Теж двiйки одержують.
А на Високий острiв ми й без вас дорогу знайдемо.
Ми припливли туди ще ранiше за них. Недаремно Ява був онук дiда Варави, а я — Явин друг. Ми знали у плавнях такi вузесенькi протоки серед очеретiв, якi рiдко хто в селi знав.
Високий острiв — один з найбiльших у плавнях Високим вiн названий тому, що в нього стрiмкi високi береги. Посерединi острова є навiть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою i бiлими лiлiями. Власне, це не озеро, а затока, вiддiлена од плеса невеликою греблею. Напровеснi, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, i тепер рiвень води в тому озерцi був вищий, нiж всюди в плавнях.
Ми сховали свого човна в очеретi, а самi причаїлися в кущах неподалiк вiд озерця — не хотiлось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
По той вiд нас бiк озерця стояв курiнь Бурмила — то була його мисливська база, або, як вiн казав, «президенцiя». Самого Бурмила не видно — або рибу ловить, або спить пiсля чарки, або… Та ми про це вже майже не думаємо (пiсля «атомної бомби на транзисторах» якось не думається).
З-за очерету вже чути писклявi голоси дiвчат i роблений (наче в нього галушка в ротi) Бардадимiв басок.
Троє човнiв причалює до острова.
Фарадейович з термосом у руках пiдходить до озерця. Юннати пiвколом оточують його.
Фарадейович урочисто пiдносить термос i починає (голос його тремтить i уривається вiд хвилювання — вiн завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє вiдкриття):
— Так-от… дорогi товаришi-громадяни, оце-о… тут… усерединi… прилетiло до нас… знаєте звiдки?. Iз Сахалiну. Да-да… сотнi й сотнi, як бачите, кiлометрiв. А попереду, може, мiльйони, а то й усi мiлiарди мiлiардiв кiлометрiв… Знаєте, що тут? Тут… тут… товаришi-громадяни… майбутня їжа астронавтiв… зоряних небожителiв майбутнiх… От воно що! Ви, певно, чули про чудодiйну водорiсть — хлорелу… Га? Так-от… у цьому термосi — новий вид такої водоростi. Глобулус! Може, ще кращий нiж хлорела… Мiй сахалiнський друг вивiв у лабораторiї… I прислав, щоб ми… це саме… продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевiрили, як вiн прийметься i буде рости. Розумiєте, яка вiдповiдальнiсть! Може ж, ви собi уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсiян або якихось iнших гаврикiв.
Ми з Явою слухали не дихаючи.
— Чуєш, їжа астрономiв, а ми… — шепочу я пересохлими губами.
— Астронавтiв, дурило! Астрономи — це тi, що у трубу дивляться. Тi сало їдять i вареники, як ми з тобою.
— Сам дурило! Знаю! То я так… Який розумний! — шепочу я. I уявляється менi:
…Велетенська ракета на стартi… астронавти, що заходять у ракету, люди бiля пiднiжжя ракети. Враз вони розступаються, пропускаючи автовiзок, на якому штабелi картонних коробок. На коробках великими лiтерами написано: «Глобулус „Привiт з Васюкiвки“. „Глобулус «Особо-Васюкiвський…“»
…А тодi — Марс… У прозорому шоломi, в скафандрi стоїть астронавт на тлi фантастичного марсiянського пейзажу, оточений марсiянами, що схожi на здоровеннецьких пуголовкiв, i пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсiяни пробують, цмокають вiд задоволення i показують великий палець — во!
Тiльки… чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бiднi астронавти, як ми з Явою вивернули к лихiй годинi той термос? Помруть, бiдолахи, з голоду, не долетять до Марса…
— Глобулус — одноклiтинна мiкроскопiчна водорiсть, — захоплено говорить Фарадейович, — i неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите.
«Ой здається, i озброєним теж…» — тремтить моє серце.
— Сьогоднi ми його, так би мовити, посiємо, потiм почнемо пiдгодовувати… вiн почне швидко розмножуватися, i тодi ви побачите…
«Побачите-побачите… якщо буде, що сiяти… О лишенько, нащо ми полiзли, нащо ми чiпали той термос?»
Зараз Фарадейович одкрутить кришку i… I буде страшний «пшик», як каже дiд Салимон. Бардадим перший захихикає — я його знаю.
I кого, кого ми пiдводимо! Людину, перед якою ми («гангстери'») нiмiємо вiд захоплення i стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати «Кого ти найдужче любиш?» — стоїть у нас на третьому призовому мiсцi (пiсля мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навiть на перше (коли тато «Ану скидай штани, лобуряко!», а мама: «От пожди-пожди, я тобi вуха пообриваю!»). Правда, та любов була прихована, платонiчна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав бiльше з отими бардадимськими старшокласниками, якi нас («А киш, малявки!») на гарматний пострiл до нього не пiдпускали. Але тим бiльше…
Фарадейович одгвинчує кришку i урочисто говорить:
— Увага, товаришi-громадяни, ви-ли…
Ми з Явою блискавично перезирнулися.
— Гой!
— Вой!
Спершу з кущiв вилетiв наш двоголосий зойк, за ним одразу — ми.
— Стiйте! Не лийте!
Ви пам'ятаєте, у спектаклi «Ревiзор» Гоголя є наприкiнцi нiма сцена, коли всi застигають у рiзних позах iз роззявленими ротами? Так-от точнiсiнько така сцена вiдбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.
— Що? — здивовано запитав вiн.
— Ми… — сказав Ява i глянув на мене.
— Ми… — сказав я i глянув на Бардадима.
— Ми… — повторив Ява i теж глянув на Бардадима. — Ми… тiльки вам можемо… по секрету…
Фарадейович усмiхнувся.
— По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
Вiн одiйшов з нами вбiк i схилився, наставляючи вухо.
I ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Пiд кiнець Ява сказав:
— А тепер скажiть усiм… Хай нам надають… по западному полушарiю… Ми згоднi.
Фарадейович якось дивно скривився i протягнув:
— Он воно що… Гаразд…
Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним.
— Так-от, товаришi-громадяни, — сказав Фарадейович. — Цi молодi люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре змiцнити греблю, очистити плесо, а вже тодi…
Ми стрепенулися, не вiрячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас i шепнув:
— Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
Потiм випростався i вголос промовив:
— Думаю, вiрно пропонують вони, га?
— Вiрно! Правильно!
— Очистить! Звичайно! — почулися голоси.
— Секрет! — через губу процiдив Гришка Бардадим i ляснув по потилицi своїми граблями спершу мене, потiм Яву.
Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i засмiялися.
А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипiла навколо нас.
Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От же ж людина! От людина! Скажи вiн нам зараз: «Пийте, хлопцi, озеро!» — Їй-право, вихлебтали б до дна!
Незабаром озеро уже чисте — анi рясочки. Всi вилазять на берег.
Фарадейович нахиляє термос, i тоненькою цiвочкою; ллється в озеро прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було «поживним середовищем», в якому був глобулус). Ллється i дзюркоче. Ллється i дзюркоче. Той дзюркiт здається нам чарiвною музикою.
— Скажiть, будь ласка, — несмiливо питає Ява, — а який вiн буде? Коли прийметься?
— Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як… як шовк. Уявляєте?
Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв.
— А який же хоч вiн на смак? — почувся позад нас голос Бурмила (ми ще ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з «президентi», але нам було не до нього).
— Як вам сказати, — обернувся до Бурмила Фарадейович. — Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.
— На салат? Скажiть! Виходить, пiд «столичну» саме враз. Люблю салатики… Дасте хоч покуштувати з першого врожаю'
I вiн хрипло зареготав.
— А чому ж, будь ласка, — так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що Бурмило зразу знiтився:
— Та нi, я жартую. То я так, посмiяться… для смiху.
Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав: «Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi детективнiй.»
Але Явi я нiчого не сказавше наважився.
Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус.
Куди не поткнешся.
— Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощує. Особливу якусь.
— Кажуть, корисна — страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни.
— А що ти думаєш — космонавтiв тобi макухою годуватимуть.
— Авжеж, для них що е найкращенького придумають.
— Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганяє.
— А по-моєму, найбiльше вiтамiнiв — у горiлцi.
— Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той «глобус».
— …а як на нiч обличчя ним намастити — на двадцять рокiв помолодшаєш.
— Усмiхатися частiше треба — тодi помолодшаєш. А ти лаєшся вiд зорi до зорi.
— I взагалi, кажуть, дуже поживна Всi сто процентiв засвоюються органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку.
Сказав своє слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався, що вiн скаже. Мiй тато — страшенний «любитель преси», як вiн сам каже. Без газети або журналу я його, здається, нiколи й не бачив, їсть — читає, iде кудись — читає, телевiзор дивиться — теж читає. З газетою в руках так i засинає.
I щодня за вечерею вiн проводить для нас iз мамою таку собi полiтiнформацiю — розказує, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд нього й про гiтлерiвськi архiви на днi озер у Австрiї та Чехословаччинi дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про все iнше. Стiльки всього цiкавого, як мiй тато, нiхто в свiтi, по-моєму, не знає (хiба, може, Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння.